Постанова

Іменем України

10 серпня 2022 року

м. Київ

справа № 448/13/21

провадження № 61-5565св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідачі (позивач та третя особа за зустрічним позовом): ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Мостиського районного суду Львівської області від 30 серпня 2021 року в складі судді Гіряк С. І. та постанову Львівського апеляційного суду від 19 травня 2022 року в складі колегії суддів: Приколоти Т. І., Мікуш Ю. Р., Савуляка Р. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та вселення до житлового приміщення.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що вона та її малолітні діти зареєстровані та проживали у житловому будинку АДРЕСА_1 (далі - будинок, спірне житло), у який вона вселилася як член сім`ї власника будинку (дружина сина відповідачів) зі згоди власників. У 2020 році після розлучення з ОСОБА_4 між нею та ОСОБА_2 і ОСОБА_3 виникла сварка, під час якої останні виселили її разом з малолітніми дітьми із вказаного житла. Вона з дітьми намагалась повернутись у спірне житло 15 липня 2020 року, однак, відповідачі їх не пустили, у зв`язку з чим вона зверталася із заявою до поліції. Відповідачі змінили вхідні замки у дверях та не пускають їх у будинок. У будинку залишились її речі. Вона та її діти не мають іншого житла та постійного місця проживання.

Враховуючи зазначене, позивач просила суд усунення перешкоди у користуванні будинком шляхом вселення її та її дітей до цього будинку та передати їй ключі від вказаного житла.

У березні 2021 року ОСОБА_2 звернулася із позовом до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_3 , про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Позовну заяву мотивовано тим, що вона є власником спірного будинку, зареєстрована та проживає у ньому. Її син ОСОБА_4 перебував у шлюбі з ОСОБА_1 , тому остання вселилась до вказаного житлового будинку. Після розірвання шлюбу ОСОБА_1 змінила адресу фактичного місця проживання, однак не змінила адресу місця своєї реєстрації. ОСОБА_1 не проживає у будинку більше року, в утриманні житла участі не бере та не цікавиться ним. Вона не чинила перешкод у користуванні жилим приміщенням ОСОБА_1 , яка вивезла із спірного будинку свої особисті речі та проживає у іншому орендованому будинку. Факт реєстрації ОСОБА_1 у спірному будинку порушує її право на вільне розпорядження і користування майном, вона позбавлена можливості оформити субсидію на комунальні послуги.

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень

Рішенням Мостиського районного суду Львівської області від 30 серпня 2021 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 19 травня 2022 року, позов ОСОБА_1 задоволено.

Зобов`язано відповідачів усунути перешкоди в користуванні ОСОБА_1 та її синами: ОСОБА_5 та ОСОБА_6 спірним будинком шляхом їх вселення до цього житла та передачі їй ключів від нього.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що ОСОБА_1 набула право користування спірним житлом згідно із законом, вселившись у нього та зареєструвавши місце проживання в установленому законом порядку за згоди власника цього будинку, а відповідачі чинять їй перешкоди у користуванні вказаним житловим приміщенням.

ОСОБА_2 не довела належними та допустимими доказами, що ОСОБА_1 без поважних причин понад рік не проживає за зареєстрованим місцем проживання та втратила інтерес до спірного житла.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи

До Верховного Суду 16 червня 2022 року ОСОБА_2 подала касаційну скаргу на вказані судові рішення, у якій просить їх скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити, а її зустрічний позов задовольнити.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 502/922/18.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували положення частини другої статті 405 ЦК України, які не стосуються колишніх членів сім'ї власника житла.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 27 червня 2022 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

У липні 2022 року від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу, мотивований незгодою із її доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржуваних судових рішень.

Ухвалою Верховного Суду від 03 серпня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_2 є власником спірного житлового будинку, у якому зареєстровано місце проживання: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6

ОСОБА_1 та ОСОБА_4 є батьками ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Рішенням Мостиського районного суду Львівської області від 03 липня 2020 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 розірвано (справа № 448/2020/19). При цьому суд не вирішував питання про місце проживання малолітніх дітей подружжя.

У 2020 році після розлучення з ОСОБА_4 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 і ОСОБА_3 виникла сварка, під час якої останні виселили позивача разом з малолітніми дітьми із спірного житла.

Згідно із довідкою Яворівського районного відділу поліції відділення № 1 № 743/65/01-2021 від 01 лютого 2021 року ОСОБА_1 15 липня 2020 року зверталася до Мостиського ВП Яворівського ВП ГУНП у Львівській області з приводу того, що ОСОБА_2 чинить їй перешкоди у користуванні житлом.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Цим вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають з таких підстав.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

За положеннями статті 47 Конституції України та статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частиною першою статті 317 ЦК України визначено, що власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

За приписами частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Відтак за порівняльним аналізом статей 383 391 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України слід дійти до висновку що положення статей 383 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жилого приміщення, будинку, квартиру тощо, від будь яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік.

Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Установлено, що ОСОБА_1 та її діти набули право користування спірним будинком згідно із законом, вселившись у нього та зареєструвавши місце проживання в установленому законом порядку за згоди власника цього будинку.

Оскільки відповідач ОСОБА_2 та ОСОБА_3 виселили ОСОБА_1 із цього будинку і чинять перешкоди у користуванні ним, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що порушене право позивача ОСОБА_1 підлягає захисту шляхом її вселення до спірного житла.

Статтею 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції) визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.

Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Отже, при вирішенні справи про виселення особи, чи визнавання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, суд повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, виселення особи має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Установивши, що відповідач за зустрічним позовом вселилася у спірний будинок на законних підставах, тривалий час проживала у цьому житлі, а також відсутність у матеріалах справи належних доказів на підтвердження факту непроживання відповідача за зустрічним позовом у спірному житлі без поважних причин більше шести місяців, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про визнання ОСОБА_1 такою, що втратила право користування спірним житловим приміщенням.

Крім того, урахувавши, що оцінка виселення особи із житлового приміщення на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції потребує встановлення відповідних обставин, які судами не були установлені, суди попередніх інстанцій підставно констатували відсутність відомостей про втрату ОСОБА_1 правового інтересу до спірного житла та відсутність правових підстав для позбавлення її права на житло. Звернення до суду із цим позовом про вселення до спірного житла, а також звернення до правоохоронних органів із заявою про те, що ОСОБА_2 чинить їй перешкоди у користуванні житлом, свідчить про відсутність втрати інтересу ОСОБА_1 до спірного житла, яке є її єдиним житлом.

Разом із тим колегія суддів враховує, що за поясненнями самої ОСОБА_2 відповідач ОСОБА_1 орендує житловий будинок у с. Крукеничі. Відомостей про наявність у останньої іншого житла матеріали справи не містять, а позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 не довела протилежного в порядку статті 81 ЦПК України.

При цьому слід зазначити, що втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло, правомірність застосування якого за обставинами цієї справи позивачем за зустрічним позовом ОСОБА_2 не доведено.

Таким чином, підстави для визнання ОСОБА_1 , яка в установленому законом порядку зареєструвала у спірному будинку своє місце проживання та місце проживання своїх дітей, такою, що втратила право користування цим житлом, а також необхідність і пропорційність такого заходу позивачем за зустрічним позовом ОСОБА_2 не доведені.

Крім того, відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

Згідно із частиною четвертою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

Встановлено, що зареєстрованим місцем проживання дітей ОСОБА_5 та ОСОБА_6 та їх батьків ОСОБА_1 та ОСОБА_4 є спірний будинок , який належить їх бабі ОСОБА_2 .

Матеріали справи не містять відомостей, що після розлучення батьків судом або домовленістю між батьками визначене інше місце проживання дітей, ніж будинок їх баби.

Враховуючи, що концепція забезпечення найкращих інтересів дитини є провідною у національному та міжнародному законодавстві, оскаржувані судові рішення, якими зобов`язано відповідачів усунути перешкоди у користуванні ОСОБА_1 та її дітьми спірним будинком шляхом їх вселення до цього житла та передачі їй ключів від нього, у повній мірі враховують інтереси цих малолітніх дітей та захищають їх право на житло.

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд враховує, що ОСОБА_2 як на правову підставу позову посилалася зокрема і на частину другу статті 405 ЦК України та вказувала про неправильне застосування судами вказаної норми.

Відповідно до частини другої статті 405 ЦК України член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Надаючи оцінку цим доводам, колегія суддів дійшла висновку про їх безпідставність з огляду на те, що за встановленими судами обставинами ОСОБА_1 та її діти не проживають у спірному будинку з часу розірвання шлюбу з ОСОБА_4 , тобто з 03 липня 2020 року, внаслідок їх виселення із спірного будинку та заміни замків.

Отже, на час звернення до суду із цим позовом (березень 2021 року) ОСОБА_1 та її діти не проживали у спірному будинку менше одного року з поважних причин.

Враховуючи зазначене, суди попередніх інстанцій вірно вказали, що ОСОБА_1 та її діти не втратили право користування спірним будинком на підставі частини другої статті 405 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 жовтня 2021 року у справі

№ 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) визначила правила, елементи та критерії за якими має встановлюватись подібність правовідносин.

Посилання у касаційній скарзі на те, що суди не врахували висновків у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 502/922/18 не заслуговують на увагу, оскільки у цій справі встановлені різні фактичні обставини у порівнянні зі справою, що є предметом перегляду.

Так, у справі, що переглядається, на відміну від вказаної вище справи, були установлені обставини примусового виселення відповідачами позивача разом із малолітніми дітьми із спірного житла, а також намагання позивача вселитися у вказане житло.

У наданої для порівняння справи такі обставини не були установлені судами.

У справі № 502/922/18 суди установили, що особа, яку позивач просить визнати втратившою право користування житловим приміщенням, виселилась із цього житла самостійно та протягом близько 5 років (до моменту звернення позивача до суду із позовом) не проявляла інтерес до спірного житла та не намагалась до нього вселитись.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи по суті, а у значній мірі зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Суди попередніх інстанцій забезпечили повний та всебічний розгляд справи на основі наданих доказів, оскаржувані судові рішення відповідають нормам матеріального та процесуального права.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційних скарг цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Мостиського районного суду Львівської області від 30 серпня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 19 травня 2022 року - без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович