№ 453/320/16-ц - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

29 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 453/320/16-ц

провадження № 61-4141св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В.,

Ткачука О. С.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 25 січня 2021 року у складі колегії суддів: Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І., Савуляка Р. В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.

Позовна заява мотивована тим, що 12 лютого 1994 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було зареєстровано шлюб, у якому ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син - ОСОБА_3

16 січня 2006 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 укладений договір дарування частини земельної ділянки, за умовами якого ОСОБА_2 набув право власності на 38/100 частки земельної ділянки, що становить 0,036 га, та розміщена на АДРЕСА_1 на території Сколівської міської ради Львівської області.

17 листопада 2011 року виконавчий комітет Сколівської міської ради Львівської області прийняв рішення № 234 про оформлення за

ОСОБА_2 права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 та видав доручення Стрийському міському бюро технічної інвентаризації провести реєстрацію права власності на об`єкт нерухомого майна згідно з цим рішенням.

Заочним рішенням Сколівського районного суду Львівської області

від 04 квітня 2013 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було розірвано.

Позивач вважала, що житловий будинок АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю подружжя, а тому підлягає поділу, проте відповідач у добровільному порядку відмовляється здійснювати поділ зазначеного житлового будинку.

У зв`язку із цим позивач просила суд визнати за нею право власності на

1/2 частку житлового будинку АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Справа розглядалася судами неодноразово.

Рішенням Сколівського районного суду Львівської області від 04 квітня

2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 04 липня 2017 року, позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку житлового будинку АДРЕСА_1 .

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, мотивовано тим, що сторони побудували житловий будинок за час перебування у шлюбі за спільні кошти, а тому він відповідно до статті 60 СК України є об`єктом спільної сумісної власності подружжя й підлягає поділу між ними в рівних частинах.

Постановою Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 04 липня 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Направляючи справу на новий розгляд, суд касаційної інстанції виходив із того, що апеляційний суд не перевірив правильність висновків суду першої інстанції, не встановив усі фактичні обставини справи, не з`ясував, чи належав спірний житловий будинок до проведення переобладнання та ремонтних робіт у ньому на праві особистої приватної власності відповідачу (пункт 2 частини першої статті 57 СК України), не визначив розмір трудових і грошових затрат кожного з подружжя у поліпшенні (добудові, переобладнанні) спірного майна, не визначив, за які кошти та у який період було проведено ці поліпшення.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції, ухваленого за результатами нового розгляду справи

Постановою Львівського апеляційного суду від 25 січня 2021 року рішення Сколівського районного суду Львівської області від 04 квітня 2017 року скасовано.

Ухвалено нове рішення, яким відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позову до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд вважав, що позивачем не доведено обґрунтованість заявлених позовних вимог та порушення її прав, оскільки, на думку суду, реконструйована господарська будівля та успадкований житловий будинок ОСОБА_4 належить згідно з правовстановлюючими документами саме ОСОБА_4 (матері відповідача). Відповідач ОСОБА_2 згідно з договором дарування частини земельної ділянки від 16 січня 2006 року є власником 0,036 га земельної ділянки, що становить 38/100 ідеальних часток земельної ділянки, яка знаходиться на території Сколівської міської ради на АДРЕСА_1 .

Доказів побудови нового житлового будинку на АДРЕСА_1 , затрат кожного із подружжя, сторонами не надано.

При цьому апеляційний суд критично оцінив докази, надані позивачем, оскільки, надаючи суду копію рішення № 234 від 17 листопада 2011 року про оформлення права власності на індивідуальний житловий будинок

на АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 , позивачем не надано рішення про виділення земельної ділянки за зазначеною адресою для будівництва житлового будинку, будівельний паспорт із погодженням всіх служб, рішення органу місцевого самоврядування про готовність будинку до експлуатації та його прийняття, а у виписці з протоколу № 10 засідання виконавчого комітету від 17 листопада 2011 року зазначається житловий будинок АДРЕСА_1 , а не 9а. Декларація про готовність об`єкта до експлуатації від 13 жовтня 2011 року не містить всіх необхідних реквізитів, а тому також, на думку суду, вважається неналежним та недостовірним доказом.

Свідоцтво про право власності на спірний будинок було загублено, про що зазначено у газеті «Бойківська думка», однак відповідач заперечував про звернення із таким оголошенням у газету, а позивачем на підтвердження не надано його дублікат із Стрийського МБТІ, що викликало в суду сумніви щодо наявності такого.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У березні 2021 року ОСОБА_1 подала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Львівського апеляційного суду від 25 січня 2021 року, у якій просить оскаржувану постанову скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 травня 2021 року поновлено

ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.

У травні 2021 року справу № 453/320/16-ц передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 06 серпня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті

400 ЦПК України).

Як на підставу касаційного оскарження скаржник посилається на пункт перший частини другої статті 389 ЦПК України.

Апеляційний суд не врахував мотиви направлення справи на новий розгляд, викладені у постанові Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у цій справі. У вказаній постанові Верховний Суд вказав на необхідність з`ясування, чи належав спірний житловий будинок до проведення переобладнання та ремонтних робіт у ньому на праві особистої приватної власності відповідачу та визначити розмір трудових і грошових затрат кожного з подружжя у поліпшенні (добудові, переобладнанні) спірного майна, а також, за які кошти та у який період було проведено ці поліпшення. Апеляційний суд при новому розгляді зазначеного не врахував.

Поза увагою суду залишилося те, що під час шлюбу сторони на подарованій відповідачу земельній ділянці шляхом реконструкції господарської будівлі побудували разом новий будинок, що підтверджується рішенням виконавчого комітету Сколівської міської ради від 31 січня 2006 року № 46, яким надано дозвіл на реконструкцію господарської будівлі

на АДРЕСА_1 , декларацією про готовність до експлуатації індивідуального житлового будинку та рішенням виконавчого комітету Сколівської міської ради від 17 листопада 2011 року № 234 «Про оформлення права власності та видачу свідоцтва про право власності на індивідуальний житловий будинок на АДРЕСА_1 ».

Висновки апеляційного суду щодо відмови в задоволенні позову суперечать практиці Верховного Суду, зокрема, правовому висновку Верховного Суду, викладеному в постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц, згідно з яким особисте нерухоме майно одного з подружжя можна визнати спільним майном подружжя у випадку, якщо первинний об`єкт нерухомості розчиняється, нівелюється, втрачається чи стає несуттєвим, малозначним порівняно з тим об`єктом, який з`явився під час шлюбу у результаті спільних трудових або грошових затрат подружжя.

У постанові Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі

№ 520/16281/15-ц викладено правовий висновок про те, що навіть об`єкт незавершеного будівництва, зведений на час шлюбу, можна визнати об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Вважаючи, що побудови нового житлового будинку у цій справі не відбулося, а спірне майно є спадковим, апеляційний суд не дослідив зазначені вище докази, не звернув увагу на пояснення відповідача у справі, який спочатку не заперечував проти факту побудови нового об`єкта нерухомості, проте стверджував, що вказаний будинок збудовано за його власні кошти та кошти його матері, а також не врахував вимоги Верховного Суду під час першого перегляду справи в суді касаційної інстанції.

Доводи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 до Верховного Суду не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що згідно із свідоцтвом про право на спадщину за заповітом, виданим 22 листопада 1993 року державним нотаріусом Сколівської державної нотаріальної контори, ОСОБА_4 (мати відповідача) у порядку спадкування за заповітом після своєї матері ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , набула право власності на житловий будинок та господарські будівлі, розташовані на АДРЕСА_1 . Спадкове майно, на яке видано свідоцтво, складається з цілого дерев`яного жилого будинку з однієї кімнати і однієї кухні, розміром жилої площі 17,1 кв. м, та господарських будівель: сараю під літ. «Б», вбиральні під літ. «Г», колодязя під літ. «К» (а. с. 49, т. 1).

12 лютого 1994 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстровано шлюб (а. с. 8, т. 1), який розірвано заочним рішенням Сколівського районного суду Львівської області від 04 квітня 2013 року (а. с. 10, т. 1).

ІНФОРМАЦІЯ_1 у шлюбі народився син ОСОБА_3 (а. с. 9, т. 1).

