Постанова

Іменем України

08 квітня 2020 року

м. Київ

справа № 465/5957/15

провадження № 61-758св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого Ступак О.В.,

суддів: Гулейкова І.Ю., Олійник А.С. (суддя-доповідач), Погрібного С.О., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач військова частина польова пошта НОМЕР_1 ,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Квартирно-експлуатаційний відділ містаЛьвова, прокуратура Львівського гарнізону,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Львівської області від 07 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Мельничук О.Я., Крайник Н.П., Савуляк Р.В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2015 року військова частина польова пошта НОМЕР_1 (далі в/ч польова пошта НОМЕР_1 ) звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Квартирно-експлуатаційний відділ містаЛьвова (далі КЕВ м.Львова), прокуратура Львівського гарнізону, з урахуванням уточнених позовних вимог просила визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 , та виселення їх із цього службового житлового приміщення.

Позов мотивований тим, що в період з 21 вересня 2004 року до 26 січня 2007 року ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 на посаді командира військової частини.

Відповідно до наказу Командувача військами Західного оперативного командування від 20 квітня 2005 року №125 за ОСОБА_1 закріплено службову квартиру АДРЕСА_2 . На виконання цього наказу, видано наказ командира військової частини НОМЕР_2 від 25квітня 2005 року №245, відповідно до якого ОСОБА_1 надано службове житлове приміщення на АДРЕСА_3 для проживання членів сім`ї у складі чотирьох осіб.

Згідно з наказом командира військової частини НОМЕР_2 від 02 листопада 2006 року №862 у зв`язку з присвоєнням нової нумерації будинку АДРЕСА_4 , зокрема вказаному будинку присвоєно номер 5л, пункт1 наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 25 квітня 2006 року №245 викладено в такій редакції: «Надати двокімнатну квартиру полковнику ОСОБА_1 на склад сім`ї три особи за адресою: АДРЕСА_1 (житловою площею 33,51 кв.м)».

Відповідно до наказу начальника Генерального штабу Головнокомандувача Збройних Сил України від 26січня 2007 року №25 ОСОБА_1 переведений до іншого місця військової служби, асаме до 13-гоармійського корпусу Сухопутних військ, який знаходився у м. Рівне де проходив військову службу.

За період проходження військової служби у м. Ізяславі Хмельницької області ОСОБА_1 отримав на чорирьох членів сім`ї 4-кімнатну квартиру АДРЕСА_5 . Однак ОСОБА_1 після переведення його до інших місць проходження військової служби і в подальшому після звільненні з військової служби не здав службове житлове приміщення, яке було йому надано ум.Львові, а саме 2-кімнатну квартиру АДРЕСА_6 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 02 лютого 2017 року в позові відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що житла, яке належить на праві приватної власності, в ОСОБА_1 або членів його сім`ї немає, стаж військової служби ОСОБА_1 на момент звільнення становив більше 10 років, отже, відповідно достатті 125 ЖК УкраїнськоїРСР відповідачі не підлягають виселенню із службового житла без надання іншого житлового приміщення.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 07 грудня 2017 року рішення Франківського районного суду м. Львова від 02 лютого 2017 рокускасоване, позов задоволено частково. Виселено ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 із службового житлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення. Проведено розподіл судових витрат. В іншій частині позову відмовлено.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що після переміщення ОСОБА_1 до нового місця проходження військової служби, разом з членами своєї сім`ї, та забезпечення їх житлом за адресою: АДРЕСА_7 в нього та членів його сім`ї виник обов`язок звільнити службове житлове приміщення, асаме квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , яку вони займали за попереднім місцем служби. Оскільки особи втратили право на користування таким житловим приміщенням, то позов у частині визнання осіб такими, що втратили право на користування житловим приміщенням, не підлягає задоволенню, оскільки таке право відповідачі втратили задовго до звернення позивача до суду з цим позовом.

Із 02 серпня 2013 року ОСОБА_1 звільнений звійськової служби в запас. Оскільки ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 не звільнили службового житлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 то підлягають виселенню без надання іншого житлового приміщення.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У січні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою нарішення Апеляційного суду Львівської області від 07 грудня 2017року просив його скасувати та залишити в силі рішення Франківського районного суду м. Львова від 02лютого 2017 року.

Рух справи у суді касаційної інстанції

30 березня 2018 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження усправі.

12 березня 2020 року ухвалою Верховного Суду справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасниківсправи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував до спірних правовідносин статті 124 125 Житлового кодексу Української РСР, статтю 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», постанову Кабінету Міністрів України від 03серпня 2006 року № 1081 «Про затвердження Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями».

