ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 січня 2025 року

м. Київ

справа № 466/10649/21

провадження № 61-5463св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач (за первісним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідач (за первісним позовом) - ОСОБА_2 ,

позивач (за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,

відповідач (за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 02 вересня 2022 року у складі судді Едер П. Т. та постанову Львівського апеляційного суду від 13 березня 2023 року у складі колегії суддів Шеремети Н. О., Ванівського О. М., Цяцяка Р. П.

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права особистої приватної власності на квартиру та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя, визнання права спільної власності на квартиру.

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання права особистої приватної власності на квартиру.

Позов обґрунтовував тим, що з 08 липня 1995 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , який рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 01 квітня 2016 року розірвано.

Зазначає, що на підставі договору дарування від 25 липня 1995 року йому належала квартира АДРЕСА_1 . Прийнявши у 2007 році рішення про збільшення житлової площі шляхом придбання іншого житла, він 02 липня 2007 року продав належну йому квартиру АДРЕСА_1 за 16 000 грн та 17 липня 2007 року за отримані кошти придбав квартиру АДРЕСА_2 вартістю 13 000 грн.

Вважає, що оскільки квартира АДРЕСА_2 придбана за його особисті кошти, отримані від продажу квартири АДРЕСА_1 , належної йому на праві власності на підставі договору дарування, тому зазначена квартира є його особистою приватною власністю.

Вказує, що оскільки ОСОБА_2 після розірвання шлюбу продовжує проживати у його квартирі та заперечує його право особистої власності на таку, він змушений звернутись до суду за захистом своїх прав.

З наведених підстав позивач за первісним позовом просив суд визнати за ним право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_2 .

В грудні 2021 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя та визнання права спільної власності на квартиру.

Зустрічний позов мотивувала тим, що у період з 08 липня 1995 року до 01 квітня 2016 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 01 квітня 2016 року.

Зазначає, що за час перебування у шлюбі, а саме 17 липня 2007 року, вони придбали квартиру АДРЕСА_2 , яка була зареєстрована на праві власності за ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу квартири, укладеного між ОСОБА_4 , яка діяла в інтересах ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , яка діяла від імені ОСОБА_1 .

Стверджує, що зазначена в договорі купівлі-продажу вартість квартири в розмірі 13 000 грн не відповідає дійсності, оскільки реально за квартиру було сплачено 70 000 дол. США, що підтверджується розпискою ОСОБА_4 про те, що вона отримала за продаж квартири АДРЕСА_2 кошти в сумі 70 000 дол. США. Зазначає, що для купівлі вказаного житла подружжя позичило у ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 орієнтовно 48 000 дол. США, решта суми складалась із спільних грошей сторін та частини грошей, отриманих ОСОБА_1 від продажу житлової квартири АДРЕСА_1 .

Звертає увагу, що з 2015 року фактичні шлюбні відносини між сторонами припинено, тривалий час сторони проживали окремо, а позичені грошові кошти для купівлі квартири ОСОБА_2 повертала самостійно в період з 2016 по 2021 роки.

З наведених підстав позивач за зустрічним позовом просила суд визнати за нею право власності на 1/2 частину житлової квартири АДРЕСА_2 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Шевченківський районний суд м. Львова рішенням від 02 вересня 2022 року, яке Львівський апеляційний суд постановою від 13 березня 2023 року залишив без змін, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.

Зустрічний позов ОСОБА_2 задовольнив.

Визнав за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 .

Рішення місцевого суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивовано тим, що позивач не спростував презумпцію спільності майна, набутого в шлюбі. Суд установив, що спірна трьохкімнатна квартира придбана під час перебування сторін у шлюбі, за спільні кошти подружжя, а не лише за кошти, отримані ОСОБА_1 від продажу подарованої йому двохкімнатної квартири, а тому спірна квартира належить до спільного сумісного майна подружжя.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив з того, що спірна квартира набута під час перебування сторін у шлюбі, позивач за первісним позовом ОСОБА_1 не спростував презумпцію спільності майна подружжя, набутого в шлюбі, придбання квартири за час перебування сторін у шлюбі за їхні спільні кошти, а не лише за кошти, отримані ОСОБА_1 від продажу подарованої йому квартири, а тому вказана квартира є спільним майном подружжя і оскільки їхні частки є рівними, суд визнав за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку спірної квартири.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у квітні 2023 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і ухвалити нове судове рішення, яким первісний позов задовольнити, а у задоволенні зустрічного позову відмовити.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 19 квітня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її із Шевченківського районного суду м. Львова.

24 травня 2023 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В касаційній скарзі скаржник посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі № 910/14452/20, від 26 квітня 2022 року у справі № 753/1349/20 та інших.

У касаційній скарзі зазначається, що суди першої та апеляційної інстанцій не звернули увагу на те, що спірна квартира була придбана виключно за особисті кошти від продажу належної скаржнику квартири за адресою: АДРЕСА_3 . Жодних коштів в борг від зазначених ОСОБА_2 осіб скаржник не отримував. Долучена ОСОБА_2 розписка не має юридичної сили. Факт позики у розмірі 48 000 дол. США не відповідає дійсності. В матеріалах справи відсутня інформація про джерело доходу відповідача за зустрічним позовом.

Суд апеляційної інстанції безпідставно долучив до матеріалів справи звіт про оцінку майна від 17 лютого 2023 року, який не був предметом дослідження в суді першої інстанції.

Доводи інших учасників справи

У травні 2023 року ОСОБА_2 надіслала відзив на касаційну скаргу у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Фактичні обставини справи

Суд встановив, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 08 липня 1995 року, який розірвано рішенням Шевченківського районного суду м. Львова 01 квітня 2016 року (а. с. 5).

Під час перебування у шлюбі сторони придбали квартиру АДРЕСА_2 .

Згідно із договором купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Осадчук І. М. за реєстровим № 991 від 02 липня 2007 року, ОСОБА_2 , яка діяла в інтересах ОСОБА_1 , продала, а ОСОБА_9 купила квартиру АДРЕСА_1 . Дана квартира складається в цілому з двох кімнат житловою площею 24,6 кв. м та кухні. Загальна площа квартири становить 36,3 кв. м. До квартири належить комора в підвалі площею 2,0 кв. м. Вказана квартира належала ОСОБА_1 на підставі договору дарування квартири, посвідченого Третьою Львівською державною нотаріальною конторою 25 липня 1995 року за реєстровим № 2-6052, зареєстрованого Львівським міжміським бюро технічної інвентаризації 27 липня 1995 року в реєстрову книгу № 8 за реєстровим № 7497. Продаж вчинено за 16 000 грн, які одержані представником продавця від покупця повністю ще до підписання цього договору (а. с. 6).

Відповідно до довідки від 05 листопада 2021 року № 5095, виданої ОКП «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки», квартира АДРЕСА_1 належала ОСОБА_1 на підставі договору дарування квартири, посвідченого Третьою Львівською державною нотаріальною конторою 25 липня 1995 року за реєстровим № 2-6052. Станом на 05 липня 2007 року квартира зареєстрована за ОСОБА_9 на підставі договору купівлі-продажу квартири за реєстровим № 991 від 02 липня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Осадчук І. М. (а. с. 7).

Згідно із договором купівлі-продажу квартири, посвідченим приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Осадчук І. М. за реєстровим № 1153 від 17 липня 2007 року, ОСОБА_4 , яка діяла в інтересах ОСОБА_5 продала, а ОСОБА_2 , яка діяла в інтересах ОСОБА_1 купила квартиру АДРЕСА_2 . Дана квартира складається в цілому з трьох кімнат житловою площею 35,0 кв. м та кухні. Загальна площа квартири становить 52,5 кв. м. До квартири належить комора в підвалі площею 1,5 кв. м. Вказана квартира належала ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого Третьою Львівською державною нотаріальною конторою 04 березня 2002 року за реєстровим № 4-1327, зареєстрованого Львівським обласним державним комунальним бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки 30 травня 2002 в реєстрову книгу № 13 за реєстровим № 9724. Продаж вчинено за 13 000 грн, які одержані представником продавця від представника покупця повністю ще до підписання цього договору (а. с. 8).

Позиція Верховного Суду

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до частин першої та другої статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя.

Згідно із статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно із статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (стаття 69 СК України).

Суб`єктивне право на поділ майна, що перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.

Частиною першою статті 70 СК України передбачено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно із частинами першою, четвертою статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Відповідно до частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка, зокрема, є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Тлумачення норм сімейного законодавства свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що під час перебування у шлюбі, а саме 17 липня 2007 року сторони придбали спірну житлову квартиру АДРЕСА_2 , яка була зареєстрована на праві власності за ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу квартири, укладеного між ОСОБА_4 , яка діяла в інтересах ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , яка діяла від імені ОСОБА_1 .

Відповідно до положень чинного законодавства, зокрема норм сімейного права, презумпція спільної сумісної власності подружжя застосовується до майна, набутого під час шлюбу, якщо не доведено інше. Тягар доказування обставин, які можуть спростувати цю презумпцію, покладається на ту сторону, яка стверджує про виключне право власності. Тобто особа, яка заявляє, що майно було придбане за її особисті кошти, зобов`язана надати відповідні докази, які підтверджують цю обставину.

У цій справі позивач за первісним позовом та відповідач за зустрічним позовом ОСОБА_1 не надав належних доказів того, що спірна квартира була придбана виключно за його власні кошти, які не є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Також відсутні докази, які б підтверджували, що придбання квартири здійснювалося в порядку, який виключає її віднесення до спільної сумісної власності подружжя.

Враховуючи ці обставини, суди дійшли правильного висновку, що спірна квартира, зареєстрована за позивачем за первісним позовом, була набута під час шлюбу і є об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Крім того, суди врахували положення статті 60 СК України відповідно до якої майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу), вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, які спростовують доводи скаржника про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не з`ясували матеріальну можливість, джерело доходів ОСОБА_2 .

Доводи скаржника про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно долучив до матеріалів справи звіт про оцінку майна від 17 лютого 2023 року, який не був предметом дослідження в суді першої інстанції є обґрунтованими, проте не є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень. Хоча апеляційний суд у своїй постанові послався на цей звіт, проте це не призвело до переоцінки досліджених судом першої інстанції доказів та ухвалення нового рішення. Тобто вказане процесуальне порушення не призвело до неправильного вирішення справи.

Враховуючи зазначене, рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції є законними, обґрунтованими та такими, що відповідають встановленим у справі обставинам.

Посилання в касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі № 910/14452/20, від 26 квітня 2022 року у справі № 753/1349/20 та інших є безпідставними, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують зроблені у справі висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах оскаржуваних судових рішень.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 02 вересня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 13 березня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров