Постанова
Іменем України
18 січня 2023 року
м. Київ
справа № 478/174/22
провадження № 61-10710св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач),
Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Миколаївського апеляційного суду від 23 вересня 2022 року у складі колегії суддів: Шаманської Н. О., Коломієць В. В., Лівінського І. В.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом
до ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом виселення з квартири без надання іншого жилого приміщення.
Позовну заяву мотивовано тим, що з 30 листопада 2006 року позивач
є власником квартири АДРЕСА_1 .
У зазначеній квартирі зареєстровані позивач та її неповнолітні діти - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Позивач посилалась на те, що у період з 2007 року по 2012 рік вона перебувала у фактичних шлюбних відносинах з відповідачем. Під час спільного проживання з яким, з її згоди, останній також проживав у спірній квартирі без реєстрації.
Після припинення у 2012 році з відповідачем фактичних шлюбних відносин, останній добровільно відмовлявся виселитися із належної позивачу квартири, чим, на думку останньої, перешкоджає їй, як власнику, користуватися житлом.
Ураховуючи зазначене, ОСОБА_1 просила суд виселити ОСОБА_2 із належної їй на праві власності квартири АДРЕСА_1 без надання іншого приміщення.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Казанківського районного суду Миколаївської області
від 22 червня 2022 року у складі судді Сябренко І. П. позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.
Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у здійсненні права власності квартирою АДРЕСА_1 , шляхом виселення з неї ОСОБА_2 без надання іншого житлового приміщення.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що інтереси позивача,
як власниці квартири перевищують інтереси колишнього члена сім`ї, у якого припинились правові підстави користування чужим майном, та який забезпечений іншим житловим приміщенням, а тому її права підлягають захисту в обраний нею спосіб.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Миколаївського апеляційного суду від 23 вересня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , подану його представником ОСОБА_5 задоволено. Рішення Казанківського районного суду Миколаївської області від 22 червня 2022 року скасовано й ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення позовних вимог, оскільки не у повній мірі встановив фактичні обставини справи
та визначився з характером спірних правовідносин та нормами права, які підлягають застосуванню, що, відповідно, призвело до неправильного вирішення справи.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив із того, що відповідач на законних підставах вселився у квартиру, що належить позивачу, постійно там проживав понад 10 років разом
із малолітнім сином, а наявність реєстрації відповідача за іншим місцем, яке не є житловим і придатним для проживання, де останній не проживає,
не може бути обставиною, яка скасовує законне право користування житловим приміщенням, у якому проживають відповідач та його неповнолітній син.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2022 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права й порушення норм процесуального права, зокрема на те, що суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, від 26 квітня 2021 року у справі
№ 683/2317/18, від 14 липня 2021 року у справі № 202/5881/19, від 12 січня 2022 року у справі № 715/4040/20, від 06 квітня 2022 року у справі
№ 332/2378/19, від 20 квітня 2022 року у справі № 494/2643/17, від 18 травня 2022 року у справі № 542/875/20, від 29 червня 2022 року у справі
№ 524/1189/17, від 13 липня 2022 року у справі № 138/930/16-ц,
від 14 вересня 2022 року у справі № 334/4126/20, від 21 вересня 2022 року
у справі № 331/4799/16-ц, від 05 жовтня 2022 року у справі № 344/12223/19, від 19 жовтня 2022 року у справах № 583/1052/21 та № 753/13356/20, а також не дослідив зібрані у справі докази та встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункти 1 та 4
частини другої статті 389 ЦПК України, пункти 1, 2, 4 частини третьої
статті 411 ЦПК України), просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції й передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції були порушені норми статті 391 ЦК України, не враховані положення
статті 8 Конвенції про захист прав людини щодо прав людини на житло
у взаємозв`язку з правом володіння майном, гарантованим позивачу
статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції.
ОСОБА_1 зазначає, що відповідач не є членом її сім`ї, вона з ним
не пов`язана побутом та не має взаємних прав та зобов`язань.
Вважає, що відповідач зловживає правом на житло щодо якого він не має жодних юридично оформлених прав і яке він фактично відмовляється утримувати.
На її думку, баланс інтересів і прав сторін не може обмежуватися виключно наданням переваги праву на житло (стаття 8 Конвенції) перед правом
на власність (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції), коли особа, яка заявляє про право на житло, не має на нього ніяких оформлених цивільно-правових прав (власності, оренди, сервітуту та ін.), не довела, що вона не має можливість мати інше житло і його має, та фактично зловживає цим правом, що призводить до порушення прав позивача, як, передбачених статтею 8 Конвенції, щодо позивача, так і статтею 1 Першого протоколу до цієї Конвенції.
Разом із цим, ОСОБА_1 вважає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права, зокрема статті 391 ЦК України у співвідношенні до норм права, зазначених у статті 405 ЦК України
та статей 116 і 157 ЖК України у частині того, що особа, яка претендує
на право на це житло, при цьому не є членом сім`ї власника цього житла,
не перебувала з власником у шлюбі і не забезпечує утримання цього житла.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 17 листопада 2022 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали цивільної справи із Казанківського районного суду Миколаївської області.
У листопаді 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2022 року справу призначено
до розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 30 листопада 2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Казанківського районного нотаріального округу Миколаївської області Рожко О. О., зареєстрованого
у реєстрі № 2670 та Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно серії ССВ № 471683, виданого Казанківським бюро технічної інвентаризації від 06 грудня 2006 року ОСОБА_1
на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_1 (а. с. 13, 15).
ОСОБА_1 нетривалий час перебувала у фактичних шлюбних відносинах без реєстрації шлюбу із ОСОБА_2 , про що не заперечувалося ними під час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій.
Від фактичних шлюбних відносин без реєстрації шлюбу мають неповнолітніх дітей: ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а. с. 23, 24).
ОСОБА_2 у 2007 році вселився у спірну квартиру зі згоди її власника - ОСОБА_1 .
Згідно інформації із домової книги для прописки громадян у квартирі АДРЕСА_1 , зареєстрованими є: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а. с. 20-22).
Відповідно до довідки від 23 травня 2022 року, виданої виконавчим комітетом Казанківської селищної ради Миколаївської області та акта обстеження матеріально-побутових умов проживання від 17 лютого
2022 року № 14 ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , зареєстрований за місцем проживання у будинку
АДРЕСА_2 , проте фактично з 2007 року проживає у квартирі
АДРЕСА_1 , без реєстрації
(а. с. 30, 126).
Згідно із заявою від 15 вересня 2017 року ОСОБА_1 зверталася
до поліції за фактом загрози вбивства її та членів її родини колишнім цивільним чоловіком ОСОБА_2 , який систематично погрожував їй
та її батькам, у зв`язку з цим просила вжити заходів (а. с. 29).
Відповідно до повідомлення відділення поліції № 1 Баштанського районного відділу поліції Головного управління Національної поліції в Миколаївській області від 07 лютого 2022 року вих. № 1260/65-2022 у результаті проведення перевірки за заявою ОСОБА_1 по факту прийняття мір до колишнього співмешканця ОСОБА_2 , який не пускає до квартири, зареєстрованої до ІПНП «Єдиний облік» від 06 лютого 2022 року № 597, встановлено,
що у цьому факті відсутні ознаки вчинення кримінального правопорушення, тому згідно до вимог Закону України «Про звернення громадян» та «Порядку розгляду звернень та організації проведення особистого прийому громадян в органах та підрозділах Національної поліції України», затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 15 листопада 2017 року № 930, перевірку за заявою від 06 лютого 2022 року припинено (а. с. 26).
Згідно із довідкою від 23 травня 2022 року, виданою виконавчим комітетом Казанківської селищної ради Миколаївської області, селищна рада компрометуючих матеріалів на ОСОБА_2 ,
ІНФОРМАЦІЯ_4 , який зареєстрований за місцем проживання у будинку АДРЕСА_2 , але фактично проживає у квартирі АДРЕСА_1 ,
не має. Скарг від сусідів та інших мешканців до виконкому не надходило.
До адміністративної відповідальності не притягувався (а. с. 125).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно
до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду
і вирішення справи.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1
частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно
у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного
у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції
в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи
у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини,
що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції
не відповідає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статей 15 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам
та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або
за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них (стаття 379 ЦК України).
Пунктом 1 частини другої та частиною четвертою статті 3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється
на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Згідно із частинами другою та третьою статті 64 ЖК України до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом
з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені
в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.
Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші
не заборонені законом угоди.
Згідно зі статтею 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 ЖК України.
Статтею 162 ЖК України встановлено, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін. Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами. Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов`язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги.
Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.
У статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений
із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом,
і повинно відбуватись в судовому порядку.
Згідно із частинами першою та другою статті 109 ЖК України виселення
із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними
за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено
в рішенні суду.
Стаття 116 ЖК України якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування
та розпорядження своїм майном.
Право користування чужим майном регламентоване зокрема
У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
У частині першій статті 402 ЦК України вказано, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.
Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.
Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.
Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права,
за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом
і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної
та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Висновки Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо застосування статті 8 Конвенції свідчать про гарантування кожній особі права на повагу до її житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення
у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).
Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави
у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку
і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать
від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути
їх та надати належне обґрунтування.
У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька
та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно
з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить
від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу
до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8,
не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути
не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56).
Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві
(див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60).
Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня
2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45).
Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (mutatis mutandis рішення
у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110).
Крім статті 8 Конвенції, права Чернівецького окружного адміністративного суду, як власника житла, захищені і статтею 1 Першого протоколу
до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі,
що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.
ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства
та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства
та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати
на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями
статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним;
б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи
в цивільно-правовому полі.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції встановив, що спір з приводу користування житловим приміщенням виник між жінкою та чоловіком, які перебували у фактичних шлюбних відносинах, одному з яких -
ОСОБА_1 належить на праві особистої приватної власності спірна квартира, а інший - ОСОБА_2 вселився до цієї квартири як член сім`ї власника і продовжує користуватися нею і після припинення фактичних шлюбних відносин, що унеможливлює користування житлом його
власницею - ОСОБА_1 .
Також установлено, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , зареєстрований у будинку АДРЕСА_2 .
Верховний Суд, оцінюючи виселення на предмет пропорційності, встановивши, що порушені права позивача - власника житла, гарантовані
як національним законодавством України, так і статтею 8 Конвенції, а також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, вважає, що у цьому випадку
за обставин цієї справи виселення відповідача зі спірного житла є законним та пропорційним заходом, переслідує легітимну мету та є необхідним, оскільки: між сторонами спору склалися неприязні стосунки, відповідач вже не є членом сім`ї позивача, має інше житло для проживання, на відміну
від позивача, яка іншого житла не має, не зареєстрований у спірній квартирі.
Інтереси позивача, як власника житла та користувача цим житлом, перевищують інтереси колишнього члена сім`ї, у якого припинилися правові підстави користування чужим майном, та який забезпечений іншим житловим приміщенням, у зв`язку із цим, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог щодо усунення перешкод у здійсненні позивачем права власності шляхом виселення відповідача зі спірної квартири без надання іншого житлового приміщення.
Такі висновки суду першої інстанції є правильними, відповідають обставинам справи і ґрунтуються на вимогах закону.
Оскільки під час дослідження доказів та встановлення фактів у справі, судом першої інстанції не були порушені норми процесуального права, правильно застосовані норми матеріального закону, тому рішення суду є законним
і обґрунтованим.
Установивши, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції і залишає в силі рішення суду першої інстанції в цій частині позовних вимог відповідно до статті 413 ЦПК України.
Керуючись статтями 400 409 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову Миколаївського апеляційного суду від 23 вересня 2022 року скасувати.
Рішення Казанківського районного суду Миколаївської області від 22 червня 2022 року залишити в силі.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту
її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: О. В. Білоконь
Н. Ю. Сакара
С. Ф. Хопта
В. В. Шипович