ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 травня 2024 року

м. Київ

справа № 464/3434/19

провадження № 61-10491св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , Львівська міська рада, Перша львівська державна нотаріальна контора, Шоста львівська державна нотаріальна контора,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційні скарги ОСОБА_2 та Львівської міської ради на постанову Львівського апеляційного суду від 13 червня 2023 року у складі колегії суддів: Крайник Н. П., Левика Я. А., Шандри М. М.

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Львівської міської ради, Першої львівської державної нотаріальної контори, Шостої львівської державної нотаріальної контори про визнання протиправною та скасування ухвали, визнання недійсним та скасування державного акта на право власності на земельну ділянку, визнання недійсним та скасування свідоцтва про право на спадщину,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вищевказаним позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, і остаточно просила:

- визнати протиправною та скасувати ухвалу 17 сесії 4 скликання Львівської міської ради від 20 жовтня 2005 року № 2596 в частині надання ОСОБА_3 у приватну власність земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 ;

- визнати недійсним та скасувати державний акт на право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 4610136800:03:006:0038, серія ЯД № 501053, виданий Львівським міським управлінням земельних ресурсів 28 лютого 2007 року;

- визнати недійсним і скасувати свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 28 жовтня 2014 року, видане державним нотаріусом Шостої Львівської державної нотаріальної контори та зареєстроване в реєстрі за № 3-885.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилалася на те, що їй на праві приватної власності належить будинок АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 03 грудня 2001 року, згідно з яким, ОСОБА_4 (мати позивача) подарувала їй житловий будинок з належними до нього будівлями та спорудами за зазначеною адресою, який розташований на земельній ділянці площею 1 611,3 кв. м по фактичному користуванню.

Відповідачами при проведенні приватизації за ОСОБА_3 земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , було порушено її право користування земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки частина земельної ділянки, на якій знаходиться належна їй на праві власності господарська будівля, передана у власність ОСОБА_3 , що у подальшому перейшла у власність ОСОБА_2 .

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Сихівський районний суд міста Львова рішенням від 20 липня 2021 року відмовив у задоволенні позову.

Рішення місцевий суд мотивував тим, що при розгляді справи не встановлено, що Львівська міська рада при прийнятті оспорюваної ухвали діяла поза межами своїх повноважень з порушенням вимог закону, а також порушенням земельних прав позивача; позивачем не обґрунтовано, а під час розгляду справи не встановлено порушення відповідачами Шостою львівською держаної нотаріальною конторою та Першою львівською державною нотаріальною конторою, які вчиняли нотаріальні дії, прав позивача; оскільки не встановлено підстав для скасування ухвали Львівської міської ради в частині надання земельної ділянки у приватну власність ОСОБА_3 , тому відсутні підстави для задоволення вимог про скасування державного акта на право власності на земельну ділянку та свідоцтва про право на спадщину за заповітом як похідних вимог.

Львівський апеляційний суд постановою від 13 червня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив. Рішення Сихівського районного суду міста Львова від 20 липня 2021 року скасував та прийняв нову постанову про задоволення позову.

Визнав протиправною та скасував ухвалу 17 сесії 4 скликання Львівської міської ради від 20 жовтня 2005 року № 2596 в частині надання ОСОБА_3 у приватну власність земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 .

Визнав недійсним та скасував державний акт на право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 4610136800:03:006:0038, серія ЯД № 501053, виданий 28 лютого 2007 року ОСОБА_3

Визнав недійсним та скасував свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 28 жовтня 2014 року, видане державним нотаріусом Шостої львівської державної нотаріальної контори та зареєстроване в реєстрі за № 3-885, ОСОБА_2 на земельну ділянку для обслуговування житлового будинку площею 0,10 га, кадастровий номер 4610136800:03:006:0038, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Постанову апеляційний суд мотивував тим, що позивач є власником будинку з належними до нього господарськими будівлями за адресою: АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 03 грудня 2001 року, який розташований на земельній ділянці площею 1 611,3 кв. м; вказана земельна ділянка на підставі рішення Виконавчого комітету Львівської міської ради депутатів трудящих від 23 грудня 1958 року «Про розгляд матеріалів по обміру земель по кварталах» була залишена в користуванні попереднього власника ОСОБА_4 ; з 23 грудня 1958 року земельна ділянка за зазначеною адресою з користування як ОСОБА_4 , так і ОСОБА_5 не вилучалася, межі земельних ділянок, відведених для обслуговування вищезазначених будинків, не змінювались, в інших розмірах не були погоджені; висновком будівельно-технічної експертизи від 19 грудня 2018 року № 3769 встановлено, що межа проходить по господарській споруді ОСОБА_1 .

Короткий зміст та узагальнені доводи осіб, які подали касаційній скарги

Від ОСОБА_2 у липні 2023 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга на постанову Львівського апеляційного суду від 13 червня 2023 року, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального прав, просить скасувати оскаржуване судове рішення і ухвалити нове про відмову в задоволенні позову.

Від Львівської міської ради у серпні 2023 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга на постанову Львівського апеляційного суду від 13 червня 2023 року, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального прав, просить скасувати оскаржуване судове рішення і ухвалити нове про відмову в задоволенні позову.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 як на підставу оскарження судового рішення заявник посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України та, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 01 серпня 2022 року у справі № 619/1415/19, від 23 січня 2019 року у справі № 580/168/16-ц, від 12 лютого 2020 року у справі № 545/1149/17, від 25 жовтня 2022 року у справі № 307/2175/15, від 02 березня 2020 року у справі № 464/6276/16, від 20 липня 2022 року у справі № 683/2422/19, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17.

Висновок судової будівельно-технічної експертизи від 19 грудня 2018 року № 3769 є неналежним та недопустимим доказом в розумінні статей 76-78 ЦПК України, оскільки не містить інформації щодо предмета доказування, складений з порушенням встановленого порядку.

Проведена експертиза є односторонньою, необ`єктивною та необґрунтованою за відсутності необхідного обсягу землевпорядних документів.

Заявлені ОСОБА_1 позовні вимоги не узгоджуються із способом захисту прав на земельну ділянку, визначеним статтею 152 ЗК України; позивач не довела, що вона є землекористувачем або власником земельної ділянки; не надала доказів порушення її права відповідачами; дій щодо обміру земельної ділянки на АДРЕСА_1 ніколи не проводила, земельна ділянка у визначеному земельним законодавством не сформована, її межі не визначені в натурі на місцевості.

Суд не розглянув питання застосування позовної давності, про що було заявлено відповідачами під час розгляду справи в суді першої інстанції.

21 липня 2016 року ОСОБА_1 зверталася до Сихівського районного суду міста Львова з адміністративним позовом (справа № 464/5847/16-а) про скасування ухвали сесії Львівської міської ради від 20 жовтня 2005 року № 2596, а позовна вимога про визнання протиправною та скасування цієї ухвали подана до суду в рамках розгляду справи № 464/3434/19 12 серпня 2019 року, тобто з пропуском передбаченого законом строку на оскарження.

У касаційній скарзі Львівська міська рада як на підставу оскарження судового рішення посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України та, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 01 серпня 2022 року у справі № 619/1415/19, від 23 січня 2019 року у справі № 580/168/16-ц, від 12 лютого 2020 року у справі № 545/1149/17, від 25 жовтня 2022 року у справі № 307/2175/15, від 02 березня 2020 року у справі № 464/6276/16, від 20 липня 2022 року у справі № 683/2422/19, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17.

Апеляційний суд ухвалив рішення без повного дослідження усіх доказів, що мають значення у справі, а також встановив обставини, що мають суттєве значення для справи на підставі недопустимого доказу; не встановив, що позовні вимоги не узгоджуються із способом захисту прав на земельну ділянку, визначеним статтею 152 ЗК України.

Позивач не довела, що вона є землекористувачем або власником земельної ділянки; суд не розглянув питання застосування позовної давності, про що було заявлено відповідачами.

Відзив на касаційні скарги іншими учасниками справи не подано

Рух касаційних скарг в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 07 серпня 2023 року відкрив провадження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 та витребував її матеріали із Сихівського районного суду міста Львова.

Справа № 464/3434/19 надійшла до Верховного Суду 08 вересня 2023 року.

Верховний Суд ухвалою від 07 серпня 2023 року відкрив провадження у цій справі за касаційною скаргою Львівської міської ради.

Фактичні обставини справи, з`ясовані судами

Згідно з архівним витягом з рішення виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 23 грудня 1958 року № 1353 «Про розгляд матеріалів по обміру земель по кварталах» виконком Львівської міської ради вирішив залишити в користуванні земельні ділянки відповідно до існуючих норм за землекористувачами в таких розмірах - ОСОБА_4 ( АДРЕСА_1 ) земельну ділянку загальною площею користування 1 513,8 кв. м, а ОСОБА_6 ( АДРЕСА_1 ) загальною площею користування 1 611,3 кв. м.

Межі земельних ділянок, відведених для обслуговування вищезазначених будинків, ніколи не змінювались та в інших розмірах не були погоджені.

Між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 08 травня 1961 року було укладено договір міни будинковолодіннями, згідно з яким ОСОБА_4 отримала право власності на будинок за адресою: АДРЕСА_1 , а ОСОБА_6 - право власності на будинок за адресою: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 є власником будинку з належними до нього господарськими будівлями за адресою: АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 03 грудня 2001 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Гавриловою В. А. та зареєстрованого в реєстрі за № 3751, за яким ОСОБА_4 подарувала ОСОБА_1 зазначений житловий будинок, який належав дарувальнику на підставі договору міни від 08 травня 1961 року.

Згідно з пунктом 2 зазначеного договору житловий будинок з належними до нього будівлями та спорудами розташований на земельній ділянці площею 1 011,3 кв. м (по фактичному користуванню).

Відповідно до довідки Обласного комунального підприємства «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» від 31 січня 2023 року № 319 зазначена у договорі дарування від 02 грудня 2001 року за реєстраційним № 3751 площа земельної ділянки 1 011,3 кв. м є помилковою, оскільки згідно з архівними даними за будинком на АДРЕСА_1 закріплена земельна ділянка площею 1 611,3 кв. м.

Вказане також підтверджується архівними витягами від 23 грудня 2004 року та від 04 листопада 2016 року.

Ухвалою 17-ої сесії 4-го скликання Львівської міської ради від 20 жовтня 2005 року № 2596 у власність ОСОБА_3 передано земельну ділянку площею 0,1000 га для обслуговування житлового будинку на АДРЕСА_1 .

28 лютого 2007 року на підставі вищезазначеної ухвали ОСОБА_3 видано державний акт на право власності серія ЯД № 501053 на земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер 4610136800:03:006:0038.

ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

ОСОБА_2 28 жовтня 2014 року отримав свідоцтво про право на спадщину за законом та став власником спірної земельної ділянки.

Згідно з висновком експерта № 20-2259 судово-почеркознавчої експертизи, складеним 20 жовтня 2020 року експертами Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз на виконання ухвали Сихівського районного суду міста Львова від 12 лютого 2020 року, підпис у акті встановлення і узгодження меж земельної ділянки ОСОБА_3 від 19 серпня 2004 року виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою.

Відповідно до висновку експерта № 3769 судової будівельно-технічної експертизи, складеного 19 грудня 2018 року Львівським науково-дослідним інститутом судових експертиз на виконання заяви ОСОБА_1 , фактичне (на даний час) землекористування земельною ділянкою АДРЕСА_1 в частині межування з земельною ділянкою № АДРЕСА_1 не відповідає даним, що відображені на генеральному плані земельної ділянки 1959 року, генплані-схемі земельної ділянки 17 листопада 1968 року та плані земельної ділянки, що відображений в технічному паспорті від 25 листопада 1992 року.

Розташування межі земельної ділянки АДРЕСА_1 відповідно до державного акта серії ЯД № 501053 в частині межування з земельною ділянкою № 101-a передбачає накладання частини земельної ділянки № АДРЕСА_1 на частину земельної ділянки № АДРЕСА_1 , що не відповідає розмірам, конфігурації та місцю розташування межі по фактичному користуванню та межі, яка відображена на генеральному плані земельної ділянки 1959 року, генплані-схемі земельної ділянки 17 листопада 1958 року та плані земельної ділянки, що відображена в технічному паспорті від 25 листопада 1992 pоку.

Межа земельної ділянки № АДРЕСА_1 (зі сторони земельної ділянки 101-а) відповідно до державного акта проходить (перетинає) по господарських будівлях, що розташовані на ділянці АДРЕСА_1 та майже впритул проходить біля стіни будинку № 101-a, захоплює прохід (стежку), яка сполучає частину земельної ділянки, де розташовані будівлі і частину ділянки, що нижче будинку, а також захоплює фактичну огорожу (див. таблицю 1 додаток 2 до висновку). По розмірах, конфігурації та за місцем розташування межа між будинковолодіннями 101 та 101-а за даними державного акта не відповідає розмірам, конфігурації та місцем розташування межі по фактичному користуванню, а також не відповідає розмірам, конфігурації та місцем розташування «історичної» межі, зазначеної на генеральному плані земельної ділянки 1959 року, генплані-схемі земельної ділянки 17 листопада 1958 року та плані земельної ділянки, що відображена в технічному паспорті від 25 листопада 1992 року.

При такому розташуванню межі, як зазначено в державному акті, для будинковолодіння АДРЕСА_1 -a не буде можливості ведення відповідного догляду та обслуговування житлового будинку та будівель, які розташовані на земельній ділянці № АДРЕСА_1 , матиме місце відсутність проходу на нижню частину ділянки, що суперечить вимогам пункту 3.25* ДБН 360-92* «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень» та пункту 6.1.41 ДБН Б.2.2-12:2018 «Планування і забудова територій».

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 15 ЦК України та частиною першою статті 16 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з частиною першою статті 3 ЗК України земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Використання власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Аналогічні приписи містяться і у статті 1 ЗК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин.

Відповідно до частини другої статті 4 ЗК України завданнями земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.

Підстави набуття права на землю шляхом передачі ділянок у власність встановлюються нормами ЗК України.

Статтями 116 118 ЗК України визначено підстави й порядок набуття громадянами і юридичними особами права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності.

Згідно з частинами першою, другою статті 118 ЗК України громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.

Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.

Відповідно до частини першої статті 125 ЗК України право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

Частиною першою статті 126 ЗК України передбачено, що право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Перелік підстав припинення права користування земельною ділянкою визначений у статті 141 ЗК України є вичерпним.

Відповідно до статті 143 ЗК України примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі: використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; неусунення допущених порушень законодавства; конфіскації земельної ділянки; викупу (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності; примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов`язаннях власника цієї земельної ділянки; невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.

Частинами першою, другою статті 152 ЗК України передбачено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Отже, власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється згідно з частиною третьою статті 152 ЗК України шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів захисту.

За положеннями частин першої, другої статті 153 ЗК України власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України. У випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами України, допускається викуп земельної ділянки. При цьому власникові земельної ділянки відшкодовується її вартість.

У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акту, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (частина перша статті 155 ЗК України).

Відповідно до частин другої, п`ятої статті 158 ЗК України виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів спір вирішується судом.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод та інтересів, а тому суд повинен установити, чи були порушені або невизнані права, свободи чи інтереси особи, яка звернулася до суду за їх захистом, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову у їх задоволенні.

Встановивши, що ОСОБА_1 є власником будинку з належними до нього господарськими будівлями за адресою: АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 03 грудня 2001 року, який розташований на земельній ділянці площею 1 611,3 кв. м, межі земельних ділянок, відведених для обслуговування житлових будинків за адресою: АДРЕСА_1 та 101-а ніколи не змінювались та в інших розмірах не були погоджені, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що позивач довела належними та допустимими доказами право на звернення до суду з цим позовом.

Згідно з частиною першою статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Відповідно до частини другої статті 120 ЗК України якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Врахувавши висновок експерта № 3769 судової будівельно-технічної експертизи, складений 19 грудня 2018 року Львівським науково-дослідним інститутом судових експертиз, а також докази, які містяться у матеріалах справи, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки частина земельної ділянки на АДРЕСА_1 накладається на частину земельної ділянки на АДРЕСА_1 , якою користується ОСОБА_1 .

Доводи касаційних скарг про те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 01 серпня 2022 року у справі № 619/1415/19, від 23 січня 2019 року у справі № 580/168/16-ц, від 12 лютого 2020 року у справі № 545/1149/17, від 25 жовтня 2022 року у справі № 307/2175/15, від 02 березня 2020 року у справі № 464/6276/16, від 20 липня 2022 року у справі № 683/2422/19, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, не заслуговують на увагу з таких підстав.

Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20), на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Враховуючи викладене, висновки суду апеляційної інстанції не суперечать практиці Верховного Суду, викладеній у постановах, на які посилається заявник у касаційній скарзі, оскільки апеляційний суд під час розгляду цієї справи надав правову оцінку наведеним доводам і наданим доказам, здійснив юридичну оцінку усіх фактичних обставин справи.

Посилання у касаційних скаргах на те, що висновок судової будівельно-технічної експертизи від 19 грудня 2018 року № 3769 є неналежним та недопустимим доказом в розумінні статей 76-78 ЦПК України, оскільки не містить інформації щодо предмета доказування, складений з порушенням встановленого порядку, суд касаційної інстанції відхиляє з огляду на таке.

Згідно зі статтею 113 ЦПК України якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним, судом може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експерту (експертам). Якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам). Повторна експертиза призначається, коли є сумніви у правильності висновку експерта, пов`язані з його недостатньою обґрунтованістю чи з тим, що він суперечить іншим матеріалам справи, а також за наявності істотного порушення процесуальних норм, які регламентують порядок призначення і проведення експертизи.

Статтею 12 ЦПК України передбачена рівність прав учасників справи щодо здійснення процесуальних прав та обов`язків, передбачених Законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Висновок експерта за результатами експертизи, проведеної у цій справі, неповним або неясним не визнавався та не викликав сумнівів у його правильності, а тому апеляційний суд обґрунтовано поклав його в основу судового рішення.

Крім того, Верховний Суд вважає за необхідне зазначити, що експертиза у цій справі проведена атестованим судовим експертом, який має відповідну освіту, необхідну для проведення такої експертизи, при цьому висновок експерта відповідає вимогам чинного законодавства, не містить недоліків, які б породжували сумніви у правильності та обґрунтованості зроблених висновків, узгоджуються з іншими доказами, які надані у цій справі.

Також є помилковими посилання у касаційних скаргах на незастосування апеляційним судом позовної давності до спірних правовідносин.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

У частині четвертій статті 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Частиною першою статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз словоформ «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_1 зверталася до Сихівського районного суду міста Львова з адміністративним позовом до Львівської міської ради, третя особа - ОСОБА_2 , про визнання незаконною та скасування ухвали Львівської міської ради від 20 жовтня 2005 року № 2596 «Про передачу громадянам у приватну власність, спільну сумісну власність та оренду земельних ділянок у м. Львові».

Сихівський районний міста Львова ухвалою від 21 липня 2016 року відкрив провадження у справі № 464/5847/16-а за адміністративним позовом ОСОБА_1 , а ухвалою від 18 серпня 2016 року - позовну заяву залишив без розгляду на підставі пункту 5 частини першої статті 155 КАС України, у зв`язку з поданням заяви про відкликання позовної заяви.

З цим позовом ОСОБА_1 звернулася до суду 27 червня 2019 року, а заяву про збільшення позовних вимог, в якій, окрім іншого, просила визнати протиправною та скасувати ухвали 17 сесії 4 скликання Львівської міської ради від 20 жовтня 2005 року № 2596 в частині надання ОСОБА_3 у приватну власність земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , подала 12 серпня 2019 року.

У грудні 2019 року представник Львівської міської ради подав відзив на позовну заяву, в якому, зокрема просив у разі обґрунтованості позовних вимог застосувати наслідки спливу позовної давності.

Також у грудні 2019 року із клопотанням про застосування позовної давності звернулася представник ОСОБА_8 .

Відповідно до частини третьої статті 49 ЦПК України у редакції, чинній на час подання заяви про збільшення позовних вимог, до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п`ять днів до початку першого судового засідання у справі.

Заявою про збільшення позовних вимог ОСОБА_1 доповнила предмет позову.

Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить ухвалити судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Отже, ОСОБА_1 , обґрунтовуючи позовні вимоги посилалася на ухвалу Львівської міської ради 17 сесії 4 скликання від 20 жовтня 2005 року № 2596, яку вважала незаконною, а у подальшому подала заяву про збільшення позовних вимог, в якій просила її визнати протиправною та скасувати.

Таким чином, Верховний Суд не вбачає порушення норм процесуального права при прийнятті заяви про збільшення позовних вимог, оскільки фактично цією заявою не змінено підстави позову.

Крім того, Верховний Суд вважає за необхідне зазначити, що ОСОБА_1 звернулася до суду з цим позовом у червні 2019 року, тому не пропустила строк звернення до суду.

Аргументи касаційної скарги ОСОБА_2 , що заявлені ОСОБА_1 позовні вимоги не узгоджуються із способом захисту прав на земельну ділянку, визначеним статтею 152 ЗК України, суд касаційної інстанції також відхиляє, оскільки відповідно до частин першої, другої статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Заявлені ОСОБА_1 позовні вимоги не суперечать чинному законодавству України.

Інші доводи заявників стосуються переоцінки письмових доказів і обставин справи, що виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції, передбачені статтею 400 ЦПК України, і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, а спрямовані виключно на доведення необхідності переоцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справі «Пономарьов проти України») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційних скаргах доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційних скарг висновків суду не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційні скарги залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_2 та Львівської міської ради залишити без задоволення.

Постанову Львівського апеляційного суду від 13 червня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. В. Литвиненко

А. І. Грушицький

Є. В. Петров