Постанова

Іменем України

09 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 461/3554/21

провадження № 61-6185св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Кононенко Світлана Анатоліївна, приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Сиротяк Михайло Романович,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 06 червня 2022 року у складі колегії суддів: Шеремети Н. О., Ванівського О. М., Цяцяка Р. П.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Кононенко С. А., приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Сиротяк М. Р., про визнання правочинів недійсними.

Позов мотивовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла тітка позивача ОСОБА_6 , після смерті якої відкрилась спадщина на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 є спадкоємцем за заповітом, який складено на його ім`я 07 лютого 2017 року.

Він вчасно прийняв спадщину, а в подальшому звернувся до приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Пилипенка Ю. П. із заявою про видачу свідоцтва про право власності в порядку спадкування.

Однак, листом № 7/02-14 від 03 лютого 2021 року приватний нотаріус повідомив спадкоємця про неможливість видачі свідоцтва про право на спадщину у зв`язку з реєстрацією права власності на спірну квартиру за іншою особою, відмінною від спадкодавця.

Так, на підставі договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 10 лютого 2005 року, укладеного між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 , останній став власником квартири.

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 22 червня 2020 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 19 листопада 2020 року, указаний договір купівлі-продажу квартири від 10 лютого 2005 року визнано недійним.

Проте, позивачу стало відомо, що 14 липня 2017 року на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу ОСОБА_5 відчужив спірну квартиру ОСОБА_3 .

В подальшому ОСОБА_3 перепродав спірну квартиру ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 03 серпня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Сиротяком М. Р.

Зазначає, що продавці за вказаними договорами не набули у встановленому законом порядку права власності на квартиру АДРЕСА_1 , а тому не мали право на відчуження зазначеного нерухомого майна, а відтак ці договори є недійсними.

ОСОБА_1 вважає, що успадкував спірну квартиру, прийнявши спадщину, а тому його права та інтереси порушені.

Посилаючись на викладені обставини, позивач просив:

- визнати недійним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 14 липня 2017 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кононенко С. А.;

- визнати недійним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 03 серпня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Сиротяком М. Р. та скасувати його реєстрацію в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстрі прав власності на нерухоме майно.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 11 листопада 2021 року позов задоволено частково.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 14 липня 2017 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кононенко С. А.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 03 серпня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Сиротяком М. Р.

В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не набув права власності на спірне нерухоме майно внаслідок наявності перешкод в оформленні спадщини, а вищезазначені договори купівлі-продажу квартири є недійсними, оскільки відчужувачі набули право на спірну квартиру на підставі договору, який визнано судом недійсним, тому всі правочини, укладені в подальшому з приводу даного майна, також є неправомірними.

При цьому суд вважав, що позивачем не пропущено строк позовної давності, оскільки первинний позов було заявлено позивачем у 2017 році, остаточне рішення щодо розгляду якого набрало законної сили 19 листопада 2020 року, тому останній не мав можливості вчасно звернутися до суду з даним позовом про визнання правочинів недійсними.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про скасування реєстрації в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, суд виходив з того, що після внесення змін до статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» такий спосіб захисту не може призвести до захисту або відновлення порушеного права позивача та є неефективним.

Не погодившись із вказаним рішенням суду в частині задоволених позовних вимог,представник ОСОБА_4 - ОСОБА_7 оскаржила його в апеляційному порядку.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Львівського апеляційного суду від 06 червня 2022 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_7 задоволено, рішення Галицького районного суду м. Львова від 11 листопада 2021 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що ОСОБА_1 не був стороною оспорюваних договорів купівлі-продажу квартири, тому обраний позивачем спосіб захисту не може бути ефективним для захисту його майнових інтересів та не призведе до відновлення порушеного права позивача на належне йому спадкове майно, оскільки він не перебуває у договірних відносинах зі сторонами спірних правочинів. Відтак належним способом захисту прав позивача буде використання тільки речово-правових способів захисту.

Рішення суду першої інстанції в частині відмовлених позовних вимог учасниками справи в апеляційному порядку не оскаржувалось, тому в цій частині не були предметом апеляційного перегляду.

Узагальнені доводи касаційної скарги

04 липня 2022 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 06 червня 2022 року та залишити в силі рішення Галицького районного суду м. Львова від 11 листопада 2021 року.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи, та без урахування правових висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 18 липня 2022 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.

01 серпня 2022 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 25 жовтня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Встановлено, що ОСОБА_6 є тіткою позивача ОСОБА_1 , яка 07 лютого 2017 року заповіла йому усе своє майно.

ОСОБА_6 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

17 серпня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Пилипенка Ю. П. із заявою про прийняття спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_6 , а саме - квартири АДРЕСА_1 .

На підставі заяви ОСОБА_1 приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Пилипенком Ю. П. заведено спадкову справу № 11/2017 після смерті ОСОБА_6

03 лютого 2021 року ОСОБА_1 звернувся до приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Пилипенка Ю. П. із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом.

Згідно з відповіддю на заяву приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Пилипенка Ю. П. № 7/02-14 від 03 лютого 2021 року видати свідоцтво про право на спадщину після смерті ОСОБА_6 на даний час нотаріус не має можливості, оскільки у відомостях Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом на 03 лютого 2021 року містяться відомості, зокрема, про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за іншою особою, відмінною від спадкодавця.

Так, встановлено, що 10 лютого 2005 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений нотаріусом Севастопольського міського нотаріального округу Ковальовою Л. П., відповідно до якого ОСОБА_6 відчужила ОСОБА_5 належну їй квартиру.

14 липня 2017 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кононенко С. А., за умовами якого ОСОБА_5 відчужив ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 .

На підставі договору купівлі-продажу квартири від 03 серпня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Сиротяком М. Р., ОСОБА_3 відчужив вищезазначену квартиру ОСОБА_4

18 серпня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Галицького районного суду м. Львова з позовом до ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та просив визнати недійсними нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 10 лютого 2005 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 , а також витребувати указану квартиру у ОСОБА_4 , яка стала власником квартири на підставі недійсного правочину.

Позовні вимоги мотивовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його тітка ОСОБА_6 , яка заповіла йому все належне їй майно. Після похорону стало відомо, що в 2005 році вона продала свою єдину квартиру чужій особі - ОСОБА_5 . Договір купівлі-продажу квартири посвічений в м. Севастополі. ОСОБА_6 в м. Севастополі ніколи не була, оригіналів документів на квартиру нікому не передавала. В липні 2017 року ОСОБА_6 продав квартиру ОСОБА_3 , який в свою чергу в серпні 2017 року продав квартиру ОСОБА_4 .

У справі № 461/5771/17 рішенням Галицького районного суду м. Львова від 22 червня 2020 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 19 листопада 2020 року, договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , що укладений 10 лютого 2005 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 визнано недійсним.

Разом з тим, суд відмовив позивачу ОСОБА_1 у задоволенні позовної вимоги до ОСОБА_4 про витребування майна з чужого незаконного володіння, оскільки він, не будучи власником спірної квартири, не є особою, яка може пред`являти вимоги про витребування майна з чужого володіння, в тому числі і від добросовісного набувача.

При цьому рішенням Галицького районного суду м. Львова від 22 червня 2020 року встановлено, що спірна квартира вибула з володіння ОСОБА_6 поза її волеюшляхом підроблення її підпису в договорі купівлі-продажу квартири від 10 лютого 2005 року.

Не погодившись з вказаними судовими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій в частині відмови у задоволенні віндикаційного позову, ОСОБА_1 звернувся з касаційною скаргою на них. За вказаною касаційною скаргою відкрито касаційне провадження, справа на цей час в касаційному порядку не переглянута.

Згідно з Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна № 252091431 від 10 квітня 2021 року право власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 31,8 кв.м зареєстровано за ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 03 серпня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Сиротяком М. Р.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції відповідає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Загальний перелік способів захисту цивільного права та інтересів визначені у статті 16 ЦК України.

У вказаній нормі зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права

та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким,

а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі

№ 925/1265/16, провадження № 12-158гс18).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження 14-364цс19), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19).

Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню.

Подібний висновок викладений у пунктах 6.6, 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20).

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії).

Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 (провадження № 12-84гс20).

У справі, яка переглядається, встановлено, що ОСОБА_1 , є спадкоємцем за заповітом після смерті ОСОБА_6 , однак не отримав свідоцтво про право на спадщину на спадкове майно - квартиру АДРЕСА_1 , оскільки право власності на спірну квартиру зареєстровано не за спадкодавцем ОСОБА_6 , а за іншою особою.

Обраний позивачем спосіб судового захисту Верховний Суд вважає невірним.

Так, у статті 41 Конституції України, статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Положеннями статей 328 329 ЦК України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо

не випливає із закону або незаконність набуття права власності

не встановлена судом.

Згідно зі статтею 330 ЦК України якщо майно відчужене особою,

яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності

на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване в нього.

Відповідно до положень статей 386 387 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України встановлено, що в разі придбання майна за відплатним договором в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадку, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Саме власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна

чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей.

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) погодилась з цим висновком Верховного Суду України, оскільки задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Також Велика Палата Верховного Суду у вказаній постанові зазначила, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (близький за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Разом із тим, слід приймати до уваги, що у спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає у нього з моменту державної реєстрації цього майна (частина друга статті 1299 ЦК України). Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього.

Зазначене відповідає правовій позиції, висловленій Верховним Судом України у постанові від 23 січня 2013 року у справі № 6-164цс12 та у постановах Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 303/6974/16-ц, від 04 червня 2020 року у справі № 760/16793/16-ц, від 18 лютого 2021 року у справі № 609/1231/19.

Установивши, що обраний позивачем спосіб захисту не може бути ефективним для захисту його майнових інтересів та не призведе до відновлення порушеного права позивача на належне йому спадкове майно, суд апеляційної інстанції дійшов обгрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78 81 89 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Посилання позивача на те, що 18 серпня 2017 року він вже звертався до Галицького районного суду м. Львова з віндикаційним позовом та просив витребувати спірну квартиру у ОСОБА_4 , яка стала власником квартири на підставі недійсного правочину, а суд у справі № 461/5771/17 відмовив йому в цьому, колегія суддів Верховного Суду вважає необґрунтованими, оскільки рішення Галицького районного суду м. Львова від 22 червня 2020 року та постанова Львівського апеляційного суду від 19 листопада 2020 року (якою рішення місцевого суду залишено без змін) в частині відмови у задоволенні віндикаційного позову оскаржені позивачем ОСОБА_1 в касаційному порядку в межах справи № 461/5771/17. За вказаною касаційною скаргою відкрито касаційне провадження, на цей момент справа в касаційному порядку ще не переглянута.

Тобто спір в межах справи № 461/5771/17 ще остаточно не вирішений, а тому передбачене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право особи на судовий захист в цьому разі не порушено.

Посилання заявника на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постановах Верховного Суду є такими, що не заслуговують на увагу, оскільки висновки щодо застосування норм права, які викладені у вказаних постановах, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального

і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції - без змін.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної

чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

З огляду на те що суд касаційної інстанції рішення не змінює та не ухвалює нове, підстав для перерозподілу судових витрат, немає.

Керуючись статтями 400 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Львівського апеляційного суду від 06 червня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді: А. Ю. Зайцев

Є. В. Коротенко

В. М. Коротун

М. Ю. Тітов