Постанова

Іменем України

04 серпня 2021 року

м. Київ

справа № 461/7741/17

провадження № 61-18870св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Ткачука О. С.,

учасники справи:

позивач - Львівська міська рада,

відповідачі: приватний нотаріус Новосад Ольга Петрівна, ОСОБА_1 ,

третя особа - управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 12 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Копняк С. М., Бойко С. М., Ніткевича А. В.,

у справі за позовом Львівської міської ради до приватного нотаріуса Новосад Ольги Петрівни, ОСОБА_1 , третя особа - управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради, про скасування державної реєстрації права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

19 листопада 2017 року Львівська міська рада звернулася до суду з позовом до приватного нотаріуса Новосад О. П., ОСОБА_1 , третя особа - управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради, про скасування державної реєстрації права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння.

В обґрунтування позовних вимог покликалась на те, що нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , право власності на яке зареєстровано приватним нотаріусом Новосад О. П. за ОСОБА_1 підлягає витребуванню з підстав, передбачених частиною третьою статті 388 ЦК України. Зазначає, що саме Львівська міська рада є законним власником нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки станом на момент прийняття приватним нотаріусом Новосад О. П. рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень жодних документів, які б підтверджували право власності на вищезгадані нежитлові приміщення, не існувало. Позивач також стверджує, що розпорядження від 21 серпня 1996 року № 90, яке було підставою для вибуття цього нерухомого майна з володіння Львівської міської ради, не існувало взагалі. Таким чином, рішення про державну реєстрацію прав за ОСОБА_1 на нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 порушує права позивача, оскільки рішення про передачу у власність громадянину ОСОБА_1 цього нежитлового приміщення не приймалось, земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1 перебуває у власності Львівської міської ради, яка обмежена в праві вільно володіти, розпоряджатись та користуватись комунальним майном та земельною ділянкою.

Львівська міська рада просила витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 нежитлове приміщення, загальною площею 114,7 кв. м, (реєстраційним номер об`єкта нерухомого майна 1084014746101) та скасувати державну реєстрацію права власності щодо реєстрації за ОСОБА_1 права власності на нежитлове приміщення, загальною площею 114,7 кв. м (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1084014746101).

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Галицького районного суду м. Львов від 26 вересня 2018 року у складі судді Лялюк Є. Д. в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивач пропустив строк позовної давності без поважних причин. Про застосування наслідків спливу цього строку зроблено відповідну заяву відповідачем до ухвалення рішення, що має своїм наслідком відмову в задоволенні позову. При цьому, суд першої інстанції виходив з того, що до позовів про витребування майна від добросовісного набувача (стаття 388 ЦК України) застосовується позовна давність тривалістю у три роки, а початок перебігу у даній справі слід обчислювати з 22 вересня 2008 року, тобто з дати оформлення запиту управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради № 5620/2302, який скерований начальнику ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» і у якому запитується, чи відбулася у зв`язку із відчуженням низки нежитлових приміщень, зокрема, і спірного приміщення, яке належить на праві власності ПП «Фірма «ГРОТ», реєстрація права власності на такі приміщення. Метою даного запиту було отримання актуальної інформації про майно.

Постановою Львівського апеляційного суду від 12 листопада 2020 року апеляційні скарги Львівської міської ради та управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради задоволено частково.

Рішення Галицького районного суду м. Львова від 26 вересня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов Львівської міської ради до приватного нотаріуса Новосад О. П., ОСОБА_1 , третя особа - управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради, про скасування державної реєстрації права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння задоволено частково.

Витребувано з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь Львівської міської ради нежитлові приміщення, які знаходяться у АДРЕСА_1 , загальною площею 114,7 кв. м (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1084014746101).

