Постанова
Іменем України
22 травня 2023 року
м. Київ
справа № 461/2315/19
провадження № 61-19783св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: Львівська міська рада, Департамент містобудування Львівської міської ради, ОСОБА_2 ,третя особа - ОСОБА_3 ,розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Личаківського районного суду Львівської області
від 03 листопада 2020 року у складі судді Жовніра Г. Б. та постанову Львівського апеляційного суду від 12 жовтня 2021 року у складі колегії суддів: Ніткевича А. В., Бойко С. М., Копняк С. М.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Галицького районного суду міста Львова з позовом до Львівської міської ради,Департаменту містобудування Львівської міської ради, ОСОБА_2 про визнання недійсними та скасування ухвал Львівської міської ради, визнання недійсним та скасування державного акта на право постійного користування землею.
Галицький районний суд міста Львова своєю ухвалою від 03 квітня
2019 року цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Львівської міської ради, Департаменту містобудування Львівської міської ради,
ОСОБА_2 про визнання недійсними та скасування ухвал Львівської міської ради, визнання недійсним та скасування державного акта на право постійного користування землею передав за підсудністю на розгляд Личаківського районного суду міста Львова.
Позовна заява мотивована тим, що Львівська міська рада своєю ухвалою від 04 липня 1996 року № 452 надала ОСОБА_2 в постійне користування земельну ділянку площею 530 кв. м за рахунок земель міста для будівництва індивідуального житлового будинку, зобов`язала Департамент землеустрою та планування забудови міста виготовити проект відведення земельної ділянки, встановити межі в натурі, видати ОСОБА_2 державний акт на право постійного користування земельною ділянкою,
яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , та зобов`язав Виконавчий комітет Львівської міської ради надати дозвіл на проектування та будівництво індивідуального житлового будинку.
30 серпня 1996 року ОСОБА_2 видано державний акт на право постійного користування земельною ділянкою.
Також Львівська міська рада своєю ухвалою від 08 липня 2010 року № 3792 надала ОСОБА_2 дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Позивачка вважає, що вказані ухвали та державний акт є незаконними, оскільки видані з порушенням чинного законодавства, у зв`язку з тим, що частиною шостою статті 7 Земельного Кодексу України (далі - ЗК України, в редакції, чинні на час постановлення ухвали від 04 липня 1996 року № 452), передбачено можливість надання у постійне користування громадянам України земель, що перебувають у державній власності виключно для ведення селянського (фермерського) господарства або особистого підсобного господарства. Однак, ОСОБА_2 в порушення чинних норм земельного законодавства, передано земельну ділянку для будівництва індивідуального житлового будинку. Крім цього, надання земельної ділянки можливе на підставі заяви громадянина України, у якій зазначаються бажані розмір і місце розташування земельної ділянки, мета такого використання, в той час як така заява відповідача ОСОБА_2 в архівах відсутня, лише наявна заява про поліпшення житлових умов шляхом надання дозволу на будівництво на орендованій земельній ділянці
від 21 вересня 1995 року.
Разом з тим, ухвала Львівської міської ради від 08 липня 2010 року № 3792 про надання ОСОБА_2 дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо земельної ділянки прийнята з порушенням закону, за відсутності рішення повноважного органу про надання земельної ділянки у власність або в користування.
Посилаючись на вищевказане, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсними та скасувати ухвали Львівської міської ради від 04 липня
1996 року № 452 та від 08 липня 2010 року № 3792; визнати недійсним та скасувати державний акт на право постійного користування землею, виданого на ім`я ОСОБА_2 .
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
і мотиви їх ухвалення
Личаківський районний суд Львівської області своїм рішенням
від 03 листопада 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.
Львівський апеляційний суд своєю постановою від 12 жовтня 2021 року рішення Личаківського районного суду Львівської області від 03 листопада 2020 року залишив без змін.
Судові рішення мотивовані тим, що позивачкою не доведено належними та допустимими доказами, що вказаними ухвалами Львівської міської ради та державним актом про право постійного користування земельною ділянкою порушуються її законні права, свободи чи інтереси. Отже, у задоволенні позовних вимог слід відмовити.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала, доводи інших учасників справи
У касаційній скарзі, поданій у грудні 2021 року, ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявниця посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України - апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 175/1186/15-ц (провадження № 61-11477св19),
в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних
і кримінальних справ від: 14 листопада 2013 року у справі № 6-47954ск13,
16 липня 2014 року у справі № 6-48738св14, та Вищого адміністративного суду України від 15 січня 2015 року у справі № 2а-2243/10/2270.
Касаційна скарга мотивована тим, що зазначені ухвали прийняті Львівською міською радою з перевищенням повноважень та з порушенням земельного законодавства, чинного на момент прийняття кожного акта.
Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди установили, що Львівська міська рада своєю ухвалою від 04 липня 1996 року № 452 «Про надання ОСОБА_2 земельної ділянки на АДРЕСА_1 , для будівництва індивідуального житлового будинку», надала ОСОБА_2 в постійне користування земельну ділянку площею 530 кв. м. за рахунок земель міста для будівництва індивідуального житлового будинку. Зобов`язала Департамент землеустрою та планування забудови міста виготовити проект відведення земельної ділянки, встановити межі в натурі та видати ОСОБА_2 державний акт на право постійного користування земельною ділянкою на АДРЕСА_1 . Виконавчий комітет Львівської міської ради зобов`язав у встановленому порядку надати дозвіл ОСОБА_2 на проектування та будівництво індивідуального житлового будинку.
На підставі ухвали Львівської міської ради від 04 липня 1996 року № 452, Департамент землеустрою та планування забудови міста Львівської міської ради 30 серпня 1996 року видав ОСОБА_2 державний акт на право постійного користування землею серії ЛВ № 50402001, на земельну ділянку на території Львівської міської ради народних депутатів, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , площею 0,0530 га, з цільовим призначенням - для будівництва індивідуального житлового будинку.
Відповідно до пункту 67 додатку до ухвали Львівської міської ради
від 08 липня 2010 року № 3792 «Про надання громадянам дозволу на виготовлення технічних документацій із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельні ділянки» ОСОБА_2 надано дозвіл на виготовлення технічних документацій із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку, яка розташована за адресою:
АДРЕСА_1 .
Відповідно до ухвали Львівської міської ради від 04 липня 1996 року № 452, рішення про передачу у користуванні ОСОБА_2 земельної ділянки площею 530 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , приймалося на підставі не лише звернення ОСОБА_2 , а й клопотання комісії з питань поновлення прав реабілітуючих Львівської обласної адміністрації, спілки політичних в`язнів України.
З огляду на зміст заяви ОСОБА_2 , клопотання комісії з питань поновлення прав реабілітуючих Львівської обласної адміністрації 1995 року, а також висновок постійної комісії Львівської міської ради, відповідачка ОСОБА_2 є реабілітованою, яка з 1992 року користувалася пільгами на забезпечення земельною ділянкою для забудови ще на підставі рішення Львівської обласної ради від 03 березня 1992 року; зверталася у Львівську міську раду про надання земельної ділянки за іншою адресою, однак спірна ділянка їй була надана для будівництва індивідуального житлового будинку внаслідок неможливості надання ділянки в іншому місці.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження
в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених
у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Статтею 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Згідно зі статтею 15 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом
у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 , як на підставу своїх порушених прав, посилалась на те, що вона є суміжним землекористувачем земельної ділянки на АДРЕСА_1 , та вважає, що зазначені акти прийняті Львівською міською радою з перевищенням повноважень та з порушенням земельного законодавства, чинного на момент прийняття кожного акта.
Відповідно до висновків щодо тлумачення статті 58 Конституції України, які викладені, зокрема, у рішенні Конституційного Суду України від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Отже, спірні правовідносини регулюються нормами ЗК України
(тут і далі - у редакції Закону 1990 року, чинній на момент прийняття ухвали 1996 року та видачу державного акта про право користування землею у редакції Закону 2002 року).
Згідно з частиною другою статті 1 ЗК України завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою створення умов для раціонального використання й охорони земель, рівноправного розвитку всіх форм власності на землю і господарювання, збереження та відтворення родючості ґрунтів, поліпшення природного середовища, охорони прав громадян, підприємств, установ і організацій на землю.
Статтею 3 ЗК України визначено, що власність на землю в Україні має такі форми: державну, колективну, приватну. Усі форми власності є рівноправними. Розпоряджаються землею Ради народних депутатів, які в межах своєї компетенції передають землі у власність або надають у користування та вилучають їх.
Відповідно до статті 7 ЗК України користування землею може бути постійним або тимчасовим. Постійним визнається землекористування без заздалегідь установленого строку. У постійне користування земля надається Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, зокрема: громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства; сільськогосподарським підприємствам і організаціям; громадським об`єднанням; релігійним організаціям; промисловим, транспортним та іншим несільськогосподарським підприємствам, установам і організаціям; організаціям, зазначеним у статті 70 цього Кодексу для потреб оборони; для ведення лісового господарства спеціалізованим підприємствам; житловим, житлово-будівельним, гаражно-будівельним і дачно-будівельним кооперативам; спільним підприємствам, міжнародним об`єднанням і організаціям з участю українських, іноземних юридичних і фізичних осіб, підприємствам, що повністю належать іноземним інвесторам.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 10 ЗК України до відання міських Рад народних депутатів у галузі регулювання земельних відносин на їх території належить: передача земельних ділянок у власність, надання їх у користування, в тому числі на умовах оренди, у порядку, встановленому статтями 17 і 19 цього Кодексу.
Частиною другою статті 19 ЗК України передбачено, що міська Рада народних депутатів надає земельні ділянки (крім ріллі і земельних ділянок, зайнятих багаторічними насадженнями) для будь-яких потреб у межах міста.
Відповідно до частини шостої вказаної статті ЗК України, надання земельних ділянок здійснюється за проектами відведення цих ділянок.
Окрім цього, вказаною статтею передбачено порядок надання земельних ділянок у користування.
Зокрема, підприємство, установа, організація та громадяни, заінтересовані в одержанні земельних ділянок, звертаються з відповідним клопотанням (громадянин із заявою) до місцевої Ради народних депутатів, яка має право надавати земельні ділянки.
У заяві громадянина про надання земельної ділянки вказуються бажані її розмір і місце розташування, мета використання.
Відповідна місцева Рада народних депутатів розглядає клопотання (заяву) у строк не більше місяця, дає дозвіл на складання проекту відведення земельної ділянки і одночасно повідомляє про це Раду народних депутатів, на території якої розташована намічувана для відведення земельна ділянка.
Проект відведення земельної ділянки погоджується з власником землі або землекористувачем та подається до сільської, селищної, міської Ради народних депутатів, яка розглядає його у місячний строк і в межах своєї компетенції приймає рішення про надання земель.
Розробку проектів відведення земельних ділянок, перенесення їх меж у натуру (на місцевість) і виготовлення документів, що посвідчують право користування землею, здійснюють державні та інші землевпорядні організації.
Замовниками виконання вказаних робіт є відповідні місцеві Ради народних депутатів, підприємства, установи і організації.
Умови і строки розробки проектів відведення земельних ділянок і перенесення їх меж у натуру (на місцевість) визначаються договором, укладеним замовником з виконавцем цих робіт.
При цьому, згідно зі статтею 67 ЗК України громадянам за рішенням сільської, селищної, міської Ради народних депутатів передаються у власність або надаються у користування земельні ділянки для будівництва індивідуальних жилих будинків, господарських будівель, гаражів і дач.
Розмір ділянок для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) повинен бути
не більше у сільських населених пунктах - 0,25 гектара, селищах міського типу - 0,15 гектара, а для членів колективних сільськогосподарських підприємств і працівників радгоспів - не більше 0,25 гектара,
у містах - 0,1 гектара.
Розмір земельних ділянок для індивідуального дачного будівництва не повинен перевищувати 0,1 гектара, будівництва індивідуальних гаражів - не більше 0,01 гектара.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив з того, що відсутність проекту відведення земельної ділянки в архіві не може бути підставою для висновку про те, що такий не розроблявся, при цьому, як із змісту оскаржуваної ухвали, так і чинного на той час законодавства, обов`язок щодо виготовлення такого покладався не на громадянина, а на відповідний орган місцевого самоврядування.
Суди встановили, що Львівська міська рада діяла виключно в межах законодавчо визначених повноважень, а, отже, відповідачці надано земельну ділянку для користування передбаченим цільовим призначенням, оскільки ухвала Львівської міської ради від 04 липня 1996 року № 452 відповідає вимогам статті 67 ЗК України.
Разом з тим, на час прийняття ухвали Львівської міської ради від 08 липня 2010 року № 3792 про надання ОСОБА_2 дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою, ухвала Львівської міської ради
від 04 липня 1996 року № 452 про надання відповідачці у постійне користування земельної ділянки та державний акт від 30 серпня 1996 року про право постійного користування земельною ділянкою були чинними та ніким не скасовані. Отже, жодних обмежень на прийняття ухвали Львівської міської ради від 08 липня 2010 року № 3792 не було.
Нормами цивільно-процесуального закону визначено обов`язковість установлення судами під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні спору. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.
При вирішенні цієї справи судами попередніх інстанцій правильно визначено характер правовідносин між сторонами, правильно застосовано закон, що їх регулює, повно і всебічно досліджено матеріали справи та надано належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам.
За таких обставин, повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
Як на підставу для відкриття касаційного провадження, заявниця послалася на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме зазначила, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 175/1186/15-ц (провадження № 61-11477св19).
У постанові Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі
№ 175/1186/15-ц (провадження № 61-11477св19) предметом одного з позовів є визнання незаконним та скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно - житловий будинок з господарчими будівлями та спорудами; визнання нерухомого майна - житловий будинок з господарчими будівлями та спорудами за вищевказаною адресою самовільним будівництвом; зобов`язання повернути самовільно зайняту земельну ділянку та відновлення її попереднього стану шляхом знесення самочинного будівництва - житлового будинку з господарчими будівлями та спорудами.
Щодо визначення подібності правовідносин, то Верховний Суд враховує правовий висновок, викладений в мотивувальні частині постанови Великої Палати Верховного Суду у справах від 12 жовтня 2021 року у справі
№ 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20), згідно з яким на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, тоді подібність необхідно також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
У справі, що переглядається, позивачка звернулася до суду з позовом про визнання недійсними та скасування ухвал Львівської міської ради, визнання недійсним та скасування державного акта на право постійного користування землею.
Отже, посилання у касаційній скарзі про неврахування судом апеляційної інстанції правових висновків Верховного Суду, викладених у постанові Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 175/1186/15-ц (провадження № 61-11477св19), колегія суддів відхиляє, оскільки у зазначеній справі встановлені інші фактичні обставини та інші підстави позову, що у свою чергу призводить до іншого матеріально-правового регулювання спірних відносин.
Разом з тим, колегія суддів не бере до уваги посилання заявниці на обґрунтування своїх доводів на правові позиції, викладені в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від: 14 листопада 2013 року у справі № 6-47954ск13, 16 липня 2014 року
у справі № 6-48738св14, та Вищого адміністративного суду України
від 15 січня 2015 року у справі № 2а-2243/10/2270, оскільки судові рішення названих судів не є тими судовими рішеннями у розумінні положень
пункту 1 частини 2 статті 389 ЦПК України, невідповідність висновкам яких щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, є підставою касаційного оскарження, передбаченою у вказаному пункті цієї статті; за змістом частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд має враховувати висновки щодо застосування норм права, викладені саме в постановах Верховного Суду.
Доводи касаційної скарги про те, що зазначені ухвали прийняті Львівською міською радою з перевищенням повноважень та з порушенням земельного законодавства, чинного на момент прийняття кожного акта,
є необґрунтованими, оскільки оскаржувані ухвали прийняті на підставі звернення ОСОБА_2 , в межах компетенції та повноважень Львівської міської ради народних депутатів, визначених статями 17 19 67 ЗК України.
Інші доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судового рішення не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками судів, в основному направлені на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).
На думку судової колегії судові рішення, що переглядаються, є достатньо мотивованими.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Личаківського районного суду Львівської області від 03 листопада 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 12 жовтня
2021 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною
і оскарженню не підлягає.
Судді:І. М. Фаловська В. В. Сердюк В. А. Стрільчук