Постанова

Іменем України

24 лютого 2020 року

м. Київ

справа № 447/1728/19-ц

провадження № 61-861св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - Первинна профспілкова організація Приватного акціонерного товариства «Миколаївцемент»,

відповідач - Приватне акціонерне товариство «Миколаївцемент»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Миколаївцемент» на постанову Львівського апеляційної суду від 12 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Ванівського О. М., Курій Н. М., Цяцяка Р. П.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У серпні 2019 року Первинна профспілкова організація Приватного акціонерного товариства «Миколаївцемент» (далі - ППО ПрАТ «Миколаївцемент») звернулася до суду із позовом до ПрАТ «Миколаївцемент» про стягнення коштів за невиконання зобов`язань за колективним договором.

Ухвалою Миколаївського районного суду Львівської області від 30 вересня 2019 року закрито провадження у справі на підставі пункту першого частини першої статті 255 ЦПК України.

Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції виходив із того, що колективні трудові спори, на відміну від індивідуальних, - це спори непозовного провадження, зокрема, між профспілкою і власником чи уповноваженим ним органом, у яких йдеться про зіткнення інтересів сторін трудових правовідносин. До таких спорів застосовується примирно-третейський порядок вирішення, правовий механізм якого визначено Законом України від 03 березня 1998 року № 137/98-ВР «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)». У зв`язку із цим, безпосереднє вирішення в судовому порядку колективних трудових спорів законодавством не передбачено, крім випадків, зазначених у статтях 23 і 25 зазначеного Закону, та у статтях 20, 42 Закону України від 15 вересня 1999 року № 1045-XIV «Про професійніспілки, їх права та гарантії діяльності». Оскільки у судовому засіданні представник позивача спростувала посилання на статтю 42 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», як на підставу позову, ця справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Постановою Львівського апеляційної суду від 12 листопада 2019 року ухвалу суду першої інстанції скасовано, а справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із того, що для того, щоб пересвідчитись у тому, що між сторонами соціально-трудових відносин виник колективний трудовий спір (конфлікт), необхідно з`ясувати, що наявні сформовані та затверджені вимоги найманих працівників передані роботодавцю, який відмовив повністю або частково у їх задоволенні, а відповідний представницький орган найманих працівників прийняв рішення про незгоду з рішенням власника чи уповноваженого ним органу (представника) або коли строки розгляду вимог, передбачених законом, закінчилися, а відповіді від власника не надійшло. Чинним законодавством передбачено право профспілок звернення до місцевого суду у разі порушення роботодавцем умов колективного договору після розгляду у тижневий строк подання про усунення порушень та відмови про усунення порушень або недосягнення згоди у зазначений термін. У такому разі профспілки мають право оскаржити неправомірні дії або бездіяльність посадових осіб. Звертаючись до суду, позивач, серед іншого, посилався на те, що відповідачем порушено пункт 11 Колективного договору на 2008 - 2010 роки, укладеного між адміністрацією ПрАТ «Миколаївцемент» та первинною профспілковою організацією підприємства, відповідно до якого сторона власника зобов`язується працівникам профкому виплачувати премії та інші винагороди, які передбачені для працівників підприємства відповідними положеннями. Тобто за змістом позовних вимог, позивач звернувся до суду за вирішенням спору про порушення роботодавцем умов колективного договору, вирішення в судовому порядку якого передбачено частиною сьомою статті 20 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», частиною другою статті 19 КЗпП України.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги

У січні 2020 року ПрАТ «Миколаївцемент» подало до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Львівського апеляційної суду від 12 листопада 2019 року, в якій просить скасувати зазначене судове рішення та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказує на те, що судом не враховано, що предметом спору у справі не є оскарження неправомірних дій посадових осіб, а стягнення коштів із ПрАТ «Миколаївцемент». За характером спору він є спором про стягнення коштів з однієї юридичної особи на користь іншої з сумнівних підстав, оскільки виплата коштів на користь профспілкової організації не передбачена ні нормами трудового законодавства, ні положеннями Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», ні положеннями Колективного договору. Тому висновок щодо застосування норм права, який викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду, не може бути застосований у цій справі.

Учасники справи своїм правом надати відзив на касаційну скаргу не скористалися.

Позиція Верховного Суду

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п`яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення суду апеляційної інстанції відповідає нормам ЦПК України щодо законності та обґрунтованості.

Нормативно-правове обґрунтування

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 року, закріплено принцип доступу до правосуддя.

Доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини є здатність особи безперешкодно отримати судовий захист до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.

Згідно із частиною другою статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до частин першої - третьої статті 3 ГК України під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність). Діяльність негосподарюючих суб`єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участі або без участі суб`єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб`єктів.

Частиною першою статті 4 ГК України встановлено, що не є предметом регулювання цього Кодексу, зокрема, трудові відносини.

Правове становище професійних спілок, їх статус та повноваження регулюються КЗпП України, Законом України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».

Працівники мають право, зокрема, на об`єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку (частина друга статті 2 КЗпП України).

Згідно із частинами першою, другою статті 246 КЗпП України та частиною першою статті 37 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» первинні профспілкові організації на підприємствах, в установах, організаціях та їх структурних підрозділах представляють інтереси своїх членів і захищають їх трудові, соціально-економічні права та інтереси. Первинні профспілкові організації здійснюють свої повноваження через утворені відповідно до статуту (положення) виборні органи, а в організаціях, де виборні органи не утворюються, - через профспілкового представника, уповноваженого згідно зі статутом на представництво інтересів членів професійної спілки, який діє в межах прав, наданих цим Законом та статутом професійної спілки.

Статтею 244 КЗпП України передбачено, що права професійних спілок, їх об`єднань визначаються Конституцією України, Законом України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами.

Професійна спілка (профспілка) - добровільна неприбуткова громадська організація, що об`єднує громадян, пов`язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання); первинна організація профспілки - добровільне об`єднання членів профспілки, які, як правило, працюють на одному підприємстві, в установі, організації незалежно від форми власності і виду господарювання або у фізичної особи, яка використовує найману працю, або забезпечують себе роботою самостійно, або навчаються в одному навчальному закладі (частина перша статті 1 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»).

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» професійні спілки створюються з метою здійснення представництва та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки.

Частиною першої статті 42 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» передбачено, що роботодавець зобов`язаний сприяти створенню належних умов для діяльності профспілкових організацій, що діють на підприємстві, в установі або організації.

Правові й організаційні засади функціонування системи заходів з вирішення колективних трудових спорів (конфліктів), здійснення взаємодії сторін соціально-трудових відносин у процесі врегулювання колективних трудових спорів (конфліктів), що виникли між ними, врегульовано Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)».

Установлені цим Законом норми поширюються на найманих працівників та організації, утворені ними відповідно до законодавства для представництва і захисту їх інтересів, і на роботодавців, організації роботодавців та їх об`єднання (стаття 1 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)»).

Відповідно до статті 2 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» колективний трудовий спір (конфлікт) - це розбіжності, що виникли між сторонами соціально-трудових відносин, щодо: встановлення нових або зміни існуючих соціально-економічних умов праці та виробничого побуту; укладення чи зміни колективного договору, угоди; виконання колективного договору, угоди або окремих їх положень; невиконання вимог законодавства про працю.

Сторонами колективного трудового спору на виробничому рівні є наймані працівники (окремі категорії найманих працівників) підприємства, установи, організації чи їх структурних підрозділів або первинна профспілкова чи інша уповноважена найманими працівниками організація та роботодавець (стаття 3 вказаного Закону).

Судовий порядок розгляду колективних трудових спорів (конфліктів) процесуальним законодавством та Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» передбачений у таких випадках: розгляд заяви власника або уповноваженого ним органу про визнання страйку незаконним (стаття 23 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)»); розгляд заяви Національної служби посередництва і примирення про вирішення колективного трудового спору (конфлікту) у випадках, передбачених статтею 24 цього Закону, і коли сторонами не враховано рекомендації Національної служби посередництва і примирення щодо вирішення колективного трудового спору (конфлікту) (стаття 25 указаного Закону); оскарження профспілками неправомірних дій або бездіяльності посадових осіб, винних у порушенні умов колективного договору чи угоди (частина п`ята статті 20 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»); невиконання роботодавцем обов`язку щодо створення умов діяльності профспілок, регламентованих колективним договором (частини друга, четверта статті 42 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»).

Колективні трудові спори - це спори між найманими працівниками, трудовим колективом (профспілкою) і власником чи уповноваженим ним органом, у яких ідеться про зіткнення інтересів сторін трудових правовідносин і порядок вирішення яких визначено Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)».

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 травня 2018 року у справі № 910/11188/17 та від 26 червня 2019 року у справі № 174/580/16-ц і підстав для відступу від нього не вбачається.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Установивши, сторонами цього спору є первинна профспілкова організація та роботодавець, а спір виник у зв`язку з невиконанням роботодавцем вимог законодавства про працю щодо забезпечення діяльності професійної спілки з питань, віднесених до її повноважень, зокрема щодо зобов`язання ПрАТ «Миколаївцемент» виплачувати премії та інші винагороди працівникам профкому, які передбачені для працівників підприємства відповідними положеннями, цей спір є трудовим та віднесений до цивільного судочинства.

Отже, зважаючи на характер правовідносин у цій справі, Верховний Суд вважає, що суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованих висновків про необхідність розгляду цієї справи в порядку цивільного судочинства, а отже, правомірно скасував ухвалу суду першої інстанції про закриття провадження у справі.

Викладене спростовує наведені в касаційній скарзі доводи стосовно того, що характер спірних правовідносин відноситься до господарського забезпечення.

Аналогічних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду, виклавши їх у постановах від 17 вересня 2019 року у с праві № 904/4107/18 (провадження № 12-68гс19), від 17 травня 2018 року у справі № 910/11188/17 (провадження № 12-92гс18) та від 26 червня 2019 року у справі № 174/580/16-ц (провадження № 14-127цс19).

Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду та не дають підстав вважати, що судом апеляційної інстанції порушено норми процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

02 жовтня 2019 року прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підстав передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду та щодо строків повернення справи», відповідно до якого частину шосту статті 403 ЦПК України викладено у такій редакції: справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції, крім випадків, якщо: 1) учасник справи, який оскаржує судове рішення, брав участь у розгляді справи в судах першої чи апеляційної інстанції і не заявляв про порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції; 2) учасник справи, який оскаржує судове рішення, не обґрунтував порушення судом правил предметної чи суб`єктної юрисдикції наявністю судових рішень Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову у подібних правовідносинах; 3) Велика Палата Верховного Суду вже викладала у своїй постанові висновок щодо питання предметної чи суб`єктної юрисдикції спору у подібних правовідносинах.

З урахуванням того, що Велика Палата Верховного Суду вже викладала у своїх постановах висновок щодо питання суб`єктної юрисдикції спору у подібних правовідносинах, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для передачі цієї справи на розгляд до Великої Палати Верховного Суду.

Керуючись статтями 395 401 409 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Миколаївцемент» залишити без задоволення.

Постанову Львівського апеляційної суду від 12 листопада 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Ступак

І. Ю. Гулейков

Г. І. Усик