Постанова

Іменем України

03 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 463/5536/17

провадження № 61-2356св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 16 грудня 2019 року у складі колегії суддів Шеремети Н. О., Крайник Н. П., Цяцяка Р. П.,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).

Описова частина

Короткий зміст вимог

У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики, відшкодування моральної шкоди.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 11 лютого 2014 року між ним та ОСОБА_2 укладено договір позики на суму 60 000,00 доларів США, про що відповідач надала власноручно написану розписку. У січні 2016 року він звернувся до відповідача з вимогою про повернення позичених коштів і до жовтня 2016 року відповідач частково повернула позичені кошти в сумі 40 000,00 доларів США. 27 вересня 2017 року він пред`явив вимогу про повернення іншої частини позики в сумі 20 000,00 доларів США, проте така вимога залишилась проігнорованою.

23 березня 2018 року ОСОБА_1 подав заяву про збільшення позовних вимог, в якій просив стягнути відсотки за користування позикою за період з 01 листопада 2017 року до 19 березня 2018 року, що становить 30 469 грн, та крім цього, 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов`язання за період з 01 листопада 2017 року по 19 березня 2018 року в розмірі 6 140,90 грн, а загалом - 647 907,51 грн.

11 жовтня 2018 року ОСОБА_1 повторно подав заяву про збільшення позовних вимог, в якій просив стягнути з відповідача відсотки за користування позикою за період з 20 березня 2018 року по 08 жовтня 2018 року в розмірі 51 707,58 грн, а також три відсотки річних за прострочення виконання грошового зобов`язання за період з 20 березня 2018 року по 08 жовтня 2018 року в розмірі 9 233,50 грн, а загалом - 708 848,59 грн. Крім того, просив стягнути 10 000,00 грн моральної шкоди.

Таким чином, з урахуванням збільшених позовних вимог просив стягнути заборгованість за договором позики від 11 лютого 2014 року у розмірі 708 848,59 грн та 10 000,00 моральної шкоди.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 19 грудня 2018 року позов задоволено частково; стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики в розмірі 708 848,59 грн; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено; вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що матеріалами справи встановлено, щоборг позивачу не повернуто, і тому позовні вимоги про стягнення заборгованості за договором позики, трьох відсотків річних за прострочення виконання грошового зобов`язання та відсотків за користування позикою підлягають задоволенню. Оскільки грошове зобов`язання між сторонами виражено в іноземній валюті, до стягнення підлягає сума боргу в еквіваленті до національної валюти в обрахованому позивачем розмірі - 537 515,62 грн. Стягуючи 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов`язання та відсотки за користування позикою суд взяв до уваги розрахунки надані позивачем.

Постановою Львівського апеляційного суду від 16 грудня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено; рішення Личаківського районного суду м. Львова від 19 грудня 2018 року скасовано та ухвалено постанову, якою в задоволенні позову відмовлено; скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 13 грудня 2017 року.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що оскільки ОСОБА_1 позичив ОСОБА_2 60 000,00 доларів США без зазначення еквіваленту цієї суми в національній валюті, що свідчить про те, що договір укладено саме в іноземній валюті, тому до стягнення підлягають кошти лише в іноземній валюті. Апеляційний суд роз`яснив позивачу його право на звернення до суду з позовом про стягнення з відповідача заборгованості в іноземній валюті.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

У касаційній скарзі, поданій у січні 2020 року до Верховного Суду представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 , посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права просив скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що відповідно до статті 533 ЦК України грошове зобов`язання має бути виконане в гривні, тому позивач і звернувся з позовом про стягнення боргу саме у національній валюті. Незалежно від валюти зобов`язання кредитор має право вимагати повернення боргу у грошовій одиниці України - гривні (частина перша статті 192 ЦК України та правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14).

Короткий зміст вимог заперечень (відзиву) на касаційну скаргу

У березні 2020 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду без змін. Вказує, що позивач пред`явив вимогу про повернення грошових коштів у гривні, що суперечить предмету договору позики.

У березні 2020 року ОСОБА_1 надіслав до Верховного Суду відповідь на відзив на касаційну скаргу, у якому посилається на те, що кредитор має право вимагати повернення боргу у грошовій одиниці України - гривні.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 07 лютого 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.

Указана справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 07 грудня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Установлено, що 07 лютого 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики на суму 60 000,00 доларів США, які відповідач зобов`язалася повернути на першу вимогу. На підтвердження отримання зазначеної суми відповідачем видано власноручно написану розписку.

Установлено, що кошти в сумі 40 000,00 доларів США відповідач повернула, що сторонами не заперечувалося.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційних скарг та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є двостороннім правочином, разом з тим після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлений договором.

Статтею 530 ЦК України визначено, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позову, дійшов правильного висновку, що між сторонами виникли правовідносини з договору позики, що підтверджується наявною у позивача розпискою ОСОБА_2 , яка складена нею власноруч, що підтверджує як факт отримання останньою коштів у розмірі 60 000,00 доларів США за цим договором, так і зобов`язання повернути ці грошові кошти ОСОБА_1 за вимогою останнього.

Так, звертаючись з позовом ОСОБА_1 вказав, що у січні 2016 року звернувся до ОСОБА_2 із вимогою про повернення боргу за договором позики (розпискою). ОСОБА_2 , в свою чергу до жовтня 2016 року повернула позивачу 40 000,00 доларів США.

Оскільки, решту грошей у розмірі 20 000,00 грн ОСОБА_2 не повернула, тому ОСОБА_1 27 вересня 2017 року звернувся до неї з вимогою про повернення боргу у розмірі 20 000,00 доларів США та процентів.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 посилалася на те, що судом не встановлено чи було їй взагалі передано указану суму за договором позики, а також зазначає, що розписка не містила зобов`язання про повернення грошових коштів. Також відповідач оспорювала правомірність нарахування відсотків, оскільки сторони не передбачали отримання вигоди за указаною розпискою.

Слід зазначити, що суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд встановив, що 07 лютого 2014 року між сторонами був укладений договір позики на суму 60 000,00 доларів США, які відповідач зобов`язався повернути при першій вимозі. На підтвердження чого відповідачем власноручно написано розписку.

Установлено, що зазначена розписка містить усі складові, які дають підстави вважати про укладення між сторонами договору позики. Розписка містить дані щодо умов отримання позичальником у борг коштів із зобов`язанням їх повернення та дату отримання коштів.

Крім того, судами установлено та не оспорюється сторонами, що частину боргу у розмірі 40 000,00 доларів США відповідачем повернуто позивачу.

Зважаючи на те, що позивачем належними і допустимими доказами доведено правомірність своїх вимог, суд першої інстанції задовольнив позов та стягнув заборгованість за договором позики.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для його виконання сторонами.

Згідно із статтею 524 ЦК України зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні.

Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.

Відповідно до статті 533 ЦК України грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях.

Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов`язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

ОСОБА_1 , звертаючись до суду із указаним позовом, на підставі частини першої статті 533 ЦК України, визначив, що грошове зобов`язання за договором позики має бути виконане у гривнях.

Отже суд першої інстанції, стягуючи заборгованість у гривні обгрунтовано виходив з вимог статей 524 533 ЦК України, оскільки нормами чинного законодавства не передбачено заборони на виконання зобов`язань у національній валюті - гривні.

Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором.

Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 ЦК України (частина перша статті 1050 ЦК України).

За правилами частини другої статті 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Оскільки доказів виконання відповідачем грошового зобов`язання до суду не надано, суд першої інстанції обгрунтовано виходив з того, що борг позивачу не повернуто, і тому, позовні вимоги про стягнення заборгованості за договором позики та трьох відсотків річних за прострочення виконання грошового зобов`язання є обґрунтованими і такими, що підлягають до задоволення.

Згідно із частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Отже, у частині першій статті 1048 ЦК України, що має диспозитивний характер, установлена презумпція оплатності позики, яка діє за умов, якщо безоплатний характер відносин позики прямо не передбачений ЦК України, іншими законодавчими актами або конкретним договором.

Указане правило спрямоване на захист інтересів позикодавця у разі, якщо договором позики розмір процентів не визначений.

Випадки, коли договір позики вважається безоплатним, зазначені в частині другій статті 1048 ЦК України. Визначене вказаною нормою правило про безоплатність договорів позики є імперативним і не може бути змінене за погодженням сторін.

Таким чином, законом передбачено право позикодавця на одержання від позичальника суми позики та винагороди (процентів за користування позикою) у разі, якщо інше не встановлено договором або законом.

Винагорода для позикодавця встановлюється у формі процентів від суми, що надається у позику, розмір яких визначається сторонами в договорі позики, або, якщо такий розмір процентів не встановлений, він визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом України в постанові від 2 липня 2014 року у справі № 6-36цс14, з якою погодився Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду під час розгляду цивільної справи № 761/11028/14-ц.

Як вбачається зі змісту наданої відповідачем розписки, укладений між сторонами договір позики не є безоплатним у розумінні норм частини другої статті 1048 ЦК України, у зв`язку з чим з відповідача підлягають стягненню проценти за користування позикою в розмірі облікової ставки НБУ.

Суд першої інстанції перевірив розрахунки відсотків, які долучено позивачем та прийняв їх, як такі, що зроблені фахово відповідно до вимог чинного законодавства. На спростування зазначеного відповідач не надала будь яких своїх розрахунків.

Суд апеляційної інстанції на зазначене уваги не звернув та скасував законне і обґрунтоване рішення суду першої інстанції, не навів вмотивованих обґрунтувань на спростування встановлених судом першої інстанції обставин та досліджених доказів, не врахував указані вище норми матеріального права, тому дійшов помилкових висновків про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 .

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно зі статтею 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Враховуючи те, що апеляційний суд скасував судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує рішення апеляційного суду та залишає в силі рішення суду першої інстанції.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З матеріалів справи убачається, що ОСОБА_1 сплатив судовий збір за подання позову у розмірі 8 851,56 грн (6 112,98 грн + 256,09 грн + 110,01 грн + 2 372,48 грн) та за подання касаційної скарги 14 177,00 грн.

На час звернення ОСОБА_1 до суду (листопад 2017 року) за подання до суду позовної заяви майнового характеру, яка подана фізичною особою ставка судового збору становила 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (підпункт 1 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір»).

Розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01 січня 2017 року складав 1 600,00 грн.

Ціна позову за майновою вимогою у вказаній справі становить 708 848,59 грн.

Отже, за подання позову до сплати підлягав судовий збір у розмірі 7 088,49 грн (1 % від ціни позову).

Розмір судового збору, який підлягав сплаті при поданні касаційної скарги на рішення суду становив 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви (підпункт 7 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір»).

Отже за подання касаційної скарги до сплати підлягав судовий збір у розмірі 14 176,98 грн.

Оскільки касаційну скаргу задоволено, постанову апеляційної інстанції скасовано, а рішення суду першої інстанції залишено в силі, то сплачений судовий збір за подання позову у розмірі 7 088,49 грн та за подання касаційної скарги у розмірі 14 176,98 грн підлягає стягненню з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 .

Керуючись статтями 141 400 409 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Львівського апеляційного суду від 16 грудня 2019 року скасувати.

Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 19 грудня 2018 року залишити в силі.

Стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання позовної заяви та касаційної скарги у розмірі 21 265,47 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді: В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

С. Ю. Мартєв

В. А. Стрільчук