28 квітня 2001 року ОСОБА_4 склала заповіт, у якому заповіла своєму синові ОСОБА_2 належний їй на праві особистої власності житловий будинок разом із господарськими будівлями і спорудами, що знаходяться на АДРЕСА_1 , земельну ділянку 0,094 га, яка розташована на території АДРЕСА_1 ,

а також автомашину фабричної марки М 21412, випуску 1990 року, шасі

№ НОМЕР_1 , двигун № НОМЕР_2 , кузов № НОМЕР_3 , д.н.з. НОМЕР_4 , а все інше майно, в тому числі квартиру

АДРЕСА_3 заповіла дочці ОСОБА_6 (а. с. 50, т. 1).

Відповідно до технічного паспорту на житловий індивідуальний будинок житлового фонду на АДРЕСА_1 загальна площа будинку -

28,28 кв. м, житлова площа - 17,07 кв. м, допоміжна - 11,21 кв. м (а. с. 113-115, т. 1).

16 січня 2006 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 укладений договір дарування частини земельної ділянки, за умовами якого ОСОБА_2 набув право власності на 38/100 частки земельної ділянки, що становить 0,036 га та розміщена на АДРЕСА_1 на території Сколівської міської ради Львівської області (а. с. 11, т. 1).

Згідно з рішенням виконавчого комітету Сколівської міської ради Львівської області від 31 січня 2006 року № 46 ОСОБА_2 надано дозвіл на реконструкцію господарської будівлі на АДРЕСА_1 (а. с. 51, т. 1).

Відповідно до декларації про готовність об`єкта до експлуатації від 13 жовтня 2011 року житловий будинок на АДРЕСА_1 (кінець будівництва - жовтень 2007 року) двоповерховий із керамзитобетонними блоками. Загальна площа будинку - 119,3 кв. м

(а. с. 39, т. 1).

Відповідно до інформації про земельну ділянку, на якій розміщений об`єкт, готовий до експлуатації, площа земельної ділянки - 0,0360 га, що належить ОСОБА_2 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку від 25 серпня 2011 року серії ЯК № 037140 (а. с. 40, т. 1), виданого на підставі договору дарування земельної ділянки (а. с. 82, т. 1).

17 листопада 2011 року виконавчий комітет Сколівської міської ради Львівської області ухвалив рішення № 234 про оформлення за

ОСОБА_2 права власності на житловий будинок на АДРЕСА_1 та доручив Стрийському міському бюро технічної інвентаризації провести реєстрацію права власності на об`єкт нерухомого майна згідно з цим рішенням (а. с. 12, т. 1).

Згідно із листом Сколівської міської ради Львівської області від 12 лютого 2017 року № 173/02-09 у міській раді відсутня документація щодо плану забудови земельної ділянки на АДРЕСА_1 .

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 29 червня 2016 року № 62320620 судами встановлено, що за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на житловий будинок на АДРЕСА_1 . Дата прийняття рішення про державну реєстрацію - 16 грудня 2011 року, підстава виникнення права власності - свідоцтво про право власності серії НОМЕР_5 , видане

09 грудня 2011 року Сколівською міською радою Львівської області (а. с. 80, т. 1).

На підтвердження спільного будівництва сторонами спірного будинку ОСОБА_1 у додатках до позовної заяви надала відповідні квитанції, товарні накладні та чеки (а. с. 13-26, т. 1).

Заперечуючи проти задоволення позову, ОСОБА_2 вказував, що будівля є в стадії реконструкції, а кошти, вкладені у будівельні матеріали, були надані матір`ю відповідача (а. с. 43, т. 1).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення

від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши наведені у касаційні скарзі доводи, врахувавши аргументи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Оскаржуване судове рішення в повній мірі не відповідає вказаним вимогам закону.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання цього принципу є гарантією того, що учасник справи, незалежно від рівня фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, має можливість забезпечити захист своїх прав та інтересів.

Предметом спору у справі, що переглядається, є поділ майна подружжя,

а саме: житлового будинку, розташованого на АДРЕСА_1 .

Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 в обґрунтування позовних вимог посилалася на те, що спірний житловий будинок сторони збудували, перебуваючи в зареєстрованому шлюбі, за спільні кошти та заощадження подружжя, а тому він є об`єктом права спільної сумісної власності.

Відповідно до частини першої статті 36 Сімейного кодексу України (далі -

СК України) шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

У сімейному законодавстві передбачено два режими власності подружжя - особиста приватна власність дружини, чоловіка, тобто кожного з подружжя, та спільна сумісна власність подружжя.

У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один із них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України).

