Постанова
Іменем України
06 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 461/7777/18
провадження № 61-146св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач),
суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М.
учасники справи:
позивач - релігійна організація «Релігійна громада Української Греко-Католицької Церкви парафії Різдва Пресвятої Богородиці у м. Кам`янка-Бузька Львівської області»,
відповідач - Львівська обласна державна адміністрація,
третя особа - релігійна організація «Релігійна громада Української Православної Церкви Київського Патріархату парафії Різдва Пресвятої Богородиці у м. Кам`янка-Бузька Львівської області»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу релігійної організації «Релігійна громада Української Православної Церкви Київського Патріархату парафії Різдва Пресвятої Богородиці у м. Кам`янка- Бузька Львівської області» на рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області в складі судді Костюк У. І. від 05 червня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду в складі колегії суддів: Бойко С. М., Копняк С. М., Ніткевича А. В. від 17 листопада 2020 року,
ВСТАНОВИВ:
1.Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2018 року Релігійна організація «Релігійна громада Української Греко-Католицької Церкви парафії Різдва Пресвятої Богородиці у м. Кам`янка-Бузька Львівської області» до Львівської адміністрації, в якому просить визнати незаконним та скасувати пункт 4 розпорядження Представника Президента України у Львівській області від 06 січня 1994 року № 5 у частині скасування пункту 1.5.1 розпорядження Представника Президента України у Львівській області «Про повернення культових споруд релігійним громадам». Також просить стягнути на її користь судові витрати.
В обгрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначав, що розпорядженням Представника Президента України у Львівській області від 20 квітня 1993 року № 297 «Про повернення культових споруд релігійним громадам» передбачено повернення у власність безоплатно релігійним громадам Української Греко-Католицької Церкви (далі - УГКЦ) церков та державного майна, що в них знаходиться. Зокрема, пунктом 1.5.1 цього розпорядження передбачено повернення Релігійній громаді УГКЦ м. Кам`янка-Бузька будівлі церкви Різдва Пресвятої Богородиці у м. Кам`янка-Бузька Львівської області.
На підставі пункту 1.5.1 зазначеного розпорядження Червоноградським міжміським бюро технічної інвентаризації, відповідно до Інструкції про порядок реєстрації будинків і домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженої наказом Міністра комунального господарства Української РСР від 31 січня 1966 року, було зареєстровано право власності на будівлю церкви Різдва Пресвятої Богородиці, яка знаходиться у м. Кам`янка-Бузька по вул. І. Франка, за Релігійною громадою УГКЦ м. Кам`янка-Бузька, що підтверджується реєстраційним посвідченням на домоволодіння, яке належить державним, кооперативним і громадським установам, підприємствам і організаціям, від 30 квітня 1993 року та копією витягу із реєстрової книги домоволодінь місцевих Рад народних депутатів трудящих, державних кооперативних і громадських установ, підприємств і організацій.
Статтею 29 Закону України «Про власність» від 07 лютого 1991 року (у редакції, чинній станом на квітень 1993 року) було передбачено, що релігійні організації мають право власності, зокрема, на майно, передане державою, а статтею 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 року (у редакції, чинній станом на квітень 1993 року) було передбачено, що культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертається у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями виконавчих комітетів обласних, Київської і Севастопольської міських Рад народних депутатів, а в Кримській АРСР Уряду Кримської АРСР.
Вважає, що відповідно до вказаних вище норм діючого на той час законодавства та на підставі пункту 1.5.1 розпорядження Представника Президента України у Львівській області від 20 квітня 1993 року № 297, з подальшим вчиненням у встановленому порядку реєстраційних дій щодо державної реєстрації права власності на нерухоме майно, Релігійна громада УГКЦ м. Кам`янка-Бузька набула право власності на будівлю церкви Різдва Пресвятої Богородиці по вул. І. Франка у м. Кам`янка-Бузька Львівської області.
Однак, 06 січня 1994 року прийнято розпорядження Представника Президента України у Львівській області, пунктом 4 якого відмінено пункт 1.5.1 розпорядження «Про повернення культових споруд релігійним громадам» від 20 квітня 1993 року № 297.
Позивач вважає в цій частині розпорядження Представника Президента України у Львівській області незаконним і таким, що порушує право власності Релігійної громади УГКЦ м. Кам`янка-Бузька.
В обгрунтування незаконності вказаного розпорядження в оспорюваній його частині позивач посилається на те, що відповідно до частини другої статті 2 Закону України «Про власність», в чинній на той час редакції, право власності охороняється законом і держава забезпечує стабільність правовідносин власності, а у відповідності до частини першої статті 55 цього Закону, власник не може бути позбавлений права власності на своє майно, крім випадків, передбачених цим Законом та іншими законодавчими актами, однак всупереч наведеним вище положенням законодавства, оскаржуване розпорядження по суті спрямоване на позбавлення Релігійної громади УГКЦ м. Кам`янка-Бузька права власності на будівлю церкви Різдва Пресвятої Богородиці, набутого у встановленому законом порядку.
Зазначає, що про існування оспорюваного пункту 4 розпорядження Представника Президента України у Львівській області від 16 січня 1994 року № 5, яким порушено право позивача, він довідався тільки 15 березня 2018 року з подачею представником Львівської обласної державної адміністрації відзиву на позовну заяву у справі № 446/509/15-ц за позовом Релігійної громади УПЦ-КП м. Кам`янка-Бузька до Львівської обласної державної адміністрації та Релігійної громади УГКЦ с. Кам`янка-Бузька про визнання незаконним пункту 1.5.1 розпорядження Представника Президента України від 20 квітня 1993 року № 297 та скасування реєстрації права власності Релігійної громади УГКЦ м. Кам`янка-Бузька на будівлю церкви Різдва Пресв`ятої Богородиці.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 05 червня 2019 року позов задоволено. Визнано незаконним і скасовано пункт 4 розпорядження Представника Президента України у Львівській області від 06 січня 1994 року № 5 в частині скасування пункту 1.5.1 розпорядження Представника Президента України у Львівській області «Про повернення культових споруд релігійним громадам» від 20 квітня 1993 року № 297. Вирішено питання про судовий збір.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що право позивача порушено саме пунктом 4 розпорядження від 06 січня 1994 року. Строк позовної давності позивачем не пропущено.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Львівського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року апеляційні скарги Львівської обласної державної адміністрації та релігійної організації «Релігійна громада Української Православної Церкви Київського Патріархату парафії Різдва Пресвятої Богородиці у м. Кам`янка-Бузька» Львівської області» залишено без задоволення. Рішення Кам`янка-Бузького району Львівської області від 05 червня 2019 року залишено без змін.
Апеляційний суд, погоджуючись з висновками суду першої інстанції про задоволення позову, зазначив про те, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, підстав для його скасування немає.
Аргументи учасників справи
Узагальнені доводи вимог касаційної скарги
30 грудня 2020 року релігійна організація «Релігійна громада Української Православної Церкви Київського Патріархату парафії Різдва Пресвятої Богородиці у м. Кам`янка-Бузька Львівської області» звернулася через засоби поштового зв`язку до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Камянка-Бузького суду Львівської області від 05 червня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року, у якій просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове судове рішення про відмову в позові.
Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах (щодо застосування позовної давності), викладеного в постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року в справі № 487/10132/14, постановах Верховного Суду від 03 квітня 2018 року в справі № 910/31767/15, від 05 серпня 2020 року в справі № 921/384/19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України); відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах щодо застосування вимог статті 58 Конституції України статей 1, 10, 14 Закону України «Про Представника Президента України» щодо повторного вирішення питання про передачу у власність і передачу в почергове користування (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).
Узагальнені доводи відзивів на касаційну скаргу
08 лютого 2021 року Львівська обласна державна адміністрація звернулася через засоби поштового зв`язку до Верховного Суду із відзивом на касаційну скаргу релігійної організації «Релігійна громада Української Православної Церкви Київського Патріархату парафії Різдва Пресвятої Богородиці у м. Кам`янка-Бузька Львівської області», в якому просить зазначену касаційну скаргу задовольнити, оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову в позові. Зазначає, що позивачу про наявність оскаржуваного розпорядження стало відомо ще у 1994 році при розгляді справи № 38/3 за позовом Релігійної громади УПЦКП м. Кам`янка-Бузька до Львівської обласної державної адміністрації, за участю третьої особи релігійної громади УГКЦ про визнання недійсним пункту 1.2 розпорядження Представника Президента.
15 лютого 2021 року релігійна організація «Релігійної громади Української Греко-Католицької Церкви парафії Різдва Пресвятої Богородиці у м. Кам`янка-Бузька Львівської області» звернулася через засоби поштового зв`язку до Верховного Суду із відзивом на касаційну скаргу релігійної організації «Релігійна громада Української Православної Церкви Київського Патріархату парафії Різдва Пресвятої Богородиці у м. Кам`янка-Бузька Львівської області», в якому просить зазначену касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Зазначає, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, підстав для їх скасування немає. Зазначає, що сторонам був відомий зміст лише окремих пунктів розпорядження від 06 січня 1994 року № 5, оскільки воно стосувалося декількох питань стосовно різних релігійних громад, яким надавалися лише витяги з розпорядження в тій частині, що стосувалися саме даної релігійної громади. З повним текстом розпорядження позивач ознайомився лише після подання представником Львівської обласної державної адміністрації відзиву на позовну заяву в справі ; 446/509/15-ц у 2008 році.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 18 січня 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі і витребувано цивільну справу № 461/7777/18 з Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області.
Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2021 року вказану справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
Релігійна організація «Релігійна громада Української Греко-Католицької Церкви парафії Різдва Пресвятої Богородиці у м. Кам`янка-Бузька Львівської області» (Релігійна громада УГКЦ м. Кам`янка-Бузька) є місцевою релігійною організацією віруючих УГКЦ, які добровільно об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб, юридичною особою, яка зареєстрована 31 липня 1991 року, що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію статуту релігійної громади № 383/19 від 31 липня 1991 року, виданого виконкомом Львівської обласної ради народних депутатів.
Розпорядженням Представника Президента України у Львівській області від 20 квітня 1993 року № 297 «Про повернення культових споруд релігійним громадам» повернуто у власність безоплатно релігійним громадам УГКЦ церков та державного майна, що в них знаходиться. Зокрема, пунктом 1.5.1 цього розпорядження повернуто у власність безоплатно Релігійній громаді УГКЦ м. Кам`янка-Бузька будівлю церкви Різдва Пресвятої Богородиці у м. Кам`янка-Бузька Львівської області.
На підставі цього розпорядження, Червоноградським міжміським бюро технічної інвентаризації зареєстровано право власності на будівлю церкви Різдва Пресвятої Богородиці, яка знаходиться у м. Кам`янка-Бузька по вул. І. Франка, за Релігійною громадою УГКЦ м. Кам`янка-Бузька, що підтверджується реєстраційним посвідченням на домоволодіння, яке належить державним, кооперативним і громадським установам, підприємствам і організаціям, від 30 квітня 1993 року та витягом із реєстрової книги домоволодінь місцевих Рад народних депутатів трудящих, державних кооперативних і громадських установ, підприємств і організацій.
06 січня 1994 року Представником Президента України у Львівській області прийнято розпорядження № 5 «Про повернення релігійним громадам Української Греко-Католицької Церкви і Української Православної Церкви Київського Патріархату у власність безоплатно культових будівель у м. Кам`янка-Бузька».
Указане розпорядження було прийняте у зв`язку з відмовою православної релігійної громади в м. Кам`янка-Бузька від рівного і почергового використання діючого храму Різдва Пресвятої Богородиці, а тому, з урахуванням наявності у місті двох культових будівель, а також вкладення коштів релігійними громадами у їх спорудження, ремонт і тривалість використання, було вирішено:
Релігійній громаді УГКЦ - повернути у власність безоплатно церкву Різдва Пресвятої Богородиці в м. Кам`янка-Бузька (пункт 1.2.1 розпорядження), а Релігійній громаді УПЦ-КП - повернути у власність безоплатно церкву Святого Миколая, що є пам`яткою архітектури XVIІ століття, в м. Кам`янка-Бузька, та сприяти у виділенні будівельних матеріалів для ремонту храму Святого Миколая.
Пунктом 4 цього розпорядження було відмінено розпорядження «Про врегулювання конфлікту на релігійному грунті в м. Кам`янка-Бузька» від 04 січня 1993 року № 1 та пункт 1.5.1 розпорядження «Про повернення культових споруд релігійним громадам» № 297 від 20 квітня 1993 року.
Рішенням Вищого Арбітражного Суду України від 15 березня 1994 року у справі № 38/3 за позовом Релігійної громади УПК-КП до Львівської обласної державної адміністрації про визнання недійсним пункту 1.2 розпорядження представника президента № 5 визнано недійсним розпорядження Представника Президента України у Львівській області № 5 від 06 січня 1994 року в частині передачі у власність церкви Різдва Пресвятої Богородиці громаді УГКЦ та церкви Святого Миколая громаді УПЦ-КП.
Рішенням Львівського обласного суду від 28 грудня 1994 року (справа № 3-143 1994 року) скаргу Релігійної громади УПЦ-КП м. Кам`янка-Бузька задоволено, визнано незаконними пункти 2 і 3 розпорядження Представника Президента України у Львівській області № 412 від 28 квітня 1994 року про почергове користування церквою Різдва Пресвятої Богородиці в м. Кам`янка-Бузька обома релігійними громадами (УГКЦ та УПЦ-КП) на період завершення ремонтно-реставраційних робіт Церкви Святого Миколая.
2.Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Статтями 1, 14 Закону України «Про Представника Президента України» від 05 березня 1992 року, в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного розпорядження, передбачено, що Представник Президента України є главою місцевої державної адміністрації, зокрема в області, і в межах своїх повноважень видає розпорядження.
Статтею 10 цього Закону визначено, що Представник Президента України здійснює свої повноваження в межах законодавства одноособово, несе відповідальність за свої протиправні акти та дії.
Акти Представників Президента України, що суперечать законодавству, скасовуються Президентом України, а акти Представників Президента України в районах, районах міста Києва і Севастополя, що суперечать законодавству, - скасовуються Представниками Президента України в областях, містах Києві і Севастополі.
Отже, зазначеним Законом не передбачено повноважень Представника Президента України в областях скасовувати власні розпорядження.
Статтею 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 року (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) було передбачено, що культові будівлі і майно, які становлять державну власність , передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями виконавчих комітетів обласних, Київської і Севастопольської міських Рад народних депутатів, а в Кримській АРСР Уряду Кримської АРСР.
Статтею 29 Закону України «Про власність» від 07 лютого 1991 року (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) було передбачено, що релігійні організації мають право власності, зокрема, на майно, передане державою.
Відповідно до статті 55 цього Закону, власник не може бути позбавлений права на своє майно, крім випадків, передбачених цим Законом та іншими законодавчими актами.
При цьому, Закон не відносить такої підстави для позбавлення права власності, як скасування органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування прийнятого раніше цим органом рішення (акту індивідуальної дії), на підставі якого в особи виникло право власності на нерухоме майно.
За таких обставин правильними є висновки судів попередніх інстанції про те, що Законом не передбачено повноважень Представника Президента України в областях скасовувати власні розпорядження.
Наведене вище в повній мірі відповідає положенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних 'про те, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном і ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Щодо строку позовної давності
Згідно з пунктом 6 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України правила ЦК України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред`явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.
Отже, до спірних правовідносин підлягають застосуванню правила про позовну давність, визначені ЦК УРСР.
Відповідно до статті 71 ЦК УРСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.
Згідно зі статтею 74 ЦК УРСР вимога про захист порушеного права приймається до розгляду, арбітражем або третейським судом незалежно від закінчення строку позовної давності.
У статті 76 ЦК УРСР визначено, що перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа довідалася або повинна була довідатися про порушення свого права. Винятки з цього правила, а також підстави зупинення і перериву перебігу строків позовної давності встановлюються законодавством Союзу РСР і стяттями 78 і 79 цього Кодексу.
Порівняльний аналіз термінів «дізналася» та «повинна була дізнатися», що міститься в статті 76 ЦК УРСР, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, не достатньо.
Позивач повинен довести той факт, що він не міг довідатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року № 6-17цс17.
Для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивної (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти, що відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14.
Закінчення строку позовної давності до пред`явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд, арбітраж або третейський суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові (стаття 80 ЦК УРСР).
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушника. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав-учасників Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (рішення у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії», заява № 14902/04, від 20 вересня 2011 року).
За практикою Європейського Суду з прав людини, право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, у тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав (справа «Стаббігс та інші проти Великобританії», справа «Девеер проти Бельгії»).
Обгрунтовуючи висновки про обов`язок сторони належним чином довести обставини пропуску строку, у рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Union Alimentary Sanders S.A. v. Spain» Європейський суд з прав людини зазначив, що тільки наявність об`єктивних перешкод для своєчасної реалізації прав щодо звернення до суду в строк, встановлений процесуальним законом, може бути підставою для висновку про пропуск строку звернення до суду з поважних причин.
Згідно зі статтею 75 ЦК УРСР позовна давність застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін.
Убачається, що апеляційний суд, погоджуючись з висновками місцевого суду про те, що про існування оспорюваного пункту 4 розпорядження Представника Президента України у Львівській області від 06 січня 1994 року № 5 позивач дізнався 15 березня 2018 року з поданого представником Львівської обласної державної адміністрації відзиву на позовну заяву у справі № 446/509/15-ц за позовом Релігійної громади УПЦ-КП М. Кам`янка-Бузька до Львівської обласної державної адміністрації та Релігійної громади УГКЦ м. Кам`янка-Бузька про визнання незаконним пункту 1.5.1 розпорядження Представника Президента України від 20 квітня 1993 року № 297 та скасування реєстрації права власності Релігійної громади УГКЦ м. Кам`янка-Бузька на будівлю церкви Різдва Пресвятої Богородиці.
Разом із тим, як убачається з матеріалів справи представник позивача - Релігійної громади УГКЦ, як третьої особи, брав участь у справі № 38/3 за позовом Релігійної громади до Львівської обласної державної адміністрації, предметом оскарження у цій справі був пункт 1.2 (п.1.2.1 та 1.2.2) розпорядження Представника Президента України у Львівській області № 5 від 06 січня 1994 року, за наслідками розгляду якого Вищий Арбітражний Суд України ухвали судове рішення від 15 березня 1994 року.
Тобто позивач знав про наявність оскаржуваного розпорядження ще у 1994 році при розгляді вищезазначеної справи № 38/3.
З висновком апеляційного суду про те, що позивачу при розгляді справи № 38/3, яка розглядалася Вищим арбітражним судом України не було відомо про пункт 4 спірного розпорядження (яке є предметом оскарження у цій справі), оскільки предметом розгляду Вищого арбітражного суду України було визнання недійсним саме пункту 1.2 розпорядження від 06 січня 1994 року № 5 погодитись неможливо з тих підстав, що позивач не довів, що перешкоджало йому ознайомитися з спірним розпорядженням такий тривалий час. Аналіз вищевказаних норм матеріального права дає підстави для висновку про презумпцію можливості й обов`язку особи знати про стан її майнових прав. Тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення його цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести те, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Апеляційний суд встановив коли останній міг дізнатися про вищевказані обставини, а поважних причин такого зволікання позивачем матеріали справи не містять.
З огляду на те, що суд касаційної інстанції у силу вимог частини першої статті 400 ЦПК України позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, то усунути вказані недоліки розгляду справи на стадії касаційного перегляду неможливо, тому справу передається на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Оскільки апеляційний суд не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення справи, не перевірив доводи сторін та надані на їх підтвердження докази, то оскаржуване рішення апеляційного суду відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу релігійної організації «Релігійна громада Української Православної Церкви Київського Патріархату парафії Різдва Пресвятої Богородиці у м. Кам`янка- Бузька Львівської області» задовольнити частково.
Постанову Львівського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді:С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун