Постанова

Іменем України

11 січня 2023 року

м. Київ

справа № 479/623/21

провадження № 61-11429св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: товариство з обмеженою відповідальністю «Агрофірма Корнацьких», ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Кравченко Олександр Сергійович, на постанову Миколаївського апеляційного суду від 20 жовтня 2022 року у складі колегії суддів: Бондаренко Т. З., Данилової О. О., Царюк Л. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма Корнацьких» (далі - ТОВ «Агрофірма Корнацьких»), ОСОБА_2 про визнання договору оренди землі недійсним та скасування державної реєстрації договору оренди.

Позовну заяву мотивовано тим, що він є власником земельної ділянки площею 5,25 га, кадастровий номер 4823980400:02:000:0080, що розташована в межах території Багачівської сільської ради Первомайського (Кривоозерського) району Миколаївської області. 01 січня 2005 року ОСОБА_2 , який діяв від його імені на підставі довіреності

від 10 жовтня 2003 року, уклав договір оренди землі з ТОВ «Агрофірма Корнацьких» строком на 50 років. Він як власник не мав наміру на укладення договору, про вчинення правочину не знав, а повноваження ОСОБА_2 на підставі довіреності, строк дії якої сплинув у жовтні

2004 року, вже закінчились.

Посилаючись на те, що угоду укладено з порушенням частини третьої статті 238 ЦК України, позивач просив суд визнати недійсним договір оренди належної йому земельної ділянки від 01 січня 2005 року та скасувати державну реєстрацію договору.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Кривоозерського районного суду Миколаївської області від 27 липня 2022 рокупозов ОСОБА_1 задоволено частково.

Скасовано державну реєстрацію договору оренди землі, укладеного

01 січня 2005 року між ОСОБА_1 в особі ОСОБА_2 , діючого в його інтересах на підставі нотаріально посвідченої довіреності, та орендарем ТОВ «Агрофірма Корнацьких», зареєстрованого державним реєстратором Центру надання адміністративних послуг м. Южноукраїнська Бернацькою В. О., номер запису про інше речове право: 37369782.

У іншій частині позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідно до статті 67 ЦК Української РСР строк дії довіреності, яку видав власник землі ОСОБА_1 повіреному ОСОБА_2 10 жовтня 2003 року, обмежувався одним роком. Тому, укладаючи договір оренди землі

з ТОВ «Агрофірма Корнацьких» 01 січня 2005 року, повірений ОСОБА_2 не мав відповідних повноважень. Відсутність належного представництва та недосягнення згоди між дійсними учасниками правовідносин з оренди (власником та орендарем) свідчать про те, що договір оренди у належний спосіб укладено не було. Оскільки суд встановив, що договір оренди землі від 01 січня 2005 року є неукладеним, тому підстав для визнання його недійсним немає, однак державна реєстрація договору оренди землі за встановлених обставин підлягає скасуванню.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 20 жовтня 2022 року рішення Кривоозерського районного суду Миколаївської області від 27 липня 2022 рокускасовано та ухвалено нове, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що встановлені обставини свідчать про те, що договір доручення, укладений між власником землі ОСОБА_1 та повіреним ОСОБА_2 , на підставі якого

10 жовтня 2003 року власник видав довіреність, продовжив дію з 01 січня 2004 року. Дій, які би свідчили про припинення представництва за довіреністю від 10 жовтня 2003 року, довіритель ОСОБА_1 не вчиняв як до 01 січня 2004 року, так і після цієї дати, тому станом

на 01 січня 2005 року повірений ОСОБА_2 не втратив повноважень представника власника, у тому числі і щодо передання в оренду належної позивачу земельної ділянки. Договір оренди землі від 01 січня 2005 року є укладеним повноважними особами та створює цивільні права та обов`язки за змістом правочину для власника ОСОБА_1 як орендодавця. Волевиявлення власника ОСОБА_1 на вчинення правочину (договору оренди від 01 січня 2005 року) втілено діями повіреного ОСОБА_2 , який уклав угоду на підставі дійсної довіреності та в межах наданих йому повноважень. Отже, немає підстав як для визнання договору оренди землі від 01 січня 2005 року неукладеним, так і підстав для визнання його недійсним відповідно до статей 203 215 ЦК України.

При цьому апеляційний суд не давав оцінки правильності обраного позивачем способу захисту (визнання угоди недійсною або визнання її неукладеною), оскільки підстави позовних вимог (припинення представництва) вважав недоведеними.

Також суд вважав, що вимога про скасування державної реєстрації договору оренди є похідною від вимоги про визнання договору недійсним, а тому відмова у задоволенні первісної вимоги (про визнання договору недійсним) унеможливлює і задоволення похідної вимоги (скасування державної реєстрації договору).

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Підставою касаційного оскарження зазначив те, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 06 травня 2019 року у справі

№ 484/3465/17, від 22 липня 2020 року у справі № 153/1303/17.

Касаційна скарга мотивована неврахуванням апеляційним судом того, що довіреність була видана ОСОБА_1 на ім`я ОСОБА_2 10 жовтня 2003 року, а тому відповідно до нормативно-правових актів, які діяли на той час, чинність цієї довіреності припинилася 10 жовтня 2004 року.

Відповідно до абзацу першого пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України після 01 січня 2004 року до прав і обов`язків ОСОБА_1 і ОСОБА_2 за укладеним між ними договором доручення дійсно підлягають застосуванню положення ЦК України 2004 року. Разом з цим помилковими є посилання суду апеляційної інстанції на те, що застосування цих положень ЦК України автоматично змінює узгоджений сторонами строк дії договору доручення та виданої на її підставі довіреності, оскільки такі твердження пов`язані із помилковим тлумаченням законодавства.

Видаючи довіреність від 10 жовтня 2003 року на ім`я ОСОБА_2 , позивач був впевнений, що термін дії зазначеної довіреності закінчується через рік з дня її видачі, тобто 10 жовтня 2004 року, адже нотаріус, який посвідчував цю довіреність роз`яснив сторонам їх права, обов`язки і термін дії у разі невизначення та зазначення конкретного строку.

Також посилався на те, що договір оренди землі укладений з порушенням норм частини третьої статті 238 ЦК України і має бути визнаний недійсним з підстав, передбачених статтями 203 215 ЦК України, оскільки позивач не мав волевиявлення на укладення з ТОВ «Агрофірма Корнацьких» договору оренди землі від 01 січня 2005 року та взагалі не знав про існування укладеного правочину. При цьому при підписанні спірного договору оренди землі повноваження ОСОБА_3 за довіреністю на представництво інтересів ОСОБА_1 вже закінчились.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 30 листопада 2022 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 29 грудня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

У січні 2023 року ОСОБА_1 подав до суду клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 5,2497 га, кадастровий номер 4823980400:02:000:0080, розташованої в межах території Багачівської сільської ради Первомайського (Кривоозерського) району Миколаївської області.

01 січня 2005 року між ОСОБА_1 , в інтересах якого діяв

ОСОБА_2 , і ТОВ «Агрофірма Корнацьких» був укладений договір оренди землі № 10/К зі строком дії 50 років, який зареєстрований у Кривоозерському районному відділі МРФ, про що в Державному реєстрі земель вчинено запис від 28 серпня 2006 року № 040601700039.

У договорі зазначено, що ОСОБА_2 діє на підставі нотаріально посвідченої довіреності від 10 жовтня 2003 року серії ВАР № 521126, реєстраційний номер 8312.

Суд першої інстанції вживав заходи щодо виявлення та витребування оригіналу/копії довіреності від 10 жовтня 2003 року.

Проте, за повідомленням приватного нотаріуса відповідні документи у зв`язку з закінченням строку зберігання знищені (а. с. 177, т. 1).

Учасники справи довіреність суду також не надали.

Оскільки надані суду докази не містять інформації щодо строку дії довіреності від 10 жовтня 2003 року, суди виходили з того, що довіреність на ім`я ОСОБА_2 видана власником ОСОБА_1 без зазначення строку її дії.

Ці обставини сторони не заперечували.

Позиція Верховного Суду

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Враховуючи, що договір доручення укладено і довіреність на ім`я

ОСОБА_2 видана 10 жовтня 2003 року, а договір оренди на підставі довіреності укладено 01 січня 2005 року, то до спірних правовідносин підлягають застосуванню як норми ЦК УРСР 1963 року, так і норми ЦК України 2003 року.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з положеннями частини другої та третьої статті 203 ЦК України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, а волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Статтею 627 ЦК України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначені умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Таким чином, наявність волевиявлення учасника правочину на укладання угоди, саме на зазначених в ній умовах, вільність такого волевиявлення і відповідність його внутрішній волі є необхідною умовою дійсності правочину. Своє волевиявлення на укладення договору учасник правочину виявляє в момент досягнення згоди з усіх істотних умов, складання та скріплення підписом письмового документа

Відповідно до статті 62 ЦК Української РСР 1963 року, чинного на час видачі позивачем довіреності ОСОБА_2 (10 жовтня 2003 року), угода, укладена однією особою (представником) від імені другої особи (яку представляють) в силу повноваження, що ґрунтується, зокрема, на довіреності, безпосередньо створює, змінює і припиняє цивільні права і обов`язки особи, яку представляють.

Угода, укладена від імені другої особи особою, не уповноваженою на укладення угоди або з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні права і обов`язки для особи, яку представляють, лише в разі подальшого схвалення угоди цією особою. Наступне схвалення угоди особою, яку представляють, робить угоду дійсною з моменту її укладення (стаття 63 ЦК Української РСР).

Згідно зі статтею 64 ЦК Української РСР 1963 року довіреністю визнається письмове уповноваження, яке видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.

Частиною першою статті 67 ЦК Української РСР, чинного на час видачі позивачем довіреності ОСОБА_2 ( 10 жовтня 2003 року ), передбачено, що строк дії довіреності не може перевищувати трьох років. Якщо строк у довіреності не зазначений, вона зберігає силу протягом одного року з дня її вчинення. Посвідчена державним нотаріусом довіреність, що призначається для вчинення дій за кордоном і не містить вказівки про строк її чинності, зберігає силу до її скасування особою, яка видала довіреність.

Відповідно до пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, який набрав чинності з 01 січня 2004 року ЦК України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Згідно із частиною третьою статті 5 ЦК України якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Норма статті 67 ЦК Української РСР, згідно з якою, якщо строк у довіреності не зазначений, вона зберігає силу протягом одного року з дня її вчинення, у разі якщо у довіреності не було зазначено строк її дії, не встановлювала чітко її строк в один рік, а тільки передбачала, що вона зберігає свою силу протягом року з дня її вчинення.

Тобто із закінченням року дія довіреності мала бути припинена відповідно до чинного на той час законодавства. Однак підстави для припинення довіреності, яка була видана під час дії ЦК Української РСР та продовжувала діяти після 01 січня 2004 року, слід визначати відповідно до норм, чинних на час її припинення, тобто норм статті 248 ЦК України, оскільки щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності

ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Такого висновку дійшов Верховний Суд у постановах: від 09 листопада

2022 року у справі № 484/4338/21 (провадження № 61-7016св22),

від 21 грудня 2022 року у справі № 479/662/21 (провадження

№ 61-11246св22).

Відповідно до статті 247 ЦК України строк довіреності встановлюється у довіреності. Якщо строк довіреності не встановлений, вона зберігає чинність до припинення її дії.

Відповідно до частини першої статті 248 ЦК України представництво за довіреністю припиняється у разі:

1) закінчення строку довіреності;

2) скасування довіреності особою, яка її видала;

3) відмови представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю;

4) припинення юридичної особи, яка видала довіреність;

5) припинення юридичної особи, якій видана довіреність;

6) смерті особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.

Отже, видана ОСОБА_1 на ім'я ОСОБА_2 довіреність не передбачала строку її дії, а норма ЦК Української РСР, яка визначала збереження нею сили протягом одного року з дня її вчинення, втратила чинність з 01 січня 2004 року. Із наведеного випливає, що на час укладення договору оренди землі від 01 січня 2005 року не виникло обставин, з якими закон пов'язує припинення представництва за довіреністю.

Враховуючи наведене, Верховний Суд погоджується з висновком апеляційного суду про відмову у задоволенні позову, оскільки суд правильно виходив з того, що повірений ОСОБА_2 станом на 01 січня 2005 року мав повноваження на підписання вказаного договору в інтересах ОСОБА_1 . Договір оренди землі є укладеним повноважними особами в створює цивільні права та обов`язки за змістом правочину для власника ОСОБА_1 як орендодавця.

Волевиявлення власника земельної ділянки ОСОБА_1 на вчинення правочину (договору оренди від 01 січня 2005 року) втілено діями повіреного ОСОБА_2 , який уклав угоду на підставі дійсної довіреності та в межах наданих йому повноважень.

Верховний Суд звертає увагу, що ОСОБА_1 протягом тривалого часу (період з 2005 року до 2021 року) отримував орендну плату від орендаря ТОВ «Агрофірма Корнацьких», отже своїми діями схвалював договір оренди, укладений від його імені ОСОБА_2 , і не заявляв про вчинення правочину останнім з перевищенням його повноважень.

Доводи касаційної скарги про наявність підстав для визнання договору оренди землі недійсним не є підставою для скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції, оскільки вони ґрунтуються на застосуванні до строку довіреності від 10 жовтня 2003 року положень статті 67 ЦК Українського РСР без врахування пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України про застосування норм цього Кодексу до тих правовідносин, які продовжують існувати після набрання ним чинності.

Щодо доводів касаційної скарги про різну судову практику у подібних правовідносинах

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Посилання у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду

від 06 травня 2019 року у справі № 484/3465/17, від 22 липня 2020 року

у справі № 153/1303/17, є помилковим.

Під судовим рішенням у подібних правовідносинах потрібно розуміти такі рішення, де схожими є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин (пункту 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц).

У справі № 153/1303/17 довіритель зазначив конкретний строк дії довіреності, а тому Верховний Суд погодився із висновками суду першої інстанції про визнання недійсним договору оренди, укладеного представником власника земельної ділянки поза межами строку дії довіреності.

У справі, що переглядається, суди виходили з того, що довіреність від 10 березня 2003 року не містить інформації щодо строку її дії.

Отже, у зазначених справах є різними встановлені судами фактичні обставини, а тому правовідносини не є подібними.

У справі № 484/3465/17 встановлено, що чинність виданої 10 вересня 2003 року довіреності не може перевищувати 3 років, тому договір, укладений 01 січня 2007 року, є таким, що укладений представником без належних повноважень.

Натомість у справі, що переглядається, між виданням довіреності (10 жовтня 2003 року) та укладенням оспорюваного правочину (01 січня 2005 року) пройшло менше 3 років.

Отже, у справі, що переглядається, і у наведених заявником постановах судові рішення ухвалені за різних фактичних обставин і не є такими, що ухвалені у подібних правовідносинах.

У січні 2023 року ОСОБА_1 подав до суду клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки, на його переконання, справа містить виключну правову проблему через наявність різної судової практики у справах № № 484/4338/21, 479/662/21, і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Частиною п`ятою статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у своїй ухвалі від 30 жовтня 2018 року у справі № 757/172/16-ц, виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.

Верховний Суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки наведені ОСОБА_1 аргументи, у розумінні приписів частини п`ятої статті 403 ЦПК України, не є тими обставинами, що містять виключну правову проблему та така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Крім того, системний аналіз постановВерховного Суду

від 09 листопада 2022 року у справі № 484/4338/21 (провадження № 61-7016св22), від 21 грудня 2022 року у справі № 479/662/21 (провадження № 61-11246св22) дає підстави дійти висновку щодо єдності правозастосовної практики при вирішенні аналогічних спорів.

Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Висновки за результатом розгляду касаційної скарги

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Суд апеляційної інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих доказів, оскаржуване судове рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Кравченко Олександр Сергійович,залишити без задоволення.

Постанову Миколаївського апеляційного суду від 20 жовтня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта