№ 462/4875/17 - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

22 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 462/4875/17

провадження № 61-5403св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи: приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Баб`як Ганна Ярославівна, ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 03 серпня 2021 року у складі судді Палюх Н. М. та постанову Львівського апеляційного суду від 17 травня 2022 року у складі колегії суддів: Ніткевича А. В., Бойко С. М., Копняк С. М.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Баб`як Ганна Ярославівна, ОСОБА_3 , про визнання заповіту недійсним,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Баб`як Г. Я., ОСОБА_3 , про визнання заповіту недійсним.

Позов мотивовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 у віці 82 роки помер батько позивача ОСОБА_4 , після смерті якого відкрилася спадщина, що складається з житлового будинку на АДРЕСА_1 .

У 2009 році спадкодавець склав заповіт, відповідно до якого заповів своє майно дітям: ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Після смерті спадкодавця позивач разом із ОСОБА_5 , яка є дружиною померлого та має право на обов`язкову частку у спадщині, звернулися до нотаріуса з заявами про прийняття спадщини, проте їм стало відомо, що у

2013 році спадкодавець уклав новий заповіт, яким все своє майно заповів відповідачеві ОСОБА_2 .

На думку ОСОБА_1 , спірний заповіт є незаконним, оскільки позивач постійно проживав і проживає у будинку на АДРЕСА_1 , постійно здійснював догляд за батьком (заповідачем) та матір`ю, що підтверджується також актом депутата Рудненської селищної ради від 28 березня 2017 року, іншого нерухомого майна він не має. Також саме позивач постійно покращував технічний стан вказаного будинку та оплачував кошти за його утримання.

У 2013 році, на час укладання заповіту, спадкодавцю виповнилось 78 років, він був особою похилого віку і в міру вікових особливостей, способу життя та хвороби, спадкодавець не міг повною мірою розуміти значення своїх дій при підписанні оскаржуваного заповіту. Крім того, був хворий на катаракту очей, а тому не міг самостійно підписати та прочитати документ.

Посилаючись на частину третю статті 203, частини першу та другу статті 215, частину другу статті 1247, статтю 1257 ЦК України, враховуючи, що волевиявлення заповідача під час складання заповіту не було вільним і не відповідало його внутрішній волі, просив визнати недійсним заповіт, укладений ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 у 2013 році.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 03 серпня 2021 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду

від 17 травня 2022 року, у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, мотивовано тим, що позивач не довів належними і допустимими доказами порушення вимог чинного законодавства при складенні чи посвідченні оспорюваного заповіту, не довів обставини перебування заповідача в момент складання заповіту (16 січня 2013 року) у стані, коли він не усвідомлював значення своїх дій та (або) не міг керувати ними, а також не доведено, що заповідач не міг самостійно прочитати текст заповіту та самостійно його підписати.

Крім того, позивачем не заявлялося клопотання про проведення судово-психіатричної експертизи психічного стану спадкодавця (заповідача) на час складання заповіту, а тому доводи позивача, що спадкодавець, внаслідок похилого віку і в міру вікових особливостей, способу життя та хвороби, під час складання заповіту, не міг повною мірою розуміти значення своїх дій, суди вважали безпідставними та недоведеними.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У червні 2022 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 03 серпня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 17 травня 2022 року, у якій просить суд скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 10 серпня 2022 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.

У серпні 2022 року справу № 462/4875/17 передано до Верховного Суду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті

400 ЦПК України).

Як на підставу касаційного оскарження скаржник посилається на підстави оскарження, визначені пунктами 1 та 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій повно та всебічно не досліджено обставини, що мають значення для справи, не надано належної оцінки ряду доказів у справі, які вказують на наявність у заповідача істотних вад зору, що свідчить про неможливість самостійно прочитати та підписати заповіт, складений у 2013 році, та, як наслідок, свідчить про порушення статті 1253 ЦК України, п. 1.11 глави 3 розділу 2 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.

Висновок судів суперечить правовій позиції Верховного Суду, викладеній

у подібних правовідносинах, зокрема, у постановах від 26 січня 2022 року

у справі № 404/8982/14, від 11 листопада 2020 року у справі

№ 756/10183/16-ц, від 15 жовтня 2020 року у справі № 635/6208/18,

від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16-ц, від 01 липня 2020 року

у справі № 637/228/17, від 28 лютого 2018 року у справі № 273/175/16-ц.

Крім того, оскільки висновок комісійної судово-медичної експертизи

від 13 червня 2019 року № 138, проведеної експертами КЗ ЛОР «Львівське обласне бюро судово-медичної експертизи», є необґрунтованим, викликає сумніви в його правильності, для забезпечення повноти, всебічності та об`єктивності, судам слід було призначити повторну експертизу, разом із тим, суди безпідставно відмовили у задоволенні клопотань позивача (як суд першої інстанції, так і апеляційний суд) про проведення повторної посмертної судово-медичної експертизи.

Доводи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що позивач ОСОБА_1 є сином ОСОБА_4 , якому за життя на праві власності належав житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 .

16 січня 2013 року ОСОБА_4 склав заповіт, яким на випадок його смерті зробив розпорядження, що все належне йому майно, де б воно не знаходилося і з чого б воно не складалося, і взагалі все те, що буде належати йому на день смерті і на що за законом він буде мати право, заповів

ОСОБА_2 . Заповіт посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Баб`як Г. Я., зареєстрований у реєстрі за № 90 (т. 1,

а. с. 48).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 , про що зроблено відповідний актовий запис № 14 (т. 1, а. с. 4).

Після смерті ОСОБА_4 відкрилася спадщина на належне йому майно.

Згідно із листом ПМУ «Міжнародний Науково-Практичний Центр СМ «Прозріння» від 25 червня 2018 року та заключення окуліста станом

на 07 травня 2015 року фактичний стан зору ОСОБА_4 , який мав місце на момент перед проведенням операції з видалення катаракти, був:

праве око - відсутність предметного зору; ліве око - 9 % зору (т. 1, а. с. 112).

У листі Комунальної 5-ї клінічної поліклініки м. Львова від 09 лютого

2018 року зазначено, що відповідно до статистичної документації

ОСОБА_4 за медичною допомогою у зв`язку із захворюванням очей до лікарів у період із 2010 до 2013 року не звертався (т. 1, а. с. 68).

Згідно з інформацією листа Комунальної 5-ї клінічної поліклініки м. Львова від 08 серпня 2018 року ОСОБА_4 перебував на обліку у сімейного лікаря з 16 січня 2013 року з діагнозом: ІХС, атеросклеротичний кардіосклероз, гіпертонічна хвороба ІІ ст. НК А ст. ОСОБА_4 був оглянутий вдома сімейним лікарем АСМ № 2 16 січня 2013 року, 27 грудня 2013 року, 14 лютого 2015 року, 25 січня 2016 року, 06 серпня 2016 року,

28 вересня 2016 року, 11 листопада 2016 року, призначалося амбулаторне лікування (т. 1, а. с. 127).

Згідно із висновком комісійної судово-медичної експертизи від 13 червня 2019 року № 138, проведеної експертами КЗ ЛОР «Львівське обласне бюро судово-медичної експертизи», при першому огляді 07 травня 2015 року лікарем-офтальмологом записано, що у ОСОБА_4 мали місце захворювання очей у вигляді катаракти - помутніння кришталика обох очей і глаукоми правого ока з підвищенням внутрішньоочного тиску, гострота зору лівого ока на цей момент була 0,09, а на правому оці збереглося тільки світловідчуття. Беручи до уваги те, що кришталик при катаракті мутніє поволі, цей процес може тривати як близько 4 років, так і протягом 15 років, тому у 2013 році гострота зору ОСОБА_4 могла бути кращою, ніж у

2015 році.

Однак відсутність медичних даних про стан очей і гостроту зору у

ОСОБА_4 за січень 2013 року не дає можливості комісії стверджувати або заперечувати той факт, що 16 січня 2013 року він міг читати складений ним заповіт. Зважаючи на записи, зроблені лікарем-офтальмологом,

07 травня 2015 року гострота зору лівого ока у ОСОБА_4 становила 0,09, а на правому оці збереглося тільки світловідчуття. Не виключено, що з таким зором ОСОБА_4 07 травня 2015 року міг лівим оком за допомогою оптичних приладів (окуляри, лупа) читати заповіт, складений ним 16 січня 2013 року (т. 1, а. с. 195-197).

Для роз`яснення вказаного висновку судом першої інстанції допитані експерт ОСОБА_6 та експерт лікар-офтальмолог ОСОБА_7 , які підтримали висновок № 138 комісійної судово-медичної експертизи, додатково пояснили, що у ОСОБА_4 на правому оці була розвинута глаукома та катаракта, що дає тільки світловідчуття або предметний зір. Глаукома - важке захворювання, яке дає незворотну втрату зору. Якщо зір втрачений від глаукоми, то незалежно від того чи є катаракта, чи немає, зір може бути 0 %. Правим оком бачити не міг. Що стосується лівого ока, то станом на 2015 рік зір становив 0,09 %, це є 9 % від 100, що відноситься до другої групи інвалідності, тобто особа може самостійно за собою доглядати. З показником 0,09 % пацієнт міг читати навіть без окулярів. У 2013 році стан лівого ока міг бути кращий, оскільки в нього була набухаюча катаракта, яка дає очний тиск і може розвиватися протягом тижня та підлягає невідкладному оперативному втручанню. У пацієнта ОСОБА_4 однозначно була катаракта, яка прогресувала. Якщо в 2015 році зір становив 0,09 %, то в 2013 році міг бути 0,1 чи 0,2 %, але категорично стверджувати не може, оскільки документів станом на 2013 рік немає.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення

від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Перевіривши доводи касаційної скарги у межах та з підстав касаційного перегляду, вивчивши аргументи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

За змістом частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, відносно якої суд має ухвалити рішення. Ця вимога повинна мати правовий характер, тобто бути врегульованою нормами матеріального права.

Матеріально-правова вимога позивача повинна спиратися на підставу позову. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Предметом спору у справі, що переглядається, є заповіт від 16 січня 2013 року, складений ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Баб`як Г. Я., зареєстрований у реєстрі за № 90.

Спірний заповіт записаний нотаріусом зі слів ОСОБА_4 , заповіт до підписання прочитаний уголос особисто заповідачем і власноручно підписаний ним у присутності нотаріуса. При складанні заповіту нотаріусом встановлено особу заповідача, дієздатність заповідача перевірено та роз`яснено зміст статей 1241 1248 1307 ЦК України.

Факт того, що вказані запис та підпис здійснені особисто спадкоємцем позивачем не оспорюється.

Заповіт як остання воля особи стосується її розпоряджень на випадок смерті

і тому покликаний вирішувати важливі для особи питання щодо призначення спадкоємців, позбавлення спадкоємців за законом права спадкування, визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за заповітом, встановлювати інші розпорядження, які відповідають заповіту та вимогам законодавства про спадкування.

Відповідно до статей 1233 1234 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

При цьому право дієздатної фізичної особи на заповіт, як і будь-яке суб`єктивне цивільне право, здійснюється нею вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 та стаття 1234 ЦК України).

Право на заповіт може бути реалізоване протягом всього життя особи і включає як право на складення заповіту або кількох заповітів, так і права на їх зміну, скасування.

Усі наведені правомочності заповідача у сукупності із засобами їх правової охорони та захисту є здійсненням свободи заповіту, яка є принципом спадкового права.

Свобода заповіту передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача.

Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання.

Юридична природа заповіту ґрунтується на його законодавчому визначенні

як особистого розпорядження фізичної особи на випадок смерті (стаття 1233 ЦК України).

Правова природа цього розпорядження визначається судовою практикою

як односторонній правочин, що тягне відповідні правові наслідки.

На заповіт, який є правочином, поширюються загальні положення про правочини, якщо у Книзі шостій ЦК України немає відповідного правила. Водночас загальні правила про правочин, у тому числі про їх недійсність, можуть бути поширені на заповіт у тому випадку, коли це не суперечить суті заповіту та природі спадкування.

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з частинами першою-другою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Загальні вимоги до форми заповіту та порядку його посвідчення встановлені статтями 1247 1248 ЦК України, відповідно до яких заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем.

Нормативно-правовим обґрунтуванням визнання спірного заповіту недійсним ОСОБА_1 вказував відсутність волевиявлення заповідача

( ОСОБА_4 ) під час складання заповіту, неможливість спадкодавця самостійно прочитати та підписати заповіт у зв`язку з вадами здоров`я, посилаючись при цьому на положення статей 203, 215, 1247, 1257

ЦК України.

Згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статті 76 77 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, що становить принцип змагальності.

Положення вищезазначених процесуальних норм передбачають, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов`язок доказування покладається на сторони процесу.

Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним із найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі.

У справі, що переглядається, встановлено та підтверджено матеріалами справи, що у травні 2018 року відповідач ОСОБА_2 , подала до суду клопотання про призначення комісійної судово-медичної експертизи для з`ясування можливості заповідача ОСОБА_4 під час складання спірного заповіту (16 січня 2013 року) його прочитати та підписати, враховуючи те, що лише через два роки (27 травня 2015 року) у нього було виявлено катаракту (а. с. 97, т. 1). Аналогічне клопотання було заявлено під час судового засідання від 25 липня 2018 року (а. с. 123, зворот, т. 1). Ухвалою Залізничного районного суду м. Львова від 13 червня 2019 року призначено посмертну комісійну судово-медичну експертизу, на вирішення якої поставлено питання: 1) чи міг ОСОБА_4 за допомогою окулярів чи без них 16 січня 2013 року прочитати складений ним заповіт на користь ОСОБА_2 , враховуючи, що через два роки чотири місяці в нього були виявлені зріла набухаючи катаракта одного ока та майже зріла катаракта другого ока?; 2) чи міг ОСОБА_4 самостійно прочитати 07 травня

2015 року складений ним 16 січня 2013 року заповіт на користь ОСОБА_2 , враховуючи його стан зору станом на 07 травня 2015 року?

2015 році.

Однак відсутність медичних даних про стан очей і гостроту зору у

Доводи касаційної скарги про порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права в частині відхилення клопотання позивача про проведення повторної експертизи колегія суддів відхиляє з огляду на наступне.

Належність доказів - це спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами у процесі встановлення об`єктивної істини. При цьому питання про належність доказів остаточно вирішується судом.

Розуміння допустимості доказів досягається крізь призму прав, що охороняються законом: допустимим є доказ, отриманий без порушення закону. Тому одержання доказів з дотриманням порядку, встановленого законом, слід розуміти як відсутність при одержанні доказів порушення норм матеріального права та норм процесуального права, як одночасне дотримання передбачених законом особистих немайнових і майнових прав та процесуальної форми.

Судова експертиза у цій справі проведена атестованими судовими експертами, які мають відповідну освіту, необхідну для проведення такої експертизи, при цьому висновок експертизи відповідає вимогам чинного законодавства, не містить недоліків, які б породжували сумніви у правильності та обґрунтованості зроблених висновків, узгоджуються з іншими доказами, які надані у цій справі. Крім того, при призначенні і проведенні експертизи відводи експертам не заявлялися, що підтверджується письмовими матеріалами справи, протоколами та звукозаписами судових засідань.

Позивачем не доведено необґрунтованості чи суперечності висновку комісійної судово-медичної експертизи від 13 червня 2019 року № 138, проведеної експертами КЗ ЛОР «Львівське обласне бюро судово-медичної експертизи», іншим матеріалам справи, в тому числі показанням свідків.

Крім того, колегія суддів наголошує на тому, що висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом з іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 ЦПК України, що імперативно встановлено положеннями статті 110 ЦПК України.

Суди першої та апеляційної інстанцій дослідили у комплексі докази, що мають значення для правильного вирішення спору по суті, надали належну оцінку показанням свідків та іншим наявним у матеріалам справи доказам, підстав для застосування правового механізму, передбаченого статтею 113 ЦПК України, та призначення повторної експертизи судами не встановлено.

Доводи касаційної скарги про те, що висновок судів першої та апеляційної інстанцій зроблено без належного з`ясування дійсних обставин справи,

без надання оцінки доказам у справі, є безпідставними та зводяться

до переоцінки доказів у справі, що у силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень (рішення у справі «Пономарьов проти України»).

Таким чином, Верховний Суд є судом права, а не судом фактів, позбавлений можливості самостійно встановлювати обставини справи, не встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, а також досліджувати докази справи, змінюючи їх оцінку.

Колегія суддів відхиляє посилання касаційної скарги про неврахування судами правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах

від 26 січня 2022 року у справі № 404/8982/14, від 11 листопада 2020 року у справі № 756/10183/16-ц, від 15 жовтня 2020 року у справі № 635/6208/18, від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16-ц, від 01 липня 2020 року

у справі № 637/228/17, від 28 лютого 2018 року у справі № 273/175/16-ц, за їх безпідставністю, оскільки фактичні обставини у цих справах є відмінними від обставин у справі, яка переглядається.

Верховний Суд неодноразово вказував на те, що реалізація положень частини четвертої статті 263 ЦПК України полягає у тому, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, які викладені в постановах Верховного Суду лише у справах, у яких відносини є подібними.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин із метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) конкретизовано вказаний висновок та зазначено, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами, насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, однаковими.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин як в матеріальному, так і в процесуальному сенсі, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів та, як зазначено вище, спрямовані на переоцінку доказів у справі, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Оскаржувані судові рішення містять вичерпні висновки, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи, та обґрунтування щодо доводів сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, а тому колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із розподілу судових витрат.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 03 серпня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 17 травня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Петров

А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко