Постанова

Іменем України

16 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 465/4294/18

провадження № 61-4820св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Дочірнє підприємство «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргуДочірнього підприємства «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» на постанову Львівського апеляційного суду від 20 квітня 2022 року у складі колегії суддів: Шеремети Н. О., Ванівського О. М., Мельничук О. Я.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Дочірнього підприємства «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» в особі Регіонального виробничого управління «Львівавтогаз» про скасування наказу про звільнення, зміну формулювання причин звільнення, зобов`язання видати належно оформлену трудову книжку та стягнення середньої заробітної плати за час затримки видачі трудової книжки.

Під час розгляду справи ОСОБА_1 змінив предмет позову та збільшив позовні вимоги, які мотивував тим, що з 2010 року він працював на посаді начальника автомобільної газонаповнювальної компресорної станції- Львів-5 (далі - АГНКС - Львів-5) регіонального виробничого управління «Львівавтогаз»

(далі - РВУ «Львівавтогаз) Дочірнього підприємства «Укравтогаз» (далі -

ДП «Укравтогаз») Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України»

(далі - НАК «Нафтогаз України»).

17 липня 2017 року надіслав на адресу відповідача заяву про звільнення за власним бажанням, в якій просив останнім днем роботи вважати 08 серпня 2017 року, а в день звільнення провести з ним розрахунок усіх сум, що йому належать, та надіслати на його адресу належним чином оформлену трудову книжку із записом про звільнення. Тобто належним чином повідомив відповідача за два тижні про розірвання трудового договору з його ініціативи, однак відповідач не провіврозрахунок при звільненні та не видавйому належним чином оформленутрудову книжку.

30 травня 2018 року вінповторно надіслав заяву про видачу йому належним чином оформленої трудової книжки, однак ця заява відповідачем проігнорована.

Під час розгляду справи в суді йому стало відомо, що 19 вересня 2018 року відповідач видав наказ № 204к про звільнення його з роботи запунктом 4 статті40 КЗпП України (за прогул без поважних причин), тобто за відсутність на роботі з 09 серпня 2017 року до 19 вересня 2018 року.

Зазначений наказ від 19 вересня 2018 року № 204к про звільнення вважає протиправним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки при його звільненні за прогул не враховано подану ним ще 17 липня 2017 року заявупро звільнення за власним бажанням.

Наголошував на тому, що у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникувиплачується середній заробіток за весь час затримки видачі трудової книжки.

Посилаючись на наведене, з урахуванням заяви про зміну предмета позову

від 12 лютого 2019 року, ОСОБА_1 просив суд:

- скасувати наказ від 18 вересня 2018 року №204к про його звільнення

з роботи запунктом 4 статті 40 КЗпП України;

- змінити формулювання причин звільнення, а саме: формулювання « ОСОБА_1 , начальника АГНКС -Львів-5, звільнити з роботи з 18вересня 2018 року за прогул без поважних причин, згідно з пунктом 4 статті 40

КЗпП України» змінити на формулювання « ОСОБА_1 , начальника АГНКС -Львів-5, звільнити з роботи з 09серпня 2017 року за власним бажанням, згідно з частиною першою статті 38 КЗпП України»;

- зобов`язати ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» в особі

РВУ «Львівавтогаз» видати ОСОБА_1 належно оформлену трудову книжку із записом від 09 серпня 2017 року про звільнення на підставі статті 38

КЗпП України;

- стягнути з ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» в особі

РВУ «Львівавтогаз» на його користь середню заробітну плату за час затримки видачі трудової книжки у розмірі 170 637,17 грн (станом на 12 лютого

2019 року).

Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 26 жовтня 2021 року

у складі судді Дзеньдзюри С. М. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач після подання ним заяви на звільнення за власним бажанням із зазначенням дати останнього дня його роботи 08 серпня 2017 року, 09 серпня 2017 року вийшов на роботу, що підтверджується його присутністю на спільному засіданні адміністрації

та профкому, що свідчить про відкликання ним заяви про звільнення. Надалі,

з 09 серпня 2017 року до дня звільнення 18 вересня 2018 року, не виходив на роботу, не надав доказів на підтвердження поважності причин відсутностійого на робочому місці після засідання профкомуРВУ «Львівавтогаз»

ДП «Укравтогаз» з 09 серпня 2017 року до дня звільнення - 18 вересня

2019 року, допустив прогул, а отже, правильним є його звільнення на підставі пункту 4 статті40 КЗпП України.

Постановою Львівського апеляційного суду від 20 квітня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволеночастково. Рішення Франківського районного суду м. Львова від 26 жовтня 2021 рокускасовано та ухвалено нове судове рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

Зміненоформулювання причини звільнення ОСОБА_1 , начальника

АГНКС -Львів-5, зазначені в наказі начальника РВУ«Львівавтогаз»

ДП «Укравтогаз» від 19 вересня 2018року № 204к «Про звільнення з роботи»

з пункту4 статті 40 КЗпП України на статтю38 КЗпП України, та дату звільнення - з 18 вересня 2018 року на 08серпня 2017 року.

Зобов`язано ДП«Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» видати ОСОБА_1 належно оформлену трудову книжку із записом від 08серпня 2017 року про звільнення на підставі статті 38 КЗпП України.

Стягнуто ДП«Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» на користь ОСОБА_1 529 470,48 грн середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки,

з утриманням з цієї суми установлених законодавством України податків

і зборів.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивач належним чином виконав вимоги статті 38 КЗпП України шляхом своєчасного повідомлення відповідача про своє звільнення за власним бажанням, а також надав письмову згоду на пересилання трудової книжки поштою, вказавши при цьому поштову адресу, на яку йому необхідно надіслати його трудову книжку.

ОСОБА_1 не вийшов 09серпня 2017 року на роботу, подану ним заяву до

08 серпня 2017 року не відкликав, з огляду на закінчення строку попередження при розірванні трудового договору з ініціативи працівника, відсутність його на роботі після 09серпня 2017 року не може бути підставою для звільнення за прогул відповідно до пункту4 статті 40 КЗпП України.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в частині зміни формулювання причин звільнення та, посилаючись на положення частини третьоїстатті 235 КЗпП України,змінив формулювання причини звільнення позивача з пункту 4 статті40 КЗпП України на статтю 38 КЗпП України та змінив дату звільнення з 18 вересня 2018 року

(з урахуванням його заяви від 17 липня 2017 року про розірвання трудового договору) на08 серпня 2017 року.

Установивши, що у день звільнення і станом на день ухвалення судом апеляційної інстанції судового рішення, позивачу безпідставно не видано трудову книжку та не направлено її поштовим засобом зв`язку, згідно із поданою ним заявою, апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки.

У своїх розрахунках середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки суд апеляційної інстанції виходив з того, що днем звільнення

ОСОБА_1 , а відповідно, і датою, коли він повинен був отримати трудову книжку, є 08 серпня 2017 року, розмір середньоденної заробітної плати складав 450,23 грн, що не заперечував відповідач, а отже, з урахуванням кількостіробочих днів за час затримки видачі трудової книжки з 09серпня 2017 року(наступний день за днем звільнення) до 20 квітня 2022 року (день прийняття апеляційним судом постанови), тобто 1 176 робочих днів, середній заробіток, що підлягає стягненню на користь позивача, становить

529 470,48грн.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У травні 2022 року ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просило скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 20 квітня 2022 року та залишити в силі рішення Франківського районного суду м. Львова від 26 жовтня 2021 року.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 14 липня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі, справу витребувано із суду першої інстанції.

09 вересня 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 08 листопада 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема на застосування апеляційним судом норм права - частини першої статті 38, частини першої статті 40, частини першої статті 233 КЗпП України,без урахування висновків щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, викладених

у постановах Верховного Суду від 27 травня 2018 року у справі № 241/1406/16, від 24 січня 2019 року у справі № 537/2346/17, від 27 липня 2021 року у справі № 552/3400/19.

Ухвалюючи оскаржуване судове рішення, суд апеляційної інстанції зробив помилковий висновок про те, що відповідь ПАТ «УКРПОШТА» (Лапаївка) про неотримання листа № 7900044867354 поштовим відділенням, не може бути доказом неотримання названого відправлення із заявою від 17 липня

2017 року адресатом ДП «Укравтогаз». Неможливість отримання адресатом відправлення, яке не прийняте поштовим відділенням, є очевидним. Отже, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про доведення обставин отримання роботодавцем листа позивача із заявою про звільнення за власним бажанням, оскільки факт відправлення листа може спростувати факт його неотримання, так як відправлення передує отриманню.

Апеляційний суд не врахував висновків Верховного Суду, викладених

у постанові від 24 січня 2019 року у справі № 537/2346/17, на яку посилався відповідач, про необхідність подання працівником заяви у відділ кадрів та відсутності права у відповідача звільняти самостійно без наявності заяви працівника.

У постанові від 27 липня 2021 року у справі № 552/3400/19 Верховний Суд зробив висновок, що надіслання поштовим зв`язком на адресу роботодавця заяви про звільнення за власним бажанням, хоча і є можливим варіантом сповіщення роботодавця про свої наміри працівником, втім, без встановлення факту отримання ним такої заяви, не свідчить про припинення між сторонами трудових відносин з дня надіслання такої заяви. Такі ж висновки зазначені

у постанові Верховного Суду від 22квітня 2020 року у справі № 187/1469/18.

Під час розгляду справи ОСОБА_1 не надав доказів про доведення ним заяви про звільнення за власним бажанням до відома роботодавця, а надані ним докази направлення заяви про звільнення директору підприємства поштовим засобом зв`язку спростовані. Позивач не довів поважності причин відсутності позивача на робочому місці, що підтверджує вчинення ним триваючого прогулу.

При цьому відповідачем дотримано порядок звільнення, а саме: здійснювалися заходи з розшуку ОСОБА_1 та неодноразові спроби отримати пояснення щодо причин прогулу, були направлені повідомлення про необхідність отримання трудової книжки та ознайомлення з наказом про звільнення.

Позивач не звертався до ДП «Укравтогаз» про направлення йому трудової книжки після видачі наказу про звільнення за прогул, а без згоди та заяви працівника роботодавець не має права направити трудову книжку.

Апеляційний суд не дав оцінки пропуску позивачем строку оскарження звільнення та не врахував, що позивач не заперечував факт відсутності його на робочому місціпочинаючи з 09 серпня 2017 року, та зазначив, що цього дня, попри знаходження за місцем роботи, трудові функції не виконував та мав намір отримати трудову книжку, однак відповідач цього не зробив. Тобто позивач майже через рік, після того, як він дізнався про його порушене право, вирішив звернутися до суду. У клопотанні від 12 грудня 2018 року (а.с. 97) про зміну предмета і підстав позову, яке подано до суду 12 лютого 2019 року, позивач зазначив, що він ознайомився з копією наказу про його звільнення

12 грудня 2018 року, оскільки його було надано в судовому засіданні. Таким чином, позивач оскаржив наказ про звільнення з пропуском місячного строку, визначеного частиною першою статті 233 КЗпП України. Вказані обставини та відповідні доводи відповідача судом апеляційної інстанції проігноровані.

Вирішуючи позовні вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки, апеляційний суд не врахував висновків, викладених

у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, оскільки, навіть за умов задоволення заявлених позивачем вимог, суд мав зменшити розмір середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки.

Відзив на касаційну скаргу позивач до Верховного Суду не подав.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

З2010 року ОСОБА_1 працював на посаді начальника АГНКС -Львів-5 Регіонального виробничого управління «Львівавтогаз» ДП «Укравтогаз»

НАК «Нафтогаз України».

17 липня 2017 року, ОСОБА_1 на ім`я начальника РВУ «Львівавтогаз»

Волошина Ю.В. склав заяву про звільнення за власним бажанням, у якій зазначив про розірвання 08 серпня 2017 року трудового договору з його ініціативи на підставі статті38 КЗпП України. У заяві просив удень звільнення надіслати на його адресу: АДРЕСА_1 , належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок всіх сум, що йому належать, останнім днем роботи просив вважати 08 серпня 2017 року.

Також 17липня 2017 рокупозивач склав вимогу про розрахунок при розірванні трудового договору, укладеного на невизначений строк,за ініціативою працівника, в якій просив удень звільнення провести з ним розрахунок усіх сум, що йому належать.

Вказану заяву та вимогу про розрахунок ОСОБА_1 надіслав поштовим засобом зв`язкуна ім`я начальника РВУ «Львівавтогаз» ОСОБА_2 за адресою:

АДРЕСА_2 . На підтвердження направлення цієї поштової кореспонденції позивач надав квитанціюпоштового відділення

№ 7900044867354 та опис вкладення у цінний лист, у якому зазначено вміст листа: заява про звільнення за власним бажанням від 17 липня 2017 року, вимога про розрахунок при розірванні трудового договору, укладеного на невизначений строк за ініціативою працівника від 17 липня 2017 року.

На квитанціїпоштового відділення № 7900044867354 таописі вкладення цінного листа мітиться відбиток штампу«Львів поштамт 17.07.17».

За змістом наданої суду копії заяви ОСОБА_1 про звільнення за власним бажанням, зазначено дату написання заяви - 17 липня 2017 року та дату останнього дня роботи - 08 серпня 2017 року.

30травня 2018 рокупозивач направив на адресу відповідача заяву, в якій, посилаючись на написання ним 17 липня 2017 року заяви про звільнення за власним бажанням,просив надіслати на його адресу належним чином оформлену трудову книжку із записом про звільнення та провести з ним розрахунок усіх сум, що йому належать. Надіслання цієї заяви підтвердивописом вкладеного у цінний лист та квитанцією про поштове відправлення.

Наказом начальника РВУ «Львівавтогаз» від 18 вересня 2018 року №204к, ОСОБА_1 , начальника АГНКС - Львів-5 звільнено з роботи з 18 вересня

2018 року за прогул без поважних причин (був відсутній на роботі з 09 серпня 2017 року до 18 вересня 2018 року) згідно з пунктом 4 статті40 КЗпП України.

У наказі про звільнення підставою зазначено: акт про розгляд питання щодо тривалої відсутності на роботі начальника АГНКС - Львів-5 ОСОБА_1

від 05 вересня 2018 року; акт про відмову від надання письмового пояснення ОСОБА_1 , начальника АГНКС - Львів-5 від 14 вересня 2018 року; акт про відсутність ОСОБА_1 , начальника АГНКС - Львів-5, за місцем проживання

від 14 вересня 2018 року; лист РВУ «Львіавтогаз» ДП «Укравтогаз»

від 17 вересня 2018 року № 02/09; лист ДП «Укравтогаз» від 17 вересня

2018 року № 2563/01-09-18.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, а також в межах доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Касаційна скарга ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У справі, яка переглядається, між сторонами існує спір щодо формулювання причин звільнення позивача, якого звільнено за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України за прогул, проте він вважає, що мав бути звільнений за на підставі частини першої статті 38 КЗпП України, відповідно до направленої ним роботодавцю поштовим засобом зв`язку заяви про звільнення за власним бажанням.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Статтею 21 КЗпП України визначено, що трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до частини першої статті 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою

з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом,

а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Розірвання трудового договору за статтею 38 КЗпП України є різновидом припинення трудових відносин в односторонньому порядку. Правове значення для припинення трудового договору має письмово викладена ініціатива працівника з наміром припинити трудові відносини, що доведена до відома роботодавця в установленому законом порядку. Для припинення трудового договору за цією підставою не має значення, чи була погоджена ця ініціатива з роботодавцем та чи згідний він з такою вимогою робітника. Для працівника виявлення цієї ініціативи створює лише один обов`язок - продовжувати виконання усіх умов трудового договору протягом двох тижнів від дня подання роботодавцю такої заяви. Трудові відносини припиняються незалежно від того, чи видано роботодавцем наказ про звільнення працівника, чи не вчинено такої дії. Відсутність такого наказу не зобов`язує працівника надалі виконувати покладені на нього трудові обов`язки та не продовжує дії трудового договору.

Такий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 12 квітня

2018 року у справі № 545/2544/13 (провадження № 61-678св17), від 04 травня 2022 року у справі № 761/16900/21 (провадження № 61-12562св21).

За змістом статті 38 КЗпП України розірвання трудового договору з ініціативи працівника і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і які працівник визначає самостійно. Проте така ініціатива з наміром припинити трудові відносини

в односторонньому порядку має бути доведена до відома роботодавця.

Своє бажання щодо звільнення за статтею 38 КЗпП України працівник оформлює у письмовій довільній формі. Спосіб подання заяви на звільнення законодавством не обмежується. Отже, заяву можна надати особисто роботодавцю, надіслати поштою чи телеграмою.

Відмова у звільненні є порушенням законодавства про працю, проте факт небажання роботодавця звільняти працівника треба підтвердити. Отже, у разі подання заяви про звільнення за власним бажанням працівникові потрібно надати документи, що підтверджують факт подання такої заяви та отримання її роботодавцем.

Надіслання поштовим засобом зв`язку на адресу роботодавця заяви про звільнення за власним бажанням, хоча і є можливим варіантом сповіщення роботодавця про свої наміри працівником, проте без встановлення факту отримання ним такої заяви не свідчить про припинення між сторонами трудових відносин з дня надіслання такої заявив обумовлений у ній строк.

Аналогічних за змістом висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 22 квітня 2020 року у справі № 187/1469/18 (провадження № 61-363св20), від 27 липня 2021 року у справі № 552/3400/19 (провадження № 61-6056св20).

У справі, яка переглядається, спірним питанням є доведення працівником

у встановленому законом порядку роботодавцю про намір припинити трудові відносини за його ініціативою.

Статтею 12 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Обов`язок сторін доведення тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, передбачено також статтею 81

ЦПК України.

У свою чергу, суд зберігає об`єктивність і неупередженість. На суд також, серед іншого, покладено обов`язок встановити, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; існування інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження (стаття 12 ЦПК України).

Відповідно до частини третьої статті 89 ЦПК України суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частково задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції установив факт направлення позивачем роботодавцю поштовим засобом зв`язку заяви про звільнення за власним бажанням та у цих висновках послався на надані позивачем квитанцію про оплату поштових послуг та опис вкладення із зазначенням відправлених документів. Проте не перевірив обставин отримання відповідачем цієї кореспонденції та не врахував, що квитанція про оплату поштових послуг та опис вкладення підтверджують її відправлення, а не отримання чи вручення. При цьому з різних причин це поштове відправлення могло бути повернуто відправнику без вручення адресату, що не позбавляло позивача повторно його направити поштовим засобом зв`язку або особисто надати роботодавцю з метою належного оформлення свого звільнення за власним бажанням.

Для правильного вирішення спору у цій справі, з урахуванням заявлених позивачем вимог про зміну формулювання звільнення та обставин, на які він посилається, основним було встановлення факту повідомлення працівником

у належний спосіб роботодавця про його намір розірвати трудові відносини та обізнаність останнього про таку ініціативу працівника.

Під час розгляду справи відповідач посилався на те, що не отримував заяви позивача про звільнення за власним бажанням, при цьому з 09 серпня

2017 року останній, у різний спосіб, повідомляв керівництво про оформлення листків тимчасової непрацездатності, які надалі не надавав, тобто фактично не підтверджував розірвання трудових відносин. Після тривалої відсутності на роботі взагалі, розірвав зв`язок та не повідомляв роботодавцю будь-які відомості щодо відсутності на роботі. Відповідач як роботодавець вживав заходів, направлених на отримання від позивача пояснень про причини відсутності на робочому місці, зокрема здійснював вихід за місцем проживання ОСОБА_1 з метою отримання пояснень щодо допущених ним порушень трудової дисципліни, намагався отримати такі пояснення

й телефоном, а також шляхом направлення засобами поштового зв`язку запрошень про необхідність з`явитися на роботі.

Також відповідач посилався на тривалість вчинюваних ним дій щодо розшуку працівника, а також, що звернення до суду з цим позовом (у липні 2018 року) відбулось майже через рік після невиходу працівника на роботу (серпень

2017 року).

Разом з тим ці доводи і докази, подані на їх обґрунтування, апеляційний суд не врахував та не надав їм належної оцінки, у зв`язку з чим дійшов помилкового висновку про обґрунтованість заявлених позивачем вимог.

У справі, яка переглядається, позивач не довів належними і допустимими доказами факту виконання ним обов`язку щодо належного інформування роботодавця про звільнення з роботи за ініціативою працівника, зокрема факту отримання відповідачем направленої на його адресу поштовим засобом зв`язку заяви про звільнення за власним бажанням.

При цьому установлені судом першої інстанції на підставі належної оцінки доказів обставини свідчать, що позивач протягом тривалого періоду часу підтверджував наявність між сторонами трудових правовідносин, повідомляв про перебування в періоді тимчасової непрацездатності, проте доказів поважності причин відсутності його на роботі не надав.

За умов невиконання позивачем вимог щодо належного інформування роботодавця про звільнення з роботи за ініціативою працівника, суд першої інстанції, з урахуванням установлених у цій справі обставин, дійшов правильного висновку про законність звільнення позивача за пунктом 4

статті 40 КЗпП України (прогул без поважних причин), а також відсутність підстав для зміни формулювання такого звільнення на статтю 38

КЗпП України (за власним бажанням).

У наказі про звільнення позивача зазначена правильна підстава звільнення,

з якою роботодавець пов'язував таке звільнення.

Крім того, установивши відсутність вини відповідача у затримці видачі позивачу трудової книжки, виконання ним вимог щодо інформування працівника про необхідність її одержання в день звільнення, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки.

За приписами пункту 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо

в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але апеляційним судом допущено помилку в застосуванні норм матеріального права, постанова апеляційного суду, відповідно до статті 413 ЦПК України, підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400, 409 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Дочірнього підприємства «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» задовольнити.

Постанову Львівського апеляційного суду від 20 квітня 2022 року скасувати, рішення Франківського районного суду м. Львова від 26 жовтня 2021 року залишити в силі.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк