Постанова
Іменем України
10 лютого 2021 року
м. Київ
справа № 456/3431/18
провадження № 61-15919св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
третя особа - виконавчий комітет Стрийської міської ради Львівської області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Мундяк Мирон Миронович, на постанову Львівського апеляційного суду від 27 серпня
2020 року у складі колегії суддів: Савуляка Р. В., Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до
ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - виконавчий комітет Стрийської міської ради Львівської області, про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням.
Позовна заява мотивована тим, що основним квартиронаймачем квартири АДРЕСА_1 являлась ОСОБА_4 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла.
Позивач зазначала, що у квартирі зареєстрована вона, її малолітня донька ОСОБА_5 , 2012 року народження, ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 .
Відповідачі не проживають за спірною адресою з 1998 року.
Вказувала, що самостійно утримує квартиру, оплачує всі комунальні послуги, проводить поточний ремонт квартири.
Реєстрація відповідачів у квартирі перешкоджає їй та членам її сім`ї вільно володіти та розпоряджатися цією квартирою.
Посилаючись на вищевказане, ОСОБА_1 просила суд визнати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування жилим приміщенням у квартирі АДРЕСА_1 .
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Заочним рішенням Стрийського міськрайонного суду Львівської області
від 29 листопада 2018 року позов задоволено.
Визнано ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ,
та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , такими, що втратили право користування жилим приміщенням у квартирі АДРЕСА_1 .
Ухвалою Стрийського міськрайонного суду Львівської області
від 27 березня 2019 року заяву про перегляд заочного рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 29 листопада 2018 року задоволено.
Заочне рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області
від 29 листопада 2018 року скасовано.
Рішенням Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 16 січня 2020 року позов задоволено.
Визнано ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ,
та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , такими, що втратили право користування жилим приміщенням в квартирі АДРЕСА_1 .
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачі
ОСОБА_2 та ОСОБА_3 довгий час не проживають у спірній квартирі без поважних причин, що підтверджено показаннями свідків, участі в оплаті комунальних послуг не приймають, у квартирі немає їхнього майна та речей, у зв`язку з чим вони втратили право користування жилим приміщенням.
Постановою Львівського апеляційного суду від 27 серпня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_8 , яка діяла в інтересах ОСОБА_3 , задоволено.
Рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 16 січня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відповідачі не проживали у спірній квартирі через неможливість спільного проживання із позивачем та членами її сім`ї.
Наявність у відповідачів заборгованості за комунальні послуги не є підставою для визнання їх такими, що втратили право користування жилим приміщенням, згідно зі статтями 71, 72 Житлового Кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР) та не свідчить про втрату інтересу відповідачів до спірного житла.
Також судом зазначено, що саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки у жилому приміщенні без поважних причин, проте позивач зазначене не довела.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат
Мундяк М. М., поданій у жовтні 2020 року, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити без змін рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Як на підставу оскарження судового рішення у касаційній скарзі заявник посилається на пункт 2 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), а саме якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
Також у касаційній скарзі заявник посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України як на підставу оскарження судового рішення, а саме зазначає, що суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції, при вирішенні справи, не взяв до уваги нотаріально посвідчену заяву відповідача ОСОБА_2 , в якій зазначено, що з 2000 року ні він, ні його брат ОСОБА_3 , ні їхня сестра ОСОБА_6 за адресою: АДРЕСА_1 , не проживають, їхня сестра ОСОБА_1 та її чоловік ОСОБА_9 жодних перешкод у користуванні вказаною квартирою не чинили та не чинять.
Разом з тим, апеляційний суд, вирішуючи спір щодо обох відповідачів, не звернув увагу, що апеляційну скаргу подано ОСОБА_3 лише в своїх інтересах. ОСОБА_2 до апеляційного суду з апеляційною скаргою не звертався, в матеріалах справи наявні докази, що він всі позовні вимоги по даній квартирі визнає.
Оскільки відповідач ОСОБА_2 визнав позовні вимоги ОСОБА_1 , рішення суду першої інстанції не оскаржував, то апеляційний суд вийшов за межі своїх повноважень та виніс незаконне рішення, скасувавши рішення суду першої інстанції і в частині позовних вимог до ОСОБА_2 .
Крім того, скаржник посилається на те, що відповідачі не довели непроживання у вказаній квартирі з поважних причин, а також, що позивач чинить їм перешкоди у користуванні житлом.
Доводи інших учасників справи
Інші учасники процесу не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 07 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у даній справі і витребувано цивільну справу.
