ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 червня 2021 року

м. Київ

справа № 466/7711/16

провадження № 61-39365св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Ігнатенка В. М., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Львівське комунальне підприємство «Транспортна фірма «Львівспецкомунтранс»,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: профспілковий комітет Львівського комунального підприємства «Транспортна фірма «Львівспецкомунтранс», директор Львівського комунального підприємства «Транспортна фірма «Львівспецкомунтранс» Стефанишин Тарас Михайлович,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову апеляційного суду Львівської області від 3 травня 2018 року, прийняту колегією у складі суддів: Шандри М. М., Левика Я. А., Ванівського О. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Львівського комунального підприємства «Транспортна фірма «Львівспецкомунтранс» (далі - ЛКП «ТФ «Львівспецкомунтранс»), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: профспілковий комітет Львівського комунального підприємства «Транспортна фірма «Львівспецкомунтранс», директор Львівського комунального підприємства «Транспортна фірма «Львівспецкомунтранс» Стефанишин Т. М., про стягнення невиплачених коштів при звільненні, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та відшкодування моральної шкоди.

В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив, що 16 червня 2010 року його прийнято на роботу на посаду механіка до ЛКП «ТФ «Львівспецкомунтранс» і 3 жовтня 2011 року переведено на посаду начальника транспортного відділу, назву якої з 1 березня 2013 року перейменовано на начальника виробничого відділу.

Вказав, що 27 лютого 2015 року його звільнено із займаної посади на підставі пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю (далі - КЗпП) України у зв`язку із скороченням штату працівників, проте остаточний розрахунок проведено лише 16 березня 2015 року.

Також ОСОБА_1 вважав, що протягом 2014-2016 років працівники бухгалтерії ЛКП «ТФ «Львівспецкомунтранс» неправильно нараховували суми заробітної плати, належні до виплати.

Крім того, у порушення умов укладеного колективного договору ЛКП «ТФ «Львівспецкомунтранс» не виплатило йому вихідну допомогу у розмірі двомісячного середнього заробітку.

ОСОБА_1 вказав, що має право вимагати виплати середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України.

Крім того, оскільки заборгованість за виплатами, пов`язана із заробітною платою, мала постійний характер, йому заподіяна моральна шкода.

Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 просив суд стягнути з ЛКП «ТФ «Львівспецкомунтранс» 4 649,37 грн у відшкодування заборгованості із заробітної плати, 4 104,10 грн вихідної допомоги, 82 082 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та 5 000 грн у відшкодування моральної шкоди.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх прийняття

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 29 червня 2017 року, ухваленим у складі судді Кавацюка В. І., позов задоволено частково.

Стягнено з ЛКП «ТФ «Львівспецкомунтранс» на користь ОСОБА_1 4 649,37 грн заборгованості із заробітної плати; 4 104,10 грн вихідної допомоги; 82 082 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

У іншій частині позову відмовлено.

Стягнено з ЛКП «ТФ «Львівспецкомунтранс» у дохід держави судовий збір у розмірі 908,35 грн.

Рішення у частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за один місяць у розмірі 4 104,10 грн допущено до негайного виконання.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що в день звільнення з ОСОБА_1 не проведено остаточного розрахунку, не виплачено вихідну допомогу у розмірі двомісячного середнього заробітку, а виплачено таку допомогу лише у розмірі середнього заробітку за один місяць, що свідчить про невиконання ЛКП «ТФ «Львівспецкомунтранс» вимог колективного договору.

Надавши оцінку доказам, суд також установив, що з травня 2014 року до листопада 2014 року ОСОБА_1 не проводилася індексація грошових доходів, чим порушено вимоги частини шостої статті 95 КЗпП України та статті 33 Закону України «Про оплату праці».

Тому суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову і стягнення з відповідача заборгованості із заробітної плати, вихідної допомоги та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Відмовляючи у відшкодуванні моральної шкоди, суд першої інстанції вказав, що ОСОБА_1 не довів належними та допустимими доказами обставини, на які він посилається.

Постановою апеляційного суду Львівської області від 3 травня 2018 року апеляційну скаргу ЛКП «ТФ «Львівспецкомунтранс» задоволено частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 29 червня 2017 року у частині стягнення з ЛКП «ТФ «Львівспецкомунтранс» на користь ОСОБА_1 4 649,37 грн заборгованості із заробітної плати скасовано і ухвалено у цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні позову у цій частині відмовлено.

Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 29 червня 2017 року у частині стягнення з ЛКП «ТФ «Львівспецкомунтранс» на користь ОСОБА_1 82 082 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні змінено і зменшено цей розмір до 10 000 грн.

Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 29 червня 2017 року у частині стягнення з ЛКП «ТФ «Львівспецкомунтранс» судового збору в дохід держави у розмірі 908,35 грн змінено і стягнено 551,20 грн.

У іншій частині рішення залишено без змін.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення з ЛКП «ТФ «Львівспецкомунтранс» на користь ОСОБА_1 4 649,37 грн заборгованості із заробітної плати, апеляційний суд вказав, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами неправильність нарахування сум заробітної плати.

Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення з ЛКП «ТФ «Львівспецкомунтранс» на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про застосування до спірних правовідносин положень

статті 117 КЗпП України, та з урахуванням засад розумності і справедливості, зменшив суму стягнення.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції у частині стягнення 4 104,10 грн вихідної допомоги та відмови у відшкодуванні моральної шкоди, суд апеляційної інстанції погодився з висновками Шевченківського районного суду м. Львова з огляду на те, що судом першої інстанції при розгляді справи не допущено неправильного застосування норм матеріального права та не порушено норми процесуального права.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У червні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив постанову апеляційного суду Львівської області від 3 травня 2018 року скасувати і залишити в силі рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 29 червня 2017 року.

Касаційна скарга мотивована тим, що рішення апеляційного суду ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.

На думку заявника, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову в частині стягнення заборгованості із заробітної плати; постанова підлягає скасуванню, оскільки апеляційний суд не мотивував судове рішення у цій частині.

Також заявник вказує, що апеляційним судом необґрунтовано зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 82 082 грн до 10 000 грн.

Позиція інших учасників справи

У серпні 2018 року ЛКП «ТФ «Львівспецкомунтранс» подало відзив на касаційну скаргу, у якому послалося на безпідставність її доводів. Вказало, що судом апеляційної інстанції надано належну оцінку доказам, постанова прийнята з додержання норм матеріального та процесуального права, тому таке судове рішення є законним і обґрунтованим.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 16 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.

Встановлені судом апеляційної інстанції обставини справи

Судом апеляційної інстанції за матеріалами справи встановлено, що наказом ЛКП «ТФ «Львівспецкомунтранс» № 22-з від 27 лютого 2015 року «Про звільнення з роботи ОСОБА_1 » позивача звільнено із займаної посади на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв`язку із скороченням штату працівників.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 26 жовтня

2015 року у справі № 466/511/15-ц позов ОСОБА_1 до ЛКП «ТФ «Львівспецкомунтранс» задоволено частково; визнано незаконним та скасовано наказ № 22-з від 27 лютого 2015 року «Про звільнення з роботи ОСОБА_1 »; поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника виробничого відділу ЛКП «ТФ «Львівспецкомунтранс» з 28 лютого 2015 року; стягнено з ЛКП «ТФ «Львівспецкомунтранс» на користь ОСОБА_1 30 221,10 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Додатковим рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 27 жовтня 2015 року судове рішення від 26 жовтня 2015 року у частині поновлення ОСОБА_1 на роботі та стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах платежу за один місяць у розмірі 4 104,10 грн допущено до негайного виконання.

Рішенням апеляційного суду Львівської області від 16 лютого 2016 року частково задоволено апеляційну скаргу ЛКП «ТФ «Львівспецкомунтранс». Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 26 жовтня 2015 року у частині визнання незаконним і скасування наказу № 22-з від 27 лютого 2015 року «Про звільнення з роботи ОСОБА_1 », поновлення його на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу скасовано і ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову у цій частині відмовлено. Додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 27 жовтня 2015 року скасовано.

Судом апеляційної інстанції також установлено, що на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 26 жовтня 2015 року ОСОБА_1 наказом № 97о/с від 2 грудня 2015 року допущено до роботи та виплачено середній заробіток за час вимушеного прогулу у межах платежу за один місяць у розмірі 4 104,10 грн.

ОСОБА_1 працював на посаді начальника виробничого відділу ЛКП «ТФ «Львівспецкомунтранс» до 16 лютого 2016 року.

Наказом ЛКП «ТФ «Львівспецкомунтранс» № 7з від 16 лютого 2016 року «Про звільнення з роботи ОСОБА_1 » скасовано вказаний наказ № 97о/с від 2 грудня 2015 року, звільнено ОСОБА_1 з посади начальника виробничого відділу підприємства з 16 лютого 2016 року на підставі

пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України та доручено головному бухгалтеру провести повний розрахунок з ОСОБА_1 з урахуванням відпрацьованого ним часу після поновлення на роботі.

Також судом апеляційної інстанції встановлено, що пунктом 6.1.11 колективного договору ЛКП «ТФ «Львівспецкомунтранс» на 2012-2013 роки передбачено, обов`язок власника виплачувати працівникам, які припиняють трудові відносини, вихідну допомогу у розмірі двомісячного середнього заробітку за рахунок коштів підприємства.

При звільненні ОСОБА_1 із займаної посади у зв`язку із скороченням 28 лютого 2015 року ЛКП «ТФ «Львівспецкомунтранс» не проведено остаточний розрахунок у день звільнення. Вказаний розрахунок проведено лише 16 березня 2015 року.

ОСОБА_1 не виплачено вихідну допомогу у розмірі двомісячного середнього заробітку, а виплачено таку допомогу лише у розмірі середнього заробітку за один місяць.

Також установлено, що Головним управлінням Держпраці у Львівській області проведено позапланову документальну перевірку додержання законодавства про працю у ЛКП «ТФ «Львівспецкомунтранс», неправильність нарахування заробітної плати у розмірі 4 649,37 грн не встановлено.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року

№ 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно із частиною першою статті 400 ЦПК України у цій же редакції Кодексу під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги і відзиву на неї, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Стаття 116 КЗпП України установлює, що при звільненні працівника виплата всіх належних йому від підприємства, установи, організації сум провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

У разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору (стаття 117 КЗпП України).

Встановивши, що ОСОБА_1 у день звільнення не виплачено вихідну допомогу у розмірі двомісячного середнього заробітку, апеляційний суд правильно погодився з висновком суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для стягнення на користь позивача 4 104,10 грн вихідної допомоги.

Суд апеляційної інстанції також дійшов правильного висновку про те, що позивач має право вимагати виплати йому середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити передбачене статтею 117 КЗпП України відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. У разі часткового задоволення вимог працівника про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні суд визначає розмір такого відшкодування з урахуванням розміру спірної суми, на яку працівник мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи. Застосування принципу співмірності при визначенні розміру відшкодування працівникові середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є правом суду.

Суд апеляційної інстанції, встановивши, що позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені частково, та врахувавши, що невиплачена позивачу частка заробітної плати у порівнянні з виплаченою сумою є незначною, дійшов обґрунтованого висновку про пропорційне зменшення належного до стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, визначивши його розмір з урахуванням засад розумності і справедливості.

Твердження заявника проте, що апеляційним судом не обґрунтовано зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відхиляються касаційним судом, оскільки у разі часткового задоволення вимог працівника про виплату належних при звільненні сум, розмір відшкодування за час затримки визначає суд. Застосування принципу співмірності при визначенні розміру відшкодування є правом суду, яке достатньо обґрунтоване в ухваленому судовому рішенні.

Щодо вимог ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди касаційний суд зазначає наступне.

Відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя (стаття 2371 КЗпП України).

Вирішуючи спір, належним чином дослідивши та давши оцінку поданим сторонами доказам, і запереченням, урахувавши наведені норми права, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження завдання йому моральної шкоди.

Доводи заявника про те, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову у частині стягнення заборгованості із заробітної плати, також відхиляються касаційним судом з огляду на наступне.

Урахувавши, що ОСОБА_1 не доведено належними доказами неправильності здійснення нарахувань заробітної плати, апеляційний суд Львівської області, відповідно мотивуючи судове рішення, дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову у цій частині.

Вказані доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що не відноситься до визначених статтею 400 ЦПК України повноважень касаційного суду під час касаційного перегляду справи, згідно з якими касаційний суд не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80 89 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Інші доводи касаційної скарги на законність судового рішення суду апеляційної інстанції не впливають.

Аргументи касаційної скарги не спростовують висновків суду апеляційної інстанції, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині судового рішення.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у

державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України»). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування судового рішення, оскільки суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення апеляційного суду без змін.

Щодо судових витрат

Оскільки суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтею 400 у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, статтями 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову апеляційного суду Львівської області від 3 травня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: С. О. Карпенко

В. М. Ігнатенко

В. А. Стрільчук