Постанова
Іменем України
20 липня 2022 року
місто Київ
справа № 456/3018/16-ц
провадження № 61-15321св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
відповідачі за зустрічним позовом: державний реєстратор у Стрийському районі Стрийської районної державної адміністрації, приватний нотаріус Стрийського районного нотаріального округу Бораковська Оксана Ярославівна,
третя особа за зустрічним позовом - ОСОБА_3 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 02 грудня 2020 року, ухвалене суддею Шрамком Р. Т., та постанову Львівського апеляційного суду від 10 серпня 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі Ніткевича А. В., Бойко С. М., Копняк С. М.,
ВСТАНОВИВ:
І. ФАБУЛА СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
ОСОБА_1 у жовтні 2016 року звернувся до суду з позовом, у якому просив усунути перешкоди у користуванні житловим будинком з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться на АДРЕСА_1 й розташований на земельній ділянці, площею 0, 25 га, зобов`язати ОСОБА_2 надати ключі від вхідних дверей будинку та виселити його з цього будинку, стягнути з ОСОБА_2 відшкодування моральної шкоди в розмірі 10 000, 00 грн.
Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що він є власником житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться на АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 13 травня 2016 року, укладеного між ним та його тіткою ОСОБА_4 (далі - договір дарування).
ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . У липні 2016 року в спірний будинок вселився ОСОБА_2 та постійно проживає в ньому.
Позивач зазначав, що він неодноразово звертався до ОСОБА_2 з вимогою звільнити житловий будинок, проте відповідач добровільно відмовляється залишити будинок, чинить перешкоди у користуванні будинком, не впускає в будинок, не віддає ключів від вхідних дверей та розпоряджається ним одноособово на свій розсуд, що стало підставою для звернення до суду за захистом порушеного права як власника будинку.
Стислий виклад заперечень відповідача
Заперечуючи проти позову ОСОБА_1 , відповідач ОСОБА_2 у лютому 2017 року звернувся із зустрічним позовом,в якому просив визнати недійсними свідоцтво про право власності ОСОБА_4 на нерухоме майно від 25 січня 2016 року, договір дарування від 13 травня 2016 року та застосувати наслідки недійсності правочинів шляхом скасування реєстрації права власності на житловий будинок та приведення до відповідного стану інформації про державну реєстрацію будинковолодіння та земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 .
Позовні вимоги ОСОБА_2 обґрунтовував тим, що будинковолодіння в АДРЕСА_1 належало ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
10 жовтня 2013 року ОСОБА_4 склала заповіт, відповідно до якого заповіла йому все майно, де б воно не було і з чого б воно не складалося, і взагалі все те, що їй буде належати на день смерті, і на що вона матиме право за законом. Після смерті ОСОБА_4 він подав заяву про прийняття спадщини.
ОСОБА_2 зазначав, що ОСОБА_4 потребувала медичного і матеріального забезпечення, психологічної підтримки та єдиними людьми, які її підтримували були християни - сповідники Другого Здійсненого ОСОБА_5 на землю. За життя подружжя ОСОБА_6 не визнавали ОСОБА_1 та його родину з релігійних переконань.
Весною 2016 року стан здоров`я ОСОБА_4 погіршився, порушилися фізіологічні процеси в організмі та почали проявлятися інші хворобливі явища через похилий вік і смерть чоловіка, у зв`язку із цим виникла потреба у її догляді й сторонній допомозі, а також вона періодично не могла розуміти значення своїх дій та керувати ними, воля її в таких випадках взагалі була відсутня.
13 травня 2016 року ОСОБА_1 запросив до тяжко хворої ОСОБА_4 приватного нотаріуса, який посвідчив оспорюваний договір дарування.
ОСОБА_2 вважав, що цей правочин вчинений ОСОБА_4 під впливом помилки, обману та насильства, оскільки після укладення договору дарування ОСОБА_4 продовжувала користуватися будинковолодінням на таких умовах, як і користувалася до вчинення правочину, постійно проживала у спірному будинку, сплачувала за споживання електроенергії, а також отримувала субсидію, іншого житла не мала.
Позивач за зустрічним позовом звертав увагу на те, що ОСОБА_4 жодного разу не говорила йому чи іншим особам, що вона підписувала договір дарування та подарувала своє будинковолодіння. На переконання ОСОБА_2 , оспорюваний договір був складений раніше, а ОСОБА_4 запропонували тільки поставити свій підпис на документі, зміст якого вона не читала та він не був роз`яснений нотаріусом, тому наявні підстави для визнання правочину недійсним.
Стислий виклад заперечень інших учасників справи
Третя особа ОСОБА_3 у квітні 2019 року звернулася із позовом, в якому просила визнати недійсними свідоцтво про право власності ОСОБА_4 на нерухоме майно від 25 січня 2016 року, договір дарування від 13 травня 2016 року та застосувати наслідки недійсності правочинів.
Позовні вимоги ОСОБА_3 обґрунтовувала порушенням її спадкових прав. Зазначала, що вона є сестрою ОСОБА_7 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , тому є спадкоємцем другої черги за законом. Спірне будинковолодіння належало ОСОБА_4 та ОСОБА_7 на праві спільної сумісної власності. Його дружина ОСОБА_4 не зверталася з заявою про прийняття спадщини, тому дарування усього будинковолодіння є незаконним.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням від 02 грудня 2020 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 10 серпня 2021 року, Стрийський міськрайонний суд Львівської області позов ОСОБА_1 задовольнив частково.
Зобов`язав ОСОБА_2 усунути перешкоди у користуванні ОСОБА_1 житловим будинком з господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1 , що розташований на земельній ділянці, площею 0, 25 га, зобов`язав ОСОБА_2 надати ОСОБА_1 ключі від вхідних дверей зазначеного будинку, виселив ОСОБА_2 зі спірного житлового будинку.
Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди в сумі 2 000, 00 грн.
В іншій частині вимог позову ОСОБА_1 відмовив. Здійснив розподіл судових витрат.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 та позову ОСОБА_7 відмовив.
Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, обґрунтовується тим, що спірне будинковолодіння належало ОСОБА_4 на праві особистої приватної власності. ОСОБА_2 та ОСОБА_7 не надали доказів на підтвердження вчинення правочину під впливом помилки, обману чи насильства, тому немає підстав для визнання договору дарування недійсним. ОСОБА_1 як власник будинковолодіння має право на усунення перешкод у користуванні власністю, які чиняться йому ОСОБА_2
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
ОСОБА_2 13 вересня 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 02 грудня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 10 серпня 2021 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 та відмови у задоволенні позову ОСОБА_2 , справу в цій частині направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
ОСОБА_2 , наполягаючи на тому, що оскаржувані судові рішення ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень визначив, що:
- суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16 та у постановах Верховного Суду від 01 серпня 2018 року у справі № 445/1011/17 (провадження № 61-971св18), від 19 січня 2021 року у справі № 754/15344/18 (провадження № 61-12804св20), щодо оцінки обставин, за наявності яких існують підстави вважати, що правочин вчинено внаслідок помилки;
- суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили певні докази, зокрема, пояснення допитаних свідків, які засвідчили, що спірний будинок, який також використовувався для ОСОБА_8 , не був переданий обдарованому, дарувальник до своєї смерті продовжувала проживати у спірному житловому приміщенні;
- суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення про інтереси особи, яка не була залучена до участі у справі, - Святої Вселенської Дитинства Божого Непорочного Агнця Філадельфійську Христову Церкву (далі - Церква ), до якої належало подружжя ОСОБА_6 , які у спірному житловому будинку відправляли ОСОБА_8 , брали участь у церковних літургіях, де знаходиться церковна атрибутика, як то: пристіл до Служби Божої , плащаниця, дзвінки, церковний прапор, образи католицьких Святих;
- суд першої інстанції встановив обставини на підставі недопустимих доказів, зокрема довідки Грабовецької сільської ради від 07 вересня 2016 року щодо проживання ОСОБА_1 у спірному будинку, яка суперечить довідці цієї ж сільської ради від 12 травня 2016 року, відповідно до якої дарувальник проживала у житловому приміщенні одна;
- суд першої інстанції безпідставно відхилив клопотання про долучення матеріалів інвентаризаційної справи.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
ОСОБА_1 у лютому 2022 року із застосуванням засобів поштового зв`язку надіслав до Верховного Суду відзив, у якому просив касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою від 21 січня 2022 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 .
За змістом правила частини першої статті 401 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що згідно зі свідоцтвом про право власності на житловий будинок, серії НОМЕР_1 , від 22 вересня 2000 року, виданого Конюхівською сільською радою Стрийського району Львівської області, ОСОБА_12 належав на праві власності житловий будинок АДРЕСА_1 .
Зазначений будинок ОСОБА_4 успадкувала після смерті своєї матері ОСОБА_13 , що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину від 27 жовтня 1966 року.
Рішенням Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 28 липня 2014 року встановлено факт належності ОСОБА_4 свідоцтва від 28 вересня 2000 року, складеного і виданого ОСОБА_12 , зареєстрованого Стрийським МБТІ та записаного у реєстрову книгу № 1 за реєстровим № 89.
25 січня 2016 року ОСОБА_4 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно - житловий будинок АДРЕСА_1 , індексний номер 52001955.
Відповідно до витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 21 квітня 2016 року земельна ділянка на АДРЕСА_1 , кадастровий номер 4625383000:02:001:0022, з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, належить до комунальної власності.
Чоловік ОСОБА_4 ОСОБА_7 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 та згідно з довідкою Грабовецької сільської ради від 12 травня 2016 року № 664 ОСОБА_4 , 1923 року народження, проживала одна за адресою: АДРЕСА_1 .
Також суди встановили, що 10 жовтня 2013 року ОСОБА_4 склала заповіт, яким на випадок своєї смерті все майно, де б воно не було і з чого б воно не складалося, і взагалі все те, що їй буде належати на день смерті, і на що вона матиме за законом право, заповіла ОСОБА_2
13 травня 2016 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 укладено договір дарування, за умовами якого ОСОБА_4 подарувала, а ОСОБА_1 прийняв у дар житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_1 , який розташований на земельній ділянці, площею 0, 2500 га. Згідно з пунктом 13 договору право власності виникає у обдарованого з моменту прийняття дарунка та державної реєстрації.
13 травня 2016 року за ОСОБА_1 зареєстровано право приватної власності на спірне нерухоме майно.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла, що підтверджується копією свідоцтва про смерть, виданого Грабовецькою сільською радою Стрийського району Львівської області, від 04 серпня 2016 року, актовий запис № 40.
Згідно з лікарським свідоцтвом про смерть та довідкою про причину смерті причинами смерті ОСОБА_4 були кардіосклероз та ішемічна хвороба серця.
У довідці Стрийської центральної районної лікарні від 23 лютого 2017 року № 192 зазначено, що ОСОБА_4 на диспансерному обліку у лікаря-психіатра не перебувала.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
Відповідно до частини третьої статті 203 Цивільного кодексу України
(далі - ЦК України) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головним елементом угоди (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який підлягає встановленню судом є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договорів та з`ясування питання про те, чи не укладені ці угоди з метою приховати іншу угоду та яку саме.
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка, ? неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
За змістом статей 203 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Наявність чи відсутність помилки, тобто неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування, суд визначає на підставі встановлених під час судового розгляду обставин конкретної справи.Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.
Відповідно до статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
У справі, що переглядається, ОСОБА_2 просив визнати недійсним договір дарування житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, посилаючись на те, що оспорюваний правочин вчинено ОСОБА_4 під впливом помилки, обману та насильства. Проте доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про недоведеність укладення оспорюваного правочину під впливом помилки, яка, на переконання ОСОБА_2 , мала місце внаслідок похилого віку, стану здоров`я, вад зору та душевних переживань, пов`язаних зі смертю чоловіка дарувальника.
В оспорюваному договорі дарування зазначено, що дарувальник та обдаровуваний уклали цей договір, діючи добровільно і перебуваючи при здоровому розумі, ясній пам`яті, розуміючи значення своїх дій, попередньо ознайомлені нотаріусом з приписами цивільного законодавства, що регулюють укладений ними правочин.
У пункті 8 договору сторони підтвердили, що цей договір не приховує іншу угоду і відповідає дійсним намірам сторін створити для себе юридичні наслідки, не носить характеру фіктивного чи удаваного правочину. Дарувальник підтвердив, що дарування здійснено за доброю волею, без будь-яких погроз, примусу чи насильства, як фізичного так і морального.
У пунктах 15, 18 договору дарування зазначено, що зміст статей 182 203 210 377 717 722 727 ЦК України та статей 120 121 125 Земельного кодексу України сторонам роз`яснено. Кожна із сторін договорі підтвердила, що однаково розуміє значення, умови цього договору та його правові наслідки, про що свідчать підписи сторін на договорі.
Через хворобу дарувальника договір підписано та посвідчено на дому за адресою: АДРЕСА_1 .
Суди на підставі доказів, поданих сторонами, що належно оцінені, дійшли обґрунтованих висновків про те, що позивач власноручно виконала підпис у договорі дарування, розуміючи, що укладається саме такий вид договору, а нотаріус визначився щодо її волі, роз`яснив зміст договору та наслідки укладення договору дарування. ОСОБА_2 також не надано належних доказів того, що на час укладення договору дарування фізичний та психічний стани ОСОБА_4 не давали змоги об`єктивно оцінювати наслідки вчиненого правочину.
Суд апеляційної інстанції правильно зауважив, що ОСОБА_2 , стверджуючи про помилку ОСОБА_4 у розумінні правової природи оспорюваного договору дарування, не зазначив, який саме договір мала на меті укласти ОСОБА_4 з ОСОБА_1
Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що судами першої та апеляційної інстанцій не враховано, що спірне будинковолодіння не було передане обдарованому, а дарувальник до своєї смерті продовжувала проживати у спірному житловому приміщенні, оскільки наведені обставини не впливають на правомірність укладеного правочину та не є безумовною підставою для висновку, що, укладаючи оспорюваний договір дарування, ОСОБА_4 помилилася щодо природи правочину. Такі висновки узгоджуються з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 06 березня 2019 року у справі № 697/654/16-ц(провадження № 61-17458св18), від 03 лютого 2022 року у справі № 520/8118/17 (провадження
№ 61-10855св21).
ОтжеОСОБА_2 не спростовано, що ОСОБА_4 мала намір на укладення саме договору дарування на користь свого племінника, а не іншого правочину, про що достеменно свідчить зміст укладеного правочину.
Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з ухваленими судовими рішеннями, а також до необхідності здійснення переоцінки досліджених судами першої та апеляційної інстанцій доказів, що не належить до повноважень суду касаційної інстанції, визначених у статті 400 ЦПК України.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають правовим висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16, у постановах Верховного Суду від 01 серпня 2018 року у справі № 445/1011/17 (провадження № 61-971св18), від 19 січня 2021 року у справі № 754/15344/18 (провадження № 61-12804св20), щодо оцінки обставин за наявності яких існують підстави вважати, що правочин вчинено внаслідок помилки.
Так, у постанові Верховного Суду України від 16 березня 2016 року
у справі № 6-93цс16 зроблено висновок про те, що «наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування. Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими».
У справі № 6-93цс16, яка переглядалася Верховним Судом України, суди встановили, що після укладення оспорюваного договору дарування дарувальник продовжувала проживати у спірній квартирі до своєї смерті; передача квартири фактично не відбулася; через свій похилий вік та за станом здоров`я остання потребувала стороннього догляду та матеріальної допомоги; дарувальник зверталася до суду з позовною заявою про визнання спірного договору дарування недійсним на підставі статті 229 ЦК України; у матеріалах справи наявна відмова у порушенні кримінальної справи за заявою дарувальника з приводу вчинення обдаровуваним шахрайських дій з метою заволодіння її квартирою, у яких заявниця стверджувала про те, що вона не розуміла, що вчиняє договір дарування, а не договір довічного утримання.
У постанові Верховного Суду від 01 серпня 2018 року у справі № 445/1011/17 (провадження № 61-971св18) враховано висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 16 березня 2016 року № 6-93цс16 та від 27 квітня 2016 року № 6-372цс16, щодо обставин, які свідчать про помилку в розумінні правової природи договору дарування. З урахуванням встановлених обставин справи № 445/1011/17 Верховний Суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції про те, що позивачем не надано належних та допустимих доказів того, що оскаржуваний договір дарування вчинявся ним під впливом обману з боку відповідача, що ним неправильно сприймалися фактичні обставини правочину, що вплинуло на його волевиявлення, тобто не довів обставини, на які посилався як на підставу своїх вимог, а посилання лише на розлад здоров`я під час перебування у нотаріуса, не є підставою для визнання недійсними договору дарування.
У постанові Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 754/15344/18 (провадження № 61-12804св20) також враховано обставини, які свідчать про наявність чи відсутність помилки у сприйнятті фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування. Верховний Суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність підстав та обставин вважати, що оспорюваний договір дарування вчинений з умовою, тобто встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, оскільки таких умов не передбачено договором. Також не встановлено підстав для визнання оспорюваного договору недійсним, оскільки дарувальник розуміла значення своїх дій та спрямувала волевиявлення саме на вчинення договору дарування квартири своїм рідним сестрам.
Висновки судів першої та апеляційної інстанцій у справі, що переглядається, не суперечать загальним висновкам, викладеним у зазначених постановах Верховного Суду України та Верховного Суду щодо застосування статті 229 ЦК України та обставин, існування яких може підтверджувати наявність помилки в розумінні правової природи договору дарування. Інші висновки, зроблені по суті вирішення конкретного спору, не можуть бути враховані при вирішенні інших подібних справ, оскільки такі висновки зроблені на підставі доказів, поданих учасниками справи, та із урахуванням фактичних обставин кожної справи, які у кожному випадку є відмінними.
Надавши оцінку доказам, поданим учасниками справи, що переглядається, та встановивши фактичні обставини цієї справи, суди першої та апеляційної інстанцій зробили обґрунтований висновок про недоведеність того, що відчуження спірного майна ОСОБА_4 на користь свого племінника за договором дарування відбулося під впливом помилки. Також враховано, що ОСОБА_4 за життя зазначений договір не оспорила.
Безпідставними є доводи касаційної скарги про те, що суди ухвалили рішення про інтереси Церкви, яка не була залучена до участі у справі.
Згідно з частинами першою, третьою статті 53 ЦПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї зі сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи. Якщо суд при вирішенні питання про відкриття провадження у справі або при підготовці справи до розгляду встановить, що рішення суду може вплинути на права та обов`язки осіб, що не є стороною у справі, суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.
ОСОБА_2 не зазначив в зустрічній позовній заяві Церкву як третю особу та не подавав заяви про її залучення в порядку, визначеному статтею 53 ЦПК України. Суди першої та апеляційної інстанцій не встановили підстав для залучення Церкви третьою особою у справі.
Посилання щодо вирішення питання про інтереси Церкви є недоведеними, оскільки судове рішення повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків особи, яка не брала участі у справі, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та ухвалення рішення судом першої інстанції є така особа, або в рішенні міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах, або рішення впливає на права та обов`язки такої особи. Рішення є таким, що прийняте про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо у мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи або у резолютивній частині рішення суд прямо зазначив про права та обов`язки таких осіб. В такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків. Будь-який інший правовий зв`язок між заявником і сторонами спору не може братися до уваги.
Оскаржуваними рішеннями не вирішувалося питання про права, обов`язки чи інтереси Церкви.
Крім того, Церква не оскаржувала рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку та, відповідно, у касаційному порядку. ОСОБА_2 не є тією особою, яка наділена повноваженнями звертатися до суду в інтересах інших осіб.
Також Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про встановлення судом першої інстанції обставин справи на підставі недопустимих доказів, а саме довідок Грабовецької сільської ради від 07 вересня 2016 року та від 12 травня 2016 року, які містять суперечливу інформацію, з таких підстав.
Відповідно до довідки Грабовецької сільської ради Стрийського району Львівської області від 12 травня 2016 року № 664 ОСОБА_4 проживає одна за адресою: АДРЕСА_1 .
У довідці Грабовецької сільської ради Стрийського району Львівської області від 07 вересня 2016 року № 1218 зазначено, що ОСОБА_1 проживав без реєстрації в АДРЕСА_1 разом з ОСОБА_4 до дня її смерті, ІНФОРМАЦІЯ_1 , вони вели спільне господарство.
Відомості, викладені в першій зі згаданих довідці, стосуються періоду до 12 травня 2016 року включно та не виключають, що після 12 травня 2016 року ОСОБА_1 проживав з ОСОБА_4 до дня її смерті. В другій довідці не зазначено початку періоду проживання ОСОБА_1 разом з ОСОБА_4 за однією адресою без реєстрації місця проживання позивача. Отже, інформація зазначена в цих довідках, не є суперечливою та взаємовиключною. Додатково враховано, що ця інформація істотно не впливає на обставини, що мають значення для вирішення спору.
З урахуванням встановлених судами обставин справи, що переглядається, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про брак підстав для задоволення вимоги зустрічного позову ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування, оскільки доказів на підтвердження укладення оспорюваного договору під впливом помилки позивачем не надано. Судові рішення в частині висновків про недоведеність вчинення оспорюваного договору дарування під впливом обману та насильства не переглядаються Верховний Судом, оскільки в касаційній скарзі відсутні відповідні доводи та не зазначені підстави касаційного оскарження судових рішень в цій частині, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України.
Також суди першої та апеляційної інстанцій відмовили ОСОБА_2 в задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право власності ОСОБА_4 на нерухоме майно від 25 січня 2016 року, оскільки спірне будинковолодіння отримано ОСОБА_4 в порядку спадкування та належало їй на праві приватної власності, порушень процедури видання оспорюваного свідоцтва суди не встановили.
Рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції в цій частині оскаржуються лише з підстави, передбаченої пунктом 3 частини третьої статті 411 ЦПК України, тобто необґрунтованого відхилення клопотання щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Доводи касаційної скарги про безпідставне відхилення клопотання про долучення матеріалів інвентаризаційної справи є також необґрунтованими.
Ухвалою від 03 квітня 2019 року Стрийський міськрайонний суд Львівської області відмовив в задоволенні клопотання про витребовування доказів в Стрийського МБТІ, а саме про подання належним чином посвідченої копії повної інвентаризаційної справи на спірне будинковолодіння. Суд обґрунтував відмову тим, що нормами ЦПК України не передбачено зобов`язання представлення доказу в такій формі і в повному об`ємі. Водночас суд першої інстанції з метою належного розгляду справи по суті зобов`язав Стрийське МБТІ надати для огляду в судовому засіданні інвентаризаційну справу, документи, які були підставою для виготовлення повторного технічного паспорта від 18 грудня 2015 року на спірний будинок, хто його отримав та на підставі яких документів.
Отже, порушень, визначених в пункті 3 частини третьої статті 411 ЦПК України, суд першої інстанції не допустив, оскільки клопотання ОСОБА_2 про витребування матеріалів інвентаризаційної справи було частково задоволено з метою встановлення обставин, які мають значення для вирішення спору, а відмова в задоволенні повністю цього клопотання була належно обґрунтована. Інших підстав касаційного оскарження судових рішень в частині вирішення позовної вимоги зустрічного позову про визнання недійсним свідоцтва про право власності, передбачених частиною другою статті 389 ЦПК України, касаційна скарга ОСОБА_2 не містить.
Також у касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати оскаржувані рішення в частині вирішення позову ОСОБА_1 , однак не наводить підстав, передбачених частиною другою статті 389 ЦПК України, для касаційного оскарження судових рішень в цій частині. Враховуючи те, що Верховний Суд не встановив підстав для скасування оскаржуваних судових рішень в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_2 про визнання недійсними свідоцтва про право власності на нерухоме майно, договору дарування та застосування наслідків недійсності правочинів, тому відсутні підстави й для скасування судових рішень в частині вирішення позову ОСОБА_1 , який є власником житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_1 , та якому чинить перешкоди у користуванні цим будинковолодінням ОСОБА_2 .
Судові рішення в частині вирішення позову третьої особи ОСОБА_7 не оскаржуються та не переглядаються Верховним Судом.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Верховний Суд встановив, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції в оскаржуваних частинах ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають. Доводи заявника спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами першої та апеляційної інстанцій, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваних судових рішень. Повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України», заява № 3236/03).
Переглянувши у касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, з урахуванням того, що суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення не суперечать правовим висновкам Верховного Суду України та Верховного Суду, викладеним у зазначених у касаційній скарзі постановах.
Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції без змін.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Підстави для нового розподілу судових витрат не встановлені.
Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 02 грудня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 10 серпня 2021 рокузалишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді С. О. Погрібний
І. Ю. Гулейков
О. В. Ступак