Постанова

Іменем України

06 жовтня 2021 року

м. Київ

справа № 466/5481/14

провадження № 61-1740св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О.,

Яремка В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - заступник прокурора Львівської області в інтересах держави в особі Міністерства інфраструктури України, від імені якого діє Державне територіально-галузеве об`єднання «Львівська залізниця», правонаступником якого є Акціонерне товариство «Українська залізниця»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - відділ Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру у м. Львові,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_8 на постанову Львівського апеляційного суду від 21 травня 2019 року у складі колегії суддів: Бойко С. М., Копняк С. М., Ніткевича А. В.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У серпні 2014 року заступник прокурора Львівської області звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Міністерства інфраструктури України, від імені якого діяло Державне територіально-галузеве об`єднання «Львівська залізниця» (далі - ДТГО «Львівська залізниця»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Українська залізниця» (далі - ПАТ «Укрзалізниця»), надалі перейменоване на Акціонерне товариство «Українська залізниця» (далі - АТ «Укрзалізниця», Залізниця), у якому, уточнивши вимоги, просив визнати недійсними: договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,0135 га, що знаходиться на АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_1 , зареєстрований у реєстрі за № 5658 (BEI 574003) від 04 грудня 2006 року; недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,15 га, що знаходиться на АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_1 , зареєстрований у реєстрі за № 5657 (BEI 574002) від 04 грудня 2006 року, скасувати державну реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,15 га (кадастровий номер 4610166300:08:001:0018), вартістю 696 555 грн та земельну ділянку площею 0,0135 га (кадастровий номер 4610166300:08:001:0019), вартістю 10 884 грн; витребувати від ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 земельну ділянку за кадастровим номером 4610166300:08:001:0019, площею 0,0135 га, вартістю 10 884 грн, витребувати від ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_12 , ОСОБА_11 земельну ділянку за кадастровим номером 4610166300:08:001:0018, площею 0,15 га, вартістю 696 555 грн.

На обґрунтування позову посилався на те, що відчужені за оспорюваними договорами купівлі-продажу земельні ділянки є державною власністю, оскільки відносяться до земель залізничного транспорту і були надані у постійне користування ДТГО «Львівська залізниця» у межах смуги відведення.

Проте зазначені земельні ділянки незаконно вибули з власності держави та постійного користування ДТГО «Львівська залізниця», шляхом прийняття Брюховицькою селищною радою м. Львова рішення від 26 жовтня 2006 року № 123 (пункт 1.9) про безоплатну передачу земельних ділянок площею 0,15 га для обслуговування житлового будинку та площею 0,0135 га для ведення садівництва у спільну часткову власність ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , які надалі відчужили ці земельні ділянки ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 на підставі договорів купівлі-продажу від 04 грудня 2006 року.

У свою чергу ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу від 03 грудня 2009 року відчужили земельну ділянку площею 0,15 га відповідачам ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_12 , ОСОБА_11 .

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 10 лютого 2010 року визнано незаконним та скасовано пункт 1.9 рішення Брюховицької селищної ради м. Львова та видані ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на його підставі державні акти про їх право спільної часткової власності на землю, а отже, підтверджено факт незаконності набуття ними права власності на спірні земельні ділянки,

Крім того, вироком Залізничного районного суду м. Львова від 22 грудня 2010 року у справі № 1-531/2010 встановлено, що ОСОБА_13 , як заступник начальника з капітального ремонту госпрозрахункової служби колії ДТГО «Львівська залізниця», внаслідок неналежного виконання своїх службових обов`язків через несумлінне ставлення до них, не перевіривши достовірність даних, внесених в акт встановлення та узгодження меж земельної ділянки, підписав його, внаслідок чого земельну ділянку, що знаходиться у межах смуг відведення залізничної колії на АДРЕСА_1 незаконно на підставі рішення Брюховицької селищної ради м. Львова від 26 жовтня 2006 року № 123 передано у приватну власність ОСОБА_2 та ОСОБА_14

ОСОБА_13 як посадову особу ДТГО «Львівська залізниця» визнано винним за частиною першою статті 367 КК України та звільнено від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності.

Зазначене є підставою для визнання недійсними укладених договорів купівлі-продажу спірних земельних ділянок та витребування їх для повернення у власність держави в особі її уповноважених органів.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 10 жовтня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не надав належних та допустимих доказів порушення, невизнання або оспорювання права Міністерства інфраструктури України та ДТГО «Львівська залізниця», а тому право позивача не є порушеним, а позовні вимоги не підлягають задоволенню. У матеріалах справи відсутні докази надання у визначеному законом порядку спірної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , позивачам чи іншим підприємствам залізничного транспорту для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту і розвитку об`єктів транспорту. Судом також не встановлено факту належності спірної ділянки до земель залізничного транспорту. Крім того, задоволення позову може призвести до порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Постановою Львівського апеляційного суду від 21 травня 2019 року рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 10 жовтня 2017 року скасовано. Ухвалено нове рішення про задоволення позову. Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,0135 га, що на АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_1 , зареєстрований у реєстрі за № 5658 (BEI 574003) від 04 грудня 2006 року. Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,15 га, що на АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_1 , зареєстрований у реєстрі 04 грудня 2006 року за № 5657 (BEI 574002). Скасовано державну реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,15 га (кадастровий номер 4610166300:08:001:0018), вартістю 696 555 грн та земельну ділянку площею 0,0135 га (кадастровий номер 4610166300:08:001:0019), вартістю 10 884 грн. Витребувано від ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 у власність держави в особі Міністерства інфраструктури України, від імені якого діє АТ «Українська залізниця», земельну ділянку за кадастровим номером 4610166300:08:001:0019, площею 0,0135 га, вартістю 10 884 грн. Витребувано від ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_12 , ОСОБА_11 у власність держави в особі Міністерства інфраструктури України, від імені якого діє АТ «Українська залізниця», земельну ділянку за кадастровим номером 4610166300:08:001:0018, площею 0,15 га, вартістю 696 555 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції при вирішенні спору у цій справі не звернув увагу на те, що Брюховицька селищна рада м. Львова передала у приватну власність ОСОБА_2 та ОСОБА_1 землі за рахунок земель, які знаходилися у правомірному користуванні ДТГО «Львівська залізниця», без попереднього їх вилучення та зміни цільового призначення у встановленому законом порядку, чим порушено права позивача як землекористувача.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У січні 2020 року ОСОБА_8 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції правильно вказав на відсутність підстав, передбачених статтею 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), для витребування земельних ділянок у добросовісних набувачів. Апеляційний суд помилково зазначив, що План смуги відведення лінії Рудно-Підбірці Львівської залізниці в адміністративних межах міста Львова від 4 км + 850 м до 11 км + 106 мвід 1962 року є містобудівною документацією та належним доказом на підтвердження права позивача на користування спірною земельною ділянкою, оскільки суд не врахував, що зазначений план є лише проєктом відведення земельної ділянки Львівській залізниці з урахуванням рішення виконкому Львівської обласної ради народних депутатів від 03 липня 1962 року № 162, яке рішенням виконкому Львівської обласної ради народних депутатів від 27 жовтня 1962 року № 1001 було скасоване у зв`язку з його необґрунтованістю, і такий план не був затверджений органом місцевого самоврядування відповідно до наданих повноважень. Крім того, у позивача відсутня будь-яка технічна документація на спірні земельні ділянки. Апеляційний суд не врахував правових позицій Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), що викладені у рішеннях «Стреч проти Об`єднаного Королівства Великобританії і Північної Ірландії», «Щокін проти України», «Сєрков проти України», «Колишній король Греції та інші проти Греції», щодо наявності певних критеріїв, які необхідно оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 03 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали.

Ухвалою Верховного Суду від 28 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).

Касаційна скарга у цій справі подана у січні 2020 року, тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-ІХ.

Частиною першою статті 402 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції до набрання чинності Законом № 460-IX) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Зазначеним вимогам оскаржуване судове рішення повністю не відповідає.

Суди встановили, що пунктом 1.9 рішення Брюховицької селищної ради м. Львова від 26 жовтня 2006 року № 123 безоплатно передано у спільну часткову власність ОСОБА_2 та ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,15 га для обслуговування житлового будинку та площею 0,0135 га для ведення садівництва на АДРЕСА_1 .

На підставі цього рішення ради 28 листопада 2006 року видано два державних акти серії ЯГ № 516585 та серії ЯГ № 516584 на право власності відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на зазначені земельні ділянки.

Надалі ОСОБА_1 , яка діяла від свого імені та від імені ОСОБА_2 на підставі довіреності, відчужила спірні земельні ділянки відповідачам ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 на підставі договорів купівлі-продажу від 04 грудня 2006 року.

Встановлено, щоОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу від 03 грудня 2009 року відчужили земельну ділянку площею 0,15 га ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_12 , ОСОБА_11 .

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 10 лютого 2010 року у справі № 2-230/2010 за позовом Львівського міжрайонного транспортного прокурора в інтересах держави в особі Міністерства транспорту та зв`язку України та ДТГО «Львівська залізниця» до Брюховицької селищної ради м. Львова, ОСОБА_2 , ОСОБА_1 визнано незаконним та скасовано пункт 1.9 рішення Брюховицької селищної ради м. Львова від 26 жовтня 2006 року № 123 та видані на його підставі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 державні акти на право власності на землю серії ЯГ № 516585 та серії ЯГ № 516584 на спірні земельні ділянки.

За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Винятки із загальних правил доказування передбачено статтею 82 ЦПК України, частиною четвертою якої встановлено, що обставини, встановлені рішенням у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Тобто преюдиційні факти - це факти, встановлені судовими рішеннями, що набрали законної сили і не підлягають доведенню в іншій справі. При цьому преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме фактам, встановленим судовим рішенням, але не правовій оцінці таких фактів, здійснених судом чи іншим органом, який вирішує спір.

Апеляційний суд в основу своїх висновків поклав правову оцінку фактів, встановлених при розгляді справи № 2-230/2010, у якій суд виходив із того, що спірні земельні ділянки знаходяться у постійному користуванні ДТГО «Львівська залізниця» і повністю входять у зону відчуження залізниці. На підтвердження права ДТГО «Львівська залізниця» постійного користування землями смуги відведення лінії Рудно-Підбірці Львівської залізниці в адміністративних межах міста Львова від 4 км + 850 м до 11 км + 106 м суд послався на План смуги відводу цієї лінії від 1962 року, розроблений дорожньою проектною конторою Південно-Західної залізниці у 1962 році, та довідку про визначення грошової оцінки земельних ділянок, видану Львівським обласним головним управлінням земельних ресурсів від 24 жовтня 2003 року № 55.

Згідно з частиною першою статті 84 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Відповідно до пункту «б» частини четвертої статті 84 ЗК України до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать: землі під державними залізницями, об`єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту.

Відповідно до частин першої, другої статті 6 Закону України «Про залізничний транспорт» землі, що надаються в користування для потреб залізничного транспорту, визначаються відповідно до Земельного кодексу України та Закону України «Про транспорт».

До земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв`язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту (частина перша статті 23 Закону України «Про транспорт»). Ця норма закону кореспондується з положенням статті 68 ЗК України.

Відповідний висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 3-305гс15-ц, постанові Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 466/190/14-ц (провадження № 61-1366св18).

Статтями 1, 4 Положення «Про землі, надані транспорту», затвердженого 07 лютого 1933 року Постановою Центрального виконавчого комітету СРСР № 58 і Ради народних комісарів СРСР № 50, передбачалося, що землями, наданими транспорту (в тому числі і залізничному), визнавалися землі, зайняті залізничними шляхами та іншими об`єктами залізничної інфраструктури.

Зазначене Положення діяло до набрання чинності Постановою Ради Міністрів СРСР від 08 січня 1981 року № 24 «Про затвердження Положення про землі, надані транспорту».

Земельним кодексом Української РСР від 25 жовтня 1922 року, чинним на час набуття у 1956 році Залізницею права на земельні ділянки, передбачалося, що землі, які знаходилися фактично у виключному віданні уповноважених органів (у тому числі НК СРСР шляхів сполучення), вважаються закріпленими за ними та за відсутності їхньої згоди можуть бути вилучені лише у спеціальному порядку.

Разом з тим вимог щодо виготовлення та отримання державного акта законодавство не передбачало, а землі транспорту вважалися землями спеціального призначення, які використовувалися на підставі особливих положень про ці землі, відповідно до пунктів 54, 55 Загальних основ землекористування та землеустрою, затверджених ПостановоюЦентрального Виконавчого Комітету Союзу СРР від 15 грудня 1928 року.

Земельним кодексом Української РСР від 25 жовтня 1922 року (у редакції від 08 липня 1970 року), постановою Верховної Ради Української РСР від 18 грудня 1990 року № 562 «Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР від 18 грудня 1990 року» (далі - Постанова № 562) право Залізниці на користування земельною ділянкою, яка належить до земель залізниць, до оформлення ним права власності або землекористування гарантувалося.

Згідно з пунктом 5 Постанови № 562 громадяни, підприємства, установи, організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію кодексу, зберігають свої права на користування до оформлення ними у встановленому порядку права власності на землю чи землекористування.

Пунктом 6 постанови Верховної Ради Української PCP від 18 грудня 1990 року № 563-ХІІ «Про земельну реформу» (із змінами та доповненнями) визначено, що землекористувачі повинні до 01 січня 2008 року оформити право власності або право користування землею.

Зазначений пункт постанови Верховної Ради Української PCP від 18 грудня 1990 року визнаний неконституційним за рішенням Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року у справі № 5-рп/2005 (справа про постійне користування земельними ділянками), а отже, відсутня вимога закону щодо обов`язкового виготовлення Залізницею державного акта на право користування земельною ділянкою.

За таких обставин наявність чи відсутність у землекористувача документів на користування земельною ділянкою не змінює її правового статусу, оскільки його уже визначено законом.

Подібний висновок викладений Верховним Судом у постанові від 15 жовтня 2020 року у справі № 466/6682/14 (провадження № 61-1957св19).

Тому не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про те, що позивач не надав будь-яких доказів на підтвердження права користування чи розпорядження Залізницею спірною земельною ділянкою. Факт користування земельною ділянкою для обслуговування залізничного полотна підтверджується письмовими доказами, яким апеляційний суд дав оцінку.

Також безпідставними є посилання заявниці на те, що План смуги відведення лінії Рудно-Підбірці Львівської залізниці в адміністративних межах м. Львова від 4 км + 850 м до 11 км + 106 м від 1962 року є лише проєктом відведення земельної ділянки Львівській залізниці, а тому суд апеляційної інстанції помилково врахував зазначений доказ, оскільки суд при розгляді справи № 2-230/2010 уже надав оцінку зазначеному доказу та дійшов висновку про належність спірних земель до земель державної власності.

Крім того, Верховний Суд у постанові від 17 лютого 2021 року у справі № 466/6098/14-ц (провадження № 61-4737св19) зазначив, що відповідно до статті 17 Закону України «Про основи містобудування», наявний у матеріалах справи план смуги відведення лінії Рудно-Підбірці Львівської залізниці в адміністративних межах м. Львова від 4 км + 850 м до 11 км + 106 м від 1962 року є містобудівною документацією. З урахуванням такої документації можуть бути вирішені питання щодо вилучення (викупу) передачі (надання) земельних ділянок у власність чи користування громадян та юридичних осіб.

Отже, ПАТ «Українська залізниця» є належним користувачем земельної ділянки, зазначеної у плані смуги відведення, і цей документ є належним доказом підтвердження права позивача на користування земельною ділянкою, розташованою у межах смуги відведення лінії Рудно-Підбірці Львівської залізниці від 4 км + 850 м до 11 км + 106 м, яка відноситься до земель державної власності.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне тлумачення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і «майном».

Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Sporrong and Lonnroth v. Sweden» (Спорронг і Льоннрот проти Швеції) від 23 вересня 1982 року, «James and others v. the United Kingdom» (Джеймс та інші проти Сполученого Королівства) від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року,«The former king of Greece and others v. Greece» (Колишній король Греції та інші проти Греції) від 23 листопада 2000 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном, може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення ЄСПЛ від 23 листопада 2000 року у справі «The former king of Greece and others v. Greece» (Колишній король Греції та інші проти Греції). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі «Трегубенко проти України»).

Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Принцип «належного урядування» не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які необхідно з`ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу «належного урядування» оцінюється одночасно з додержанням принципу «пропорційності», при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення «справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини». Цей критерій є оціночним і стосується суб`єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з`ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів.

З огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані юридичні норми, немає невідповідності заходу втручання держави у право власності ОСОБА_8 критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ, оскільки звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання про витребування земельної ділянки, яка належить до земель державної власності та вибула з її власності незаконно.

Щодо обраного позивачем способу захисту порушеного права

Згідно зі статтею 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Залізниця не є власником земельних ділянок, наданих їй для потреб організації транспортного сполучення, а є правомірним володільцем та користувачем таких ділянок. Будучи титульним володільцем земельних ділянок, зокрема й тих, що становлять предмет спору, заявник вправі вимагати надання судового захисту такому праву на рівні з власником, а також із застосуванням таких способів захисту, які законом надано власнику такого майна.

Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15).

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

У постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно.

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, захист порушених прав особи, що вважає себе володільцем майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Отже, встановивши, що спірні земельні ділянки вибули з власності держави та господарського відання Залізниці на підставі рішень органу місцевого самоврядування, які були скасовані рішенням суду та у подальшому договорів купівлі-продажу, укладених без достатніх правових підстав, Верховний Суд зробив висновок про обґрунтованість вимог про витребування майна з незаконного володіння відповідачів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18) зроблено висновок, що «за наявності державної реєстрації права власності за певною особою державна реєстрація права власності на це ж майно за іншою особою може бути здійснена за згодою цієї особи або за судовим рішенням, що набрало законної сили, щодо права власності на нерухоме майно. Сама собою державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19) зазначено, що: «однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18)».

З урахуванням зазначеного Верховний Суд погоджується із оскаржуваним судовим рішенням, яким задоволені позовні вимоги про витребування спірного майна з чужого незаконного володіння та скасовано державну реєстрацію права власності на об`єкти спірного нерухомого майна за відповідачами.

Водночас визнання незаконним договорів купівлі-продажу у такому випадку не є необхідним та ефективним способом захисту порушених прав, що не приводить до їх поновлення.

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

За змістом частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального права.

Отже, постанова суду апеляційної інстанції в частині задоволення вимог позивача про визнання недійсними договорів купівлі-продажу спірних земельних ділянок підлягає скасуванню, оскільки задоволення зазначених вимог не зумовить бажаних для нього наслідків - повернення земельних ділянок, такий спосіб захисту є неефективним, він не відповідає завданням цивільного судочинства - ефективному захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів особи.

Застосування до спірних правовідносин речово-правового механізму повернення майна (віндикації) забезпечить захист прав та інтересів позивача.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Згідно з частинами першою, другою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

Зважаючи на те, що суд першої інстанції помилково відмовив у задоволенні позову з підстав недоведеності позивачем його права на спірні земельні ділянки, а апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права, Верховний Суд вважає за необхідне вийти за межі доводів та вимог касаційної скарги на підставі частини третьої статті 400 ЦПК України, рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельних ділянок скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким у позові відмовити з наведених вище підстав.

В іншій частині постанова суду апеляційної інстанції підлягає залишенню без змін.

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки за результатами касаційного перегляду постанова суду апеляційної інстанції в частині вимог про визнання недійсними договорів купівлі-продажу підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині, то з позивача на користь відповідачки підлягає стягненню сплачений нею за подання касаційної скарги судовий збір за дві вимоги немайнового характеру у розмірі 974,40 грн (243,60 грн х 2 х 200 /100).

Оскільки прокуратура Львівської області ліквідована, то судові витрати підлягають стягненню із Львівської обласної прокуратури, яка є юридичною особою, відповідальною за сплату судових витрат у справі.

Керуючись статтями 400 409 412 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_8 задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 10 жовтня 2017 року та постанову Львівського апеляційного суду від 21 травня 2019 року в частині вирішення вимог про визнання недійсним договорів купівлі-продажу земельних ділянок скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення.

У задоволенні позову заступника прокурора Львівської області в інтересах держави в особі Міністерства інфраструктури України, від імені якого діє Державне територіально-галузеве об`єднання «Львівська залізниця», правонаступником якого є Акціонерне товариство «Українська залізниця», до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - відділ Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру у м. Львові, у частині вимог про визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельних ділянок відмовити.

В іншій частині постанову Львівського апеляційного суду від 21 травня 2019 року залишити без змін.

Стягнути з Львівської обласної прокуратури на користь ОСОБА_8 974,40 грн - витрати зі сплати судового збору.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко