Постанова

Іменем України

09 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 473/4425/19

провадження № 61-15813св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Вознесенського міського нотаріального округу Миколаївської області Кучерова Наталія Миколаївна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 04 червня 2020 року у складі судді Ротар М. М. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 16 вересня 2020 рокуу складі колегії суддів: Крамаренко Т. В., Бондаренко Т. З., Темнікової В. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Вознесенського міського нотаріального округу Миколаївської області Кучерова Н. М. (далі - приватний нотаріус), про захист і поновлення права власності, яке не підтверджене документально, не визнається чи заперечується, визнання договору дарування недійсним.

Позов обґрунтований тим, що 01 червня 2018 року колишня дружина позивача ОСОБА_2 звернулась до приватного нотаріуса з метою складення договору дарування житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 на ім`я ОСОБА_3 . Приватний нотаріус перевірила факт належності спільного майна колишньому подружжю, встановила, що вказаний будинок на ім`я ОСОБА_2 зареєстрований за час шлюбу з ОСОБА_1 та набутий в інтересах сім`ї, а тому є спільною сумісною власністю подружжя.

Складаючи договір дарування, приватний нотаріус не взяла до уваги те, що власники спільного майна вже припинили шлюбні відносини. Цей факт було приховано і не зазначено нотаріусом на документах про відчуження. Також нотаріус не внесла відомості про зміни стану колишнього подружжя до Реєстру прав власності нерухомого майна України про те, що обом власникам спільного майна належать частки вказаного будинку та господарських споруд разом із земельною ділянкою розміром по 1/2 частині кожному.

Приватний нотаріус також не встановила наявність складеного договору про виділення частки майна в натурі, договору про поділ майна або свідоцтв про право власності на частки у спільному майні, оскільки саме у випадку складання документа про відчуження спільного майна встановлення цих фактів необхідне для захисту прав кожного із колишнього подружжя. Разом з тим, згідно зі статтями 60 62 СК України кожна річ набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Отже, приватний нотаріус вчинила відчуження спірного будинку без правовстановлюючого документа на частки у спільному майні, внаслідок чого порушила право власності ОСОБА_1 на частку у спільному майні подружжя.

З урахуванням уточненого позову просив визнати недійсним договір дарування житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 01 червня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом, скасувати рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на цей житловий будинок, визнати недійсною нотаріально посвідчену 01 червня 2018 року заяву ОСОБА_1 , згідно з якою він надав згоду на укладення договору дарування ОСОБА_2 , визнати право власності у спільній сумісній власності майна колишнього подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 для документального підтвердження права власності ОСОБА_1 , яке не було визнано раніше колишньою дружиною, заперечувалося та оспорювалося ОСОБА_2 .

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 04 червня 2020 року, яке залишене без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року, у позові відмовлено.

Відмовивши у позові, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що згідно зі статтею 370 ЦК України право на виділ своєї частки ні в нотаріальному порядку, ні шляхом звернення до суду ОСОБА_1 не реалізував, тому сторони залишилися співвласниками спільної сумісної власності без визначення часток, отже, згідно з частиною другою статті 68 СК України розпорядження в такому випадку здійснюється співвласниками за взаємною згодою без визначення часток.

При посвідченні договору дарування не було порушено прав позивача як співвласника майна, що перебуває у спільній сумісній власності, оскільки приватний нотаріус одержала його згоду, яка посвідчена нотаріально, тому відсутні підстави для скасування рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на спірний житловий будинок. Крім того, вимоги про визнання недійсним договору дарування позивач заявив не до всіх належних відповідачів.

Суд апеляційної інстанції вказав, що з урахуванням встановлених обставин справи та норм матеріального права суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що права позивача як співвласника під час укладання договору дарування житлового будинку не порушені, оскільки правочин укладено з його свідомої згоди. Також правильним є посилання суду на те, що вимоги про визнання недійсним договору дарування пред`явлені не до всіх належних відповідачів.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 04 червня 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року, просив оскаржувані судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення, в резолютивній частині якого зазначити: «Що майно, встановлене за фактом належності до спільної сумісної власності колишнього подружжя, житловий будинок на АДРЕСА_1 разом з господарськими спорудами і з земельною ділянкою, також інше спільне майно, належить у рівних частках: 1/2 частки майна позивачу ОСОБА_1 до 1/2 частки майна відповідачу ОСОБА_2 . Скасувати заяву - згоду ОСОБА_1 на дарування ОСОБА_2 спільного сумісного житлового будинку яку складено незаконно, скасувати договір-дарування ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 , оскільки цей договір складений незаконно і порушує право власності співвласника ОСОБА_1 , скасувати право власності на житловий будинок на ім`я ОСОБА_3 як неправомірне».

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними, ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.

Суд першої інстанції помилково відніс справу до малозначної та не повідомив позивача та його представника про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження. Після уточнення та збільшення позовних вимог, з урахуванням заявлених чотирьох позовних вимог, справа мала розглядатися за правилами загального позовного провадження, тому розгляд її в порядку спрощеного позовного провадження є порушенням норм процесуального права, отже оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню відповідно до пункту 7 частини першої статті 411 ЦПК України.

Суд першої інстанції протиправно відхилив клопотання позивача про витребування доказів та клопотання представника позивача про залучення інших відповідачів до участі у справі.

Суддя суду першої інстанції до початку судового розгляду не сприяла врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між співвласниками, оскільки була упередженою і не об`єктивною, що суперечить принципу верховенства права.

Суди не взяли до уваги те, що під час укладення договору дарування ОСОБА_2 приховала від нотаріуса, що за час спільного проживання ОСОБА_1 як співвласник майна особисто здійснив перепланування, добудову та газифікацію житлового будинку, тому дарування відбулося щодо будинку, який за технічними характеристиками є відмінним від того, який зазначено в договорі дарування, а приватний нотаріус особисто не перевірила вказані обставини, не оглянула житловий будинок.

Суди залишили поза увагою, що сумісна власність співвласників ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не зареєстрована на обох співвласників та документально не підтверджена.

Позивач, не маючи правової освіти, фактично помилявся в природі правочину, що укладався, оскільки, надавши згоду колишній дружині ОСОБА_2 , вважав, що надає згоду на дарування лише частини будинку, яка належить останній на праві спільної сумісної власності.

Аргументи інших учасників справи

Відзив ОСОБА_2 на касаційну скаргу мотивований тим, що оскаржувані судові рішення є законними, ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи касаційної скарги, що позивач помилявся щодо природи правочину, що укладався, є безпідставними, оскільки спростовуються змістом нотаріально посвідченої його згоди на укладення саме договору дарування спірного будинку.

Необґрунтованими є доводи касаційної скарги, що суд першої інстанції помилково відніс справу до малозначної, не повідомив позивача та його представника про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження, оскільки суд першої інстанції в ухвалі про відкриття провадження від 10 березня 2020 року вказав, що з огляду на предмет позову справа є малозначною, тому підлягає розгляду в порядку спрощеного позовного провадження. Крім того, під час розгляду справи позивач не надав своїх заперечень щодо розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження.

Безпідставними є доводи касаційної скарги, що суд першої інстанції протиправно відхилив клопотання позивача про витребування доказів та клопотання представника позивача про залучення інших відповідачів до участі у справі, з огляду на таке.

Згідно з частиною першою статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача.

Представник позивача заявив клопотання про залучення до участі у справі ОСОБА_3 як відповідача після розгляду справи по суті.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 29 грудня 2020 року касаційні скарги ОСОБА_1 від 28 жовтня 2020 року, вхідні номери: 35163/0/220-20, 35166/0/220-20 та 29 жовтня 2020 року, вхідний номер 35213/0/220-20, на рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 04 червня 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року, повернено.

Ухвалою Верховного Суду від 29 грудня 2020 року визнано поважними підстави для поновлення процесуального строку та поновлено ОСОБА_1 процесуальний строк на касаційне оскарження рішення Вознесенського міськрайонного суду від 04 червня 2020 року Миколаївської області та постанови Миколаївського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року.

Задоволено клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору, звільнено його від сплати судового збору за подання касаційної скарги.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху, надано для усунення її недоліків строк до 29 січня 2021 року, але який не може перевищувати десяти днів з дня вручення цієї ухвали.

Ухвалою Верховного Суду від 25 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.

У березні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 21 січня 2022 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, у складі колегії з п`яти суддів.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що з 15 вересня 2009 року до 14 липня 2012 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі.

За час шлюбу сторони на підставі нотаріально посвідченого договору, укладеного 04 травня 2011 року, набули житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 .

Вказаний будинок, який оформлено за згодою чоловіка ОСОБА_1 на ім`я ОСОБА_2 , є об`єктом права спільної сумісної власності сторін.

01 червня 2018 року між колишньою дружиною позивача, ОСОБА_2 , та ОСОБА_3 укладений договір дарування житлового будинку, посвідчений приватним нотаріусом, реєстровий номер 243, відповідно до якого ОСОБА_2 подарувала ОСОБА_3 житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно з пунктом 12 договору дарування дарувальник доводить до відома обдаровану, що житловий будинок, який є предметом цього договору дарування, набутий у період зареєстрованого шлюбу з ОСОБА_1 , шлюб з яким розірвано 14 липня 2012 року. Згода колишнього чоловіка висловлена у письмовій формі, справжність його підпису на заяві про згоду на дарування засвідчена нотаріально приватним нотаріусом 01 червня 2018 року за реєстровим номером 242.

Відповідно до нотаріально посвідченої заяви ОСОБА_1 він дає згоду своїй колишній дружині, ОСОБА_2 , подарувати ОСОБА_3 житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , який зареєстровано на ім`я колишньої дружини, є їх спільною сумісною власністю як набутий ними у період зареєстрованого шлюбу, відповідно до статті 60 СК України. Такий правочин відповідає спільному волевиявленню. Крім того, зазначено, що воля ОСОБА_1 здійснюється ним без будь-яких погроз, примусу чи насильства, як фізичного так і морального. Він розуміє та вільно володіє українською мовою, заява прочитана та підписана ним особисто, зміст її йому зрозумілий та відповідає його волі.

На сьогодні ОСОБА_3 є власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1

Позиція Верховного Суду

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на те, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року, провадження № 6-372цс16, від 04 квітня 2011 року провадження № 3-18гс11.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваний прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно з частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду по захист свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання правочину недійсним.

Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги (частини перша та друга статті 11 ЦПК України у редакції, чинній на час відкриття провадження у справі та розгляду справи судом першої інстанції).

Підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, установлених частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність з підстав, установлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (статті 215 ЦК України).

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17, провадження № 12-112гс18.

Доводи касаційної скарги про порушення прав позивача при посвідченні договору дарування з тих підстав, що спочатку необхідно було виділити його частку у спільному сумісному майні, є необґрунтованими та безпідставними, з огляду на таке.

Обґрунтування ОСОБА_1 порушення його прав положеннями пункту 6 глави 1 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України є необґрунтованим, оскільки вказані положення регламентують порядок укладення договорів про визначення розміру часток між співвласниками. У цій справі колишнє подружжя, як співвласники майна, свої частки не виділяли та залишилися співвласниками спільного сумісного майна.

Згідно з частиною першою статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

За змістом статті 368 ЦК України кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Такі ж положення містить і стаття 368 ЦК України.

Вирішуючи спір, суд повинен дати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу позивача на момент його звернення до суду.

Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним.

Згідно зі статтями 16 203 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Звертаючись до суду, позивач зазначав, що оспорюваним договором дарування порушено його права, оскільки приватний нотаріус вчинила відчуження спірного будинку без правовстановлюючого документа на частки у спільному майні.

Відмовивши в позові, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що при посвідченні договору дарування права позивача не порушено, оскільки він надав свою згоду на його укладення.

Суд першої інстанції надав правову оцінку підставам позову ОСОБА_1 про порушення під час укладення договору дарування його прав як співвласника нерухомого майна, зазначивши, що нотаріус мала виділити частки в майні, що є спільною сумісною власністю, видати ОСОБА_1 свідоцтво про право на частку у спільному майні та лише після цього посвідчити договір дарування, згідно з яким кожен із співвласників міг окремо відчужити (подарувати) ОСОБА_3 .

Суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_1 не звертався ні до нотаріуса, ні до суду про виділ частки у спільній сумісній власності.

Відповідно до статті 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України.

З огляду на встановлені обставини, зокрема ОСОБА_1 не звертався про виділ частки у спільному майні подружжя, з позовом до суду про поділ майна, суди дійшли обґрунтованого висновку, що розпорядження квартирою в такому випадку здійснюється за взаємною згодою сторін.

Тому відсутні правові підстави для визнання договору дарування недійсним з тих підстав, що обов`язковою умовою його укладення є виділення належної позивачу частки у спільному сумісному майні.

Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Отже, відсутність згоди одного із співвласників - подружжя на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.

Відповідно до Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (у редакції на час нотаріального посвідчення оспорюваного договору), при посвідченні правочинів щодо розпорядження спільним майном подружжя, якщо правовстановлюючий документ оформлений на ім`я одного з подружжя, нотаріус вимагає письмову згоду іншого з подружжя. Справжність підпису другого з подружжя на заяві про таку згоду має бути нотаріально засвідчена ( пункт 4.2. глави 1 розділу ІІ).

Згода подружжя на вчинення іншим з подружжя правочину є за своєю правовою природою окремим одностороннім правочином, що має бути складений письмово, а у визначених законом випадках - нотаріально посвідчений.

Відповідний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 22 вересня 2021 року у справі № 243/14645/19-ц, провадження № 61-11576св21.

Суди встановили, що ОСОБА_1 надав письмово згоду на відчуження будинку (укладення договору дарування), яка була нотаріально посвідчена.

Згідно зі змістом нотаріально посвідченої заяви ОСОБА_1 , він надає згоду своїй колишній дружині - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , подарувати гр. України ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , який зареєстровано на ім`я колишньої дружини та який є спільної сумісною власністю подружжя, та як набутий нами у період зареєстрованого шлюбу, відповідно до статті 60 СК України. Такий правочин відповідає спільному волевиявленню. Крім того, зазначено, що воля ОСОБА_1 здійснюється ним без будь-яких погроз, примусу чи насильства, як фізичного так і морального. Він розуміє та вільно володіє українською мовою, заява прочитана та підписана ним особисто, зміст її йому зрозумілий та відповідає його волі (а. с.140).

Верховний Суд зазначає, що згода одного з подружжя на вчинення іншим з подружжя правочину щодо розпорядження спільним майном, як односторонній правочин, є чинною, до моменту її скасування (відкликання).

Установивши, що ОСОБА_2 при укладенні оспорюваного договору дарування житлового будинку надала нотаріусу нотаріально засвідчену заяву ОСОБА_1 про надання згоди на дарування цього будинку, який є спільною сумісною власності подружжя, як того вимагає частина третя статті 65 СК України, суди дійшли правильного висновку про відсутність підстав для визнання недійсним вказаної згоди.

Доводи касаційної скарги про відсутність згоди позивача саме на укладення договору дарування всього будинку не спростовують встановлені обставини справи, яким суди надали належну правову оцінку.

Доводи касаційної скарги, що справа мала розглядатися за правилами загального позовного провадження, тому розгляд її в порядку спрощеного позовного провадження є порушенням норм процесуального права, отже оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню відповідно до пункту 7 частини першої статті 411 ЦПК України, є необґрунтованими з огляду на таке.

Відповідно до частини шостої статті 19 ЦПК України для цілей цього Кодексу малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Згідно з частиною четвертою статті 274 ЦПК України в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділ майна подружжя; 2) щодо спадкування; 3) щодо приватизації державного житлового фонду; 4) щодо визнання необґрунтованими активів та їх витребування відповідно до глави 12 цього розділу; 5) в яких ціна позову перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 6) інші вимоги, об`єднані з вимогами у спорах, вказаних у пунктах 1-5 цієї частини.

Суд першої інстанції не встановив обов`язкового розгляду цієї справи за правилами загального позовного провадження, зазначивши в судовому рішенні, що позивач не порушує питання про виселення неповнолітньої особи з постійного місця проживання, а виходячи з обставин, що викладені у відзиві, розгляд справи не становить значний суспільний інтерес, враховуючи предмет доказування вона є справою незначної складності.

Верховний Суд зазначає, що неодноразове подання заяви про розгляд справи за правилами загального позовного провадження є правом особи та не свідчить, що суд зобов`язаний розглядати справу за правилами загального позовного провадження, оскільки підстав визначених частиною шостою статті 19 ЦПК України суд не встановив для розгляду такої категорії справ.

Суд першої інстанції в ухвалі від 10 березня 2020 року про відкриття провадження вказав, що зогляду на предмет справа не віднесена до категорії справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження. Обставини справи, які згідно з частиною третьою статті 274 ЦПК України мають значення для вирішення питання про можливість розгляду справи в порядку спрощеного провадження, також свідчать про наявність підстав для розгляду цієї справи в спрощеному порядку.

Під час розгляду справи позивач не надав своїх заперечень щодо розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження.

Верховний Суд вважає за необхідне зазначити, що у справі, що переглядається, ОСОБА_1 пред`явив позов до ОСОБА_2 , водночас ОСОБА_3 , яка є останнім власником спірного житлового будинку, не залучена до участі у справі як відповідач.

Верховний Суд зазначає, що з урахуванням характеру спірних правовідносин, норм матеріального права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, суд першої інстанції має з`ясувати склад осіб, які братимуть участь у справі.

Суд першої інстанції у рішенні, виклавши підстави відмови у позові, додатково зазначив, що вимоги про визнання недійсним договору дарування пред`явлені не до всіх належних відповідачів у справі.

Такий висновок суду є правильним, оскільки належними відповідачами щодо позовної вимоги про визнання недійсним договору дарування мають бути суб`єкти спірного матеріального правовідношення, тобто особи, які уклали договір.

Посилання в касаційній скарзі, що суд безпідставно відхилив клопотання про залучення до участі у справі належного відповідача ОСОБА_3 є необґрунтованими.

Згідно з частиною першою статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача.

Справа розглядалася у спрощеному позовному провадженні, суд до початку судового засідання роз`яснив необхідність залучення ОСОБА_3 як співвідповідача, однак представник позивача заявив відповідне клопотання після початку першого судового розгляду, тобто з порушенням вимог цивільного процесуального закону.

Доводи касаційної скарги про неврахування судами норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року, провадження № 6-372цс16, від 04 квітня 2011 року, провадження № 3-18гс11, не заслуговують на увагу, з огляду на таке.

У постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16 Верховний Суд України зазначив, що наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування. Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Отже, при розгляді вказаної справ позивач довів і суди встановили, що позивач помилявся щодо природи оспорюваного договору дарування, оскільки вважав що вчиняє договір довічного утримання. При розгляді справи, що переглядається, суди таких обставин не встановили.

У постанові від 04 квітня 2011 року, провадження № 3-18гс11, Верховний Суд України зазначив, що згідно з вимогами статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. За змістом вищезазначеної норми потреба в цьому заході захисту права власності виникає тоді, коли наявність суб`єктивного права власника не підтверджена відповідними доказами, підлягає сумніву, не визнається іншими особами або оспорюється ними. Верховний Суд України також зазначив, що задовольнивши позов, суди, встановивши, що невизначеність відносин власності щодо спірного об`єкта вже була усунена судовими рішеннями в інших справах, які набрали законної сили, безпідставно повторно визнали за державою в особі Фонду право власності на це майно, що суперечить вимогам статті 15 ЦК України; дії товариства, направлені на створення штучних перешкод для виконання законних судових рішень, якими вже визнано право державної власності на спірне майно, а також зобов`язано вказану особу передати дане майно законному власнику, не можна вважати обставиною, що свідчила би про наявність у позивача підстав для звернення до суду з позовом у порядку статті 392 ЦК України. Враховуючи, що відповідно до частини 5 статті 124 Конституції України, а також статті 115 ГПК України судові рішення є обов`язковими до виконання на всій території України; у разі порушення відповідачем вказаної норми позивач вправі вимагати її виконання в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження», Вищий господарський суд України в порушення вимог статей 15 і 392 ЦК України дійшов помилкового висновку про те, що позивач у цій справі обрав належний спосіб захисту порушеного права держави на спірні приміщення, у зв`язку з чим оскаржувана постанова є незаконною та підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Отже,Верховний Суд України вирішив спір, який не стосується визнання договору недійсним, що виключає подібність правовідносин у вказаній справі порівняно зі справою, що переглядається, а тому наведені у постанові від 04 квітня 2011 року, провадження № 3-18гс11, правові висновки не підлягають врахуванню при вирішенні цієї справи.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з судовими рішеннями у справі та необхідності переоцінки доказів у справі, проте встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до компетенції суду касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки у цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 410 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 04 червня 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: А. С. Олійник

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко