Постанова

Іменем України

06 квітня 2020 року

місто Київ

справа № 462/7621/15-ц

провадження № 61-10916св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Приватне підприємство «Західприлад»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 28 квітня 2017 року у складі судді Колодяжного С. Ю. та постанову Апеляційного суду Львівської області від 26 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Павлишина О. Ф., Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у жовтні 2015 року звернувся до суду з позовом до Приватного підприємства «Західприлад» (далі - ПП «Західприлад», підприємство), у подальшому уточненим, у якому просив: признати дії ПП «Західприлад» такими, що не відповідають вимогам трудового законодавства; зобов`язати відповідача повернути йому трудову книжку; стягнути з ПП «Західприлад» на його користь згідно з договором і посадовим окладом невиплачені під час звільнення розрахункові у сумі 3 181, 81 грн; оплату за час вимушеного прогулу; вихідну допомогу в сумі 9 545, 43 грн відповідно до статті 44 КЗпП України; середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 28 вересня 2015 року до дня виплати йому належних сум; відшкодувати моральну шкоду в розмірі 18 800, 00 грн станом на 31 грудня 2015 року зі збільшенням за кожен день по 200, 00 грн включно до дня повної виплати йому належних сум.

Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що він з 21 серпня 2015 року до 25 вересня 2015 року працював без оформлення у ПП «Західприлад». Його прийнято на роботу на підставі усного трудового договору з випробуванням, термін якого сплив 18 вересня 2015 року. За домовленістю оплата праці складала 3 000, 00 грн, а після проходження випробування - 4 000, 00 грн. 21 вересня 2015 року він почав вимагати від підприємства оплату праці за серпень, проте 22 і 23 вересня 2015 року власника не було, а 24 вересня 2015 року йому виплатили 1 032, 00 грн за серпень з вказівкою більше на роботу не виходити. Зазначав, що 28 вересня 2015 року був останнім днем праці на підприємстві, оскільки у зв`язку з грубим порушенням законодавства про працю він звільнився за власним бажанням. Посилався, що трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ чи розпорядження не були видані, але працівника фактично допущено до роботи. Зазначав, що він не виконував роботу відповідно до його кваліфікації інженера-електроніка І категорії, а виконував роботу техніка, за яку недоотримав повну грошову винагороду. Трудову книжку йому не повернули. З огляду на зазначене, вважав, що став жертвою трудової експлуатації.

Щодо відшкодування моральної шкоди зазначав, що він відчуває моральні страждання і кожну добу своїх страждань він оцінює в 200, 00 грн.

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідач заперечував проти задоволення позовних вимог, зазначив, що позивач ніколи у ПП «Західприлад» не працював, від нього трудову книжку підприємство не отримувало та не виплачувало заробітну плату, відтак будь-яких трудових відносин між сторонами не було. З квітня 2015 року на підприємстві працювало шестеро працівників, потреби і можливості наймати інших працівників не було, оскільки підприємство втрачало замовлення. Станом на серпень-вересень 2015 року найманих працівників у ПП «Західприлад» не було, підприємство припинило свою господарську діяльність.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 28 квітня 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Львівської області від 26 грудня 2017 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, обґрунтовувалося тим, що позивач не надав належних і допустимих доказів, які б підтверджували факт виникнення трудових правовідносин між позивачем та відповідачем у серпні-вересні 2015 року, факт оформлення укладення трудового договору між сторонами наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, факт допуску ОСОБА_1 до роботи і виконання ним роботи у ПП «Західприлад», отримання від відповідача і неповернення йому трудової книжки. Суди зробили висновки, що представлені ОСОБА_1 записи виконаних робіт з часом їх виконання, фотографії приміщень, вимірювальних та інших приладів, документація щодо їх експлуатації не можуть об`єктивно підтверджувати виконання позивачем роботи у ПП «Західприлад», зокрема, в орендованому підприємством приміщенні на АДРЕСА_1 у серпні-вересні 2015 року. Надані позивачем аудіозаписи визнані судами неналежними та недопустимими доказами.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду засобами поштового зв`язку у січні 2018 року, ОСОБА_1 просить скасувати рішення Залізничного районного суду м. Львова від 28 квітня 2017 року та постанову Апеляційного суду Львівської області від 26 грудня 2017 року, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Заявник вважає, що судами приховані дійсні обставини справи, які мають значення для правильного вирішення справи, натомість у оскаржуваних судових рішеннях викладені завідомо неправдиві відомості. На переконання ОСОБА_1 , судами не досліджено надані заявником докази, зокрема, аудіозаписи, фотознімки, не допитано свідків, а також не розглянуто клопотання про призначення у справі судової психіатричної експертизи та зупинення провадження у справі до розгляду іншої справи. Стверджує, що апеляційний суд порушив його права на розгляд по суті поданої апеляційної скарги.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 26 квітня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX

(далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у 2018 році, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.

За змістом правил частини першої та третьої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного рішення суду першої інстанції визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваної постанови апеляційного суду визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд вислухав суддю-доповідача, перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що сторонами у справі визнається, що трудовий договір між ПП «Західприлад» та ОСОБА_1 не укладався, наказ про його прийом на роботу не видавався, заробітна плата не виплачувалася.

ПП «Західприлад», яке зареєстроване за адресою: АДРЕСА_2 , займається оптовою торгівлею машинами і устаткуванням, зокрема, продажем радіо- та електровимірювальних приладів.

Згідно з договором оренди від 01 травня 2015 року № 7 з додатками №№ 1-4 відповідач з 01 травня 2015 року до 10 жовтня 2015 року орендував у Приватного підприємства «Рувим» офісне приміщення, площею 12, 8 кв. м, на АДРЕСА_1 .

Згідно з штатним розписом ПП «Західприлад», який введений в дію з 01 квітня 2015 року і був чинним станом на серпень-вересень 2015 року, з квітня 2015 року на підприємстві наявні такі посади: директор, менеджер і провідні інженери-електроніки. Посадовий оклад провідного інженера-електроніка становив 1 550, 00 грн. Підприємством складався податковий розрахунок (форма 1ДФ) за третій квартал 2015 року.

Відповідно до штатного розпису, введеного в дію з 06 жовтня 2015 року, на підприємстві наявна одна посада директора. Підприємством складався податковий розрахунок (форма 1ДФ) за четвертий квартал 2015 року.

Правоохоронними органами, Державною фіскальною службою України, Державною службою України з питань праці факт порушення законодавства про працю щодо позивача у справі не встановлювався.

Оцінка аргументів, викладених у касаційних скаргах

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд врахував, що спір між сторонами виник з приводу існування між ОСОБА_1 та ПП «Західприлад» фактичних трудових відносин, укладення між ними трудового договору без відповідного оформлення відповідно до вимог трудового законодавства.

Відповідно до частини першої статті 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

У частинах першій-третій статті 24 КЗпП України передбачено, що трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов`язковим: 1) при організованому наборі працівників; 2) при укладенні трудового договору про роботу в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров`я; 3) при укладенні контракту; 4) у випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору у письмовій формі; 5) при укладенні трудового договору з неповнолітнім (стаття 187 цього Кодексу); 6) при укладенні трудового договору з фізичною особою; 7) в інших випадках, передбачених законодавством України. При укладенні трудового договору громадянин зобов`язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, - також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров`я та інші документи. Працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування загальнообов`язкового державного соціального страхування та легалізації фонду оплати праці», який набрав чинності 02 січня 2015 року, виключено частину четверту статті 24 КЗпП України, відповідно до якої трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ чи розпорядження не були видані, але працівника фактично було допущено до роботи.

Згідно з частиною першою статті 218 ЦК України (що підлягає застосуванню до спірних правовідносин в силу статті 9 цього Кодексу) недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.

Отже, суд може визнати трудовий договір укладеним за відсутності наказу чи розпорядження, лише за умови дотримання інших умов, необхідних для його укладення, зокрема виконання працівником обов`язку щодо надання паспорта або іншого документу, що посвідчує особу, трудової книжки, а у випадках, передбачених законодавством, - також документу про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров`я та інших документів, за наявності письмових чи інших доказів дотримання цих умов, окрім показань свідків.

З огляду на ці положення заявник повинен був дотриматися умов, необхідних для укладення трудового договору, а саме скласти заяву про прийняття на роботу, подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку тощо.

Судами установлено, що матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_1 складав заяву про прийняття на роботу, надавав відповідачу трудову книжки та інші документи, отримував наказ про прийняття на роботу, укладав з відповідачем трудовий договір, а також, що написав і подав відповідачу заяву про звільнення за власним бажанням, ознайомлювався з наказом про звільнення. Тобто, позивач фактично усвідомлював відсутність оформлення трудових відносин з відповідачем, а отже й погоджувався з цим.

Встановлення факту наявності трудових відносин між робітником і роботодавцем можливе при встановленні виконання робітником трудових функцій, підпорядкування робітника правилам внутрішнього трудового розпорядку, забезпечення робітнику умов праці та виплати винагороди за виконану роботу.

Суди першої та апеляційної інстанцій не встановили виконання робітником трудових функцій, підпорядкування робітника правилам внутрішнього трудового розпорядок відповідача, забезпечення останнім робітнику умов праці та виплати винагороди за виконану роботу, а також не встановлено, що за розпорядженням чи з відома власника або уповноваженого ним органу позивачем провадилася робота на підприємстві.

Згідно зі статтею 60 ЦПК України 2004 року кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. При цьому, розподіляючи тягар доведення між сторонами, саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт виникнення та припинення трудових відносин.

Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суду належить постановити рішення у справі на користь протилежної сторони, розтлумачивши на її користь усі припущення, що не були доведені позивачем під час розгляду справи. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі: проте, доведення підстав позову покладається на позивача, якщо правило про протилежне не міститься у певному законодавчому приписі.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 57 ЦПК України 2004 року).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (стаття 58 ЦПК України 2004 року).

Статтею 59 ЦПК України 2004 року передбачено, що суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 179 ЦПК України 2004 року предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню під час ухвалення судового рішення.

Враховуючи наведені норми права, суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи оскаржувані рішення, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин і вимог, дійшли обґрунтованих висновків про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки позивачем всупереч вимогам статті 60 ЦПК України 2004 року не доведено факт існування трудових відносин між ним та ПП «Західприлад».

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд із дотриманням вимог процесуального закону, перевірив доводи апеляційної скарги та надав їм правову оцінку (про що свідчить зміст оскаржуваного судового рішення), внаслідок чого постановив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статті 263 ЦПК України.

Верховний Суд враховує, що переважно доводи заявника стосуються зміни оцінки тих доказів, оцінку яких здійснено судами першої та апеляційної інстанцій. Доводи касаційної скарги, що полягають у переоцінці доказів та дослідженні нових доказів, не підлягають врахуванню, оскільки згідно з положеннями статті 400 ЦПК України такі процесуальні дії не належать до повноважень суду касаційної інстанції.

Доводи касаційної скарги про те, що судами не досліджено зібрані у справі докази, не розглянуті клопотання про витребування доказів спростовані матеріалами справи та змістом оскаржуваних судових рішень.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд встановив, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 28 квітня 2017 року та постанову Апеляційного суду Львівської області від 26 грудня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

А. С. Олійник

В. В. Яремко