ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 березня 2020 року

м. Київ

справа № 446/1609/15-ц

провадження № 61-40347св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Карпенко С. О. (судді-доповідача),

суддів: Жданової В. С., Ігнатенка В. М., Стрільчука В. А., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану його представником - адвокатом Білик Романною Олегівною, на рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 3 жовтня 2017 року, ухвалене у складі судді Самсіна М. Л., та постанову апеляційного суду Львівської області від 5 червня 2018 року, прийняту колегією у складі суддів: Струс Л. Б., Левика Я. А., Шандри М. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2015 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про витребування із чужого незаконного володіння автомобіля та стягнення коштів за користування ним.

Позов мотивував тим, що за усною домовленістю він 18 жовтня 2013 року передав відповідачу належний йому автомобіль ВАЗ-2109, реєстраційний номер НОМЕР_1 , а той зобов`язувався сплатити йому 2 500 доларів США за безстрокове користування автомобілем або 2 000 грн орендної плати за кожен місяць користування ним.

Всупереч умовам угоди ОСОБА_2 зобов`язання не виконує і добровільно повернути спірний автомобіль відмовляється.

З урахуванням уточнених у травні 2017 року позовних вимог ОСОБА_1 просив витребувати з незаконного володіння відповідача належний йому автомобіль ВАЗ-2109, реєстраційний номер НОМЕР_1 , та стягнути з відповідача на його користь кошти за користування автомобілем за період з 18 жовтня 2013 року до 30 квітня 2017 року у розмірі 84 000 грн.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 3 жовтня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Мотивуючи рішення, суд першої інстанції зазначав, що рішенням апеляційного суду Львівської області від 22 червня 2017 року автомобіль ВАЗ-2109, реєстраційний номер НОМЕР_1 , визнано спільною сумісною власністю подружжя - ОСОБА_1 та ОСОБА_3 і визнано за кожним із них право власності по 1/2 частці.

Встановивши, що позивач є власником лише 1/2 частки спірного автомобіля, а інший співвласник до суду за захистом порушеного права не звертався, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Також вказував, що суд не вправі зобов`язати особу звернутись до суду з позовом або залучити її як співпозивача, оскільки це право особи, яке залежить виключно від її особистого волевиявлення. Позовні вимоги в частині стягнення орендної плати суд вважав недоведеними.

Посилаючись на встановленні обставини, суд першої інстанції дійшов висновку, що правових підстав для витребування спірного автомобіля та стягнення орендної сплати за користування ним немає і, як наслідок, відмовив ОСОБА_1 у задоволенні його позовних вимог.

Постановою апеляційного суду Львівської області від 5 червня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 3 жовтня 2017 року - без змін.

Відхиляючи апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вважав, що до таких висновків суд першої інстанції дійшов на підставі всебічно і повно з`ясованих обставин справи.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд також зазначив, що позивач право власності на 1/2 частку спірного автомобіля набув на підставі рішення апеляційного суду Львівської області від 22 червня 2017 року, тому ані на час передання автомобіля ОСОБА_2 (18 жовтня 2013 року), ані на час звернення до суду з відповідним позовом (30 липня 2015 року) ОСОБА_1 власником автомобіля не був. Власником спірного автомобіля до 22 червня 2017 року була його дружина - ОСОБА_3 , яка за захистом свого порушеного права не зверталась.

Крім того, апеляційний суд зазначив, що позивач не надав суду доказів правомірності передання автомобіля в оренду, оскільки станом на 18 жовтня 2013 року він мав виключно право керування транспортним засобом.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У липні 2018 року ОСОБА_1 подав до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 3 жовтня 2017 року та постанову апеляційного суду Львівської області від 5 червня 2018 року скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій ухвалили судові рішення з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.

Заявник зазначав, що суди попередніх інстанцій не встановили фактичних обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення, зокрема, залишили поза увагою те, що за усною домовленістю він передав відповідачу у користування автомобіль, а відповідач зобов`язувався сплатити за нього кошти, однак умов вказаної домовленості відповідач не виконує і автомобіль не повертає.

Також посилався на те, що саме власнику належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, а тому, на думку заявника, він як власник спірного автомобіля правомірно звернувся за захистом свого порушеного права.

Вважає висновок апеляційного суду про те, що право власності на спірний автомобіль він набув на підставі рішення апеляційного суду від 22 червня 2017 року, помилковим, оскільки спірний автомобіль на праві спільної сумісної власності належав йому та його дружині з часу його придбання, а не з дня ухвалення судового рішення.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 12 жовтня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 19 лютого 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи

Із копії свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу суди попередніх інстанцій встановили, що власником автомобіля ВАЗ-2109, реєстраційний номер НОМЕР_1 , є ОСОБА_3 , а ОСОБА_1 зазначений в цьому свідоцтві як такий, що має право керувати вказаним транспортним засобом.

З повідомлення Регіонального сервісного центру Міністерства внутрішніх справ у Львівській області - територіального сервісного центру 4643 від 30 січня 2016 року суди встановили, що на автомобіль ВАЗ-2109, 1990 року випуску, кузов НОМЕР_3 , реєстраційний номер НОМЕР_4 , свідоцтво про реєстрацію НОМЕР_5 видане 31 січня 1995 року ОСОБА_3 ; 4 травня 2001 року виданий дублікат свідоцтва про реєстрацію ІНС432400 цього автомобіля та проведена заміна реєстраційного номера на НОМЕР_1 .

Рішенням апеляційного суду Львівської області від 22 червня 2017 року визнано автомобіль ВАЗ-2109, 1990 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_3 і визнано за кожним право власності по 1/2 ідеальної частки.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 про визнання спірного автомобіля особистою приватною власністю відмовлено.

Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460 IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Пунктом 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 5 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України у тій же редакції Кодексу).

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов до таких висновків.

Обґрунтовуючи позовні вимоги в частині стягнення з відповідача 84 000 грн орендної плати за користування автомобілем, ОСОБА_1 посилався на те, що за усною домовленістю він передав відповідачу належний йому автомобіль ВАЗ-2109, реєстраційний номер НОМЕР_1 , а відповідач зобов`язувався сплатити орендну плату за користування автомобілем у розмірі 2 000 грн щомісяця. Посилаючись на невиконання відповідачем вказаної домовленості, ОСОБА_1 просив про задоволення цих вимог.

Статтею 11 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час вирішення справи судом першої інстанції, встановлено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги.

Відповідно до статті 212 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час вирішення справи судом першої інстанції, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів в їх сукупності.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 57 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час вирішення судом першої інстанції).

Частиною першою статті 58 ЦПК України у тій же редакції Кодексу передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (частина перша статті 59 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час вирішення справи судом першої інстанції).

Згідно зі статтями 10 60 ЦПК України у вказаній редакції Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 759 ЦК України визначено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).

Частиною першою статті 761 ЦК України передбачено, що право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права.

Статтею 799 ЦК України визначено, що договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі. Договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Відмовляючи у задоволенні позову в частині стягнення орендної плати за користування спірним автомобілем, суди попередніх інстанцій, врахувавши зазначені норми матеріального права, дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення цих позовних вимог, оскільки позивач належними і допустимими доказами не довів ті обставини, на які він посилається як на підставу таких вимог.

Відсутність доказів передання спірного автомобіля в оренду дає підстави для висновку про недоведеність позовних вимог і правильність висновків судів попередніх інстанцій про відмову у позові в цій частині.

Статтею 410 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення орендної плати за користування спірним автомобілем встановили фактичні обставини, які мають значення для правильного її вирішення, і ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 410 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень у цій частині без змін.

Позов у частині витребування з чужого незаконного володіння спірного автомобіля ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що він є власником спірного автомобіля ВАЗ-2109, реєстраційний номер НОМЕР_1 , тому просив витребувати з чужого незаконного володіння своє майно.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову у цій частині, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що спірний автомобіль є спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . Встановивши, що з відповідним позовом до суду звернувся ОСОБА_1 , якому належить 1/2 частка вказаного автомобіля, суди дійшли висновку про відмову у витребуванні автомобіля, оскільки інший співвласник з такими вимогами до суду не звернувся. Крім того, апеляційний суд вважав, що позивач набув право власності на частку автомобіля лише 22 червня 2017 року.

Проте з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій касаційний суд погодитись не може з огляду на таке.

Як відомо з матеріалів справи, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 з 29 квітня 1989 року до 12 жовтня 2004 року перебували у шлюбі.

У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Аналогічне положення містить стаття 368 ЦК України.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 СК України).

Статтею 63 СК України визначено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу (частина перша статті 68 СК України).

Суди попередніх інстанцій, встановивши, що спірний автомобіль набуто ОСОБА_3 у 1995 році (тобто за час шлюбу з позивачем) і у визнанні цього автомобіля особистою приватною власністю дружини судовим рішенням відмовлено, дійшли помилкового висновку про набуття ОСОБА_1 права власності на це майно за рішенням суду, ухваленим у червні 2017 року, а не з моменту набуття цього автомобіля у власність подружжям.

Статтею 41 Конституції України встановлено право громадянина володіти, користуватись та розпоряджатись своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Згідно зі статтями 317 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном, які він реалізує на власний розсуд.

Статтею 321 ЦК України визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений в його здійсненні.

Частина перша статті 15 ЦК України встановлює, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення або оспорювання. Одним із способів захисту права власника є витребування майна із чужого незаконного володіння.

З ухваленням 22 червня 2017 року рішення апеляційним судом автомобіль ВАЗ-2109, реєстраційний номер НОМЕР_1 , який належав подружжю на праві спільної сумісної власності, набув статусу майна, що належить співвласникам на праві спільної часткової власності, яке здійснюється співвласниками за їхньою згодою (стаття 358 ЦК України).

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦПК України).

Права співвласника неподільної речі поширюються на усю спільну річ незалежно від розмірі частки у праві на неї. За відсутності волі позивача (а таке підтверджується поданням цього позову) на знаходження спільного майна без відповідної правової підстави у відповідача, таке майно підлягає витребуванню на користь співвласника.

Враховуючи викладене, касаційний суд дійшов висновку, що позивач довів набуття і наявність у нього на час звернення з позовом суб`єктивного права на витребування спірного автомобіля, оскільки матеріали справи містять належні та допустимі докази того, що він є співвласником автомобіля ВАЗ-2109, 1990 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , і такі обставини помилково не враховані судами.

Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України).

Зважаючи на те, що у справі в частині вирішення позовних вимог про витребування з чужого незаконного володіння автомобіля не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, касаційний суд скасовує оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій частині й ухвалює нове рішення про задоволення позову з наведених підстав.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Пунктом 9 статті 5 Закону України «Про судовий збір» передбачено, що від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються особи з інвалідністю I та II груп.

Оскільки ОСОБА_1 є особою з інвалідністю II групи, він звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір».

Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина шоста статті 141 ЦПК України).

У зв`язку із частковим задоволенням касаційної скарги касаційний суд стягує з ОСОБА_2 у дохід держави судовий збір, який підлягав сплаті при розгляді справи у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій, у розмірі 998,76 грн.

Керуючись статтями 141 409 410 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану його представником - адвокатом Білик Романною Олегівною, задовольнити частково.

Рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 3 жовтня 2017 року та постанову апеляційного суду Львівської області від 5 червня 2018 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування з чужого незаконно володіння автомобіля скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову.

Витребувати з незаконного володіння ОСОБА_2 автомобіль ВАЗ-2109, 1990 року випуску, кузов НОМЕР_3 , реєстраційний номер НОМЕР_1 , та передати ОСОБА_1 .

В іншій частині рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 3 жовтня 2017 року та постанову апеляційного суду Львівської області від 5 червня 2018 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_2 у дохід держави судовий збір у розмірі 998,76 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийС. О. Карпенко Судді: В. С. Жданова В. М. Ігнатенко В. А. Стрільчук М. Ю. Тітов