Постанова

Іменем України

24 лютого 2020 року

місто Київ

справа № 458/1046/15-ц

провадження № 61-976св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа - Турківська міська рада Турківського району Львівської області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Старосамбірського районного суду Львівської області від 05 вересня 2017 року у складі судді Ніточко Л. Й. та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 30 листопада 2017 року у складі колегії суддів: Приколоти Т. І., Мікуш Ю. Р., Павлишина О. Ф.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у жовтні 2015 року звернувся до суду з позовом, у подальшому уточненим, до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - Турківська міська рада Турківського району Львівської області (далі - Турківська міська рада), про усунення перешкод у користуванні заїздом до будинку та забезпечення доступу до земельної ділянки для будівництва господарських споруд.

Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 22 жовтня 2001 року йому належить право власності на житловий будинок А-1 за адресою: АДРЕСА_1 , що розташований на земельній ділянці, площею 682 кв. м.

Конфігурація зазначеної земельної ділянки та заїзду до будинку визначена в експлікації (складовій будівельного паспорта), погодженій районним архітектором 24 червня 2003 року. Зазначив, що йому надано право збудувати на земельній ділянці господарські споруди.

Правомірність користування земельною ділянкою та заїздом до будинку підтверджено рішенням Старосамбірського районного суду Львівської області від 28 грудня 2005 року у справі № 2-211 (2-225), яке набрало законної сили.

Суміжним землекористувачем, власником садиби під номером АДРЕСА_2 є ОСОБА_2 . Рішенням Виконавчого комітету Турківської міської ради від 15 серпня 2013 року ОСОБА_2 надано дозвіл на реконструкцію будинку АДРЕСА_2.

Зазначив, що ОСОБА_2 під час будівництва будівлі звузив заїзд, з боку своєї садиби ще встановив загорожу із стовпчиків та бетонної основи. Загорожею звужено заїзд до земельної ділянки АДРЕСА_1 та захоплено частину земельної ділянки ОСОБА_1 , що відведена для будівництва допоміжних споруд. Відповідач відмовляється демонтувати загорожу, звільнити дорогу та його земельну ділянку, чим чинить йому перешкоди в користуванні земельною ділянкою та житловим будинком.

Відсутність заїзду до будинку позбавила позивача можливості завезення до будинку необхідних речей, майна та заїзду до будинку автомобілів, зокрема, пожежного, швидкої допомоги; він змушений добиратися до свого будинку через сусідське володіння.

За таких обставин вважав, що має право вимагати демонтаж спірної загорожі та будівлі.

Зважаючи на наведені обставини просив суд: зобов`язати ОСОБА_2 демонтувати самочинно збудовану загорожу, яка встановлена на його ділянці за адресою: АДРЕСА_1 , та на заїзді, що унеможливлює доступ до ділянки для будівництва господарських споруд і доїзду до будинку; зобов`язати ОСОБА_2 відновити стан земельної ділянки - заїзду до будинковолодіння АДРЕСА_1 , шляхом винесення ґрунту за межі заїзду; стягнути з ОСОБА_2 і Турківської міської ради на його користь солідарно судові витрати в сумі 11 142, 80 грн.

Стислий виклад позиції інших учасників

Відповідачі позовні вимоги не визнали, просили у позові відмовити у зв`язку з необґрунтованістю.

Турківська міська рада проти позовних вимог заперечила, вважаючи позов безпідставним. Зазначила, що позивач не має доказів, які б свідчили, що його право на земельну ділянку порушене.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Старосамбірського районного суду Львівської області від 05 вересня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 30 листопада 2017 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, обґрунтовувалося тим, що позивач не надав до суду правовстановлюючий документ - державний акт про право власності, договір оренди, витяг про реєстрацію, які би посвідчували право власності або право користування земельною ділянкою, чи документ, який би засвідчував місце розташування земельної ділянки, площею 682, 00 кв. м.

Судами не встановлено, що ОСОБА_2 чинив перешкоди ОСОБА_1 у заїзді до його будинковолодіння, а також у будівництві позивачем господарських споруд, про що зазначено у позові, чи в інший спосіб порушує, не визнає або оспорює його права на земельну ділянку

Також суд першої інстанції зазначив, що у позові не визначено, до якого стану необхідно відновити земельну ділянку - заїзд до його будинковолодіння.

Суд першої інстанції, з чим погодився апеляційний суд, зазначив, що висновок експерта не узгоджується з іншими доказами, зібраними у справі, а тому відхилений як доказ.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду засобами поштового зв`язку у грудні 2017 року, ОСОБА_1 просить скасувати рішення Старосамбірського районного суду Львівської області від 05 вересня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 30 листопада 2017 року, справу направити на новий розгляд за встановленою підсудністю.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права й неправильним застосуванням норм матеріального права. Заявник вважає, що суди не взяли до уваги подані ним докази, а також необґрунтовано відхилили висновок експерта, а тому висновки судів ґрунтуються на припущеннях.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_2 просить касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилити, а оскаржувані судові рішення залишити без змін. Вважає позов ОСОБА_1 та касаційну скаргу безпідставними.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

Ухвалою Верховного Суду від 15 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX

(далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у грудні 2017 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.

