Постанова

Іменем України

31 січня 2023 року

м. Київ

справа № 445/268/21

провадження № 61-10822св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (судді-доповідача), Зайцева А. Ю., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 04 жовтня 2022 року у складі колегії суддів: Ніткевича А. В., Бойко С. М., Копняк С. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання її такою, що втратила право на користування жилим приміщенням.

В обгрунтування позовних вимог посилався на те, що він є власником житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

У вказаному будинку, крім нього, зареєстровані його син ОСОБА_3 та дочка ОСОБА_2 , однак остання майже десять років не проживає у будинку.

Фактично відповідачка проживає разом із своїми дітьми за адресою: АДРЕСА_2 .

Будь-яких перешкод у проживанні у його будинку відповідачці ніхто не чинив.

Однак, формальна її реєстрація порушує права позивача як власника житлового будинку, створює перешкоди у користуванні та можливості розпорядитись належним йому майном на власний розсуд.

Посилаючись на викладені обставини, позивач просив визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право на користування житловим приміщенням - будинком АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Заочним рішенням Золочівського районного суду Львівської області від 29 квітня 2021 року позов задоволено.

Визнано ОСОБА_2 такою, що втратила право на користування житловим будинком, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачка, будучи у зареєстрованою у спірному будинку, більше року у ньому не проживає, будь-яких перешкод зі сторони позивача їй не чинилося, тому її право на користування спірним житлом підлягає припиненню на вимогу власника цього майна.

Ухвалою Золочівського районного суду Львівської області від 13 грудня 2021 року заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення Золочівського районного суду Львівської області від 29 квітня 2021 року у даній цивільній справі залишено без задоволення.

Не погоджуючись із заочним рішенням Золочівського районного суду Львівської області від 29 квітня 2021 року, ОСОБА_2 звернулась до суду з апеляційною скаргою.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Львівського апеляційного суду від 04 жовтня 2022 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.

Заочне рішення Золочівського районного суду Львівської області від 29 квітня 2021 року скасовано та ухвалено у справі нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована, зокрема, тим, що матеріали справи не містять належних, допустимих та беззаперечних доказів того, що відповідачка без поважних причин більше року не проживає у спірному будинку.

При цьому суд критично оцінив надані позивачем акти про обстеження матеріально-побутових умов, мотивуючи відхилення указаних доказів тим, що вони не підтверджують неповажність причин не проживання відповідачки у спірному будинку, зокрема у них відсутні підписи сусідів, які б могли підтвердити відсутність відповідачки та її сина по місцю проживання, а у склад комісії, якою були складені такі акти, входив один депутат та представник міської ради, які не проживали та не проживають у будинку позивача, тому обставини щодо не проживання відповідачки з її сином за адресою спірного будинку, їм відомі лише зі слів позивача.

Натомість апеляційний суд прийняв до уваги заяви ОСОБА_2 до відділу поліції щодо відповідних життєвих ситуацій, які супроводжувалися конфліктами з позивачем ОСОБА_1 , та щодо перешкод зі сторони останнього у проживанні відповідачки у спірному будинку.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

27 жовтня 2022 року через засоби поштового зв`язку ОСОБА_1 звернувсядо Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Львівського апеляційного суду від 04 жовтня 2022 року.

У касаційній скарзі заявник, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та на порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи.

Доводи інших учасників справи

12 грудня 2022 року на адресу Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду через засоби поштового зв`язку від представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Шніцар А. О. надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому він просить суд у задоволенні касаційної скарги відмовити, а оскаржуване судове рішення залишити без змін.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 15 листопада 2022 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.

01 грудня 2022 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Встановлено, що позивач ОСОБА_1 є власником житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується копією свідоцтва про право власності на жилий будинок, виданим КП ЛОР «Золочівське МБТІ» 09 листопада 1992 року.

У відповідності до будинкової книги для прописки громадян, проживаючих в будинку АДРЕСА_1 , у ньому зареєстровані ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , відповідачка ОСОБА_2 та її малолітній син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Зазначене підтверджується і довідками Золочівського міського виробничого житлово-комунального підприємства, а також Витягом з Єдиного державного демографічного реєстру щодо реєстрації місця проживання від 06 лютого 2017 року.

У матеріалах справи наявні акти обстеження матеріально-побутових умов від 11 травня 2019 року, 30 жовтня 2020 року, 03 грудня 2020 року, з яких вбачається, що у вказаному будинку зареєстровані ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , а також ОСОБА_2 , 1992 року народження, та ОСОБА_4 , 2010 року народження, однак останні у будинку фактично не проживають. Обстеження проведено депутатом Золочівської міської ради.

Відповідно до заяв ОСОБА_2 до Золочівського відділу поліції ГУ НП у Львівській області Бучковський Б. М. не допускав ОСОБА_2 та чинив їй з малолітнім сином перешкоди у проживанні за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно з довідкою ОСББ «Конвалія» ОСОБА_2 з 01 грудня 2020 року тимчасово проживає зі своїми малолітніми дітьми ( ОСОБА_4 та ОСОБА_5 ) за адресою: АДРЕСА_2 , при цьому причиною такого є неможливість проживати за місцем реєстрації через сімейні конфлікти.

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 11 січня 2022 року (номер інформаційної довідки 294257668) відомості щодо зареєстрованого речового права власності ОСОБА_2 на нерухоме майно відсутні.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції відповідає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Частиною першою статті 383 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статтею 150 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ними (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Згідно з частиною першою статті 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.

У статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати усунення будь-яких порушень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому, не має значення, ким саме порушене право та з яких підстав.

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відповідно до вказаної норми ЦК України при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.

У справі, яка переглядається, встановлено, що позивач ОСОБА_1 є власником житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та зареєстрований у ньому.

За вказаною адресою також зареєстровані відповідачка ОСОБА_2 та її малолітній син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що його дочка ОСОБА_2 майже 10 років не проживає у вказаному будинку, а фактично проживає разом із своїми дітьми за адресою: АДРЕСА_2 .

У відповідності до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Апеляційний суд встановив, що позивачем не надано належних та допустимих доказів того, що відповідачка без поважних причин більше року не проживає у спірному будинку.

При цьому суд апеляційної інстанції підставно критично оцінив надані позивачем акти обстеження матеріально-побутових умов від 11 травня 2019 року, 30 жовтня 2020 року, 03 грудня 2020 року, складені депутатом Золочівської міської ради, зазначивши, що обставини щодо не проживання у спірному будинку ОСОБА_2 з сином ОСОБА_4 відомі вказаній посадовій особі виключно зі слів ОСОБА_1 .

Крім того, судом взято до уваги довідку ОСББ «Конвалія», відповідно до якої ОСОБА_2 з 01 грудня 2020 року тимчасово проживає зі своїми малолітніми дітьми ( ОСОБА_4 та ОСОБА_5 ) за адресою: АДРЕСА_2 , при цьому причиною такого є неможливість проживати за місцем реєстрації через сімейні конфлікти.

Також апеляційний суд, з огляду на заяви ОСОБА_2 до Золочівського відділу поліції ГУ НП у Львівській області, встановив наявність перешкод зі сторони ОСОБА_1 щодо проживання відповідачки у належному йому будинку.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, позбавлення особи права на житло можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Викладене узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, висловленим у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20).

Встановлено, що згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 11 січня 2022 року (номер інформаційної довідки 294257668) відомості щодо зареєстрованого речового права власності ОСОБА_2 на інше нерухоме майно відсутні.

Ураховуючи викладене, можливо дійти висновку, що позбавлення у цьому конкретному випадку особи права на користування спірним жилим приміщенням призведе до того, що ця особа буде нести непропорційний та надмірний тягар, що є неприпустимим.

Таким чином, ухвалюючи рішення у справі, суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12 81 89 ЦПК України, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для позбавлення ОСОБА_2 права на житло шляхом визнання її такою, що втратила право користування спірним будинком.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення суду апеляційної інстанції ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Львівського апеляційного суду від 04 жовтня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Коротенко

А. Ю. Зайцев

М. Ю. Тітов