У задоволенні позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності (номер запису про право власності: 19476314 та 19475230) ОСОБА_1 на нежитлові приміщення, які знаходяться у АДРЕСА_1 , загальною площею 114,7 кв. м (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1084014746101), відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Львівської міської ради 1 600,00 грн судового збору за подання позову до суду першої інстанції та 2 400,00 грн судового збору за подання апеляційної скарги і на користь управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради 2 400,00 грн судового збору за подання апеляційної скарги.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що право власності територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради на спірне нежитлове приміщення було порушено в момент його вибуття з комунальної власності у володіння іншої особи, що з огляду на «принцип реєстраційного підтвердження володіння», який підлягає застосуванню у спірних правовідносинах, мало місце під час первинної реєстрації права власності на даний об`єкт приватним нотаріусом за ПП «Фірма «ГРОТ» (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 14 листопада 2016 року, індексний номер: 32356998). Саме з цього часу для позивача почав спливати строк позовної давності за пред`явленим позовом, який подано до суду у листопаді 2017 року, тобто в межах строку позовної давності.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 23 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її з Галицького районного суду м. Львова.

03 лютого 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.,

На підставі ухвали Верховного Суду від 13 липня 2021 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.

Згідно з протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 26 липня 2021 року визначено наступний склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Висоцька В. С., Литвиненко І. В., Петров Є. В., Ткачук О. С.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

У касаційній скарзі зазначається, що суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що позивач звернувся до суду з вказаним позовом 09 листопада 2017 року, тобто із пропущенням строку позовної давності, який минув 23 вересня 2011 року, оскільки позивач дізнався про своє порушене право ще до 22 вересня 2008 року. Підтвердженням вказаного є запит управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради від 22 вересня 2008 року № 5620/2302.

Доводи інших учасників справи

У лютому 2021 року управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради надіслало відзив на касаційну скаргу у якому зазначає, що доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду апеляційної інстанції та зводяться до переоцінки доказів.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що 14 листопада 2016 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Загвойською Н. І. було прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер: 32356998 щодо реєстрації права власності на нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 за ПП «Фірма «ГРОТ». Реєстрація проведена на підставі розпорядження - серія та номер: 90, виданого 21 серпня 1996 року, видавник Галицька районна адміністрація та реєстраційного посвідчення серія та номер: 327, виданого 18 вересня 1996 року, видавник Львівське міжміське бюро технічної інвентаризації (а. с. 11).

На підставі договору купівлі-продажу від 17 листопада 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Загвойською Н. І. (реєстровий № 884) вказане нежитлове приміщення перейшло у власність ПП «К.Р.О.К.7», яке в подальшому на підставі договору купівлі-продажу від 25 листопада 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Загвойською Н. І. (реєстровий № 927) перейшло у власність ТОВ «МАСАФІ».

16 березня 2017 року між ТОВ «МАСАФІ» та ОСОБА_1 укладено два договори купівлі-продажу, які посвідчені приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Новосад О. П. (реєстрові номери 1537, 1542), на підставі яких ОСОБА_1 став власником 3/4 та 1/4 відповідно частин вказаного приміщення.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується і розпоряджається належним йому майном на свій розсуд (частина перша статті 317, частина перша статті 319 ЦК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно з частиною другою статті 331 ЦК України якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Частиною першою статті 143 Конституції України передбачено, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.

Частиною п`ятою статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України передбачено, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Згідно усталеної судової практики при вибутті майна поза волею власника право власності не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно не може бути у нього витребувано. Право власності дійсного власника у такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього права.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що ПП «Фірма «ГРОТ» неправомірно зареєструвало за собою права власності на спірний об`єкт, оскільки реєстраційне посвідчення від 18 вересня 1996 року № 327 Львівським міжміським бюро технічної інвентаризації не видавалось, як і не видавалось 21 серпня 1996 року Галицькою районною адміністрацією розпорядження № 90, а відповідач ОСОБА_1 є добросовісним набувачем.

Тому суди попередніх інстанцій дійшли до обґрунтованого висновку про вибуття спірного об`єкта з права власності Львівської міської ради поза волею його власника та порушення у зв`язку із цим права власності позивача у справі, оскільки саме вищезазначені документи були подані підприємством, як підстава для внесення запису про державну реєстрацію приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Загвойською Н. І. прав на вказане нерухоме майно та прийняття внаслідок цього 14 листопада 2016 року рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 32356998.

Зазначений висновок судів узгоджується із правовою позицією, викладеною Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (провадження № 14-183цс18) про те, що відсутність спрямованого на відчуження майна рішення відповідного органу місцевого самоврядування (зокрема його підроблення) означає, що власник волю на відчуження не виявляв.

До аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 02 липня 2020 року у справі № 461/7082/16-ц (провадження № 61-18553св19), від 21 жовтня 2020 року у справі № 464/231/17 (провадження № 61-1339св19), від 27 жовтня 2020 року у справі № 465/2018/17 (провадження № 61-5118св20).

Колегія суддів Верховного Суду не бере до уваги доводи касаційної скарги щодо незастосування судом апеляційної інстанції строків позовної давності до спірних правовідносин з огляду на наступне.

На віндикаційні позови держави та територіальних громад (в особі органів державної влади та місцевого самоврядування відповідно) поширюється загальна позовна давність. Для уникнення дискримінаційної переваги цих суб`єктів порівняно з іншими суб`єктами права вони мають нести ризик застосування наслідків спливу позовної давності для оскарження виданих ними правових актів, а здійснення права на їх оспорення не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту. Зміна правовідносин, які стали остаточними внаслідок спливу позовної давності або мали би стати остаточними, якби позовна давність була застосована без дискримінації на користь держави, є несумісною з принципом правової визначеності (пункти 39, 40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (провадження № 14-183цс18) та постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 372/1036/15-ц (провадження № 14-252цс18).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

За положеннями частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести, що він не міг дізнатися про порушення його цивільного права. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення права можна було отримати раніше. Такі правові висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц (провадження № 14-456цс18), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19) та від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17 (провадження № 12-104гс19).

Враховуючи зазначене, суд апеляційної інстанції дійшов до обґрунтованого висновку, що право власності територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради на спірне нежитлове приміщення було порушено в момент його вибуття з комунальної власності у володіння іншої особи, тобто під час первинної реєстрації права власності на цей об`єкт приватним нотаріусом за ПП «Фірма «ГРОТ» (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 14 листопада 2016 року, індексний номер: 32356998). Саме з цього часу для позивача почав спливати строк позовної давності за пред`явленим позовом, який подано до суду у листопаді 2017 року, тобто в межах строку позовної давності.

Подібний висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постановах Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 464/231/17 (провадження № 61-1339св19) та від 15 квітня 2021 року у справі № 463/4418/17 (провадження № 61-14701св20).

Також, судом апеляційної інстанції встановлено, що матеріали справи не містять, як відповіді ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» на запит управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради від 22 вересня 2008 року № 5620/2302, так і доказів про обізнаність із запитуваною інформацією позивача у справі. Встановлено, що спірне приміщення, починаючи з 2004 року тривалий час, в тому числі станом на день написання запиту від 22 вересня 2008 року № 5620/2302, перебувало в оренді Львівського обласного товариства політичних в`язнів і репресованих.

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Щодо клопотання про участь у судовому засіданні

У квітні 2021 року до Верховного Суду представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 надіслала клопотання про участь у судовому засіданні у якому просила судовий розгляд вказаної справи провести з повідомленням (участю) сторін.

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно із частиною тринадцятою статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи.

Тлумачення вказаних норм свідчить, що виклик учасників справи для надання пояснень у справі вирішується Верховним Судом з урахуванням встановленої необхідності таких пояснень. Оскільки Верховним Судом не приймалось рішення про виклик осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень, і така необхідність відсутня, то підстав для виклику представників сторін немає. Тому у задоволенні клопотання слід відмовити.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах вимог, заявлених у суді першої інстанції, підстав вийти за межі доводів касаційної скарги судом касаційної інстанції не встановлено.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Верховний Суд встановив, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувану постановусуду апеляційної інстанції - без змін.

Керуючись статтями 389 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 про участь у судовому засіданні відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Львівського апеляційного суду від 12 листопада 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді: А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко Є. В. Петров О. С. Ткачук