Постанова

Іменем України

27 листопада 2023 року

м. Київ

справа № 460/2236/19

провадження № 61-10622св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Яворівська районна державна адміністрація Львівської області,

треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Яворівська квартирно-експлуатаційна частина (району), Новояворівська міська рада Львівської області

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Яворівської районної державної адміністрації Львівської області, треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Яворівська квартирно-експлуатаційна частина (району), Новояворівська міська рада Львівської області, про визнання протиправним та скасування розпорядження

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Яворівського районного суду Львівської області від 22 червня 2021 року у складі судді Карпин І. М. та постанову Львівського апеляційного суду від 17 травня 2022 року у складі колегії суддів: Бойко С. М., Копняк С.М., Ніткевича А. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила скасувати розпорядження голови Яворівської районної державної адміністрації Львівської області від 18 серпня 2005 року № 556 «Про надання квартирам статусу службових».

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що оспорюване розпорядження є незаконним, оскільки прийняте неповноважним органом. Зокрема, вказувала на те, що Яворівська районна державна адміністрація Львівської області (далі - Яворівська РДА) станом на час прийняття розпорядження не була уповноважена виконувати обов`язки виконавчого комітету щодо включення житлових приміщень до числа службових. Водночас виконавчий комітет Старичівської сільської ради не приймав рішення про включення квартири АДРЕСА_1 до числа службових. У зв`язку з цим позивачка просила позов задовольнити.

Також позивачка просила поновити їй строк на звернення до суду, оскільки про оспорюване розпорядження їй стало відомо лише 28 березня 2019 року в судовому засіданні у справі № 460/2924/18 за позовом Яворівської квартирно-експлуатаційної частини (району) (далі - Яворівська КЕЧ) про визнання недійсним та скасування рішення органу приватизації щодо спірної квартири.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Яворівський районний суд Львівської області рішенням від 22 червня 2021 року в задоволенні позову відмовив.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позовні вимоги є необґрунтованими та недоведеними, оскільки оспорюване розпорядження прийнято на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені законом. При цьому суд відхилив твердження позивачки про те, що житлові приміщення включаються до числа службових на підставі рішення виконавчого комітету, а не розпорядження голови, оскільки районні державні адміністрації є правонаступниками виконавчих комітетів відповідних Рад народних депутатів, та їх рішення оформлюються у формі розпоряджень голови відповідної районної державної адміністрації.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Львівський апеляційний суд постановою від 17 травня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення. Рішення Яворівського районного суду Львівської області від 22 червня 2021 року залишив без змін.

Судове рішення апеляційний суд мотивував тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи

У жовтні 2022 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Яворівського районного суду Львівської області від 22 червня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 17 травня 2022 року і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.

Підставою касаційного оскарження зазначила те, що відсутній висновок Верховного Суду щодо частини першої статті 118 ЖК України, оскільки необхідно встановити, яка установа чи особа надає квартирам статус службової та на підставі якого документа (рішення виконавчого комітету чи розпорядження голови районної державної адміністрації).

Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами того, що оспорюване розпорядження прийняте всупереч нормам законодавства, а саме органом, який не був уповноважений на це. Спірна квартира розташована в с. Старичі де була Старичівська сільська рада та, відповідно, сформований виконавчий комітет, який був уповноважений для прийняття рішення щодо надання квартирі статусу службової.

У березні 2023 року Яворівська КЕЧ подала клопотання, в якому просила закрити касаційне провадження з посиланням на те, що на підставі договору купівлі-продажу від 07 грудня 2021 року квартира АДРЕСА_1 відчужена. Враховуючи, що ОСОБА_1 просить скасувати розпорядження від 18 серпня 2005 року № 556 щодо надання статусу «службова» квартирі, яка на час прийняття рішення апеляційним судом та подання касаційної скарги перебувала у власності іншої особи, позивачка не має права щодо подальшого оскарження рішень судів, оскільки втратила зв`язок із цією службовою квартирою.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 27 січня 2023 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

13 лютого 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи

Суди попередніх інстанцій встановили, що голова Яворівської РДА за результатом розгляду клопотання Яворівської КЕЧ від 27 липня 2005 року № 203 та керуючись статтями 118 119 ЖК України, статтею 41 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», видав розпорядження від 18 серпня 2005 року № 556 «Про надання квартирам статусу службових», згідно з яким, зокрема, надав статус службової квартирі АДРЕСА_1 .

Квартира АДРЕСА_1 належала на праві приватної спільної сумісної власності ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , та ОСОБА_3 , що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 10 травня 2018 року.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Щодо юрисдикції

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Згідно зі статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Частиною першою статті 19 ЦПК України установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, у спорах фізичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (пункт 1 частини першої статті 19 КАС України).

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів в будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких, зазвичай, хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства (див.: п. 13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (провадження № 14-62цс20).

Ветеранам військової служби, органів внутрішніх справ, Національної поліції України, податкової міліції, Бюро економічної безпеки України, державної пожежної охорони, Державної кримінально-виконавчої служби України, служби цивільного захисту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України надаються такі пільги, зокрема, право на безоплатне отримання у власність займаного ними та членами їх сімей житла незалежно від розміру його загальної площі в будинках державного житлового фонду (пункт 8 частини першої статті 6 Закону України «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист»).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 362/643/21 (провадження № 14-32цс22) зазначено: «у зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації (абзац другий частини другої статті 1-2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»). Держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у межах норм і відповідно до вимог, встановлених Житловим кодексом Української РСР, іншими законами, в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України (абзац перший пункту 1 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»).Військовослужбовці (крім військовослужбовців строкової військової служби) та члени їх сімей, які проживають разом з ними, забезпечуються службовими жилими приміщеннями, що повинні відповідати вимогам житлового законодавства (абзац третій пункту 1 цієї статті). Забезпечення жилими приміщеннями здійснюється шляхом: надання службових жилих приміщень військовослужбовцям; надання для постійного проживання один раз протягом усього часу проходження військової служби жилого приміщення новозбудованого, виключеного з числа службового, вивільненого або придбаного у фізичних чи юридичних осіб військовослужбовцям та особам, звільненим з військової служби, які перебувають на квартирному обліку за останнім місцем проходження військової служби; надання за згодою військовослужбовця кредиту або грошової компенсації за належне йому для отримання жиле приміщення; участі військовослужбовців та членів їх сімей у державних цільових програмах забезпечення громадян доступним житлом відповідно до законодавства (за їх бажанням); надання жилої площі у гуртожитках курсантам і військовослужбовцям та працівникам ЗС України; надання місць у спеціально пристосованих казармах у розташуванні військової частини військовослужбовцям, які проходять військову службу за контрактом і не перебувають у шлюбі; оренди жилого приміщення військовослужбовцям офіцерського складу (пункт 1.3 затвердженої Наказом № 737 Інструкції, яка на час звернення позивача з рапортом від 05 лютого 2018 року діяла у редакції від 17 червня 2016 року). […] Отже, у спірних правовідносинах, як за Інструкцією, затвердженою Наказом № 737, так і за Інструкцією, затвердженою Наказом № 380, відповідач наділений повноваженнями приймати рішення, що впливають на можливість реалізації позивачем соціальних гарантій забезпечення жилими приміщеннями в силу його особливого статусу, визначеного Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», тобто внаслідок проходження ним публічної служби, різновидом якої є служба військова».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 362/643/21 (провадження № 14-32цс22) зазначено: «для визначення юрисдикції суду у спорі з приводу прийняття громадянина на публічну службу, її проходження чи звільнення суд має встановити, чи проходила особа публічну службу, а також, у зв`язку з чим - прийняттям, проходженням або звільненням - виник спір (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 47)). Публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (пункт 17 частини першої статті 4 КАС України у чинній редакції). За змістом пункту 15 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, військова служба теж була віднесена до служби публічної. Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби (частина перша статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» у редакції, чинній на час звернення позивача із рапортом від 05 лютого 2018 року; близький за змістом припис є і в поточній редакції цієї частини, чинній із 23 червня 2018 року). Отже, військова служба є різновидом служби публічної. Тому спори з приводу проходження військової служби, зокрема з приводу соціального захисту військовослужбовців (включно зі спорами з військовими частинами щодо реалізації гарантій забезпечення військовослужбовців житловими приміщеннями), належать до юрисдикції адміністративних судів. Позивач, мотивуючи позов приписами Конституції України, Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» і Інструкції, затвердженої Наказом № 737, оскаржив діяння відповідача, житлова комісія якого не зарахувала позивача на квартирний облік як військовослужбовця. Соціальна гарантія, якої, як він вважав, його протиправно позбавили, передбачена для осіб, котрі проходять військову, тобто публічну службу. Інакше кажучи, право, яке позивач вважає порушеним, він набув саме у зв`язку з проходженням військової служби. Тому спір військовослужбовця з військовою частиною щодо реалізації цього права слід розглядати за правилами тієї юрисдикції, яка вирішує спори, з приводу проходження публічної служби (аналогічно, як і спори, пов`язані з реалізацією інших соціальних гарантій (пільг), визначених для військовослужбовців). З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір позивача з відповідачем є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративного суду».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (провадження № 14-62цс20) зазначено: «юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: 1) спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження; 2) спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби (пункти 1 і 2 частини першої статті 19 КАС України). Спори про оскарження відмови у забезпеченні жилим приміщенням або у призначенні грошової компенсації за належні для отримання жилі приміщення для деяких категорій осіб, які брали участь у бойових діях на території інших держав, а також членів їх сімей і про зобов`язання надати такі приміщення чи компенсацію стосуються проходження публічної (військової) служби, у зв`язку з якою держава передбачила відповідні соціальні гарантії (пільги), а також призначення та надання таких гарантій (пільг). Тому такі спори слід розглядати за правилами адміністративного судочинства».

У цій справі ОСОБА_1 заявила вимогу про скасування розпорядження голови Яворівської районної державної адміністрації Львівської області від 18 серпня 2005 року № 556 «Про надання квартирам статусу службових».

За встановленими у цій справі обставинами чоловік позивачки - ОСОБА_2 ,будучи військовослужбовцем Збройних Сил України на підставі ордера від 16 березня 2005 pоку № 5, виданого Яворівською КЕЧ отримав двокімнатну службову квартиру АДРЕСА_1 .

Тобто, ОСОБА_2 та члени його сім`ї, в тому числі позивачка як дружина, набули право на квартиру у зв`язку з проходженням ОСОБА_2 військової служби.

Враховуючи вищенаведені норми права та Висновки Великої Палати Верховного суду, заявлений у цій справі спір повинен був розглядатися за правилами адміністративного судочинства.

Близькі за змістом висновки викладені Верховним Судом у постанові від 08 листопада 2023 року у справі № 183/5382/23 (провадження № 61-11897св23).

Разом з цим ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 24 квітня 2019 року у справі № 1.380.2019.002019 відмовлено у відкритті провадження у адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Яворівської РДА про визнання протиправними дій та скасування розпорядження голови Яворівської районної державної адміністрації Львівської області від 18 серпня 2005 року № 556 «Про надання квартирам статусу службових». Розчинено позивачці, що розгляд справи віднесено до юрисдикції місцевого загального суду в порядку цивільного судочинства, з урахуванням правил територіальної підсудності.

Норма пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод гарантує «право на суд», одним з елементів якого є право на доступ до суду, тобто право ініціювати судовий розгляд цивільної справи (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 21 лютого 1975 року у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), заява № 4451/70, § 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутності цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 17 січня 2012 року у справі «Станєв проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria), заява № 36760/06, § 230).

Відповідно до статті 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинено особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis рішення від 09 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» (заяви № 7714/06 та № 23654/08), в якому ЄСПЛ установив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності в заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників усупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й знівелювала авторитет судової влади; крім того, ЄСПЛ указав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (§ 27, 28, 38-40); рішення від 01 грудня 2011 року у справі «Андрієвська проти України» (заява № 34036/06), в якому ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (§ 13, 14, 23, 25, 26); рішення від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України» (заява № 52013/08), в якому ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції, через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§ 116, 119, 122-125); рішення від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» (заява № 55339/07), у якому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз`яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду її позову за правилами адміністративного судочинства (§ 13, 18-24)).

Ураховуючи зазначене, з метою недопущення порушення гарантованого Конвенцією права на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту, колегія суддів з урахуванням правових позицій, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 243/5078/17 (провадження № 14-393цс18), від 12 грудня 2018 року у справі № 490/9823/16-ц (провадження № 14-509цс18), від 12 грудня 2018 року у справі № 761/12676/17 (провадження № 14-516цс18), від 27 лютого 2019 року у справі № 442/7753,16-ц (провадження № 14-35цс19), вважає, що позивачці має бути забезпечений доступ до правосуддя, що включає і розгляд скарги по суті, навіть в іншому, ніж це передбачено законом судочинстві, оскільки перешкоди до розгляду у належному адміністративному судочинстві виникли у зв`язку з процесуальною діяльністю суду.

Щодо розгляду справи по суті позовних вимог

Статтями 15 16 ЦК України передбачено право на звернення до суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України).

20 березня 1992 року набрав чинності Закон України «Про Представника Президента України» (втратив чинність 12 червня 1997 року), у зв`язку з чим, Указом Президента України «Про Положення про місцеву державну адміністрацію» від 14 квітня 1992 року № 252 (далі - Указ № 252) припинено діяльність виконавчих комітетів відповідних Рад народних депутатів та утворено на їх базі державні адміністрації областей, міст Києва і Севастополя, районів, районів міста Києва (стаття 2 Указу № 252).

Статтею 3 Указу № 252 також визначено, що місцева державна адміністрація є правонаступником виконавчих комітетів відповідних Рад народних депутатів щодо прийнятих ними рішень, узятих зобов`язань та покладених на них законодавством обов`язків у тій їх частині, яка не суперечить Закону України «Про Представника Президента України» та Закону України «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування».

Указ № 252 (крім статей 2, 3) втратив чинність 27 січня 1999 року на підставі Указу Президента України від 27 січня 1999 року № 70/99 «Про зміни та визнання такими, що втратили чинність, деяких актів Президента України».

Таким чином, місцеві державні адміністрації визнано правонаступниками відповідних Рад народних депутатів щодо прийнятих ними рішень, узятих зобов`язань та покладених на них законодавством обов`язків, в тому числі в частині включення жилих приміщень до числа службових.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» (тут і далі в редакції, чинній на час вирішення спірних правовідносин) виконавчу владу в областях, районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві та Севастополі здійснюють обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. Місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади. Місцева державна адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.

Відповідно до статті 6 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» на виконання Конституції України, законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, власних і делегованих повноважень голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає розпорядження, а керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів - накази. Розпорядження голів місцевих державних адміністрацій, прийняті в межах їх компетенції, є обов`язковими для виконання на відповідній території всіма органами, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами та громадянами.

Згідно з частиною першою статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями на підставах, у порядку і відповідно до вимог, встановлених Житловим кодексом Української РСР та іншими нормативно-правовими актами. Військовослужбовці (крім військовослужбовців строкової військової служби) та члени їх сімей, які проживають разом з ними, забезпечуються службовими жилими приміщеннями, що повинні відповідати вимогам житлового законодавства.

Відповідно до частини першої статті 118 ЖК Української РСР службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири.

Згідно з пунктом 3 Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 04 лютого 1988 року № 37 (далі - Положення № 37) (тут і далі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів за клопотанням адміністрації підприємства, установи, організації. В тих випадках, коли підприємство, установа, організація розташована на території одного населеного пункту (району в місті), а жиле приміщення на території іншого, рішення про його включення до числа службових приймається виконавчим комітетом Ради народних депутатів за місцем знаходження приміщення.

Отже, включення жилого приміщення до числа службових здійснюється на підставі клопотання підприємства, установи, організації рішенням виконавчого комітету відповідної районної, міської, районної в місті Ради (місцевої ради).

Як встановили суди попередніх інстанцій, Яворівська КЕЧ, керуючись статтями 118 119 ЖК України, звернулася до Яворівської РДА з клопотанням від 27 липня 2005 року № 203 про надання статусу службової квартирі АДРЕСА_1 , за результатами розгляду якого було прийнято оспорюване розпорядження.

Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що оспорюване розпорядження прийняте головою районної адміністрації в межах його повноважень та компетенції, а тому немає підстав для його скасування.

В оцінці спірних правовідносин Верховний Суд враховує і те, що, звертаючись до суду, позивачка не зазначила, яким чином розпорядження порушує її права та законні інтереси, а без доведення таких обставин розпорядження не підлягає визнанню недійсним (статті 21 ЦК України).

У зв`язку з цим доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами норм матеріального права є безпідставними та зводяться до неправильного тлумачення заявником вищенаведених правових норм та необхідності переоцінки доказів у справі. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону, і підстав для їх скасування немає.

Враховуючи конкретні обставини цієї справи, встановлені судами попередніх інстанцій, оскаржувані судові рішення не суперечать правовим висновкам, які зазначені в касаційній скарзі як підстава для відкриття касаційного провадження.

У відзиві на касаційну скаргу Яворівська КЕЧ подала клопотання, в якому просила закрити касаційне провадження на підставі пункту 2 частини першої статті 396 ЦПК України. Підстав для закриття касаційного провадження колегія суддів не встановила, оскільки ОСОБА_1 є учасником цієї справи, а тому вона має право на підписання та подання касаційної скарги.

Керуючись статтями 400 401 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Яворівського районного суду Львівської області від 22 червня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 17 травня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко М. Ю. Тітов