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Конструкція статей 60 70 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

Ця презумпція може бути спростована, і один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Таким чином, вирішуючи питання про поділ майна подружжя, встановивши факт набуття цього майна подружжям у період перебування в шлюбі, застосуванню підлягають положення статей 60 70 СК України з урахуванням презумпції спільності права власності подружжя на майно.

Визначення режиму особистої приватної власності майна одного з подружжя передбачено у статті 57 СК України, відповідно до якої особистою приватною власністю дружини, чоловіка, зокрема, є майно: набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Разом із тим, у частині першій статті 62 СК України вказано, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

При цьому обмежується саме право особистої власності одного

з подружжя і, як наслідок, зменшується обсяг правомочностей колишнього одноособового власника.

Таким чином, у статті 62 СК України передбачені умови, за яких таке втручання у право власності буде не лише законним, але і необхідним з точки зору забезпечення інтересів іншого, не власника, з подружжя та гарантуватиме дотримання балансу інтересів кожного з подружжя.

Аналіз частини першої статті 62 СК України свідчить, що визнання майна дружини, чоловіка за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя пов`язується із наявністю у сукупності двох умов:

1) істотність збільшення вартості майна. Істотність має визначальне значення, так як необхідно враховувати не лише збільшення остаточної вартості в порівнянні з первинною оцінкою об`єкта, однак співвідносити і у співмірності з одиницями тенденцій загального удорожчання конкретного майна, інфляційними процесами, якісні зміни характеристик самого об`єкта та ту обставину, що первинна оцінка чи сам об`єкт стають малозначними в остаточній вартості об`єкта власності чи у остаточному об`єкті. Істотність збільшення вартості майна підлягає з`ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя;

2) істотність збільшення вартості має бути пов`язана зі спільними трудовими чи грошовими затратами або затратами другого з подружжя, який не є власником. Сам факт перебування осіб у шлюбі у період, коли особисте майно чи його вартість істотно збільшилося, не є підставою для визнання його спільним майном. Істотне збільшення вартості майна обов`язково і безумовно має бути наслідком спільних трудових чи грошових затрат або затрат іншого, не власника майна, з подружжя. Тобто вирішальне значення має не факт збільшення вартості сам по собі у період шлюбу, а правова природа збільшення такої вартості, шляхи та способи збільшення такої вартості, зміст процесу збільшення вартості майна. Збільшення вартості майна внаслідок коливання курсу валют, зміни ринкових цін та інших чинників, які не співвідносяться з обсягом грошових чи трудових затрат подружжя чи іншого, не власника, з подружжя, у майно, не повинні враховуватися у зв`язку з тим, що законодавець у статті 62 СК України не називає їх як підстави для визнання особистого майна одного з подружжя спільним майном.

Як трудові затрати необхідно розуміти особисту чи спільну трудову діяльність подружжя. Така діяльність може бути направлена на ремонт майна, його добудову чи перебудову, тобто дії, що потягли істотне збільшення вартості такого майна.

Грошові затрати передбачають внесення особистих чи спільних коштів на покращення чи збільшення майна. Наявність істотного збільшення вартості є оціночним поняттям, тому у конкретній справі рішення про задоволення чи відмову у задоволенні позову приймається судом з урахуванням усіх його обставин.

За загальною практикою мають враховуватися капітальний ремонт чи переобладнання житла, тобто значне перетворення об`єкта нерухомості.

Таким чином, у випадку вирішення питання щодо поділу майна подружжя, яке належало на праві приватної власності чоловікові чи дружині, однак за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат, застосуванню підлягають положення статті

62 СК України, а судам слід встановити наявність та розмір таких спільних затрат.

У справі, що переглядається, задовольняючи позовні вимоги та визнаючи майно спільною сумісною власністю, суд першої інстанції виходив із презумпції спільності права власності подружжя на майно та вважав, що спірний будинок збудований під час перебування у шлюбі, тому належить сторонам на праві спільної сумісної власності. При цьому суд посилався на положення статті 70 СК України. Вказане судове рішення при першому розгляді справи залишено без змін у результаті апеляційного перегляду.

Направляючи справу на новий розгляд, Верховний Суд виходив із того, що апеляційний суд не перевірив правильність висновків суду першої інстанції, не встановив усі фактичні обставини справи, не з`ясував, чи належав спірний житловий будинок до проведення переобладнання та ремонтних робіт у ньому на праві особистої приватної власності відповідачу (пункт 2 частини першої статті 57 СК України), не визначив розмір трудових і грошових затрат кожного з подружжя у поліпшенні (добудові, переобладнанні) спірного майна, не визначив, за які кошти та у який період було проведено ці поліпшення.

Відмовляючи в задоволенні позову у результаті нового розгляду справи, апеляційний суд вважав, що позивачем не доведено обґрунтованість заявлених позовних вимог та порушення її прав, оскільки, на думку суду, реконструйована господарська будівля та успадкований житловий будинок ОСОБА_4 належить згідно з правовстановлюючими документами саме ОСОБА_4 (матері відповідача). Відповідач ОСОБА_2 згідно з договором дарування частини земельної ділянки від 16 січня 2006 року є власником 0,036 га земельної ділянки, яка знаходиться на території Сколівської міської ради на АДРЕСА_1 .

Доказів побудови нового житлового будинку на АДРЕСА_1 , затрат кожного із подружжя, сторонами не надано.

При цьому апеляційний суд критично оцінив та не взяв до уваги докази, надані позивачем на підтвердження позовних вимог.

Вказаний висновок апеляційного суду є передчасним та свідчить про неповне дослідження судом фактичних обставин справи з огляду на наступне.

Нормами цивільно-процесуального закону визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні спору. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Суд апеляційної інстанції, переоцінивши обставини справи, встановлені судом першої інстанції, не навів підстав для такої переоцінки та вмотивованих обґрунтувань на спростування наведених судом першої інстанції висновків, а дійшов протилежного висновку про відмову в задоволенні позову та поставив під сумнів належність і достовірність доказів у справі, не надавши при цьому достатнього правового обґрунтування.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що згідно із свідоцтвом про право на спадщину за заповітом, виданим

22 листопада 1993 року державним нотаріусом Сколівської державної нотаріальної контори, ОСОБА_4 (мати відповідача) у порядку спадкування за заповітом після своєї матері ОСОБА_5 , яка померла

ІНФОРМАЦІЯ_2 , набула право власності на житловий будинок та господарські будівлі, розташовані на АДРЕСА_1 , та складаються з цілого дерев`яного жилого будинку з однієї кімнати і однієї кухні, розміром житлої площі 17,1 кв. м, та господарських будівель: сараю під літ. «Б», вбиральні під літ. «Г», колодязя під літ. «К».

28 квітня 2001 року ОСОБА_4 склала заповіт, у якому, зокрема, заповіла своєму синові ОСОБА_2 належний їй на праві особистої власності житловий будинок разом із господарськими будівлями і спорудами, що знаходяться на АДРЕСА_1 , земельну ділянку 0,094 га, яка розташована на території Сколівської міської ради на АДРЕСА_1 .

На момент розгляду справи ОСОБА_4 (мати відповідача) є власником житлового будинку на АДРЕСА_1 ,

а тому вказаний будинок не перейшов у порядку спадкування ОСОБА_2

16 січня 2006 року (у період перебування у шлюбі позивача та відповідача) між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 укладено договір дарування частини земельної ділянки, за умовами якого ОСОБА_2 набув право власності на 38/100 часткиземельної ділянки, що становить 0,036 га та розміщена на

АДРЕСА_1 на території Сколівської міської ради Львівської області, на підставі якого відповідач отримав державний акт на право власності серії ЯК № 037140.

У подальшому рішенням виконавчого комітету Сколівської міської ради Львівської області від 31 січня 2006 року № 46 ОСОБА_2 надано дозвіл на реконструкцію господарської будівлі.

ОСОБА_2 права власності на житловий будинок на АДРЕСА_1 та доручив Стрийському міському бюро технічної інвентаризації провести реєстрацію права власності на об`єкт нерухомого майна (житловий будинок загальною площею 119,3 кв. м).

На підставі вказаного рішення відповідач ОСОБА_2 отримав свідоцтво про право власності серії НОМЕР_5 від 09 грудня 2011 року, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна (а. с. 80, т. 1).

Вважаючи рішення виконавчого комітету Сколівської міської ради Львівської області від 17 листопада 2011 року № 234 неналежним доказом у справі, суд апеляційної інстанції формально послався на те, що позивачем не надано рішення про виділення земельної ділянки за зазначеною адресою для будівництва житлового будинку, будівельний паспорт із погодженням всіх служб, а тому таке рішення є неналежно оформлене. Разом із тим, вказане рішення не оскаржувалося, в судовому порядку не визнавалося недійсним, а тому є чинним.

Крім того, на підставі вказаного рішення ОСОБА_2 отримав свідоцтво про право власності серії НОМЕР_5 від 09 грудня 2011 року.

Висновок апеляційного суду про те, що оскільки свідоцтво про право власності на спірний будинок було загублено, про що зазначено у газеті «Бойківська думка», однак відповідач заперечував факт його звернення із таким оголошенням у газету, а позивачем на підтвердження не надано його дублікат із Стрийського МБТІ, а тому в суду виникають сумніви щодо наявності такого свідоцтва, ґрунтується на припущеннях.

Належність на праві власності спірного житлового будинку, розташованого на АДРЕСА_1 підтверджується витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, а сам факт втрати свідоцтва про право власності та відсутність дубліката не є підставою втрати права власності особи.

Висновок апеляційного суду про те, що реконструйована господарська будівля та успадкований житловий будинок належить згідно з правовстановлюючими документами саме ОСОБА_4 (матері відповідача) суперечить встановленим судом першої інстанції обставинам та матеріалам справи, оскільки згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за заповітом, виданим 22 листопада 1993 року, ОСОБА_4 (мати відповідача) у порядку спадкування за заповітом набула право власності на житловий будинок та господарські будівлі, розташовані на АДРЕСА_1 , що складаються з цілого дерев`яного жилого будинку з однієї кімнати і однієї кухні, розміром житлої площі 17,1 кв. м, та господарських будівель: сараю під літ. «Б», вбиральні під літ. «Г», колодязя під літ. «К», а не житловий будинок площею 119,3 кв. м, розташований на АДРЕСА_1 , що є предметом спору у цій справі.

Передаючи справу на новий розгляд у результаті касаційного перегляду, Верховний Суд у постанові від 02 жовтня 2019 року вказав на необхідність з`ясування, чи належав спірний житловий будинок до проведення переобладнання та ремонтних робіт у ньому на праві особистої приватної власності відповідачу (пункт 2 частини першої статті 57 СК України), визначити розмір трудових і грошових затрат кожного з подружжя у поліпшенні (добудові, переобладнанні) спірного майна, визначити, за які кошти та у який період було проведено ці поліпшення.

Разом із тим, судом апеляційної інстанції не виконано вказівки, викладені в постанові Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у цій справі, оскільки апеляційним судом не досліджувалося питання, кому на праві власності до перебудови належала господарська будівля, за які кошти було проведено будівництво спірного майна та розмір трудових і грошових затрат кожного з подружжя, не надано оцінки доказам на підтвердження понесених затрат на будівництво позивачем, а висновки апеляційного суду ґрунтуються на припущеннях та не відповідають матеріалам справи.

Оскільки судом апеляційної інстанції не виконано вимог постанови Верховного Суду, повно та всебічно не досліджено обставини, що мають значення для справи, а суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати обставини справи та надавати оцінку доказам у справі, колегія суддів робить висновок про необхідність скасування оскарженої постанови та направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Із метою дотримання принципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), Верховний Суд дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції для повного, всебічного та об`єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи.

При новому розгляді справи суду необхідно врахувати викладене в цій постанові, повно та всебічно дослідити обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, надати належну оцінку доказам: кожному доказу окремо, а також взаємному зв`язку доказів у їх сукупності, та ухвалити справедливе та законне рішення по суті.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази або необґрунтовано відхилив клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Враховуючи допущені судом апеляційної інстанції порушення норм процесуального права, що призвело до неповного встановлення фактичних обстави справи, оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню із передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції за статтею 411 ЦПК України.

У постанові Об`єднаної палати Верховного Суду від 18 травня 2020 року

у справі № 530/1731/16-ц зроблено висновок про те, що у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

З огляду на те, що Верховний Суд дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, колегія суддів не вирішує питання про розподіл судових витрат.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Львівського апеляційного суду від 25 січня 2021 року скасувати.

Справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді: А. І. Грушицький

А. А. Калараш

Є. В. Петров

О. С. Ткачук