Постанова

Іменем України

16 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 464/1273/15-ц

провадження № 61-6332св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова Г. І., Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Житлово-будівельний кооператив № 172,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Львівська міська рада, Обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки», Сихівська районна адміністрація Львівської міської ради, приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Чорний Ігор Олегович,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Сихівського районного суду м. Львова від 29 листопада 2019 року у складі судді Рудакова І. П. та постанову Львівського апеляційного суду від 23 березня 2021 року у складі колегії суддів: Ніткевича А. В., Бойко С. М., Копняк С. М.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У лютому 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Житлово-будівельного кооперативу № 172 (далі - ЖБК № 172), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Львівська міська рада, Обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» (далі - ОКП ЛОР «БТІ та ЕО»), Сихівська районна адміністрація Львівської міської ради, приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Чорний І. О., про визнання договору купівлі-продажу недійсним та застосування наслідків недійсності договору.

На обґрунтування позову посилалися на таке. Заочним рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 05 липня 2007 року у справі № 2-3272/2007 визнано за ОСОБА_4 право власності на квартиру АДРЕСА_1 у порядку спадкування після смерті батька ОСОБА_6 , яке надалі було скасовано. Водночас, володіючи правом розпорядження, 02 серпня 2007 року ОСОБА_4 відчужив спірну квартиру ОСОБА_5 (матері дружини) за завищеною ціною, проте договір був визнаний недійсним за рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 22 березня 2013 року, яке у цій частині залишено без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 липня 2014 року.

Незважаючи на виникнення спірних правовідносин щодо недійсності правочину купівлі-продажу квартири, 31 січня 2014 року ОСОБА_5 уклала договір купівлі-продажу цієї ж квартири із ОСОБА_3 .

Оспорюваний договір порушує права та законні інтереси позивачів, оскільки право власності на зазначену квартиру належить ОСОБА_1 , що неодноразово встановлено судовими рішеннями. Жодних правових наслідків у зв`язку з укладенням спірного правочину не настало, оскільки ОСОБА_3 жодного разу не перебувала у квартирі, не сплачувала за комунальні послуги, а отже, її дії не спрямовані на володіння, користування та розпорядження цією квартирою, тому такий правочин є фіктивним.

З урахуванням наведеного позивачі просили визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 31 січня 2014 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , із застосуванням наслідків недійсності цього договору.

Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 29 листопада 2019 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 23 березня 2021 року, позов задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 31 січня 2014 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 . У задоволенні позову про застосування наслідків недійсності договору купівлі-продажу від 31 січня 2014 року відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , укладаючи договір купівлі-продажу спірної квартири, були обізнані про те, що у квартирі проживають інші особи, які є позивачами у справі. Оскільки ОСОБА_3 візуально оглянула квартиру, про що стверджувала у заяві, поданій приватному нотаріусу 31 січня 2014 року, то покупець знала про наявність спору про право власності на зазначену квартиру, а отже, відповідачі повинні були передбачати негативні наслідки для себе у разі набрання законної сили судовими рішеннями, якими стверджено факт набуття права власності ОСОБА_1 у встановленому законом порядку. Суди не встановили, що відповідачка ОСОБА_3 намагалась досягти правового результату щодо реалізації наданих їй можливостей, уклавши оспорюваний договір.

Суди дійшли висновку, що укладаючи оспорюваний договір, обидві його сторони вчиняли такий правочин умисно, лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним, та, вчиняючи такий правочин, сторони мали інші цілі ніж ті, що передбачені цим правочином.

Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, визнав недійсним оспорюваний правочин без застосування наслідків недійсності, оскільки встановив, що дії на виконання договору не вчинені.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У квітні 2021 року ОСОБА_3 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення судів попередніх інстанцій скасувати, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

На обґрунтування касаційної скарги посилалася на те, що висновок судів першої та апеляційної інстанцій про фіктивний характер договору купівлі-продажу квартири від 31 січня 2014 року є наслідком неправильного тлумачення приписів частини першої статті 234 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), згідно з якими фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Факт належного виконання умов правочину як зі сторони продавця, так і зі сторони покупця свідчить про те, що у сторін договору був намір створити правові наслідки, обумовлені цим правочином. Виконання договору купівлі-продажу квартири його сторонами є підтвердженням наявності у них наміру на настання реальних наслідків вчинення цього правочину. Суди не врахували, що належним способом захисту права власності у спірних правовідносинах є витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикація), оскільки позивачі не є сторонами оспорюваного правочину.

Судові рішення оскаржуються з підстав неврахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, у постановах Верховного Суду від 04 жовтня 2018 року у справі № 362/7939/15-ц, від 03 квітня 2019 року № 712/15369/12, від 21 серпня 2019 року у справі № 219/2392/16-ц, від 28 серпня 2019 року у справі № 331/8830/15-ц, від 04 листопада 2019 року у справі № 759/10273/15-ц, від 31 березня 2021 року у справі № 201/2832/19.

У червні 2021 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Добушовський О. В., у якому він просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

На обґрунтування відзиву посилався на те, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку, що при укладенні оспорюваного правочину воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаними правочинами, їх дії вчинені на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання рішення суду в майбутньому, а тому обґрунтовано визнали договір купівлі-продажу квартири від 31 січня 2014 року недійсним на підставі статті 234 ЦК України. Суди попередніх інстанцій не встановили, а ОСОБА_3 не довела, що у її володінні перебуває спірна квартира, яка відчужена на її користь за договором купівлі-продажу від 31 січня 2014 року, укладеним без достатніх правових підстав, а тому відсутні правові підстави для застосування статті 387 ЦК України, на що посилалась ОСОБА_3 .

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій оскаржується в частині вирішення вимог про визнання договору купівлі-продажу недійсним, тому в іншій частині не є предметом перегляду в касаційному порядку (стаття 400 ЦПК України).

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 29 квітня 2021 рокувідкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 у цій справі на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 09 лютого 2022 року справу призначено до розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суди встановили, що заочним рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 05 липня 2007 року у справі № 2-3272/2007 визнано за ОСОБА_4 право власності на квартиру АДРЕСА_1 у порядку спадкування після смерті батька ОСОБА_6 . Зобов`язано ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» зареєструвати за ОСОБА_4 право власності на зазначену квартиру.

Відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 02 серпня 2007 року ОСОБА_4 продав квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_5 (т. 1, а. с. 59).

Ухвалою Сихівського районного суду м. Львова від 13 серпня 2007 року задоволено заяву ОСОБА_1 про перегляд рішення за нововиявленими обставинами, заочне рішення Сихівського районного суду м. Львова від 05 липня 2007 року у справі № 2-3272/2007 скасовано, зобов`язано ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» анулювати свідоцтво право власності на зазначену квартиру (т. 1, а. с. 8).

Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 22 березня 2013 року у справі № 2-486/11 у задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» про визнання права власності на квартиру АДРЕСА_1 та зобов`язання реєстрації такого права відмовлено. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , ОСОБА_4 про визнання договору купівлі-продажу недійсним задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 02 серпня 2007 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . У позові про витребування цієї квартири з незаконного володіння ОСОБА_4 та ОСОБА_5 відмовлено. У задоволенні позову третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_5 до ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» про зобов`язання виконати вимоги договору купівлі-продажу від 02 серпня 2007 року, визнання такими, що втратили право користування жилим приміщенням та виселення, визнання законним власником квартири та вселення, зобов`язання зняти з реєстрації відмовлено. У позові ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ЖБК № 172 про визнання протиправним та нечинними рішення загальних зборів відмовлено.

Зазначене рішення суду неодноразово переглядалося у судах апеляційної та касаційної інстанції.

Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 24 грудня 2013 року рішення Сихівського районного суду м. Львова від 22 березня 2013 року скасовано в частині задоволення вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 02 серпня 2007 року та у частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_5 про визнання її добросовісним набувачем квартири, виселення із квартири ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , вселення ОСОБА_5 у спірну квартиру. У цій частині ухвалено нове рішення про відмову у позові ОСОБА_1 та задоволення позову ОСОБА_5 . В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Вирішено питання про судові витрати (т. 1, а. с. 13-15).

31 січня 2014 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , який нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Чорним І. О. та зареєстрований у реєстрі за № 119. Відповідно до умов договору продаж квартири вчинено за домовленістю сторін за 327 353,00 грн, які повністю сплачені покупцем продавцеві до підписання цього договору (т. 1, а. с. 97, 98).

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 липня 2014 року рішення Апеляційного суду Львівської області від 24 грудня 2013 року в частині вирішення позову ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 02 серпня 2007 року та позову ОСОБА_5 про визнання її добросовісним набувачем спірної квартири, вселення у квартиру та виселення із квартири ОСОБА_1 й ОСОБА_2 з дітьми, у частині залишення без змін рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову ОСОБА_4 про визнання протиправним та нечинним рішення загальних зборів ЖБК № 172 від 21 лютого 1992 року щодо вирішення питання про прийняття у члени кооперативу ОСОБА_1 скасовано, справу у цій частині передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. В іншій частині рішення Апеляційного суду Львівської області від 24 грудня 2013 року залишено без змін (т. 1, а. с. 16-20).

Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 03 листопада 2014 року рішення Сихівського районного суду м. Львова від 22 березня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 03 листопада 2014 року залишено без змін (т. 2, а. с. 192-201).

Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частини перша, друга статті 234 ЦК України).

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

Ознака вчинення правочину лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.

Стаття 387 ЦК України надає власнику право витребувати майно з чужого незаконного володіння.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Виходячи з положень зазначених статей, право витребувати майно з чужого незаконного володіння має лише власник цього майна.

Якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача, захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий шляхом задоволення віндикаційного позову.

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Встановивши, що відповідачі ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , укладаючи 31 січня 2014 року договір купівлі-продажу спірної квартири, були обізнані про наявність спору про право власності на зазначену квартиру у справі № 2-486/11, а також, що у спірній квартирі проживають інші особи, які є позивачами у справі, тому мали передбачити негативні наслідки для себе у випадку можливого виконання судового рішення у цій справі.

Суди попередніх інстанцій на підставі встановлених обставин та дослідження доказів дійшли висновку про фіктивність оспорюваного правочину та наявність підстав для визнання його недійсним на підставі статті 234 ЦК України.

У касаційній скарзі заявниця посилається на неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 219/2392/16-ц, від 28 серпня 2019 року у справі № 331/8830/15-ц від 04 листопада 2019 року у справі № 759/10273/15-ц, від 31 березня 2021 року у справі № 201/2832/19, щодо правил застосування статті 234 ЦПК України.

Відхиляючи зазначені доводи, Верховний Суд зазначає, що висновки щодо застосування статті 234 ЦПК України сформульовані у зазначених постановах за відмінних від цієї справи встановлених фактичних обставин. Зокрема, у зазначених заявницею постановах суди виходили з невстановлення та недоведення обставин передання майна набувачу, недоведеності відсутності в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки, наявності умислу всіх сторін правочину, а отже, недоведеності наявності підстав, передбачених статтями 230 234 ЦК України, для визнання недійсним договору відчуження майна.

Натомість у справі, що переглядається, суди виходили з доведеності фіктивності укладеного правочину.

Отже, аргументи касаційної скарги про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 219/2392/16-ц, від 28 серпня 2019 року у справі № 331/8830/15-ц від 04 листопада 2019 року у справі № 759/10273/15-ц, від 31 березня 2021 року у справі № 201/2832/19, щодо правил застосування статті 234 ЦПК України є необґрунтованими, оскільки у наведених постановах встановлені судами фактичні обставини є відмінними у порівнянні з обставинами, встановленими у цій справі, відповідно до яких суди виходили з доведеності фіктивності укладеного правочину.

Доводи касаційної скарги про те, що суди не врахували, що належним способом захисту права власності у спірних правовідносинах є витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикація), Верховний Суд відхиляє.

На підтвердження таких доводів заявниця посилається на застосування норм права без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, у постановах Верховного Суду від 04 жовтня 2018 року у справі № 362/7939/15-ц,від 03 квітня 2019 року № 712/15369/12.

Так, правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц щодо способу захисту порушеного права на час касаційного перегляду цієї справи необхідно застосовувати також з урахуванням її уточнення про те, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння. Про це зазначено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц.

Відхиляючи вищезазначені доводи касаційної скарги у цій справі, Верховний Суд зазначає, що спір щодо правового статусу спірної квартири та виникнення на неї права власності існує між сторонами тривалий час. Так, у справі № 2-486/11 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ЖБК № 172, ОКП ЛОР «БТІ та ЕО», треті особи: ОСОБА_7 , ОСОБА_5 і Львівська міська рада, про визнання права власності на квартиру, визнання незаконними рішення загальних зборів ЖБК № 172; за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 і ОСОБА_4 , треті особи: приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Загвойська Н. І., ОКП ЛОР «БТІ та ЕО», ЖБК № 172, про визнання договору недійсним і витребування майна; за позовом третьої особи із самостійними вимогами ОСОБА_5 до ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОКП ЛОР «БТІ та ЕО», треті особи: ЖБК № 172, орган опіки та піклування Сихівської районної адміністрації Львівської міської ради, про визнання добросовісним набувачем майна, зобов`язання виконати договір, визнання такими, що втратили право користування житлом, виселення, зняття з реєстраційного обліку, вселення суди усіх інстанцій задовольнили подібні позовні вимоги саме про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири. Верховний Суд, переглядаючи відповідні рішення судів попередніх інстанцій у вказаній справі, зазначив, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що відповідно до вимог частини першої статті 15 Закону України «Про власність» (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) ОСОБА_1 набув право власності на спірну квартиру, а отже, обґрунтовано задовольнили його позовну вимогу про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири, укладеного 02 серпня 2007 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 .

Відхиляючи доводи касаційної скарги у цій справі щодо обрання позивачем неналежного способу захисту порушеного права, Верховний Суд виходить з того, що саме у цій справі позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України.

Заявниця посилається на неврахування висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 04 жовтня 2018 року у справі № 362/7939/15-ц, відповідно до якого, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно з незаконного володіння набувача (статті 387 388 ЦК України). Якщо в такій ситуації (саме так обґрунтовано підставу позову) пред`явлений позов про визнання недійсними договорів про відчуження майна, суду під час розгляду справи слід мати на увазі правила, встановлені статтями 387 388 ЦК України. Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. Реституція як спосіб захисту цивільного права застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв`язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину.

Верховний Суд відхиляє такі доводи касаційної скарги, оскільки наведений висновок зроблено за наявності інших фактичних обставин справи.

Зокрема, у справі № 362/7939/15-ц такого висновку суд дійшов з огляду на те, що покупець за оспорюваним договором купівлі-продажу є добросовісним набувачем, тоді як у цій справі - ні.

З подібних міркувань Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 712/15369/12, згідно з якими відповідачі хоча і не мали права відчужувати квартиру, проте у задоволенні позову необхідно відмовити, оскільки позивач як власник наділений правом витребувати своє майно від добросовісного набувача без визнання за рішенням суду цього та наступних правочинів недійсними, оскільки добросовісність набуття майна можлива лише тоді коли майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати, наслідком правочину, здійсненого з таким порушенням, є не двостороння реституція, а витребування майна із незаконного володіння (віндикація).

Ці та інші доводи касаційної скарги є необґрунтованими, оскільки зводяться до власного тлумачення норм права, а також незгоди зі встановленими фактичними обставинами у справі та стосуються переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на те, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 409 410 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Сихівського районного суду м. Львова від 29 листопада 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 23 березня 2021 року в частині вирішення вимог про визнання договору купівлі-продажу недійсним залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко