№ 460/893/19 - Судова практика України - Законодавство України

ПОСТАНОВА

Іменем України

10 вересня 2020 року

Київ

справа №460/893/19

адміністративне провадження №К/9901/35619/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Юрченко В.П.,

суддів: Бившевої Л.І., Шипуліної Т.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Головного управління Державної податкової служби у Рівненській області на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 26.06.2019 року (суддя Недашківська К.М.) та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 11.11.2019 року (головуючий суддя Шинкар Т.І., судді: Судова-Хомюк Н.М., Ільчишин Н.В.) у справі №857/8633/19 за позовом Державної установи «Городоцький виправний центр №131» до Головного управління Державної фіскальної служби у Рівненській області про визнання протиправними та скасування рішення та вимоги,

ВСТАНОВИВ:

Державна установа «Городоцький виправний центр №131» (надалі - позивач, установа, виправна колонія, платник податків) звернулась до Рівненського окружного адміністративного суду із позовом до Головного управління Державної податкової служби у Рівненській області (надалі відповідач, податковий орган, контролюючий орган), в якому просило визнати протиправними та скасувати рішення від 16.01.2019 року №0000051305 про застосування штрафних санкції за донарахування відповідним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску, яким донараховано 1 910 381,28 грн. єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування та застосовано штрафні санкції в розмірі 921 445,39 грн. та вимогу про сплату боргу від 16.01.2019 року №Ю-02 щодо сплати єдиного внеску у розмірі 1 910 381,28 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що податковим органом не враховано факт відсутності трудових договорів із засудженими та відповідно працівники не є найманими особами та їх доходи не можуть бути базою нарахування єдиного соціального внеску. Посилається на те, що засуджені залучаються до оплачуваної праці на підставі контрагентських договорів на виконання господарських робіт, які укладено між установою та контрагентами. Вважає, що податковий орган не прийняв до уваги, що відповідно до умов договорів про виконання господарських робіт, підприємства контрагентів є власниками виконаних робіт, ці підприємства є роботодавцями відповідно до законодавства стосовно засуджених, та відповідно є податковими агентами.

Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 26.06.2019 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 11.11.2019 року, адміністративний позов задоволено повністю, визнані протиправними та скасовані рішення Головного управління Державної податкової служби у Рівненській області від 16.01.2019 року №0000051305 та вимога про сплату боргу (недоїмки) від 16.01.2019 року №Ю-02.

Не погодившись із рішеннями судів попередніх інстанцій, відповідач звернувся з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 26.06.2019 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 11.11.2019 року і прийняти нове рішення, яким повністю відмовити у задоволенні позову.

В обґрунтування вимог касаційної скарги відповідач посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права. Відповідач вказує на невідповідність висновків судів попередніх інстанцій фактичним обставинам справи, які, на думку скаржника, полягають у тому, що відповідно до законодавства засуджені працюють у виправних колоніях на підставі строкових трудових договорів між засудженими і виправною колонією. Вважає, що невиконання позивачем вимог чинного законодавства щодо обов`язкового укладання строкових трудових договорів при залученні засуджених до оплачуваної праці не звільняє від обов`язку сплати єдиного соціального внеску. Посилається, що відповідно до умов договору про надання робочої сили позивачем здійснюється ведення табелю обліку робочого часу засуджених, оформлення нарядів виконання робіт, нарахування щомісячної заробітної плати засуджених, виконується функція податкового агента в частині нарахування, утримання та сплати військового збору, що підтверджує статус позивача відповідно до діючого законодавства.

Відповідачем 15.01.2020 року до Верховного Суду направлено клопотання про здійснення правонаступництва відповідача на Головне управління Державної податкової служби у Рівненській області у зв`язку із реорганізацією податкового органу відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України «Про утворення Державної податкової служби України та Державної митної служби України від 18.12.2018 року №1200.

За приписами статті 52 Кодексу адміністративного судочинства України у разі вибуття або заміни сторони чи третьої особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд допускає на будь-якій стадії судового процесу заміну відповідної сторони чи третьої особи її правонаступником. Усі дії, вчинені в адміністративному процесі до вступу правонаступника, обов`язкові для нього в такій самій мірі, у якій вони були б обов`язкові для особи, яку він замінив.

Верховний Суд задовольняє клопотання податкового органу про заміну відповідача на належного відповідача, з підстав його обґрунтованості, оскільки податковий орган було реорганізовано відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про утворення Державної податкової служби України та Державної митної служби України від 18.12.2018 року №1200.

Позивачем 16.03.2020 року до Верховного Суду наданий відзив на касаційну скаргу, в яких останній просить залишити без задоволення касаційну скаргу відповідача, а судові рішення попередніх інстанцій залишити без змін.

Верховний Суд, переглянувши рішення попередніх інстанцій в межах доводів та вимог касаційної скарги, на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права, вбачає наявність підстав для задоволення вимог касаційної скарги.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що з 11.12.2018 року по 17.12.2018 року на підставі наказу податкового органу від 10.12.2018 року №3041 контролюючим органом проведено позапланову виїзну перевірку установи з питань дотримання законодавства щодо правильності обчислення, повноти та своєчасності сплати податку на доходи фізичних осіб та військового збору з 01.10.2016 року по 30.09.2018 року, та правильності нарахування, обчислення та сплати єдиного соціального внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування у період з 01.01.2011 року по 30.09.2018 року, за результатами якої складено акт від 27.12.2018 року №2799/17-00-13-01/08575616 (надалі - акт перевірки).

Актом перевірки встановлено порушення пункту 2 статті 6, статті 8, пункту 2 статті 9, частини 5 статті 8 Закону України Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування у період з 01.10.2016 року по 30.09.2018 року, внаслідок чого занижено суму нарахованого єдиного внеску на суму 1 910 381,28 грн. за рахунок не включення до бази нарахування єдиного внеску заробітної плати засуджених.

На підставі акту перевірки контролюючим органом прийнято рішення від 16.01.2019 року №0000051305 про застосування штрафних санкцій за донарахування відповідним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску, яким застосовано штрафні санкції у розмірі 921 445 грн. 39 коп.

Податковим органом 16.01.2019 року сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ю-02, згідно з якою визначено до сплати суму недоїмки зі сплати єдиного внеску у розмірі 1 910 381 грн. 28 коп.

Вважаючи, що рішення та вимога податкового органу прийняті всупереч вимогам чинного законодавства та порушують права позивача, останній звернувся до суду з вказаним позовом.

Судами попередніх інстанцій встановлено та не спростовується доводами касаційної скарги, що між установою та іншими підприємствами укладено договори про надання робочої сили, за умовами яких підприємства беруть на себе зобов`язання по виконанню господарських робіт, шляхом комплектації бригад з числа засуджених, згідно з розрахунками Замовника по взаємному узгодженню сторін.

Відповідно до умов укладених договорів оплата виконаних робіт проводиться на основі підписаних установою нарядів-завдань у формі 100% попередньої оплати або актів виконаних робіт, шляхом перерахування грошових коштів на розрахунковий рахунок підприємств або внесення готівки в касу підприємства. Підприємства проводять оплату праці згідно з протоколом погодження оплати праці. Оплата праці проводиться пропорційно відпрацьованому часу, виходячи із мінімальної заробітної плати, остаточний розрахунок проводиться не пізніше 3-го числа наступного місяця. Між установою та підприємствами розрахунки проводилась у безготівковій формі.

На виконання укладених договорів у період з 01.10.2016 року по 30.09.2018 року залучено 2757 засуджених.

Актом перевірки встановлено, що установою до бази нарахування єдиного внеску не включено заробітну плату засуджених, отриманої за укладеними договорами про надання робочої сили, в результаті чого занижено суму нарахованого єдиного внеску на суму 1 910 381,28 грн.

Спірним питанням у даній справі є наявність обов`язку у установи щодо сплати єдиного внеску із заробітної плати засуджених, отриманої за укладеними цивільно-правовими договорами.

Правовідносини у справі регулюються Податковим кодексом України, Кримінально-виконавчим кодексом України та Законом України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування».

Відповідно до частини першої статті 118 Кримінально-виконавчого кодексу України засуджені до позбавлення волі мають право працювати. Праця здійснюється на добровільній основі на підставі договору цивільно-правового характеру або трудового договору, який укладається між засудженим та фізичною особою - підприємцем або юридичною особою, для яких засуджені здійснюють виконання робіт чи надання послуг. Такі договори погоджуються адміністрацією колонії та повинні містити порядок їх виконання.

Адміністрація зобов`язана створювати умови для праці засуджених за договорами цивільно-правового характеру та трудовими договорами.

Частиною першою статті 120 Кримінально-виконавчого кодексу України передбачено, що праця осіб, засуджених до позбавлення волі, оплачується відповідно до її кількості і якості. Форми і системи оплати праці, норми праці та розцінки встановлюються нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України.

Згідно з частиною першою статті 60-1 Кримінально-виконавчого кодексу України засуджені до обмеження волі, залучені до суспільно корисної оплачуваної праці за строковим трудовим договором, підлягають загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню.

За правилами частин першої, другої статті 122 Кримінально-процесуального кодексу України засуджені до позбавлення волі, залучені до суспільно корисної оплачуваної праці за строковим трудовим договором, підлягають загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню. Засуджені мають право на загальних підставах на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв`язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених законом.

Таким чином, засуджені до відбування покарання в місцях позбавлення волі, які залучаються до суспільно корисної оплачуваної праці за строковими трудовими договорами, є застрахованими особами, підлягають загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню, а суми виплат, отримані ними, є базою для нарахування податку на доходи фізичних осіб, військового збору та єдиного соціального внеску, як це передбачено, зокрема Кримінально-виконавчим кодексом України, зміни до якого внесені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення виконання кримінальних покарань та реалізації прав засуджених» від 07.09.2016 року №1492-VІІІ, який набрав чинності 08.10.2016 року.

Право на працю засуджених до позбавлення волі реалізується шляхом укладення строкового трудового договору.

При цьому не укладення колонією відповідних трудових договорів із засудженими не скасовує його обов`язок сплачувати податки та збори, а також подавати звітність у встановленому законом порядку.

Відповідно до підпункту 162.1.3 пункту 162.1 статті 162 Податкового кодексу України платником податку на доходи фізичних осіб є податковий агент.

Податковим агентом щодо податку на доходи фізичних осіб згідно з підпунктом 14.1.180 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України є юридична особа (її філія, відділення, інший відокремлений підрозділ), самозайнята особа, представництво нерезидента-юридичної особи, інвестор (оператор) за угодою про розподіл продукції, які незалежно від організаційно-правового статусу та способу оподаткування іншими податками та/або форми нарахування (виплати, надання) доходу (у грошовій або негрошовій формі) зобов`язані нараховувати, утримувати та сплачувати податок, передбачений розділом ІV цього кодексу, до бюджету від імені та за рахунок фізичної особи з доходів, що виплачуються такій особі, вести податковий облік, подавати податкову звітність контролюючим органам та нести відповідальність за порушення його норм в порядку, передбаченому статтею 18 та розділом ІV цього кодексу.

Відповідно до підпункту 163.1.1 пункту 163.1 статті 163 Податкового кодексу України об`єктом оподаткування резидента є загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід.

Пунктом 167.1 статті 167 Податкового кодексу України визначено, що ставка податку становить 18 відсотків бази оподаткування щодо доходів, нарахованих (виплачених, наданих) (крім випадків, визначених у пунктах 167.2 - 167.5 цієї статті) у тому числі, але не виключно у формі: заробітної плати, інших заохочувальних та компенсаційних виплат або інших виплат і винагород, які нараховуються (виплачуються, надаються) платнику у зв`язку з трудовими відносинами та за цивільно-правовими договорами.

Згідно з підпунктом 168.1.1 пункту 168.1 статті 168 Податкового кодексу України податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов`язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену в статті 167 цього Кодексу.

Пунктом 176.2 статті 176 Податкового кодексу України передбачено, що особи, які відповідно до цього Кодексу мають статус податкових агентів, зобов`язані: своєчасно та повністю нараховувати, утримувати та сплачувати (перераховувати) до бюджету податок з доходу, що виплачується на користь платника податку та оподатковується до або під час такої виплати за її рахунок; подавати у строки, встановлені цим Кодексом для податкового кварталу, податковий розрахунок суми доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, а також суми утриманого з них податку до контролюючого органу за місцем свого розташування. Такий розрахунок подається лише у разі нарахування сум зазначених доходів платнику податку податковим агентом протягом звітного періоду. Запровадження інших форм звітності з зазначених питань не допускається.

Згідно з пунктом 119.2 статті 119 Податкового кодексу України неподання, подання з порушенням встановлених строків, подання не у повному обсязі, з недостовірними відомостями або з помилками податкової звітності про суми доходів, нарахованих (сплачених) на користь платника податків, суми утриманого з них податку, а також суми отриманої оплати від фізичних осіб за товари (роботи, послуги), якщо такі недостовірні відомості або помилки призвели до зменшення та/або збільшення податкових зобов`язань платника податку та/або до зміни платника податку, тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі 510 гривень.

Пунктом 16-1 підрозділу 10 розділу ХХ Податкового кодексу України визначено, що тимчасово, до набрання чинності рішенням Верховної Ради України про завершення реформи Збройних Сил України, встановлюється військовий збір.

Платниками збору є особи, визначені пунктом 162.1 статті 162 цього кодексу. Об`єктом оподаткування збором є доходи, визначені статтею 163 цього кодексу. Ставка збору становить 1,5 відсотка від об`єкта оподаткування, визначеного підпунктом 1.2 цього пункту. Нарахування, утримання та сплата (перерахування) збору до бюджету здійснюються у порядку, встановленому статтею 168 цього кодексу, за ставкою, визначеною підпунктом 1.3 цього пункту. Відповідальними за утримання (нарахування) та сплату (перерахування) збору до бюджету є особи, визначені у статті 171 цього кодексу. Платники збору зобов`язані забезпечувати виконання податкових зобов`язань у формі та спосіб, визначені статтею 176 цього Кодексу.

За правилами частини першої статті 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2010 року №2464-VI (надалі - Закон року №2464-VI) платниками єдиного внеску є, зокрема, роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою-підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності, відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.

Пунктом 1 частини першої статті 7 Закону №2464-VI передбачено, що єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пункті 1 (крім абзацу сьомого) частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 6 Закону №2464-VI платник єдиного внеску, зокрема, зобов`язаний: своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок; подавати звітність та сплачувати до органу доходів і зборів за основним місцем обліку платника єдиного внеску у строки, порядку та за формою, встановленими центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, за погодженням з Пенсійним фондом та фондами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

На виконання вимог статей 60-62, 118-121 Кримінально-виконавчого кодексу України, Кодексів законів про працю України, Закону України «Про оплату праці» та з метою визначення умов праці та заробітної плати засуджених до обмеження волі або позбавлення волі, які тримаються в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах Державної кримінально-виконавчої служби України, наказом Міністерства юстиції України від 07.03.2013 року №396/5 затверджено Інструкцію про умови праці та заробітну плату засуджених до обмеження волі або позбавлення волі (надалі - Інструкція №396/5).

Відповідно до пункту 1.2 цієї Інструкції засуджені залучаються до праці: у центрах трудової адаптації; у майстернях, підсобних господарствах установ та слідчих ізоляторів; на підприємствах установ виконання покарань; на підприємствах державної або інших форм власності за умови забезпечення їх належної охорони та ізоляції відповідно до укладених угод між установою, де відбуває покарання засуджений, та замовником; на роботах з господарського обслуговування установ та слідчих ізоляторів.

Пунктом 5.1 Інструкції №396/5 визначено, що праця засуджених оплачується відповідно до її кількості і якості. Підприємства установ розраховують тарифні ставки, посадові оклади для диференціації оплати праці залежно від професії і кваліфікації засуджених, складності й умов виконуваних ними робіт. Заробітна плата, нарахована засудженим, за умови виконання ними норми виробітку (денної, тижневої, місячної) або тривалості робочого часу (у тому числі при залученні до робіт на підприємствах державної або інших форм власності) не може бути менше законодавчо встановленого мінімального розміру заробітної плати.

Отже, засуджені до позбавлення волі виконують трудові функції в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією установи виконання покарань, їм гарантується виплата заробітної плати за виконану роботу, забезпечення умов охорони праці, техніки безпеки, виробничої санітарії та інших умов, встановлених законодавством про працю.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що визначальним при вирішенні питання, чи повинна установа виконання покарання сплачувати єдиний внесок за залучених до суспільно корисної праці осіб, засуджених до позбавлення волі, є те, що відносини, які виникають у зв`язку з виконанням засудженими трудової функції, за своєю сутністю є трудовими. Виконання засудженими особами суспільно корисної оплачуваної праці гарантує цим особам право на загальнообов`язкове держане соціальне страхування, а установа виконання покарання, на яку згідно із законом покладено забезпечити організацію праці засуджених осіб, одночасно виступає їх страхувальником в загальнообов`язковому держаному соціальному страхуванні.

Задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій виходили з того, що між установою і особами, які відбували покарання, не були укладені строкові трудові договори, не звернувши, однак, увагу на сутність відносин з приводу залучення цих осіб до суспільно корисної праці.

Натомість, спірні відносини за своєю сутністю і змістом є трудовими незалежно від того, чи були дотримані встановлені трудовим законодавством вимоги щодо оформлення підстави для виникнення цих відносин.

Верховний Суд не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що установа не є роботодавцем засуджених, які працювали на замовлення, а тому не зобов`язана нараховувати, обчислювати і сплачувати податок з доходів фізичних осіб та єдиний внесок із заробітної плати засуджених, як податковий агент.

Враховуючи, що судами попередніх інстанцій встановлено, що саме установа перераховувала кошти на особові рахунки засуджених до позбавлення волі, як їх заробітну плату, які, у даному випадку, є найманими працівниками, а виправна колонія у цих трудових відносинах виступає роботодавцем, тому на неї покладається обов`язок з утримання та сплати сум податку з доходів фізичних осіб та єдиного внеску із заробітної плати платника податку.

За таких обставин Касаційний Суд дійшов висновку про те, що в спірній ситуації особи, засуджені до позбавлення волі, є найманими працівниками з особливим статусом та обмеженими трудовими правами, а виправна колонія в цих трудових відносинах виступає роботодавцем, а відтак і податковим агентом, на якого покладається обов`язок з утримання та сплати сум податку на доходи фізичних осіб, військового збору та єдиного внеску із заробітної плати таких осіб, при цьому, базою оподаткування є загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід засуджених осіб, які відбувають покарання, та залучаються до робіт, за які виплачується заробітна плата.

Таким чином, доводи податкового органу про те, що установа є податковим агентом та повинна сплачувати єдиний соціальний внесок за осуджених, які працюють є обґрунтованими. Спірні рішення та вимога прийняті податковим органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачений податковим законодавством.

Верховний Суд у постановах від 03.03.2020 року у справі №440/1512/19, від 17.03.2020 року у справі №809/710/17, від 03.04.2020 року у справі №580/908/19 вже висловив позицію щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, зробивши висновок, що особи, засуджені до позбавлення волі, є найманими працівниками з особливим статусом та обмеженими трудовими правами, а виправна колонія в цих трудових відносинах виступає роботодавцем, а відтак є зобов`язаною нарахувати, утримати та сплатити суми єдиного внеску із заробітної плати таких осіб.

Відповідно до частини п`ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосування норми до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Підстав для відступу від правової позиції щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеної в зазначених постановах, Верховний Суд у цій справі не знаходить.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 349 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина перша та третя статті 351 Кодексу адміністративного судочинства України).

З огляду на зазначене, Верховний Суд приходить до висновку, що при ухваленні оскаржуваних судових рішень, суди першої та апеляційної інстанцій допустили неправильне застосування норм матеріального права, що є підставою для скасування судових рішень, а тому касаційна скарга податкового органу підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 52, 341, 344, 349, 351, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного, Суд -

ПОСТАНОВИВ:

Замінити відповідача у справі на належного відповідача - Головне управління Державної податкової служби у Рівненській області.

Касаційну скаргу Головного управління Державної податкової служби у Рівненській області задовольнити.

Рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 26.06.2019 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 11.11.2019 року у справі №857/8633/19 скасувати, прийняти нову постанову про відмову в задоволенні позову.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

...........................

В.П. Юрченко

Л.І. Бившева

Т.М. Шипуліна ,

Судді Верховного Суду