Постанова

Іменем України

09 березня 2021 року

місто Київ

справа № 468/176/18-ц

провадження № 61-8339св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Луспеника Д. Д., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Автокредит Плюс»,

третя особа - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПРИВАТБАНК»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Автокредит Плюс» на постанову Миколаївського апеляційного суду від 27 березня 2019 року у складі колегії суддів: Ямкової О. О., Колосовського С. Ю., Локтіонової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у лютому 2018 року звернувся до суду із позовом до

Товариства з обмеженою відповідальністю «Автокредит Плюс»

(далі - ТОВ «Автокредит плюс», товариство) про визнання договору недійсним, стягнення 116 581, 33 грн, що були сплачені ним на виконання цієї угоди, та відшкодування моральної шкоди у розмірі 20 000, 00 грн.

Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що 04 квітня 2014 року між сторонами укладена угода шляхом підписання заяви про приєднання до публічного договору №NK00A!0000575344 спільно з додатками, відповідно до яких відповідач зобов`язався надати йому у лізинг транспортний засіб «Chery Eastar DC14B», 2007 року випуску, оціночною вартістю 71 000, 00 грн, а він сплатити перший платіж та щомісячні платежі відповідно до графіку лізингових платежів. За закінченням строку лізингу до позивача переходить право власності на автомобіль.

На виконання умов договору 29 квітня 2014 року ОСОБА_1 перерахував відповідачу перший платіж у сумі 2 244, 18 грн та отримав у лізинг автомобіль за актом прийому-передачі. У подальшому позивач оплачував щомісячні платежі та 29 листопада 2016 року достроково виконав зобов`язання, сплатив за весь період платежів на загальну суму в 116 581, 33 грн.

ОСОБА_1 19 квітня 2017 року звернувся до реєстраційних органів з питанням про зняття автомобіля з реєстрації, втім випадково дізнався, що частина номерної деталі закріплена способом, що не відповідає заводу виробнику.

За цим фактом внесені відомості до Єдиного реєстру досудового розслідування щодо кримінального провадження за статтею 290 КК України, автомобіль переданий на зберігання до Заводського відділу поліції ГУ НП в Миколаївській області.

Посилаючись на те, що договір містить несправедливі умови, які суперечать вимогам статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», укладений особою, яка не має відповідної ліцензії, а також нотаріально не посвідчений, позивач просив визнати зазначений договір недійсним, стягнути з відповідача на його користь грошові кошти, сплачені на виконання умов договору, та відшкодувати моральну шкоду.

Стислий виклад заперечень сторони відповідача

Відповідач заперечував проти задоволення позову. Вважав, що сума стягнення на користь позивача підлягає зменшенню на суму плати за користування предметом лізингу, амортизації та збитків. Зазначив, що на час укладання спірного договору та на момент розгляду справи судом першої інстанції відповідач має всі необхідні дозвільні документи на надання фінансового лізингу. Витрати щодо надання правничої допомоги в розмірі 8 000, 00 грн є недоведеними. Також вважав недоведеними обставини заподіяння позивачу моральної шкоди.

Відповідач просив застосувати до спірних правовідносин позовну давність.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Баштанського районного суду Миколаївської області від 15 січня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Суд першої інстанції дійшов висновків про нікчемність оскаржуваного договору лізингу через невчинення його нотаріального посвідчення, у зв`язку з чим відмолено у задоволенні позовної вимоги про визнання договору лізингу недійсним.

Вирішуючи позовні вимоги про стягнення грошових коштів, суд першої інстанції визнав їх частково обґрунтованими, зазначивши, що визначена до стягнення сума підлягає зменшенню на розмір плати за користування предметом лізингу у період з 29 квітня 2014 року до 30 листопада 2016 року. Одночасно суд першої інстанції встановив наявність підстав для застосування позовної давності в цій частині позовних вимог.

Позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди, а також вимоги про стягнення витрат на правову допомогу суд першої інстанції визнав такими, що не доведені належними та допустимими доказами.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 27 березня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Баштанського районного суду Миколаївської області від 15 січня 2019 року в частині відмови у застосуванні наслідків нікчемного правочину скасовано та ухвалено нове рішення, яким поновлено ОСОБА_1 строк позовної давності. Позов ОСОБА_1 до ТОВ «Автокредит Плюс» про застосування наслідків нікчемного правочину задоволено. Стягнуто з ТОВ «Автокредит Плюс» на користь ОСОБА_1 суму платежів, сплачених на виконання нікчемного правочину, в розмірі 116 581, 33 грн. Зобов`язано ОСОБА_1 , після отримання внесених ним платежів, повернути ТОВ «Автокредит Плюс» отриманий за лізингом автомобіль «Chery Eastar DC14B», 2007 року випуску, реєстраційний державний номер НОМЕР_1 . В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд зазначив, що договір лізингу, укладений між сторонами у справі, є по суті змішаним договором, оскільки містить у собі умови договору фінансового лізингу та договору оренди транспортного засобу, а також посилання на порядок укладення між ними у подальшому договору

купівлі-продажу цього автомобіля. При з`ясуванні та встановленні зазначених фактів судом першої інстанції не було порушено норм цивільного процесуального закону та правильно застосовано норми матеріального права, в тому числі надана оцінка обґрунтуванню позову, з огляду на положення статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» та статті 227 ЦК України. Доводів на спростування цих висновків суду першої інстанції апеляційна скарга не містить. За таких обставин рішення суду першої інстанції в частині відмови у визнанні договору недійсним апеляційний суд визнав законним та обґрунтованим.

Апеляційний суд також погодився з висновком суду першої інстанції про безпідставність стягнення з відповідача на користь позивача за нікчемним договором відшкодування моральної шкоди, оскільки в такому випадку відшкодування компенсації не передбачено як нормами закону

(статті 23 1167 ЦК України, пункту 5 частини першої статті 4 Закону України «Про захист прав споживачів»), так і умовами самого нікчемного договору.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що за висновком про встановлення нікчемності правочину є підстави для застосування наслідків, передбачених частиною першої статті 220, частинами першою та четвертою статті 216 ЦК України, із зобов`язанням кожної зі сторін повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину. Тобто, у разі застосування реституції за нікчемним договором лізингу, лізингодавець зобов`язаний повернути лізингоодержувачу сплачені ним платежі на виконання умов договору. Лізингоодержувач, у свою чергу, зобов`язаний повернути лізингодавцю майно, а саме об`єкт лізингу, яким він користувався. Таким чином є усі правові підстави для повернення відповідачем на користь позивача отриманих платежів на суму 116 581, 33 грн, а позивачем товариству - отриманий за лізингом автомобіль. Підстав для зменшення такої суми, що отримана ТОВ «Автокредит Плюс» за нікчемним правочином, на суму собівартості плати за користування автомобілем або на суму будь-яких інших, нарахованих відповідачем збитків, положеннями ЦК України не передбачено.

Водночас апеляційний суд встановив, що позивач пропустив позовну давність звернення до суду з позовом, проте, враховуючи зміст позовної заяви, поданих на її обґрунтування документів, зміст апеляційної скарги, дійшов висновку, що причини пропуску позовної давності позивачем ОСОБА_1 щодо застосування наслідків нікчемного правочину необхідно визнати поважними та захистити його порушене право шляхом стягнення з відповідача на його користь 116 581, 33 грн сплачених платежів, та після виплати такої суми на користь позивача, зобов`язати останнього повернути автомобіль ТОВ «Автокредит Плюс».

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду засобами поштового зв`язку у квітні 2019 року, ТОВ «Автокредит Плюс» просить скасувати постанову Миколаївського апеляційного суду від 27 березня 2019 року та залишити в силі рішення Баштанського районного суду Миколаївської області від 15 січня 2019 року.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується тим, що:

- суд апеляційної інстанції неправильно застосував до спірних правовідносин положення статей 257, 261, частини третьої статті 267 ЦК України, оскільки позовна заява ОСОБА_1 подана до суду із пропуском позовної давності, що є підставою для відмови у задоволенні позову. Крім того зазначає, що позивач не заявляв про поновлення позовної давності;

- суд першої інстанції правомірно зменшив суму, яка підлягала стягненню з товариства на користь ОСОБА_1 , відмовивши у стягненні грошових коштів, які є платою за користування предметом лізингу, що відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 288/383/15-ц (провадження

№ 61-6009св18);

- судом апеляційної інстанції не досліджено та не надано правової оцінки зібраним доказам.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзиви на касаційну скаргу не надходили.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 10 травня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.

Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у квітні 2019 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.

За частиною першою статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені у статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 04 квітня 2014 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Автокредит Плюс» укладено договір фінансового лізингу шляхом підписання заяви про приєднання до публічного договору №NK00A!0000575344 спільно з його додатками, за умовами яких лізингодавець зобов`язався передати в користування лізингоодержувачу автомобіль «Chery Eastar DC14B», 2007 року випуску, протягом строку, що становить не більше 60 календарних днів з моменту підписання графіку лізингових платежів.

Визначені до погашення суми, згідно з умовами договору, зазначені в графіку сплати платежів , що є додатком № 2 до договору.

Договір між сторонами укладено у письмовій формі без нотаріального посвідчення.

ОСОБА_1 29 квітня 2014 року у користування передано автомобіль «Chery Eastar DC14B», 2007 року випуску, на який він за закінченням строку лізингу мав намір перереєструвати право власності.

Відповідно до наданих копій витягу з особистого рахунку, розрахунку, позивач, на виконання умов договору щодо одержання в користування предмету лізингу, сплатив ТОВ «Автокредит плюс» у період з 29 квітня 2014 року до 29 листопада 2016 року 116 581, 33 грн.

Після дострокового погашення заборгованості 29 листопада 2016 року та 30 листопада 2016 року (виписка за кредитним договором), 19 квітня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Територіального сервісного центру з метою зняття автомобіля з реєстрації, проте під час огляду автомобіля експертом встановлено, що ідентифікаційний номер кузова змінювався шляхом зварювання фрагмента номерної деталі в інший кузов аналогічного автомобіля (висновок експерта від 10 липня 2017 року № 38).

За цим фактом 20 квітня 2017 року внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12017150030001534 за статтею 290 КК України. Ухвалою слідчого судді Заводського районного суду м. Миколаєва від 28 квітня 2017 року на зазначений автомобіль накладено арешт, визначено місце зберігання транспортного засобу на території Заводського ВП ГУНП в Миколаївській області.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Оцінюючи оскаржувані судові рішення на відповідність вимогам статті 263 ЦПК України, Верховний Суд виходить з того, що спірні правовідносини, які виникають у зв`язку із договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, а також Законом України «Про фінансовий лізинг», Законом України «Про захист прав споживачів».

Згідно із частиною другою статті 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов`язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Відповідно до частини другої статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов`язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

Виходячи з аналізу норм чинного цивільного законодавства, договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, про що свідчить зміст договору з урахуванням правил статті 628 ЦК України.

За імперативним положенням статті 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню. У разі недодержання сторонами вимог закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (частина перша статті 220 ЦК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Отже, оспорюваний договір, підписаний сторонами, є в цілому нікчемним, тобто розглядається з точки зору права як такий, що юридично не мав місця, не створив будь-яких правових наслідків, окрім тих, що пов`язані з його недійсністю. Нікчемний договір є недійсним разом з усіма його умовами та не створює для сторін зобов`язань, що в ньому закріплені.

Щодо застосування реституції

Відповідно до статті 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а у випадку неможливості такого повернення (зокрема, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі) необхідно відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Отже, у разі застосування реституції за нікчемним договором лізингу лізингодавець зобов`язаний повернути лізингоодержувачу сплачені ним платежі на виконання умов договору, а лізингоодержувач, у свою чергу, зобов`язаний повернути лізингодавцю передане за договором майно, а саме об`єкт лізингу, яким він користувався.

Правовідносини, які виникли між сторонами у справі на підставі нікчемного договору фінансового лізингу, мають певні особливості, а саме: з моменту виникнення між сторонами у справі описаних правовідносин - ОСОБА_1 користувався предметом лізингу, який належить на праві власності ТОВ «Автокредит Плюс».

В оцінці доводів касаційної скарги про те, що не підлягають стягненню із товариства на користь ОСОБА_1 грошові кошти, сплачені ним за користування предметом лізингу у період з 29 квітня 2014 року до 29 листопада 2016 року, Верховний Суд врахував, що укладений договір лізингу є нікчемним в усій сукупності його умов та додатків до нього. Відповідно, жодні положення зазначеного нікчемного договору не можуть бути застосовані судом для обрахунку, у тому числі і умови про оплату за користування предметом лізингу.

Верховний Суд у таких висновках виходить з того, що визначена у договорі плата за користування предметом лізингу відповідно до додатку № 2 до договору, а також зазначені в абзаці другому частини першої статті 216 ЦК України суми відшкодування вартості за користування майном (у справі, яка переглядається, - автомобілем) не є тотожними правовими категоріями, а тому друга категорія не може бути обрахована із застосуванням умов нікчемного правочину.

Правилами абзацу другого частини першої статті 216 ЦК України визначено, що у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, ТОВ «Автокредит Плюс» не посилається, не обґрунтовує та не доводить розмір відшкодування вартості користування спірним майном за цінами, які існували за користування таким майном на момент розгляду і вирішення справи судом.

Так, під час розгляду справи судами не встановлено, що об`єкт лізингу, що підлягає поверненню за правилами двосторонньої реституції, є пошкодженим або несправним, а так само не доведено обсягу відшкодування, визначеного за правилом абзацу 2 частини першої статті 216 ЦК України.

Аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 25 вересня 2019 року у справі № 750/11600/16-ц (провадження

№ 61-34771св18), підстав відступити від зазначеного висновку не встановлено.

Верховний Суд врахував, що протягом усього часу виконання нікчемного правочину товариство отримувало від ОСОБА_1 лізингові платежі (до яких входить і плата за користування предметом лізингу), користувалося ними і розпоряджалося цими грошовими коштами, а відповідно повною мірою стосовно і цих грошових коштів у ТОВ «Автокредит Плюс» виникло зобов`язання зі збереження майна без достатньої правової підстави.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про застосування до спірних правовідносин правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 288/383/15-ц (провадження № 61-6009св18).

У справі, яка переглядається, суд першої інстанції застосував наслідки нікчемності договору фінансового лізингу (двосторонню реституцію) шляхом повернення лізингоодержувачу сплаченої ним суми та зобов`язання останнього повернути лізингодавцю об`єкт лізингу.

Разом з тим, у цій справі судами не встановлювались обставини і не перевірялись підстави щодо покладення на лізингоодержувача обов`язку зі сплати лізингодавцеві коштів за користування предметом лізингу, такі позовні вимоги ТОВ «Автокредит Плюс» не заявлялись і такими підставами зустрічний позов не обґрунтовувався. Визначаючи розмір відшкодування вартості майна, яким користувався лізингоодержувач та який підлягає поверненню ТОВ «Автокредит Плюс», товариство мало довести розмір такого відшкодування.

Щодо правових підстав застосування позовної давності

За правилами статей 256-258 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання (частини перша та третя статті 261 ЦК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) зроблено висновок, що позовна давність може бути застосована лише щодо вимог про захист прав або інтересів.

Значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідносин. Він дисциплінує учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності у здійсненні належних їм прав, зміцнює договірну дисципліну, сталість господарських відносин.

Тобто позовна давність може бути застосована лише щодо вимог про захист прав або інтересів.

Згідно з частиною п`ятою статті 267 ЦК України якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Набуття права на захист, для здійснення якого встановлено позовну давність, завжди пов`язане з порушенням суб`єктивного матеріального цивільного права.

Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватися тільки за допомогою звернення до суду.

Зазначений трирічний строк діє після порушення суб`єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції), неодноразово наголошував, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (§ 51 рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства», заяви № 22083/93, 22095/93; § 570 рішення ЄСПЛ від 20 вересня 2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Верховний Суд дійшов переконання, що суд апеляційної інстанції, визнаючи поважними причини пропущення позовної давності, врахував пояснення позивача, що про порушення його права стало відомо під час оформлення права власності на автомобіль, який був предметом лізингу; зокрема, встановлення, що ідентифікаційний номер кузова змінювався шляхом вварювання фрагмента номерної деталі в інший кузов аналогічного автомобіля (висновок експерта від 10 липня 2017 року № 38), стало підставою для внесення 20 квітня 2017 року відомостей за цим фактом до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12017150030001534 за статтею 290 КК України; ухвалою слідчого судді Заводського районного суду м. Миколаєва від 28 квітня 2017 року на зазначений автомобіль накладено арешт, визначено місце зберігання транспортного засобу на території Заводського ВП ГУНП в Миколаївській області.

Верховний Суд врахував, що незважаючи на нікчемність договору лізингу, умови виконання такого правочину тривалий період ніким не заперечувалися, допоки позивач не звернувся до Територіального сервісного центру з метою оформлення права власності на предмет лізингу, після звернення до якого йому стало відомо про порушення своїх прав як лізингоодержувача. Верховний Суд врахував, що умови такого правочину відповідали інтересам сторін, позивач виконав взяті на себе зобов`язання за нікчемним правочином зі сплати лізингових платежів. Таким чином, звернення до суду із позовом про застосування наслідків нікчемного правочину зі спливом позовної давності зумовлено поважними причинами, а тому висновки апеляційного суду в цій частині є обґрунтованими, а доводи касаційної скарги в цій частині зводяться до переоцінки доказів у справі.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції вважав поважними причини пропущення позовної давності без відповідної заяви позивача, відхилені Верховним Судом, оскільки ОСОБА_1 як у суді першої інстанції, так і в суді апеляційної інстанції зазначив, що йому до моменту переоформлення автомобіля на своє ім`я не могло бути відомо про те, що автомобіль є предметом протиправних дій та його неможливо використовувати на території України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Вирішуючи спір, що виник між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин та норми матеріального права, що підлягають застосуванню, належним чином дослідив наявні у справі докази і дав їм відповідну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Верховний Суд встановив, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухваленої постанови не впливають.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не дослідив та не надав оцінку зібраним у справі доказам відхилені Верховним Судом, оскільки заявник не зазначив, які докази не досліджені та не оцінені судом апеляційної інстанції, що призвело до ухвалення незаконного та необґрунтованого рішення у справі.

Інші доводи заявника спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваного судового рішення.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Автокредит Плюс» залишити без задоволення.

Постанову Миколаївського апеляційного суду від 27 березня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

Д. Д. Луспеник

О. В. Ступак