За змістом правил частин першої та третьої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що рішенням Старосамбірського районного суду Львівської області від 28 грудня 2005 року у справі № 2-211 (2-225) ОСОБА_1 визнано власником житлового будинку АДРЕСА_1 , який розташований на земельній ділянці, площею 682, 00 кв. м.

Позивачем до суду не подано будь-якого правовстановлюючого документа на земельну ділянку - державного акта про право власності, договору оренди, витягу про реєстрацію, який би посвідчував право власності або право користування земельною ділянкою, а також документа, який би засвідчував місце розташування земельної ділянки площею 682, 00 кв. м.

Рішенням Старосамбірського районного суду Львівської області від 17 лютого 2015 року у справі № 2-199/14 встановлено, що ОСОБА_1 раніше вже звертався з позовними вимогами до ОСОБА_2 з вимогами про усунення перешкод у користуванні заїздом до житлового будинку і забезпечення доступу до ділянки для будівництва господарської споруди шляхом знесення самовільно збудованої загорожі, захисту права власності, які неодноразово розглядались Турківським та Старосамбірським районними судами Львівської області, переглядалися апеляційним судом.

Судами встановлено, що між будинковолодіннями ОСОБА_1 і ОСОБА_2 передбачений та існує заїзд шириною 3 м.

Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 11 листопада 2014 року у справі №445/710/2013-ц встановлено, що ОСОБА_2 не вчиняв нових дій зі зміни розміру заїзду шляхом самовільного встановлення огорожі, а також не чинив перешкод позивачу у будівництві господарської будівлі на його земельній ділянці, які б давали підстави для нового звернення з позовом до суду про усунення перешкод.

У матеріалах справи відсутні будь-які відомості, які б свідчили про те, що на момент звернення до суду з позовом та на момент розгляду справи судом першої інстанції ОСОБА_2 захопив частину земельної ділянки позивача, чи в інший спосіб порушує, не визнає або оспорює права ОСОБА_1 на належну йому земельну ділянку.

ОСОБА_1 не надав суду нових доказів того, що ОСОБА_2 чи ОСОБА_3 після 2014 року до 16 лютого 2015 року самовільно встановлювали будь-які стовпці на його земельній ділянці. Заїзд до житлового будинку ОСОБА_1 з АДРЕСА_1 є вільним і відсутні будь-які перешкоди для його використання, відсутня будь-яка загорожа на проїзді між будинками сторін.

Державними актами на право власності на земельну ділянку від 07 серпня 2008 року, серії ЯД № 445244 та серії ЯД № 445277, підтверджено, що ОСОБА_2 на підставі рішень Турківської міської ради від 06 липня 2007 року № 517 та від 17 квітня 2008 року № 1020 є власником земельних ділянок, площею 0, 1000 га, у межах згідно з планом, які розташовані у АДРЕСА_2 для обслуговування житлового будинку і господарських будівель, та 0, 0555 га у межах згідно з планом, яка розташована у м. Турка на вул. Потік для ведення особистого селянського господарства.

Між будинковолодіннями позивача і відповідачів ( АДРЕСА_1 і АДРЕСА_2) існує спільний заїзд, на якому відсутня самовільна загорожа, проїзд вільний, відсутній ґрунт (інші насипи землі, будівельних матеріалів тощо).

З акта та схеми-абрису комісійного обстеження від 10 травня 2016 року встановлено, що фактичний розмір заїзду до будинковолодіння ОСОБА_1 на початку заїзду (між будинками ОСОБА_2 та ОСОБА_4 ) становить 3, 05 м зі збільшенням до 4 м, конфігурація заїзду не змінилася.

Під час обміру в натурі встановлено, що площа та конфігурація земельних ділянок, які перебувають у власності ОСОБА_2 на підставі державних актів на право власності на земельну ділянку від 07 серпня 2008 року, серії ЯД № 445244 та ЯД № 445277, не відповідає площі та конфігурації, зазначеній в державних актах. Комісією встановлено, що ОСОБА_1 самовільно захопив частину земельної ділянки для обслуговування житлового будинку та частину земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, орієнтовною площею 0, 04 га, шляхом встановлення загорожі з металевої сітки.

ОСОБА_1 користується земельною ділянкою (без врахування самовільно захопленої ділянки, належної ОСОБА_2 ), орієнтовною площею 0, 10 га (0, 0682 га згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 22 жовтня 2001 року та 0, 0289 га - земля Турківської міської ради). Заїзд, який пролягає між будинковолодіннями ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , перебуває у спільному користуванні ОСОБА_4 , ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Судами встановлено, що після набрання законної сили рішенням Старосамбірського районного суду Львівської області від 17 лютого 2015 року у справі № 2-199/14 ОСОБА_2 не вчиняв будь-яких нових дій зі зміни розміру заїзду шляхом влаштування самочинно збудованої загорожі, не чинить перешкод позивачу у будівництві господарської будівлі на його земельній ділянці. Позивачем не надано доказів, що збудована загорожа встановлена саме на його земельній ділянці, правовстановлюючі документи на таку відсутні, не надано доказів, що ця загорожа займає заїзд, що унеможливлює доступ до земельної ділянки позивача. Не подано доказів про те, що стан заїзду не дає можливості заїхати до будинковолодіння ОСОБА_1 , про наявність насипу ґрунту на проїжджій частині заїзду не подані ним будь-які дані.

Докази про захоплення відповідачами спільного заїзду чи створення ними перешкод у користуванні позивачу належною йому земельною ділянкою відсутні.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Аналіз наведених норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у розпоряджанні власністю (негаторний позов).

Статтею 91 ЗК України встановлено, що власники земельних ділянок зобов`язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів, а також дотримуватися правил добросусідства.

Частиною другою статті 103 ЗК України визначено, що власники та землекористувачі земельних ділянок зобов`язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив).

Згідно з положеннями статті 108 ЗК України у випадках, коли сусідні земельні ділянки відокремлені рослинною смугою, стежкою, рівчаком, каналом, стіною, парканом або іншою спорудою, то власники цих ділянок мають право на їх спільне використання, якщо зовнішні ознаки не вказують на те, що споруда належить лише одному з сусідів. Власники сусідніх земельних ділянок можуть користуватися межовими спорудами спільно за домовленістю між ними. Витрати на утримання споруди в належному стані сусіди несуть у рівних частинах. До того часу, поки один із сусідів зацікавлений у подальшому існуванні спільної межової споруди, вона не може бути ліквідована або змінена без його згоди.

Частинами другою, третьою статті 152 ЗК України визначено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій зробили обґрунтовані висновки, що позивач не довів належними та допустимими доказами порушення його прав як власника чи користувача земельної ділянки, оскільки ним не надано документи на підтвердження права власності чи права користування земельною ділянкою, а також, що внаслідок розташування ОСОБА_2 на земельній ділянці загорожі ОСОБА_1 як власнику нерухомого майна створюються перешкоди у користуванні нею.

Відповідно до частин першої, третьої та четвертої статті 60 ЦПК України 2004 року кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до частини першої статті 57 ЦПК України 2004 року доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно зі статтею 58 ЦПК України 2004 року належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Статтею 59 ЦПК України 2004 року передбачено, що суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 179 ЦПК України 2004 року предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню під час ухвалення судового рішення.

Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що судами не в повному обсязі та неналежно встановлені обставини, які мають значення для справи, є помилковими, адже, розглядаючи справу та вирішуючи позов, суди повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60 212 303 304 ЦПК України 2004 року, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Посилання заявника на безпідставне відхилення судами висновку судової експертизи Верховний Суд визнає необґрунтованими з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 143 ЦПК України 2004 року для з`ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі.

За правилами статті 212 ЦПК України 2004 року суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Суди першої та апеляційної інстанцій, відхиляючи висновок судової експертизи як доказ у справі, надали йому оцінку окремо та у системному зв`язку із іншими доказами, встановивши, що висновок експерта суперечить усім інших доказам у справі, дійшли обґрунтованих висновків про спростування висновків експерта під час вирішення спору по суті.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд із дотриманням вимог статей 303 304 ЦПК України 2004 року перевірив доводи апеляційної скарги та спростував їх належним чином (про що свідчить зміст оскаржуваного судового рішення), внаслідок чого постановив законну й обґрунтовану ухвалу, яка відповідає вимогам статті 315 ЦПК України 2004 року.

Верховний Суд враховує, що переважно доводи заявника стосуються зміни оцінки тих доказів, оцінку яких здійснено судами першої та апеляційної інстанцій. Проте доводи касаційної скарги, що полягають у переоцінці доказів, не підлягають врахуванню, оскільки згідно з положеннями статті 400 ЦПК України такі процесуальні дії не належать до повноважень суду касаційної інстанції.

Підсумовуючи, Верховний Суд констатує, що доводи касаційної скарги ОСОБА_1 не спростовують висновків судів та не дають підстав вважати, що судами порушено норми процесуального права чи неправильно застосовано норми матеріального права.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Встановивши фактичні обставини, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначили правову природу цивільних відносин між сторонами. Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої та ухвалу апеляційного суду без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на вирішення спору та відповідний правовий результат не впливають.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Старосамбірського районного суду Львівської області від 05 вересня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 30 листопада 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

В. В. Яремко