Суд апеляційної інстанції вийшов за межі предмета спору, та залишив поза увагою факт відсутності в ОСОБА_1 постійного житла на час виникнення спірних правовідносин, пославшись на те, що раніше він забезпечений житлом у м. Ізяславі Хмельницької області. Суд вирішив спір про право на житло, що не було предметом спору.

Суд апеляційної інстанції не звернув уваги, що військовослужбовцям, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та членам їх сімей надаються житлові приміщення для постійного проживання або за бажанням грошова компенсація за належне їм для отримання жиле приміщення. Такі жилі приміщення грошова компенсація надаються їм один раз протягом усього часу проходження військової служби за умови, що ними не було використано право на безоплатну приватизацію житла. Військовослужбовці, що перебувають на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, при звільненні з військової служби в запас, у зв`язку із скороченням штатів або проведенням інших організаційних заходів, залишаються на цьому обліку у військовій частині до одержання житла з державного житлового фонду або за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення, а в разі її розформування у військових комісаріатах і квартирно-експлуатаційних частинах районів та користуються правом позачергового одержання житла.

Суд апеляційної інстанції не звернув уваги, що не може бути виселено осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як 10 років; осіб, звільнених у зв`язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників.

Суд помилково взяв до уваги посилання позивача, що за період проходження військової служби в м. Ізяславі ОСОБА_1 отримав на чотирьох членів сім`ї 4-кімнатну квартиру на АДРЕСА_7 , оскілки згідно з рішенням Ізяславського районного суду Хмельницької області від 29 листопада 2006 року ОСОБА_1 визнано таким, що втратив право на користування житловим приміщенням, а саме цією квартирою.

Суд апеляційної інстанції не звернув уваги, що право на безоплатну приватизацію відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» ОСОБА_1 не реалізував, на відміну від ОСОБА_4 .

Питання забезпечення ОСОБА_1 житлом у м. Ізяславі не має юридичного значення для вирішення питання про виселення його із службового житла, оскільки питання виселення зі службового житла регулюються відповідними нормами житлового законодавства, які стосуються предмета спору.

Суд залишив поза увагою встановлений факт надання ОСОБА_1 службового житла як особі, що перебувала на обліку для поліпшення житлових умов через відсутність житла у м. Львові.

ОСОБА_1 належить до кола осіб, щодо яких існує заборона про виселення зі службового житла без вирішення питання про надання іншого житлового приміщення.

ОСОБА_1 на сьогодні постійним житлом не забезпечений.

Аргументи інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу військова частина НОМЕР_2 заперечує проти касаційної скарги, просить рішення суду апеляційної інстанції залишити без змін. Суд апеляційної інстанції розглянув справу відповідно до предмета позову та вирішив питання щодо права проживання у службовому житлі.

ОСОБА_1 проходив військову службу на посаді командари ввійськової частини НОМЕР_2 з 21 вересня 2004 року до 26 січня 2007 року. На період проходження служби забезпечений службовим житлом квартирою АДРЕСА_8 . Після переведення до іншого місця військової служби у м. Рівному, а 02 серпня 2013року він звільнений з військової служби в запас, службове житло не здав.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від15січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі Закон № 460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані ірозгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються впорядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).

Касаційна скарга у цій справі подана у січні 2018 року, а тому вона підлягає розгляду впорядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-ІХ.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені врішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги зтаких підстав.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 у період з 21 вересня 2004 року до 26 січня 2007року проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 на посаді командира цієї військової частини.

Відповідно до наказу Командувача військами Західного оперативного командування від 20 квітня 2005 року №125 «Про надання службових жилих приміщень у місті Львові військовослужбовцям, працівникам (не військовослужбовцям) Львівського гарнізону» за ОСОБА_1 закріплено службову квартиру АДРЕСА_2 .

На виконання вищевказаного наказу видано наказ командира військової частини НОМЕР_2 від 25 квітня 2005 року №245 «Про надання службових жилих приміщень ум.Львові військовослужбовцям військової частини НОМЕР_2 », відповідно до якого ОСОБА_1 надано службове жиле приміщення на АДРЕСА_3 для проживання членів сім`ї у складі чотирьох осіб.

Згідно з наказом командира військової частини НОМЕР_2 від 02 листопада 2006 року №862 «Про внесення змін до наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 25 квітня 2006 року №245 про надання службових приміщень у місті Львові», у зв`язку зприсвоєнням нової нумерації будинку АДРЕСА_4 , зокрема вказаному будинку присвоєно номер 5л, пункт 1 наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 25 квітня 2006 року № 245 викладено у такій редакції: «Надати двокімнатну квартиру полковнику ОСОБА_1 на склад сім`ї три особи за адресою: АДРЕСА_1 (жилою площею 33,51 кв.м)».

Відповідно до наказу начальника Генерального штабу Головнокомандувача Збройних Сил України (далі ЗСУ) від 26 січня 2007 року № 25, ОСОБА_1 переведений до іншого місця військової служби, а саме до 13-го армійського корпусу Сухопутних військ, який знаходився в м. Рівне, де проходив військову службу.

Згідно з довідкою, виданою Київським квартирно-експлуатаційним управлінням, від 18листопада 2013 року № 369 ОСОБА_1 не перебував на квартирному обліку у КСВ ЗСУ з 31 жовтня 2009 року до 02 серпня 2013 року та у списках осіб, які мають право на першочергове, позачергове отримання житлових приміщень.

Наказом Міністра оборони України від 02 серпня 2013 року № 261 ОСОБА_1 звільнено з військової служби в запас. На виконання цього наказу наказом Командувача високомобільних десантних військ ЗСУ від 04 вересня 2013 року № 143 ОСОБА_1 виключений із списків особового складу.

Відповідно до послужного списку ОСОБА_1 вислуга років у Збройних Силах України станом на 01 серпня 2012 року становить 29 календарних років, пільгова 33роки 09місяців.

ОСОБА_1 , після переміщення до нового місця проходження військової служби не здав службове житлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно з довідкою військової частини НОМЕР_2 від 25 листопада 2010 року № 1392 ОСОБА_1 перебував на квартирному обліку з 29 жовтня 2004 року (протокол засідання житлової комісії № 11) та 28 квітня 2007 року був знятий з обліку узв`язку зпереведенням до нового місця служби згідно з його заявою (протокол засідання житлової комісії №23).

До проходження військової служби у м. Львові за період військової служби у м. Ізяслав був забезпечений за рахунок Міністерства оборони України чотирикімнатною квартирою. Ця квартира надана міськвиконкомом у рахунок 1,5% від прибутку підприємств для військовослужбовців гарнізону.

05 жовтня 2006 року особовий рахунок на цю квартиру ОСОБА_1 переоформив на свою дружину.

Відповідно до рішення Ізяславського райсуду Хмельницької області від 29листопада 2006 року у справі №2-510-06 позов Ізяславської міської ради задоволено частково, ОСОБА_1 визнано таким, що втратив право на користування житловим приміщенням квартирою АДРЕСА_5 . Відмовляючи в задоволенні решти позовних вимог Ізяславської міської ради, а саме: визнання членів сім`ї такими, що втратили право на користування житловим приміщенням, а саме: квартирою АДРЕСА_5 , суд виходив з тих обставин, що позивачем у цій справі Ізяславською міською радою не було надано суду належних доказів того, що ОСОБА_4 дружина ОСОБА_1 , та дитина ОСОБА_5 не проживають уквартирі АДРЕСА_5 понад шість місяців без поважних причин. Щодо неповнолітніх дітей ОСОБА_6 та ОСОБА_7 встановлено, що за ними зберігається право на житлове приміщення квартиру АДРЕСА_5 протягом усього часу їх перебування у батька ОСОБА_1 та на період їх навчання.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Спір, що виник між сторонами, стосується виселення зі службового житла військовослужбовця і членів його сім`ї, який після звільнення з військової служби, яку проходив не за місцем знаходження службового житла, не здав службове житло і на час вирішення спору разом із членами сім`ї зареєстрований у цьому службовому житлі за адресою: АДРЕСА_1 .

Вимоги до судового рішення визначені цивільним процесуальним законом. Судове рішення має забезпечувати захист конституційних прав і свобод людини та здійснення проголошеногоКонституцією Українипринципу верховенства права.

Згідно з частиною першою статті263ЦПК Українисудове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини першої статті 10 ЦПК Українисуд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Згідно з статтею 11 ЦПК Українисуд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповіднодо принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Судові рішення вимогам частини першої статті 263 ЦПК України не відповідають.

Верховний Суд переглядає оскаржуване судове рішення у контексті прецедентної практики Європейського суду з прав людини та статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) щодо права на повагу до свого житла.

Згідно із статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного ісімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Верховний Суд бере до уваги, що поняття «житло» не обмежується приміщенням, у якому особа проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, тобто існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло. Рішення Європейського суду з прав людини у справах «Кривіцька і Кривіцький проти України» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE) 2010 року, «ПрокоповичпротиРосії» (Prokopovichv.Russia)2004 року, «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom) 1995 року.

У справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia) Європейський суд з прав людини також зазначив, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Відповідно до частини третьої статті 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення інакше, як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Порядок забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей жилими приміщеннями, а також розмір і порядок виплати військовослужбовцям грошової компенсації за піднайом (найом) ними жилих приміщень визначаються Кабінетом Міністрів України, зокрема, постановою від 03 серпня 2006 року № 1081 «Про затвердження Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями» уредакції на час виникнення спірних правовідносин (далі Порядок), яка визначає механізм забезпечення житловими приміщеннями військовослужбовців осіб офіцерського, старшинського ісержантського, рядового складу (крім військовослужбовців строкової служби) Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів України військових формувань.

Військовослужбовці та члени їх сімей, які проживають разом з ними, за відсутності уних за місцем проходження служби житла для постійного проживання забезпечуються службовими житловими приміщеннями (пункт 7 Порядку).

Відповідно до пункту 12 Порядку службові житлові приміщення надаються військовослужбовцям за місцем проходження ними військової служби.

Службове житлове приміщення надається військовослужбовцю на всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним (у тому числі на дружину (чоловіка) і неповнолітніх дітей, які проживають окремо від військовослужбовця в даному або іншому населеному пункті). Члени сім`ї військовослужбовця дають письмову згоду на проживання в службовому житловому приміщенні. Військовослужбовець та повнолітні члени його сім`ї беруть письмове зобов`язання щодо звільнення службового житлового приміщення в передбачених законодавством випадках (пункт 14 Порядку).

У разі переміщення військовослужбовців по службі, пов`язаного з переїздом в іншу місцевість, службові житлові приміщення, які вони займали за попереднім місцем служби, підлягають звільненню, якщо інше не передбачено законодавством (пункт 19 Порядку).

Військовослужбовець та члени його сім`ї зобов`язані вивільнити займане ними службове житлове приміщення у разі одержання або придбання житла для постійного проживання (пункт 20 Порядку).

При звільненні з військової служби військовослужбовець підлягає виселенню із службового житлового приміщення з усіма членами сім`ї, якщо інше не передбачено законодавством (пункт 21 Порядку).

Згідно з пунктом 3.16 Інструкції про організацію забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 30 листопада 2011 року № 737 у редакції на час виникнення спірних правовідносин особа, звільнена з військової служби, яка має вислугу менше ніж 10 років, підлягає виселенню зі службового жилого приміщення зусіма членами сім`ї, які з нею проживають, крім випадків, передбачених чинним законодавством.

Стосовно виселення зі службового житла без надання іншого житлового приміщення, то відповідно до статті 124 ЖК Української РСР робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією підлягають виселенню зі службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.

Стаття 125 ЖК Української РСР визначає перелік осіб, які не можуть бути виселені зі службового житла у випадках, передбачених статтею 124 цього Кодексу, без надання іншого жилого приміщення. Зокрема, не може бути виселено сім`ї військовослужбовців, осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років (абзац сьомий статті 125 ЖК УкраїнськоїСР).

Відмовляючи у виселенні відповідачів, суд першої інстанції виходив з того, що стаж військової служби ОСОБА_1 на момент звільнення з військової служби становив 10років, житла на праві власності у нього немає, тому відповідно до статті 125 ЖК Української РСР відповідачі не підлягають виселенню із службового житла без надання іншого жилого приміщення.

Задовольнивши позов у частині виселення, суд апеляційної інстанції виходив з того, що згідно злистом КЕВ м. Хмельницького від 12 серпня 2009 року №2343 полковник ОСОБА_1 за період військової служби ум. Ізяславі був забезпечений за рахунок Міністерства оборони України чотирикімнатною квартирою. Ця квартира була надана міськвиконкомом урахунок 1,5% від прибутку підприємств для військовослужбовців гарнізону. Відповідач та члени його сім`ї після переміщення до нового місця проходження військової служби були забезпечені житлом за адресою: АДРЕСА_7 . 05 жовтня 2006 року особовий рахунок на цю квартиру ОСОБА_1 переоформив на свою дружину.

З урахуванням встановлених обставин, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що після переміщення ОСОБА_1 до нового місця проходження військової служби разом з членами своєї сім`ї та забезпечення їх житлом за адресою: АДРЕСА_7 в нього та членів його сім`ї виник обов`язок звільнити службове житлове приміщення, а саме квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , які вони займали за попереднім місцем служби, оскільки вони втратили право на користування таким житловим приміщенням.

Дійшовши такого висновку, апеляційного суд не звернув увагу на те, що квартиру у м.Ізяслав ОСОБА_1 отримав раніше ніж у м. Львові.

Верховний Суд зазначає, що законодавство щодо звільнення службового житла військовослужбовцем є чітким і прогнозованим (статті 124 125 ЖК Української РСР, пункти 19, 20 Порядку).

Вирішуючи спір, суди не з`ясували, чи підлягає застосуванню стаття 125 ЖК Української РСР, пункт 20 Порядку до спірних правовідносин щодо неможливості виселення ОСОБА_1 із службового жилого приміщення без надання іншого жилого приміщення, чи впливає на застосуванню статті 125 ЖК Української РСР отримання квартири ОСОБА_1 у м. Ізяслав.

Суди встановили, що післяпереміщення у січні 2007 року до іншого місця служби ум.Рівне ОСОБА_1 житлом не забезпечувався. Згідно з довідкою Київського квартирно-експлуатаційного управління від 18 листопада 2013 року № 369 ОСОБА_1 не перебував на квартирному обліку у КСВ ЗСУ з 31 жовтня 2009 року до 02 серпня 2013 року, а також у списках осіб, які мають право на першочергове, позачергове отримання житлових приміщень. Житлом за рахунок Міністерства оборони України не забезпечувався.

Верховний Суд зазначає, що з 2007 року позивач не порушував питання про виселення ОСОБА_1 , а порушив це питання після його звільнення з військової служби.

Суди не встановили, чому після переміщення у січні 2007 року до іншого місця служби у м.Рівне ОСОБА_1 не здав службове житло відповідно до Порядку; чи продовжував він та члени його сім`ї користуватися ним, чи було службове житло для ОСОБА_1 житлом в розумінні статті 8 Конвенції; чи після переміщення до іншого місця служби у відповідача ОСОБА_1 існували достатні і тривалі зв`язки ізслужбовою квартирою як з конкретним його місцем проживання; чи існують на сьогодні такі зв`язки із службовою квартирою; чому після переміщення ОСОБА_1 до іншого місця служби позивач не порушував питання про звільнення службового житла, а до суду звернувся лише у 2015 році.

При новому розгляді справи суду належить надати оцінку наявності підставам для виселення відповідачів.

За наявності підстав для виселення суд у контексті статті 8 Конвенціїмає надати обґрунтований висновок співмірності виселення ОСОБА_1 та членів його сім`ї (найбільш крайньої форми втручання у право на повагу до житла) із службового житлового приміщення зурахуванням встановлених обставин справи, на які кожна сторона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Верховний Суд зауважує, що втручання у право на повагу до житла буде відповідати Конвенції не лише тоді, коли таке втручання здійснюється згідно із законом, але й якщо для такого втручання існують легітимні цілі, вичерпний перелік яких наведений у пункті 2 статті 8 Конвенції.

Відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції втручання у право на повагу до житла «має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною легітимною метою. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції…» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010року).

Верховний Суд зазначає, що обґрунтування пропорційності виселення Європейський суд з прав людини вважає обов`язковою умовою належного застосування статті 8 Конвенції (див. mutatis mutandis «Dakus v. Ukraine» від 14 грудня 2017 року).

З огляду на викладені мотиви та висновки не можна погодитися і з висновком суду апеляційної інстанції, що відповідачі втратили право користування спірним службовим житлом, оскільки після переміщення ОСОБА_1 до нового місця проходження військової служби, разом з членами своєї сім`ї, та забезпечення їх житлом за адресою: АДРЕСА_7 , у нього та членів його сім`ї виник обов`язок звільнити службове житлове приміщення, а саме, квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , яку вони займали за попереднім місцем служби.

Без з`ясування зазначених вище обставин, з урахуванням підстав позову, судові рішення не можна вважати обгрунтованими та такими, що відповідають завданням цивільного судочинства.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані усправі докази.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального іпроцесуального права, Верховний Суд з урахуванням завдань цивільного судочинства (стаття 2 ЦПК України) дійшов висновку про скасування судових рішень та передачу справи на новий розгляд до суду першої інстанції (пункт1частини третьої статті 411 ЦПК України).

Оскільки у цій справі оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню знаправленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 409 411 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Франківського районного суду м. Львова від 02 лютого 2017 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 07 грудня 2017 року скасувати, передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, єостаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О.В. Ступак

Судді: І.Ю. Гулейков

А.С.Олійник

С.О. Погрібний

В.В. Яремко