Постанова

Іменем України

18 січня 2023 року

м. Київ

справа № 442/810/22

провадження № 61-8377св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Хопти С. Ф.,

учасники справи:

позивач- ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2022 року у складі судді Нагірної О. Б. та постанову Львівського апеляційного суду від 21 липня 2022 рокуу складі колегії суддів: Савуляка Р. В., Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовної заяви

У лютому 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Позовна заява мотивована тим, що він є власником будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , а

ОСОБА_2 є його колишнім зятем, який зареєстрований за вказаною адресою, проте близько трьох років не проживає за місцем своєї реєстрації, добровільно не знявся з реєстрації, участі в утриманні будинку не бере, як і в сплаті комунальних послуг.

На думку позивача, вказані обставини перешкоджають йому у праві вільно користуватись своїм майном, а тому ОСОБА_1 просив визнати

ОСОБА_2 таким, що втратив право користування будинком АДРЕСА_1 та стягнути з відповідача судові витрати.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області

від 30 березня 2022 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 21 липня 2022 року, позов задоволено.

Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим будинком АДРЕСА_1 .

Додатковим рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від04 квітня 2022 року вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій виходили з того, що з актів обстеження фактичного місця проживання встановлено, що ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 зареєстрований, але фактично не проживає близько трьох років, а тому враховуючи, що він не є членом сім`ї позивача, дійшли висновку, що його право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У серпні 2022 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_2 на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 21 липня 2022 року.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 січня 2023 року справу призначено до розгляду у складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 28 квітня 2020 року у справі

№ 761/20452/17, провадження № 61-45637св18, від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, провадження № 14-64цс20 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували, що позивачем був заявлений позов з підстав, передбачених статтями 319 391 386 ЦК України та статті 72 ЖК України, проте суди задовольнили позов, посилаючись на вимоги статей 405 406 ЦК України.

Крім того, суди не врахували, що для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, необхідна наявність одночасно двох умов, зокрема, відсутність члена сім`ї без поважних причин понад один рік, а також відсутність поважних причин непроживання за адресою такого житлового приміщення.

Також зазначав, що припинення сімейних відносин з власником будинку не позбавляє його права користування займаним приміщенням, і судами не взято до уваги, що він не має іншого житла та упродовж більше двадцяти років зробив значні матеріальні вкладення у покращення технічного стану будинку.

Вважає, що рішення судів попередніх інстанцій порушують його конституційне право на житло в будинку, до якого він вселений як член сім`ї власника будинку.

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не поданий.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами попередніх інстанцій встановлено, що згідно Свідоцтва про право особистої власності на жилий будинок, виданого 30 червня 1989 року виконавчим комітетом Дрогобицької районної Ради народних депутатів, зареєстрованого за № 52, витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 293056808 від 29 грудня 2021 року, ОСОБА_1 є власником будинку

АДРЕСА_1 .

Із змісту довідки № 141, виданої виконавчим комітетом Дрогобицької міської ради 16 січня 2021, вбачається, що ОСОБА_1 , 1958 року народження, проживає у будинку АДРЕСА_1 та те, що будинок по АДРЕСА_2 , який належить ОСОБА_1 перенумеровано на АДРЕСА_1 згідно рішення виконкому Раневицької сільської ради

№ 25 від 08 вересня 1995 року.

Відповідно до відомостей із будинкової книги та довідки про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб № 002234/13-2022 у будинку АДРЕСА_1 зареєстрований, зокрема, відповідач ОСОБА_2 .

Заочним рішенням Дрогобицького міськрайонного суду від 18 квітня

2022 року розірвано шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , зареєстрований 04 листопада 1999 року Раневицькою сільською радою Дрогобицького району Львівської області, актовий запис № 9, свідоцтво серії НОМЕР_1 .

Згідно актів обстеження фактичного місця проживання від 22 листопада

2021 року № 169, від 29 грудня 2021 року №188 та від 10 січня 2022 року №194 встановлено, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1, за адресою:

АДРЕСА_1 зареєстрований, але фактично не проживає близько трьох років.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьоюстатті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними і обґрунтованими та підстав для їх скасування немає.

Щодо позовних вимог, заявлених на підставі статті 72 ЖК України

Звертаючись до суду з цим позовом, позивач посилався на норми матеріального права, які не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, а саме норми ЖК України (статті 71, 72), які регулюють житлові правовідносини, які виникають з приводу користування жилими приміщеннями в будинках державного або громадського житлового фонду.

Разом з тим, позивач є власником будинку

АДРЕСА_1 , тому норми статей 71 72 ЖК України не можуть бути застосовані до спірних правовідносин, які виникли з приводу користування жилим приміщенням, що перебуває у його приватній власності.

Спірні правовідносини регулюються нормою статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

У частині другій цієї статті зазначено, що член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відповідно до висновку Верховного Суду, зробленого у постанові

від 30 червня 2021 року у справі № 742/3238/17, у цивільному процесуальному законодавстві діє принцип jura novit curia (суд знає закони), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При вирішенні цивільного спору суд у межах своїх процесуальних повноважень та в межах позовних вимог, встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки) правовідносин сторін, які випливають з встановлених обставин та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець вказує саме на норму права, що є значно конкретизованим, аніж закон. Більш того, виходячи з положень ЦПК України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду відображається в судовому рішенні, зокрема, в його мотивувальній і резолютивній частинах.

Тому обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia.

При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови в позові, оскільки згідно з принципом jura novit curia неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

Тобто суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) та від 25 червня

2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19) зроблено правовий висновок про те, що посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені в позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв`язку із цим суд, з`ясувавши при розгляді справи, що позивач послався не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує в рішенні саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Зважаючи на вищевикладене, доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій розглянули спір на підставі вимог статей 405 406 ЦК України, а не на підстав вимог статті 72 ЖК України, не можуть бути підставою для скасування вказаних рішень суду.

Щодо позовних вимог, заявлених на підставі статей 319 391 386 ЦК України

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень

та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини

і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція)

та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до статті 8 Першого протоколу до Конвенції кожен має право

на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року

у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ

у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria).

У рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» зазначено, що поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ

від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom).

Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії»). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy).

Аналізуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У справі, яка переглядається, виник спір між ОСОБА_1 , який є власником житлового будинку, та ОСОБА_2 , який є колишнім чоловіком його доньки ОСОБА_3 , з приводу користування ОСОБА_2 вказаним житлом.

Отже, необхідно вирішити питання про співвідношення і застосування статей 391 395 405 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 ЖК України.

Положеннями статті 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Аналіз положень статей 64 150 156 162 ЖК України дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника будинку користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.

У статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об`єднань.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої і другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 395 ЦК України речовими правами на чуже майно є право користування (сервітут).

Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу (стаття 396 ЦК України).

Згідно з частинами першою, четвертою статті 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені

в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено

у статті 405 ЦК України, в якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом

у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Отже, аналіз положень ЖК України та ЦК України свідчить про те, що у частині першій статті 156 ЖК України не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.

Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу. Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника.

Під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.

Права члена сім`ї, у тому числі і житлові, розглядаюся як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини.

Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Отже, при розгляді питання про припинення права користування члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Подібні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження

№ 14-181цс18), а також у постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 10 березня 2021 року у справі № 715/574/20, провадження № 61-18129св20, від 19 травня 2021 року у справі

№ 712/4380/20, провадження № 61-1865св21, від 31 серпня 2022 року у справі № 554/2412/19, провадження № 20214св21.

Отже, при вирішенні справи про виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, суд повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, виселення особи має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Судами попередніх інстанцій враховано, що заочним рішенням Дрогобицького міськрайонного суду від 18 квітня 2022 року розірвано шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , зареєстрований 04 листопада

1999 року Раневицькою сільською радою Дрогобицького району Львівської області, актовий запис № 9, свідоцтво серії НОМЕР_1 .

Також позивачем надано акти обстеження фактичного місця проживання від 22 листопада 2021 року № 169, від 29 грудня 2021 року №188 та від 10 січня 2022 року №194, з яких вбачається, що ОСОБА_2 за адресою:

АДРЕСА_1 зареєстрований, але фактично не проживає близько трьох років.

Вказані обставини відповідачем не спростовано.

Будь-яких доказів того, що він проживає за вказаною адресою, або доказів поважності причин його відсутності чи вчинення йому перешкод у цьому відповідач не надав, як не надав і доказів того, що він не має іншого житла.

З огляду на вказане, суди попередніх інстанцій, перевіривши відповідність вимог позивача про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, та належним чином дослідивши, чи відповідає припинення права користування відповідачем спірним житловим будинком такій пропорційності, чи дотримано баланс між захистом права власності ОСОБА_1 та захистом прав відповідача на користування будинком, дійшли обґрунтованого висновку, що ОСОБА_2 не є членом сім`ї позивача, а тому його право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статі 406 ЦК України.

Доводи касаційної скарги щодо неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 28 квітня 2020 року у справі

№ 761/20452/17, провадження № 61-45637св18, від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, провадження № 14-64цс20, є безпідставними, оскільки рішення у цій справі ухвалено за інших фактичних обставин.

Таким чином, доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а у значній мірі зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування законузабезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед закономта правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального прав.

Колегія суддів вважає, що рішення судів попередніх інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому їх відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області

від 30 березня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду

від 21 липня 2022 рокузалишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта