Постанова

Іменем України

26 лютого 2020 року

місто Київ

справа № 467/478/17

провадження № 61-555св17

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Арбузинського районного суду Миколаївської області від 15 вересня 2017 року у складі судді Кірімової О. М. та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 22 листопада 2017 року у складі колегії суддів: Крамаренко Т. В., Бондаренко Т. З., Темнікової В. І.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У травні 2017 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на частку в майні.

Позивач обґрунтовувала заявлені вимоги тим, що з 1980 року до 1983 року перебувала з ОСОБА_6 у зареєстрованому шлюбі, від якого мають сина ОСОБА_3 . За період шлюбу за спільні кошти 10 грудня 1982 року придбаний житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташований на АДРЕСА_1 попередня назва АДРЕСА_2 .

У 2017 році їй стало відомо, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її колишній чоловік ОСОБА_6 , після смерті якого відкрилася спадщина, у тому числі і на зазначений будинок. Із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_6 до нотаріуса звернувся їх спільний з померлим син ОСОБА_3 , а також дочка померлого ОСОБА_4 , а син ОСОБА_5 відмовився від належної йому частки спадкового майна на користь ОСОБА_4 . Дружина померлого ОСОБА_2 відмовилася від належної їй частки спадкового майна на користь ОСОБА_4 .

Позивач звернулася до нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя після смерті її колишнього чоловіка, однак їй було відмовлено та запропоновано звернутися з позовом до суду. Посилаючись на викладене та на те, що житловий будинок є спільною сумісною власністю її та померлого колишнього чоловіка, позивач просила суд визнати домоволодіння, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_6 та ОСОБА_1 , та визнати за нею право власності на 1/2 частину зазначеного домоволодіння.

Стислий виклад заперечень інших учасників справи

ОСОБА_3 позов визнав, просив його задовольнити.

ОСОБА_4 , ОСОБА_5 позов не визнали, просили відмовити у його задоволенні. ОСОБА_2 позов не визнала, у серпні 2017 року звернулася із зустрічним позовом про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та визнання права власності на частину майна.

У обґрунтування зустрічного позову відповідач посилалася на те, що 26 січня 1980 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 укладено шлюб, який фактично припинено ними у грудні 1980 року.

З січня 1981 року ОСОБА_2 проживала із ОСОБА_6 однією сім`єю без реєстрації шлюбу та мешкала у будинку, що належав бабі ОСОБА_6 - ОСОБА_7 , за адресою: АДРЕСА_3 , до серпня 1981 року. За час спільного проживання у них народився син ОСОБА_5 та дочка ОСОБА_4 .

У квітні 1981 року ОСОБА_6 продав належний його батькові будинок за адресою: АДРЕСА_3 , та за отримані кошти придбав житловий будинок на АДРЕСА_3 для спільного з нею проживання. У серпні 1981 року вона разом із чоловіком переїхали до зазначеного будинку, де і мешкали до дня смерті ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

У грудні 1982 року ОСОБА_6 оформив договір купівлі-продажу придбаного ним будинку, де на теперішній час проживає вона та їх дочка ОСОБА_4 31 травня 1986 року ОСОБА_2 уклала шлюб із ОСОБА_6 . За час спільного проживання із ОСОБА_6 , а саме з серпня 1981 року до 23 червня 2015 року вона спільно з чоловіком істотно поліпшила будинок шляхом добудови веранди та тамбуру, зведення трьох нових сараїв, нової літньої кухні та веранди до літньої кухні, гаражу. Зазначені поліпшення привели до істотного збільшення вартості спірного будинку у його вартості.

Спірний будинок придбаний ОСОБА_6 у період їхнього спільного проживання, ОСОБА_1 будь-якої участі у придбанні спірного будинку та збільшення його вартості не брала, тому спірний будинок не може бути спільним майном ОСОБА_6 та ОСОБА_1 .

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Арбузинського районного суду Миколаївської області від 15 вересня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано домоволодіння, розташоване за адресою: АДРЕСА_3 , спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Визнано за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_3 . Стягнуто із ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 по 320, 00 грн з кожного судового збору. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалося тим, що придбане позивачем та ОСОБА_6 до моменту розірвання шлюбу у визначений законом спосіб (до 24 травня 1983 року) майно є спільною сумісною власністю подружжя. Набуття майна за час шлюбу створює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності. При цьому тягар доказування, що це майно не належить до складу спільної сумісної власності, покладається на особу, яка заперечує факт набуття майна у спільну сумісну власність. Відмовляючи у зустрічному позові, суд першої інстанції керувався тим, що встановлення фактів проживання однією сім`єю у період до 01 січня 2004 року законодавством не передбачено, а крім того, з 26 січня 1980 року до 24 травня 1983 року ОСОБА_6 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 . Крім того, доказів на підтвердження збільшення жилої площі у спірному будинку за участю відповідача матеріали справи не містять, а також не надано доказів, що саме внаслідок здійснення спільних трудових затрат за час спільного проживання та за період шлюбу спірний будинок істотно збільшився у своїй вартості за рахунок проведення ремонтних робіт у будинку, а не тенденцій до загального подорожчання об`єктів нерухомості.

Ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 22 листопада 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилено. Рішення Арбузинського районного суду Миколаївської області від 15 вересня 2017 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначив, що, враховуючи, що відповідач не спростувала презумпцію спільності набутого майна подружжя, суд першої інстанцій дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення первісного позову. Водночас відповідач не довела наявність підстав для задоволення зустрічного позову, не надавши відповідних належних доказів на їх підтвердження.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у грудні 2017 року, ОСОБА_2 просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Заявник зазначає, що суди не врахували, що на момент придбання спірного будинку позивач та ОСОБА_6 спільно не проживали, не вели спільне господарство, а отже, відсутні підстави визнавати зазначене майно спільним. Окрім цього, суди не врахували, що спірний будинок придбаний за особисті грошові кошти ОСОБА_6 , отримані ним від продажу батьківського будинку. Зазначене, зокрема, підтверджується показаннями свідків, допитаних під час судового засідання. Суди також не надали належної оцінки доказам відповідача щодо участі у поліпшенні будинку, який належав померлому, внаслідок чого дійшли помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення зустрічного позову.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 просить оскаржувані судові рішення залишити без змін.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 11 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України заяви і скарги, подані до набрання чинності цією редакцією Кодексу, провадження за якими не відкрито на момент набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цієї редакції Кодексу. Такі заяви чи скарги не можуть бути залишені без руху, повернуті або передані за підсудністю, щодо них не може бути прийнято рішення про відмову у прийнятті чи відмову у відкритті провадження за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу, якщо вони подані з додержанням відповідних вимог процесуального закону, які діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Матеріали касаційного провадження передано до Верховного Суду у грудні 2017 року.

Ухвалою Верховного Суду від 23 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 10 лютого 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX (далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у грудні 2017 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України 2004 року, відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_6 та ОСОБА_1 . В перебували у зареєстрованому шлюбі з 26 січня 1980 року до 24 травня 1983 року .

За час перебування у зареєстрованому шлюбі на ім`я ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу від 10 грудня 1982 року придбано жилий будинок АДРЕСА_4 .

Відповідно до рішення виконавчого комітету Арбузинської селищної ради Миколаївської області від 22 вересня 2000 року № 137 АДРЕСА_2 перейменована на АДРЕСА_2.

Згідно з повідомленням Арбузинської селищної ради від 28 квітня 2017 року нумерація будинку АДРЕСА_2 змінена на № 146 згідно з рішенням виконавчого комітету від 24 лютого 1987 року № 17.

За змістом довідки Арбузинського районного Комунального підприємства БТІвід 23 грудня 2015 року № 129 власником житлового будинку з побутовими будівлями та господарськими спорудами, розташованого на АДРЕСА_3 , є ОСОБА_6 згідно з договором купівлі-продажу від 10 грудня 1982 року.

23 січня 1990 року ОСОБА_1 зареєструвала шлюб із ОСОБА_12 та змінила власне прізвище з ОСОБА_1 на ОСОБА_1 .

ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_1 помер, про що видано копію свідоцтва про смерть від 08 грудня 2015 року.

Після смерті ОСОБА_6 відкрилася спадщина, до складу якої входить також домоволодіння на АДРЕСА_3 , на яке претендують позивач, відповідач, спадкоємці за законом - інші відповідачі у справі.

Згідно з матеріалами спадкової справи № 121/2015 після смерті ОСОБА_6 спадщину після смерті спадкодавця прийняли ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , подавши до нотаріальної контори у встановлений законом шестимісячний строк заяви про прийняття спадщини від 30 червня 2015 року та від 15 грудня 2015 року. ОСОБА_5 , ОСОБА_2 у порядку статті 1273 ЦК України відмовилися від спадщини на користь ОСОБА_4 , подавши 30 червня 2015 року відповідні заяви до нотаріальної контори. Також ОСОБА_2 30 червня 2015 року надала нотаріусу заяву, що вона не претендує на видачу свідоцтва про право власності на 1/2 частину спадкового майна. Свідоцтво про право на спадщину нотаріусом не видавалося.

Згідно з роз`ясненням державного нотаріуса Бойченка В. А. від 23 травня 2017 року ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя у зв`язку з тим, що один із подружжя помер та рекомендовано звернутися до суду за захистом своїх майнових прав.

Оцінка аргументів касаційної скарги

Стосовно доводів касаційної скарги про незаконність оскаржуваних рішень у частині задоволення первісного позову Верховним Судом враховано таке

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно із частиною першою Прикінцевих положень Сімейного кодексу України (далі - СК України) цей Кодекс набрав чинності з 01 січня 2004 року.

Судами встановлено, що спірне майно придбано подружжям до 2004 року, тобто до набрання чинності СК України, а тому при вирішенні цього спору підлягають застосуванню положення Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України) у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин.

Враховуючи те, що спірне майно було придбано під час перебування у шлюбі та до набрання чинності СК України, до спірних правовідносин підлягають застосуванню статті 22, 24, 28, 29 КпШС України.

Згідно зі статтею 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

У статті 24 КпШС України передбачено, що майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.

Відповідно до вимог статті 28 КпШС України в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.

Частиною першою статті 29 КпШС України передбачено, що якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя, з покладенням на нього обов`язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. При цьому суд також бере до уваги інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

Вирішуючи спори між подружжям про майно, судам необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. При цьому належить виходити з того, що відповідно до

статей 22, 25, 27-1 КпШС України спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об`єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу).

Судами встановлено, що з січня 1981 року ОСОБА_1 та ОСОБА_6 фактичні шлюбні відносини припинили, разом не проживали, а тому, до правового режиму майна, набутого кожним із них починаючи із зазначеного моменту, не підлягає застосуванню презумпція спільності набутого майна.

Також позивач не посилалася та не доводила і суди не встановили, що спірне майно придбане за рахунок спільних грошових коштів подружжя.

Проте, встановивши наведені обставини, суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що у розумінні положень статей 22, 28 КпШС України спірне майно не може вважатися спільно нажитим колишнім подружжям ОСОБА_6 та ОСОБА_1 . Спірне домоволодіння, розташоване за адресою: АДРЕСА_3 , придбано ОСОБА_6 у період фактичного припинення шлюбних відносин із ОСОБА_1 , які у подальшому поновлені не були, отже спірне майно неможливо визнати спільно нажитим.

З огляду на наведені норми матеріального закону та встановлені у справі обставини справи, Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги про незаконність ухвалених судових рішень у наведеній частині висновків.

Стосовно доводів касаційної скарги про незаконність оскаржуваних рішень у частині відмови у зустрічному позові Верховним Судом враховано таке

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про власність» від 7 лютого 1991 року № 697-XII, що набрав чинності 15 квітня 1991 року (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.

Таким чином, в оцінці обставин, що виникли та існували (продовжили існувати) починаючи з 15 квітня 1991 року, суди, розглядаючи позови, пов`язані з спільною власністю громадян, повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (статті 16 Закону України «Про власність», стаття 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (частина перша статті 17, стаття 18, частина друга статті 17 Закону України «Про власність»).

Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв`язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого до 01 січня 2004 року особами, які проживали однією сім`єю, але не перебували в зареєстрованому шлюбі, необхідно встановити не лише обставини щодо спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно придбавалося сторонами внаслідок спільної праці.

Тобто сам факт спільного проживання сторін у справі не є достатньою підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін. Частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожного зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним із подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна.

Під час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що відповідач не довела належним чином, що саме внаслідок проведення ремонтних робіт у будинку за час спільного проживання та за період шлюбу спірний будинок істотно збільшився у своїй вартості.

Отже, доводи касаційної скарги щодо неналежної оцінки доказів участі відповідача у спільних трудових зусиллях фактично зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Засадничими принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов`язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог, саме на позивача покладається обов`язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції.

Застосовуючи принцип диспозитивності, закріплений у статті 11 ЦПК України 2004 року, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Отже, саме позивач, як особа, яка на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову, доводиться їх достатність та переконливість.

Згідно зі статтею 60 ЦПК України 2004 року кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 57 ЦПК України 2004 року).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (стаття 58 ЦПК України 2004 року).

Статтею 59 ЦПК України 2004 року передбачено, що суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 179 ЦПК України 2004 року предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню під час ухвалення судового рішення.

В оцінці дотримання судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права щодо оцінки зібраних у справі доказів Верховний Суд врахував, що неподання стороною відповідача належних і допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог стало однією з підстав для вмотивованого висновку судів про недоведеність та необґрунтованість позовних вимог.

Висновки щодо застосування норм права

Відповідно до вимог статті 28 КпШС України, в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.

Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. При цьому належить виходити з того, що відповідно до статей 22, 25, 27-1 КпШС України спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об`єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу).

Судами встановлено, що з січня 1981 року ОСОБА_1 та ОСОБА_6 фактичні шлюбні відносини припинили, разом не проживали, а відповідно до правового режиму майна, набутого кожним із них починаючи із зазначеного моменту, не підлягає застосуванню презумпція спільності набутого майна.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок про часткове задоволення касаційної скарги ОСОБА_2 та скасування судових рішень першої та апеляційної інстанцій у частині задоволення первісного позову із ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.

За приписами пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

За змістом частин першої-третьої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Керуючись статтями 389 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Арбузинського районного суду Миколаївської області від 15 вересня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 22 листопада 2017 року у частині задоволення позову ОСОБА_1 скасувати. Ухвалити у цій частині нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити повністю.

У іншій частині Рішення Арбузинського районного суду Миколаївської області від 15 вересня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 22 листопада залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко