Постанова

Іменем України

02 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 464/3076/16-ц

провадження № 61-4783св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Олійник А. С., Погрібного С. О., Усика Г. І. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , правонаступниками якої є ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в інтересах якого діє законний представник ОСОБА_4 ,

відповідач - ОСОБА_5 ,

третя особа - приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Пилипенко Христина Олегівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 , подану в його інтересах законним представником ОСОБА_4 , на постанову Львівського апеляційного суду від 08 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Крайник Н. П., Шеремети Н. О., Цяцяка Р. П.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до

ОСОБА_5 , третя особа - приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Пилипенко Х. О., про визнання недійсним договору купівлі-продажу, скасування рішення про державну реєстрацію права власності, визнання права власності.

На обґрунтування позовних вимог зазначала, що 28 серпня 2014 року між нею та ОСОБА_5 укладений договір купівлі-продажу квартири, відповідно до умов якого вона передала у власність відповідача належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1 . У спірній квартирі вона зареєстрована разом із сином ОСОБА_3 , який є інвалідом ІІ групи та страждає психічними розладами.

У серпні 2014 року її син знаходився на стаціонарному лікуванні в Львівській обласній клінічній психіатричній лікарні, з 14 серпня 2014 року був переведений до лікарні швидкої допомоги з діагнозом: виразкова хвороба шлунка ускладнена кровотечею, гостра постгемогранічна анемія середнього ступеня, ІХС, атеросклеротичний кардіосклероз, НК 1А ст. шизофренія, а з 29 серпня 2014 року переведений на стаціонарне лікування в обласну психіатричну лікарню. Працюючи в психіатричній лікарні, відповідач ОСОБА_5 знала про проблеми із здоров`ям сина та всіляко спонукала до укладення договору купівлі-продажу квартири. У зв`язку із вказаними обставинами вона перебувала у важкому психологічному стресі і на момент укладення оспорюваного договору купівлі-продажу квартири від 28 серпня 2014 року не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними, а отже такий договір не відповідав її внутрішній волі.

Після укладення договору купівлі-продажу вона разом з сином продовжували проживати у квартирі, сплачувати за утримання будинку та комунальні послуги, вважаючи, що квартира є її власністю. Однак, через деякий час ОСОБА_5 повідомила, що спірна квартира належить їй на праві приватної власності на підставі укладеного між ними договору купівлі-продажу та вимагала звільнити приміщення.

Посилаючись на наведене, ОСОБА_1 з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просила:

1) визнати недійсним та скасувати договір купівлі-продажу квартири, укладений 28 серпня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Пилипенко Х. О. та зареєстрований в реєстрі за № 971;

2) скасувати рішення від 28 серпня 2014 року індексний номер 15426103 про державну реєстрацію права власності ОСОБА_5 на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

3) скасувати право власності ОСОБА_5 на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

4) скасувати запис про право власності від 28 серпня 2014 року № 6816525 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно;

5) визнати за ОСОБА_1 право власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та зареєструвати за нею право власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 03 лютого 2017 року позов задоволено частково.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири, укладений 28 серпня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Пилипенко Х. О., зареєстрований у реєстрі за № 971. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Ухвалою Сихівського районного суду м. Львова від 28 лютого 2017 року скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Сихівського районного суду м. Львова від 10 червня 2016 року, у виді накладення арешту на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 440687146101), що належить ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу, укладеного 28 серпня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Пилипенко Х. О., зареєстрованого в реєстрі за № 971.

Рішення суду першої інстанції мотивовано доведеністю позивачем обставин, того, що вона в момент укладення оспорюваного договору купівлі-продажу квартири від 28 серпня 2014 року перебувала у стані, в якому не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними, що відповідно до статей 225 215 203 ЦК України є підставою для визнання договору недійсним.

Відмовляючи у задоволенні іншої частини позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що чинним законодавством не передбачено такого способу захисту як скасування договору, а позовні вимоги, що пов`язані з внесенням змін до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, визнання права власності на спірне нерухоме майно не підлягають задоволенню, оскільки рішення суду про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 28 серпня 2014 року є підставою для внесення відповідних змін до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 21 червня 2018 року залучено до участі у справі як правонаступників позивача ОСОБА_1 : ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , від імені та в інтересах якого діє його законний представник - ОСОБА_4 .

Постановою Львівського апеляційного суду від 08 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 задоволено частково, рішення Сихівського районного суду м. Львова від 03 лютого 2017 року змінено, доповнено його резолютивну частину абзацом наступного змісту: «Стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (законного представника ОСОБА_4 ) на користь ОСОБА_5 501 301,00 грн - по 250 500,00 грн з кожного». В іншій частині рішення місцевого суду залишено без змін. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції, належним чином дослідивши докази у справі, правильно встановив обставини справи, дійшов обґрунтованого висновку, що в момент укладення оспорюваного договору купівлі-продажу квартири від 28 серпня 2014 року ОСОБА_1 перебувала у стані, в якому вона не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними, та наявність підстав для визнання оспорюваного договору недійсним.

Разом з тим, суд апеляційної інстанції зазначив, що суд першої інстанції в порушення норм матеріального права не застосував правові наслідки вчинення правочину недієздатною особою, передбачені статтею 226 ЦК України, а тому вважав необхідним їх застосувати, а саме: стягнути з правонаступників позивача на користь ОСОБА_5 501 301, 00 грн, які вона сплатила на виконання умов договору купівлі-продажу від 28 серпня 2014 року.

Узагальнені доводи касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу. Рух справи у суді касаційної інстанції

У березні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_3 , подана законним представником ОСОБА_4 , в якій заявник просив скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 08 лютого 2021 року, залишити в силі рішення Сихівського районного суду м. Львова від 03 лютого 2017 року та стягнути з ОСОБА_5 на його користь витрати на правничу допомогу в розмірі 15 000,00 грн.

Як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник посилався на те, що суд апеляційної інстанції застосував норми матеріального права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених Верховним Судом України у постановах від 29 лютого 2012 року у справі № 6-9цс12, від 28 вересня 2016 року у справі № 6-1531цс16 та Верховним Судом у постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 359/3849/14-ц, від 30 жовтня 2019 року у справі № 320/2617/17 та від 21 жовтня 2020 року у справі № 373/2144/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Іншою підставою касаційного оскарження судового рішення, заявник зазначив пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме - відсутній висновок Верховного Суду щодо питання одночасного застосування приписів статей 225 та 226 ЦК України.

Ухвалою Верховного Суду від 05 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи.

Матеріали справи надійшли до Верховного Суду 22 вересня 2021 року.

Касаційна скарга в межах доводів, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, мотивована тим, що:

1) суд апеляційної інстанції застосував до спірних правовідносин статтю 226 ЦК України, яка не підлягала застосуванню оскільки передбачає наслідки недійсності нікчемного правочину, який вчинений недієздатною особою без схвалення укладеного правочину її опікуном, тоді як положення статті 225 ЦК України регулюють можливість визнання недійсним договору в тих випадках, коли фізичну особу не визнано недієздатною, але в момент вчинення правочину вона перебувала в такому стані, що не усвідомлювати значення своїх дій та не могла керувати ними. Тобто стаття 225 ЦК України передбачає можливість оспорювання правочину, а не його нікчемність. Оскільки ОСОБА_1 на момент укладення оспорюваного договору купівлі-продажу від 28 серпня 2014 року не була визнана недієздатною в судовому порядку, та щодо неї не було встановлено опіки, а тому до таких правовідносин не можуть бути застосовані наслідки недійсності нікчемного правочину, передбачені статтею 226 ЦК України;

2) самостійно застосувавши наслідки недійсності нікчемного правочину відповідно до статті 226 ЦК України, апеляційний суд вийшов за межі позовних вимог, оскільки позивач не заявляла вимоги про застосування наслідків недійсності правочину, передбачені статтею 216 ЦК України. Суд залишив поза увагою аргументи правонаступників позивача про те, що в іншому судовому провадженні розглядаються вимоги ОСОБА_5 до правонаступників ОСОБА_1 про застосування наслідків недійсності правочину, та застосував норми матеріального права без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених Верховним Судом у постановах від 30 жовтня 2019 року у справі № 320/2617/17 та від 21 жовтня 2020 року у справі № 373/2144/18, в яких суд касаційної інстанції зазначив, що «зміст абзацу 2 частини п`ятої статті 216 ЦК України свідчить про те, що суду надається можливість самостійно застосувати правові наслідки недійсності лише нікчемного правочину. Позивач не заявляв вимогу про застосування наслідків недійсності правочину, а тому суд в порушення статті 13 ЦПК України неправильно самостійно застосував наслідки недійсності правочину.»

У травні 2021 року від ОСОБА_5 надійшов відзив, поданий її представником - адвокатом Ганич І. М., в якому відповідач зазначила про необґрунтованість доводів касаційної скарги про порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Наведені у касаційній скарзі доводи заявника вважала такими, що зводяться до незгоди з постановою апеляційного суду, який дійшов правильного висновку про повернення покупцю грошових коштів, сплачених за договором купівлі-продажу квартири від 28 серпня 2014 року, який визнаний судом недійсним.

Ухвалою Верховного Суду від 26 січня 2022 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.

За змістом частини першої 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Постанова суду апеляційної інстанції оскаржується в межах вирішення питання про застосування наслідків недійсності правочину на підставі статті 226 ЦК України, щодо вирішення позовних вимог про визнання недійсним купівлі-продажу, скасування рішення про державну реєстрацію права власності, визнання права власності судові рішення у касаційному порядку не оскаржуються, а тому не є предметом перевірки Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій

28 серпня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 укладений договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Пилипенко Х. О., зареєстрований в реєстрі за № 971, відповідно до умов якого позивач передала, а відповідач прийняла у власність квартиру АДРЕСА_1 .

Відповідно до довідки, виданої ЛКП «Житловик-С» 18 травня 2016 року, у квартирі АДРЕСА_1 , зареєстровані ОСОБА_1 та її син ОСОБА_3 .

Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 19 травня 2016 року, квартира за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрована на праві приватної власності за ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу від 28 серпня 2014 року.

Згідно з довідкою Львівського обласного клінічного психоневрологічного диспансеру від 21 червня 2016 року № 1606д, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , знаходилася на обліку та амбулаторному лікуванні з 25 травня 1995 року з приводу депресивного розладу.

Відповідно до висновку судово-психіатричної експертизи від 9 вересня 2016 року № 501, ОСОБА_1 на момент проведення експертизи та на момент укладення нею договору купівлі-продажу квартири від 28 серпня 2014 року страждала стійким хронічним розладом психічної діяльності у психічному розладу внаслідок органічного ураження головного мозку змішаного ґенезу (травми голови + церебральний атеросклероз + гіпертонічна хвороба) зі стійкими афективними розладами (депресивними) та вираженим психоорганічним синдромом та не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_1 померла. Після її смерті спадщину прийняли ОСОБА_3 , опікуном якого є ОСОБА_4 , та ОСОБА_2 .

Відповідно до висновку посмертної судово-психіатричної експертизи від 21 травня 2020 року № 20 ОСОБА_1 за життя протягом багатьох років та на моменту укладення договору купівлі-продажу 28 серпня 2014 року виявляла ознаки хронічного стійкого психічного розладу у формі регурентно-депресивного розладу. Визначити глибину і ступінь вираженості наявних у ОСОБА_1 психічних розладів та її здатність розуміти значення своїх дій та керувати ними в період часу, що цікавить суд, неможливо внаслідок малоінформативності відомостей про її психічний стан в матеріалах цивільної справи та медичній документації.

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування

Вивчивши матеріали справи, доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_3 , подана в його інтересах законним представником ОСОБА_4 , підлягає задоволенню.

Відповідно частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Стаття 203 ЦК України містить загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 листопада 2019 року в справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19) вказав, що підставою для визнання правочину недійсним згідно частини першої статті 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та керувати ними.

Дослідивши наявні у справі довідку про перебування позивача на обліку та амбулаторному лікуванні в клінічному психоневрологічному диспансері, висновок судово-психіатричної експертизи від 9 вересня 2016 року № 501, та надавши їм належну оцінку, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку, що на момент вчинення оспорюваного правочину ОСОБА_1 не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними, а тому відповідно до частини першої статті 225 ЦК України наявні підстави для визнання оспорюваного правочину недійсним.

За змістом частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.Відповідно до частини п`ятої статті 216 ЦК України вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

У постановах Верховного Суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 320/2617/17, від 31 жовтня 2020 року у справі № 373/ 2144/18, на які посилається заявник у касаційній скарзі, зроблено висновок, що нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Тлумачення абзацу 2 частини п`ятої статті 216 ЦК України свідчить, що суд має право самостійно застосувати правові наслідки недійсності тільки нікчемного правочину.

Відповідно до частини першої статті 226 ЦК України опікун може схвалити дрібний побутовий правочин, вчинений недієздатною фізичною особою, у порядку, встановленому статтею 221 цього Кодексу. У разі відсутності такого схвалення цей правочин та інші правочини, які вчинені недієздатною фізичною особою, є нікчемними.

Частиною третьою статті 226 ЦК України передбачено, що дієздатна сторона зобов`язана повернути опікунові недієздатної фізичної особи все одержане нею за недійсним правочином, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість майна за цінами, які існують на момент відшкодування. Опікун зобов`язаний повернути дієздатній стороні все одержане недієздатною фізичною особою за нікчемним правочином. Якщо майно не збереглося, опікун зобов`язаний відшкодувати його вартість, якщо вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла винна поведінка опікуна.

Тобто, стаття 226 ЦК України регулює правові наслідки вчинення правочину недієздатною особою, яка визнана такою у судовому порядку, за відсутності схвалення вчиненого правочину її опікуном. Такі правочини відповідно до абзацу другого частини першої статті 226 ЦК України вважаються нікчемними, до яких застосовуються наслідки недійсності нікчемного правочину визначені у частинах другій-четвертій зазначеної статті.

Системний аналіз статей 225 та 226 ЦК України діє підстави для висновку, що вони регулюють різні за видом недійсні правочини, зокрема положення статті 225 ЦК України застосовуються до оспорюваного правочину, тоді як стаття 226 ЦК України встановлює нікчемність правочину, що не вимагає визнання його недійсним в судовому порядку.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилалася на те, що вона, хоча і не була визнана в судовому порядку недієздатною, але в момент вчинення оспорюваного правочину не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними, а тому просила визнати договір купівлі-продажу квартири від 28 серпня 2014 року недійсним на підставі статті 225 ЦК України. Наведене свідчить про те, що суд апеляційної інстанції помилково застосував до спірних правовідносин положення статті 226 ЦК України, які не підлягали застосуванню.

Відповідно до частини першої статті 11 ЦПК України (в редакції, чинній на момент розгляду справи судом першої інстанції) суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Зі змісту позовної заяви ОСОБА_6 убачається, що вона не заявляла вимогу про застосувати наслідків недійсності оспорюваного правочину від 28 серпня 2014 року.

В порушення одного із принципів цивільного судочинства - диспозитивності, суд апеляційної інстанції на зазначене не звернув уваги, самостійно застосував наслідки недійсності правочину, а також та не урахував, що в провадженні Сихівського районного суду м. Львова перебуває справа № 464/2007/17 за позовом ОСОБА_5 про застосування наслідків недійсності правочину.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Ураховуючи, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норму матеріального права - статтю 226 ЦК України, та в порушення норм процесуального права вийшов за межі позовних вимог, внаслідок чого необґрунтовано змінив рішення Сихівського районного суду м. Львова від 03 лютого 2017 року, доповнивши його резолютивну частину абзацом про стягнення з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (законний представник ОСОБА_4 ) на користь ОСОБА_5 501 301,00 грн - по 250 500,00 грн з кожного, постанова Львівського апеляційного суду від 08 лютого 2021 року в цій частині підлягає скасуванню.

Щодо вирішення питання про розподіл судового збору

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

Відповідно до частини першої-другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У частин шостій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Згідно з пунктом 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються особи з інвалідністю I та II груп, законні представники дітей з інвалідністю і недієздатних осіб з інвалідністю.

Якщо позивач, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, якщо його також не звільнено від сплати цих витрат.

Відповідно до підпунтку 7 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» за подання касаційної скарги на рішення суду ставка судового збору складає 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви.

Ураховуючи, що постанова суду апеляційної інстанції оскаржувається лише в частині застосування наслідків недійсності правочину, а саме в частині стягнення з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , законним представником якого є ОСОБА_4 , на користь ОСОБА_5 501 301,00 грн та беручи до уваги, що ОСОБА_3 звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» як недієздатна особа, з ОСОБА_5 в дохід держави підлягає стягненню судовий збір у розмірі 10 026,02 грн за розгляд справи в суді касаційної інстанції.

Щодо вирішення питання про відшкодування витрат, понесених на професійну правничу допомогу

Пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України передбачено, що до витрат пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до частин першої-шостої статті 137 ЦК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 , законним представником якого є ОСОБА_4 , просив стягнути з ОСОБА_5 на його користь 15 000,00 грн на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

На підтвердження витрат на професійну правничу допомогу під час розгляду справи у суді касаційної інстанції, законний представник позивача надав додаткову угоду до договору про надання правової допомоги від 05 березня 2021 року та акт приймання-передачі виконаних робіт (наданих послуг) від 22 березня 2021 року.

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_5 заперечувала проти стягнення на користь ОСОБА_3 15 000,00 грн на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, посилаючись на недоведеність законним правонаступником позивача таких витрат, оскільки до касаційної скарги не надано доказів їх фактичної сплати. Зазначила, що середня вартість послуг адвоката з написання касаційної скарги у місті Львові складає 5000,00 грн, а тому зважаючи на незначну складність справи, вважала, що заявлена до стягнення сума 15 000,00 грн є завищеною та неспівмірною із складністю справи та обсягом наданих адвокатом послуг.

Відповідно до правової позиції Об`єднаної палати Верховного Суду у складу суддів Касаційного господарського суду від 3 жовтня 2019 року у справі №922/445/19 витрати на професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною чи тільки має бути сплачено.

З огляду на наведене, необґрунтованими є аргументи ОСОБА_5 про відсутність підстав для відшкодування витрат на професійну правничу допомогу з огляду на неподання заявником доказів на підтвердження їх фактичної оплати.

Разом з тим, обґрунтованими є доводи ОСОБА_5 про неспівмірність заявлених ОСОБА_3 , в особі його законного представника ОСОБА_4 , витрат на професійну правничу допомогу.

Згідно з пунктом 3 укладеної між ОСОБА_4 та адвокатом Мурало М. М. додаткової угоди від 05 березня 2021 року до договору про надання правової допомоги від 19 вересня 2018 року сторони узгодили фіксований гонорар адвоката у розмірі 15 000,00 грн.

Відповідно до акту приймання-передачі виконаних робіт (наданих послуг) від 22 березня 2021 року загальна кількість годин роботи адвоката, витрачених на надання послуг із правничої допомоги клієнту ОСОБА_4 , складає 25 годин.

Зокрема на усну консультацію та формування позиції захисту витрачено 2 години часу; на пошук, вивчення та аналіз судової практики Верховного Суду щодо застосування статей 225 226 ЦК України для визначення підстав касаційного оскарження витрачено 12 годин; на вивчення судової практики, теоретичного матеріалу та формування правового висновку щодо можливості одночасного застосування статей 225 226 ЦК України витрачено 8 годин; на підготовку та написання касаційної скарги - 3 години, а загалом - 25 годин роботи.

Зважаючи на те, що усна консультація, формування позиції захисту щодо касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції мають організаційний характер, є складовими підготовки касаційної скарги, тривалість такої робити є неспівмірним із складністю справи та виконаними адвокатом обсягом робіт (наданих послуг).

Вивчення та аналіз судової практики Верховного Суду щодо застосування статей 225 226 ЦК України для визначення підстави касаційного оскарження та вивчення судової практики і теоретичного матеріалу для власного формування правового висновку щодо можливості одночасного застосування статей 225 226 ЦК України за своєю суттю є послугами, що дублюються, складовими одного завдання. Зважаючи на конкретно установлені судами у зазначеній справі обставини та її складність, колегія суддів вважає, що достатнім часом, необхідним адвокату для вивчення та аналізу судової практики є 4 годин.

Урахувавши співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката зі складністю справи і виконаним ним обсягом робіт (наданих послуг), необхідного йому часу на виконання відповідних робіт (наданих послуг), а також зважаючи на подане представником відповідача заперечення щодо розміру витрат на професійну правничу допомогу, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення заяви законного представника ОСОБА_4 , який діє в інтересах ОСОБА_3 , про відшкодування йому витрат на професійну правничу допомогу частково, в розмірі 5 000,00 грн.

Керуючись статтями 400 409 413 415 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 , подану в його інтересах законним представником ОСОБА_4 , задовольнити.

Постанову Львівського апеляційного суду від 08 лютого 2021 року в частині стягнення з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (законний представник ОСОБА_4 ) на користь ОСОБА_5 501 301,00 грн - по 250 500,00 грн з кожного скасувати.

В іншій частині постанову Львівського апеляційного суду від 08 лютого 2021 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_5 в дохід держави 10 026,02 грн судового збору за розгляд справи в суді касаційної інстанції.

Стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 5 000,00 грн на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: А. С. Олійник

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко