Постанова
Іменем України
28 вересня 2022 року
м. Київ
справа № 466/2768/15
провадження № 61-21314св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»
третя особа - ОСОБА_2 ,
розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк», підписану адвокатом Пац Євгенією Олегівною, на постанову Львівського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року в складі колегії суддів Струс Л. Б., Левика Я. А., Шандри М. М.,
ВСТАНОВИВ :
Історія справи
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до АТ КБ «ПриватБанк», третя особа ОСОБА_2 про визнання недійсним положень договору внаслідок порушення прав споживача.
В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що:
15 липня 2008 року між ОСОБА_1 та АТ КБ «ПриватБанк» укладено кредитно-заставний договір № LVH1AR470144 (далі - кредитно-заставний договір) для купівлі легкового автомобіля, за умовами якого банк надав позивачу кредит у розмірі 10 538,32 дол. США терміном до 14 липня 2015 року. В забезпечення виконання зобов`язання за вказаним договором між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 укладено договір поруки;
кошти за кредитом отримані позивачем на споживчі цілі, а тому положення договору мають відповідати вимогам закону України «Про захист прав споживачів» та Правилам надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України № 168 від 10 травня 2007 року. Разом з тим деякі умови договору не відповідають положенням вказаних нормативно-правових актів, адже відповідач приховав від позивача загальну вартість кредиту, що не відповідає вимогам справедливості;
банк зобов`язаний перед укладенням кредитного договору надати в письмовій формі інформацію про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту. Проте у додатку № 2 договору лише вказано реальну відсоткову ставку в розмірі 19,21 % річних, але відсутня будь-яка інформація про форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, у тому числі між зобов`язаннями споживача; немає згадки про тип відсоткової ставки (фіксована, плаваюча тощо); нічого не вказано щодо переваг та недоліків пропонованих схем кредитування. Таким чином відповідач приховав від позивача інформацію про різницю форм кредитування та абсолютне значення подорожчання кредиту (у грошовому виразі), яка мала важливий вплив на прийняття рішення щодо укладення договору, адже належить до суттєвих умов договору кредиту;
визнанню недійсним підлягає і додаток № 1 до кредитно-заставного договору № LVH1AR 470144 від 15 липня 2008 року в частині визначення сплати відсотків та п.4.1, п.17.1.6, оскільки положення цих пунктів суперечать вимогам Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 та вимогам Закону України «Про захист прав споживачів».
Просив визнати недійсними:
пункт 15.1, підпункти а), б), в) пункту 17.1.8 та пункт 4.3 щодо сплати щомісячної винагороди;
підпункт в) пункту 4.7 і пункту 6.2.3 щодо черговості та обов`язку сплати цих винагород до кредитно-заставного договору № LVH1AR 470144 від 15 липня 2008 року;
додаток № 1 в частині визначення сплати відсотків;
пункти 4.1 та 17.1.6 кредитного договору,
розділ 13 кредитно-заставного договору від 15 липня 2008 року.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 10 травня 2019 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не довів у встановленому законом порядку фактів, які б свідчили про порушення кредитно-заставним договором його прав, як споживача фінансових послуг. Враховуючи відмову в задоволені позову ОСОБА_1 з підстав необґрунтованості, районний суд відхилив клопотання відповідача про застосування до спірних правовідносин наслідків спливу позовної давності, оскільки позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Львівського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково; рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 10 травня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково; визнанонедійснимиположення пункту 15.1, підпунктів а), б), в) пункту 17.1.8 та пункту 4.3 щодо сплатищомісячної винагороди кредитно-заставного договору № LVH1AR 470144 від 15 липня 2008 року укладеного між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 ; у задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
Апеляційний суд, встановивши відсутність нечесної підприємницької практики банку, яка ввела позивача в оману, зробив висновок про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про визнання недійсними підпункту в) пункту 4.7, пункту 6.2.3, додатку № 1, пунктів 4.1, 17.1.6 та розділу 13 кредитно-заставного договору № LVH1AR 470144 від 15 липня 2008 року.
Разом з тим апеляційний суд зазначив, що умови кредитного договору щодо встановлення плати за обслуговування кредиту є несправедливими, у зв`язку з чим зробив висновок про визнання таких положень кредитного договору недійсними.
Аргументи учасників справи
У листопаді 2019 року ПАТ КБ «ПриватБанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Львівського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року в частині задоволених позовних вимог, просить її скасувати в частині як таку, що ухвалена з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права і ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні вказаних вимог.
Касаційну скаргу мотивує тим, що апеляційний суд безпідставно визнав недійсними положення кредитно-заставного договору щодо встановлення платищомісячної винагороди, оскільки вказаний договір укладений відповідно до норм чинного законодавства, і позивач, підписавши його, погодився з його умовами.
Вказує, що банк подав до суду першої інстанції заяву про застосування до спірних правовідносин наслідків спливу позовної давності, оскільки про порушення своїх прав позивач дізнався в липні 2008 року після підписання кредитного договору, а з цим позовом звернувся до суду в грудні 2015 року, тобто з пропуском трирічного строку, а тому в позові потрібно відмовити з цих підстав.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 16 січня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою АТ КБ «ПриватБанк».
Ухвалою Верховного Суду від 26 травня 2021 року зупинено касаційне провадження у справі № 446/2768/15 до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21).
Ухвалою Верховного Суду від 19 вересня 2022 року поновлено касаційне провадження у справі.
Ухвалою Верховного Суду від 21 вересня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 15 липня 2008 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено кредитно-заставний договір за № LVH1AR06470144, відповідно до умов якого ПАТ КБ «ПриватБанк» надав ОСОБА_1 кредит в сумі 10 538,32 дол. США терміном до 14 липня 2015 року. В забезпечення виконання зобов`язання за даним договором між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2 укладено договір поруки.
Рішенням Кам`янка-Бузького районного суду від 30 червня 2015 року в справі № 446/1008/13 позов ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості задоволено та стягнуто заборгованість за кредитним договором.
Положеннями пункту 15.1, підпунктів а), б), в) пункту 17.1.8 та пункту 4.3 кредитного-заставного договору встановлено сплату щомісячної винагороди за надання фінансового інструменту та за проведення додаткового моніторингу.
Межі та підстави касаційного оскарження
Касаційна скарга подана до набрання чинності Закону України № 460-ІХ від 15 січня 2020 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», тому відповідно до пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень вищезазначеного закону розглядається у порядку, що діяв до набрання чинності цим законом.
Згідно з положеннями статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній до 08 лютого 2020 року) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Позиція Верховного Суду
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).
Відповідно до статей 16 203 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.
Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.
Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані.
В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).
Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.
Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Відповідно до частини першої, другої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного кредитно-заставного договору) продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.
Згідно частини п`ятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного кредитно-заставного договору) до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими: 1) для надання кредиту необхідно передати як забезпечення повну суму або частину суми кредиту чи використати її повністю або частково для покладення на депозит, або викупу цінних паперів, або інших фінансових інструментів, крім випадків, коли споживач одержує за таким депозитом, такими цінними паперами чи іншими фінансовими інструментами таку ж або більшу відсоткову ставку, як і ставка за його кредитом; 2) споживач зобов`язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем, крім випадків, коли укладення такого договору вимагається законодавством та/або коли витрати за таким договором прямо передбачені у складі сукупної вартості кредиту для споживача; 3) передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки; 4) встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки».
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 квітня 2022 року у справі № 333/7121/18 (провадження № 61-9581св21) зазначено, що: «для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: 1) умови договору порушують принцип добросовісності (пункту 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); 2) умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків сторін; 3) умови договору завдають шкоди споживачеві. Несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов`язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов`язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов`язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; (пунктів 2, 3 частини третьої статті 18 Закону «Про захист прав споживачів); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв`язку з розірванням або невиконанням ним договору».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 лютого 2022 року у справі № 697/2142/20 (провадження № 61-17715св21) вказано, що: «положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо). Суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшовши висновку про те, що обслуговування кредиту є супутньою послугою, за надання якої можливе встановлення комісії, не звернули уваги, що, встановивши в кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, відповідач не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу. При цьому відповідач нараховував, а позивач сплатив комісію за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію сукупних послуг банку за рахунок позивача, що є незаконним».
У пункті 36.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21) зазначено, що: з 13 січня 2006 року також почали діяти нові редакції: статті 18 Закону України № 1023-XII «Про захист прав споживачів», яка визначила підстави для визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача. Такі умови є несправедливими тоді, якщо всупереч принципу добросовісності наслідком договору є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача (частина друга статті 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV). Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним (частина п`ята вказаної статті); статті 19 Закону України № 1023-XII «Про захист прав споживачів» про заборону нечесної підприємницької практики - будь-якої підприємницької діяльності або бездіяльності, що суперечить правилам, торговим та іншим чесним звичаям та впливає або може вплинути на економічну поведінку споживача щодо продукції (пункт 14 статті 1 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV). Поняттям такої практики охоплюється, зокрема, будь-яка діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману (пункт 2 частини другої статті 19). За змістом абзацу першого частини другої цієї статті підприємницька практика вводить в оману, якщо вона спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б. Така практика вводить в оману, зокрема, стосовно ціни або способу розрахунку ціни, потреби у послугах (пункти 3 і 4 частини другої статті 19 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV, чинній до 10 грудня 2019 року включно). Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору (абзац восьмий частини другої вказаної статті у редакції Закону № 3161-IV, чинній до 10 грудня 2019 року включно). Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними (частина шоста статті 19 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV).
Встановивши, що положення пункту 15.1, підпунктів а), б), в) пункту 17.1.8 та пункту 4.3 кредитно-заставного договору зобов`язували ОСОБА_1 придбати платну послугу за обслуговування кредиту, при цьому банк не вказав, за які саме послуги, які надаються позивачу, сплачуються кошти, чим обмежив права позивача, апеляційний суд обґрунтовано вважав такі умови договору недійсними.
Разом з тим, у касаційній скарзі представник АТ КБ «ПриватБанк» посилається на незастосування судом апеляційної інстанції наслідків спливу позовної давності до спірних правовідносин, оскільки у суді першої інстанції представник відповідача заявляв відповідне клопотання.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Статтею 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність установлюється тривалістю в три роки.
За загальним правилом перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 березня 2018 року у справі № 464/5089/15 (провадження № 61-1256св18) зроблено висновок, що «тлумачення частини першої та п`ятої статті 261 ЦК свідчить, що потрібно розрізняти початок перебігу позовної давності залежно від виду позовних вимог. Вимога про визнання правочину недійсним відрізняється від вимоги про виконання зобов`язання не лише по суті, а й моментом виникнення права на захист. Для вимоги про визнання правочину недійсним перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась, або могла довідатись про вчинення цього правочину. Натомість для вимоги про виконання зобов`язання початок перебігу позовної давності обумовлюється виникненням у кредитора права на вимогу від боржника виконання зобов`язання. Тому положення частини п`ятої статті 261 ЦК застосовуються до вимог про виконання зобов`язання, а не до вимог про визнання правочину недійсним. Таким чином, початком перебігу позовної давності для вимоги про визнання договору іпотеки недійсним є день укладення оспорюваного договору, тобто перебіг позовної давності розпочався від 28 квітня 2009 року. Аналогічний висновок зроблений і Верховним Судом України в постанові від 3 лютого 2016 року у справі № 6-75цс15».
Оскільки порушення вимог Закону України «Про захист прав споживачів» допущено саме в момент укладення кредитного договорувід 15 липня 2008 року, умови якого оспорюються, саме з цього моменту позивач був обізнаний про такі умови договору, однак з позовом звернувся у грудні 2015 року. Тому позовна давність за вимогами у цій справі є пропущеною, що є підставою для відмови у задоволенні позову.
Схожий за змістом висновок міститься у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року в справі № 333/5693/16-ц (провадження № 61-2966св21).
Апеляційний суд, визнаючи позовні вимоги ОСОБА_1 частково обґрунтованими, не звернув уваги на заявлене представником позивача у суді першої інстанції клопотання про застосування наслідків спливу позовної давності та не застосував до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України, оскільки порушення вимог Закону України «Про захист прав споживачів» допущено саме в момент укладення кредитного договорувід 15 липня 2008 року.
Суд першої інстанції зробив правильний висновок про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , але помилився у мотивах такого рішення, оскільки вимоги про визнання недійсним положень кредитного договору щодо встановлення комісії підлягають задоволенню, проте позивач пропустив позовну давність на звернення до суду з таким позовом.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку про те, що постанова апеляційного суду в оскарженій частині ухвалена з порушенням норм процесуального права. У зв`язку з наведеним касаційна скарга підлягає частковому задоволенню; постанова апеляційного суду скасуванню; рішення суду першої інстанції зміні з викладенням його мотивувальної частин у редакції цієї постанови.
Згідно з частиною сьомою статті 141 ЦПК України якщо інше не передбачено законом, у разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від сплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору на підставі частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів», тому сплачений АТ КБ «ПриватБанк» судовий збір у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції в розмірі 974 грн підлягає компенсації за рахунок держави.
Керуючись статтями 400 406 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ :
Касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк», підписану адвокатом Пац Євгенією Олегівною, задовольнити частково.
Постанову Львівського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» про визнання недійсними умов кредитно-заставного договору щодо встановлення плати за обслуговування кредиту скасувати.
Рішенням Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 10 травня 2019 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» про визнання недійсними умов кредитно-заставного договору щодо встановлення плати за обслуговування кредиту змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Компенсувати за рахунок держави акціонерному товариству «Комерційний Банк «ПриватБанк» судові витрати на сплату судового збору в сумі 974 грн.
З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції постанова Львівського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року в скасованій частині,втрачає законну силу.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді Н. О. Антоненко
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
М. М. Русинчук