16 грудня 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
від 01 лютого 2021 року справу призначено до розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що на підставі рішення виконавчого комітету Стрийської міської ради Львівської області від 27 жовтня 2006 року основним квартиронаймачем квартири АДРЕСА_1 була ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Згідно з довідкою комунального підприємства «Світанок» від 15 серпня 2018 року у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_5
ОСОБА_1 разом із членами своєї сім`ї проживає у вказаній квартирі.
Відповідач ОСОБА_3 тривалий час працює водієм за межами країни, до України повертається періодично.
Відповідачі не мають іншого житла у власності, користуванні чи оренді.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає задоволенню частково.
Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам судове рішення суду апеляційної інстанції повністю
не відповідає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло.
Згідно зі статтею 379 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.
Відповідно до статті 64 ЖК УРСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.
Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством.
Відповідно до частини першої статті 71 ЖК УРСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.
У частині третій статті 71 ЖК УРСР наведено випадки, у яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців.
Вичерпного переліку поважності причин непроживання в житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.
Згідно зі статтею 72 ЖК УРСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Засадничими принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов`язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог. Саме на позивача покладається обов`язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції.
Застосовуючи принцип диспозитивності, закріплений у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом
у передбачених цим Кодексом випадках.
Отже, позивач, як особа, яка на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову, доводиться їх достатність та переконливість.
Верховний Суд виходить з того, що у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки.
При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщенні понад шість місяців та поважність причин такої відсутності.
Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів.
Суд має всебічно перевірити доводи сторін щодо поважності причин відсутності у жилому приміщенні понад зазначені у статті 71 ЖК УРСР строки.
У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц (провадження № 61-23089св19) Верховний Суд зазначив, що вичерпного переліку поважних причин відсутності наймача або членів його сім`ї у жилому приміщенні житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів.
Отже, збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.
Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки у жилому приміщенні без поважних причин.
Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
Відповідний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справа № 490/12384/16-ц (провадження
№ 61-37646св18).
Заперечуючи проти позовних вимог ОСОБА_1 , відповідач
ОСОБА_3 вказував, що розлучений та не має іншого житла. Тривалий час працює водієм в іноземній фірмі за контрактом, до України повертається періодично. Між ним та позивачем виникають конфлікти та сварки щодо користування квартирою.
Виходячи з системного аналізу доказів по справі, апеляційний суд, досліджуючи поважність причини відсутності відповідачів за місцем проживання, зробив обґрунтований висновок, що ОСОБА_3 не проживав у спірній квартирі понад шість місяців через неможливість потрапити до неї та через неможливість спільного проживання із сестрою ОСОБА_1 та її сім`єю.
Суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що наявність заборгованості у відповідача ОСОБА_3 за комунальні послуги, не є підставою для визнання його таким, що втратив право користування жилим приміщенням у розумінні статей 71 72 ЖК УРСР, оскільки не свідчить про втрату інтересу відповідача ОСОБА_3 до спірного житла.
Верховний Суд зауважує, що згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine»), рішення від 02 грудня 2010 року) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
Згідно з прецедентною практикою Європейського Суду з прав людини втручання держави становитиме порушення статті 8 Конвенції у випадку, якщо воно не переслідує законну мету і не є необхідним у демократичному суспільстві. Особа, якій загрожує виселення, має право на оцінку пропорційності цього заходу судом та оцінку її аргументів у зв`язку з цим.
При вирішенні спору, місцевий суд не взяв до уваги практику Європейського суду з прав людини з даного питання, а тому зробив помилковий висновок про задоволення позову ОСОБА_1 в частині визнання
ОСОБА_3 таким, що втратив право користування жилим приміщенням.
ОСОБА_1 , подавши позов про визнання відповідача ОСОБА_3 таким, що втратив право користування жилим приміщенням, зазначала, що реєстрація його у даній квартирі перешкоджає їй вільно користуватися майном та змушує сплачувати додаткові витрати за комунальні послуги, проте, оцінюючи пропорційність втрати права користування житлом переслідуваній меті, апеляційний суд зробив правильний висновок, що такі заходи відносно відповідача ОСОБА_3 є неспівмірними вказаній меті. Крім того, в матеріалах справи наявні квитанції про оплату комунальних послуг відповідачем.
Показання свідків ОСОБА_10 та ОСОБА_11 не мають наперед встановленої сили та не можуть бути підставою для скасування законного та обґрунтованого судового рішення, оскільки суд оцінює їх в сукупності з іншими доказами по справі.
Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про неврахування судом апеляційної інстанції свідчень ОСОБА_12 та ОСОБА_13 , які були отримані в ході заочного розгляду справи, оскільки заочне рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 29 листопада 2018 року скасоване ухвалою Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 27 березня 2019 року.
Апеляційний суд, перевіривши доводи сторін щодо поважності причин відсутності у жилому приміщенні понад зазначені у статті 71 ЖК УРСР строки, дослідивши докази у справі та надавши їм належну оцінку, керуючись засадами розумності та справедливості, врахувавши обставини конкретної справи дійшов обґрунтованого висновку, що відповідач ОСОБА_3 не проживає у спірній квартирі через неможливість спільного проживання із сестрою ОСОБА_1 та членами її сім`ї, тому не може вважатися таким, що втратив інтерес до його єдиного житла, в якому він зареєстрований, оскільки в разі тимчасової відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання.
Безпідставними є доводи касаційної скарги, що підставою касаційного оскарження є необхідність відступлення від висновків Верховного Суду відповідно до пункту 2 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки в касаційній скарзі не зазначено, яким саме судовим рішенням касаційної інстанції суперечить висновок, сформульований судом апеляційної інстанції.
ОСОБА_1 в касаційній скарзі не навела обґрунтувань необхідності відступлення від висновків щодо застосування норм права. При цьому апеляційний суд правильно застосував норми права, що регулюють спірні правовідносини.
Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).
Інші доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду апеляційної інстанції щодо збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім ОСОБА_3 та не дають підстав вважати причини його проживання поза межами спірної квартири неповажними.
Проте, не можна погодитися з висновком суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання втратившим право користування жилим приміщенням відповідача ОСОБА_2 .
Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
До апеляційного суду з апеляційною скаргою звернувся ОСОБА_3 , докази на підтвердження повноважень діяти від імені відповідача ОСОБА_2 , передбачені статтею 62 ЦПК України, в матеріалах справи відсутні.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог
ОСОБА_1 до ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про визнання їх такими, що втратили право користування жилим приміщенням, суд апеляційної інстанції у порушення норм процесуального права на зазначене уваги не звернув та вирішив питання про права і обов`язки ОСОБА_2 , який з апеляційною скаргою до суду апеляційної інстанції не звертався.
Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Суд першої інстанції визнав ОСОБА_2 таким, що втратив право користування жилим приміщенням, встановивши, що ОСОБА_2 не проживає у квартирі більше 10 років, його майна та речей у квартирі немає, позивач жодних перешкод у користуванні ним квартирою не чинить, отже дійшов висновку, що ОСОБА_1 доведено відсутність ОСОБА_2 у жилому приміщенні понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки без поважних причин.
Разом з тим, ОСОБА_2 це рішення суду в апеляційному порядку не оскаржував.
Апеляційний суд неправильно застосував норми процесуального права та розглянув спір щодо ОСОБА_2 , який не звертався до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою, тому постанова апеляційного суду в цій частині підлягає скасуванню із залишенням без змін в цій частині рішення суду першої інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Постанова суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання таким, що втратив право користування жилим приміщенням прийнята з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому постанову апеляційного суду в цій частині необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
Згідно зі статтею 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
Рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання таким, що втратив право користування жилим приміщенням, відповідає закону, тому в цій частині постанова апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням в силі в цій частині рішення суду першої інстанції.
Щодо судових витрат
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).
За загальним правилом, при розподілі судових витрат у резолютивній частині судового рішення за результатами розгляду та вирішення справи встановлюється обов`язок сторони, не на користь якої ухвалено таке судове рішення, відшкодувати (компенсувати) іншій стороні понесені судові витрати із вказівкою на чіткий розмір відповідних судових витрат.
Оскільки касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, за подання касаційної скарги вона сплатила 1 681,60 грн, тому з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню 840,80 грн у рахунок сплати судового збору.
Керуючись статтями 141 400 409 410 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Мундяк Мирон Миронович, задовольнити частково.
Постанову Львівського апеляційного суду від 27 серпня 2020 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання таким, що втратив право користування жилим приміщенням, скасувати та в цій частині залишити в силі рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 16 січня 2020 року.
Постанову Львівського апеляційного суду від 27 серпня 2020 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання таким, що втратив право користування жилим приміщенням залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 840 (вісімсот сорок) гривень 80 копійок у рахунок сплаченого судового збору за подання касаційної скарги.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий І. М. Фаловська
Судді В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
С. Ю. Мартєв
В. А. Стрільчук