№ 480/850/16 - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

09 січня 2024 року

м. Київ

справа № 480/850/16

провадження № 61-8325св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 20 серпня 2021 року у складі судді Гаврасієнко В. О. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 06 липня 2022 року у складі колегії суддів: Ямкової О. О., Локтіонової О. В.,Колосовського С. Ю.,

у справі за позовом акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2016 року ПАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.

Позов мотивовано тим, що відповідно до укладеного договору від 07 червня 2007 року № NKIPG104040004 ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 47 150,00 дол. США терміном до 06 червня 2032 року. Відповідач зобов`язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановлені кредитним договором. Відповідно до договору, погашення заборгованості здійснюється щомісяця в період сплати, тобто відповідач повинен надавати банку грошові кошти (щомісячний платіж) для погашення заборгованості за кредитом, яка складається із заборгованості за кредитом, за відсотками, комісією, а також інші витрати згідно з кредитним договором.

ОСОБА_1 не надавав своєчасно банку грошові кошти для погашення заборгованості за кредитом, відсотками, комісією, а також іншими витратами відповідно до умов договору. Оскільки відповідач зобов`язання за договором не виконав, тому у відповідача виникла заборгованість за кредитом.

Позивач (з урахуванням уточненої позовної заяви) просив суд стягнути із ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 07 червня 2007 року № NKIPG104040004, що виникла станом на 05 квітня 2021 рокуу розмірі 97 454,58 дол. США, яка складається з:

- 36 597,80 дол. США - заборгованість за кредитом;

- 51677,91 дол. США - заборгованість за відсотками за користування кредитом;

- 9 178,87 дол. США - заборгованість за комісією за користуванням кредитом.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 20 серпня 2021 року позов АТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 07 червня 2007 року № NKIPG104040004 заборгованість за кредитом (тіло кредиту) в сумі 36 597,80 дол. США.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» витрати по сплаті судового збору у розмірі 16 591,39 грн.

Рішення місцевого суду мотивовано тим, що позивач довів належними та допустимими доказами свої позовні вимоги про стягнення заборгованості за тілом кредиту.

Відмовляючи в задоволенні позову в частині стягнення процентів та комісії суд першої інстанції виходив з того, що рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 16 жовтня 2013 року вже стягнуто з відповідача заборгованість за процентами та комісією за кредитним договором від 07 червня 2007 року № NKIPG104040004.

Конституцією України та чинним цивільним законодавством передбачена заборона подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення.

Суд першої інстанції також вказав, що позивач не пропустив строк позовної давності.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 06 липня 2022 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково.

Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 20 серпня 2021 року змінено в частині підстав відмови у стягненні процентів та комісії.

Рішення суду першої інстанції в частині стягнення тіла кредиту залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що відмовляючи у задоволенні позовних вимог АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення заборгованості за відсотками та комісією, суд першої інстанції виходив із неможливості застосування до позичальника подвійної відповідальності.

Проте, такий висновок суду не відповідає обставинам справи та нормам матеріального права, з огляду на те, що після звернення кредитора до суду із вимогою про дострокове погашення всієї заборгованості шляхом звернення стягнення на іпотечне майно, право позивача нараховувати проценти та комісію припинилося у зв`язку зі спливом строку кредитування.

Відповідач, починаючи з 21 квітня 2009 року неналежно виконував умови кредитного договору, позивач 28 січня 2013 року направив на адресу позичальника вимогу про необхідність дострокового погашення заборгованості та повернення кредиту у повному обсязі в 30-денний строк, яку відповідач отримав 02 лютого 2013 року. 18 березня 2013 року банк звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 про дострокове стягнення суми кредитної заборгованості шляхом звернення стягнення на іпотечне майно.

Отже, щодо вимог банку про стягнення процентів та комісії, розрахованих станом на 05 березня 2013 року, пропущена позовна давність, про застосування якої відповідач подав заяву, що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог в цій частині.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у серпні 2022 року до Верховного Суду, АТ КБ «ПриватБанк», посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в частині незадоволених позовних вимог скасувати та ухвалити у вказаній частині нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 14 вересня 2022 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її із Заводського районного суду м. Миколаєва.

01 грудня 2022 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В касаційній скарзі скаржник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17, у постановах Верховного Суду від 04 травня 2018 року у справі № 927/333/17, від 19 березня 2019 року у справі № 916/626/19 та інших.

В касаційній скарзі зазначається, що суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що 18 березня 2013 року АТ КБ «ПриватБанк» звернулося до судуіз позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, перервавши тим самим строк позовної давності щодо заборгованості, яка нарахована до 05 березня 2013 року. Отже, позовні вимоги щодо стягнення заборгованості, нарахованої до березня 2013 року є такими, що заявлені в межах строків позовної давності.

Скаржник вказував, що законодавством не передбачено таку підставу припинення зобов`язання, як вимога про сплату боргу.

Посилання судів попередніх інстанцій про те, що вимога банку про повернення коштів, позбавляє кредитодавця права нараховувати та отримувати проценти за весь час користування позичальником кредитними коштами порушує права банку на отримання компенсації за користування коштами, які позичальник отримав на оплатній основі.

Доводи інших учасників справи

Відповідач не надіслав відзиву на касаційну скаргу.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд встановив, що 07 червня 2007 року між ЗАТ «КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ «КБ «ПриватБанк», який змінив назву на АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № NKІPG10404040004, згідно із умовами якого позичальник отримав кредит в розмірі 36 800,00 дол. США на придбання квартири, а також додаткові кошти на оплату страхових платежів, під 12 % річних та з щомісячною оплатою винагороди за надання фінансового інструменту в розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту, щомісячними платежами у сумі 465,73 дол. США і терміном погашення у строк до 06 червня 2032 року (т. 1 а. с. 10-12).

Забезпеченням договірних зобов`язань за вказаним кредитним договором стала квартира АДРЕСА_1 (пункт 7.3 договору).

У зв`язку з тим, що відповідач, починаючи з 21 квітня 2009 року неналежно виконував умови кредитного договору, позивач 28 січня 2013 року направив на адресу позичальника вимогу про необхідність дострокового погашення заборгованості та повернення кредиту у повному обсязі в 30-денний строк, яку відповідач отримав 02 лютого 2013 року. Після чого, 18 березня 2013 року банк звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 про дострокове стягнення суми кредитної заборгованості шляхом звернення стягнення на іпотечне майно (т. 1 а. с. 65-67, 98-102).

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 16 жовтня 2013 року яке залишено без змін ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 12 грудня 2013 року, банк звернув стягнення на заставне майно боржника в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором (т. 1 а. с. 65-67, 99-102).

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції у незміненій апеляційним судом частині тапостанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Як свідчить тлумачення статті 526 ЦК України цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов`язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов`язання.

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно із статтею 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Частиною першою статті 612 ЦК України зазначено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Статтею 625 ЦК України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання; боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно із статтею 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

У постанові Верховного Суду від 01 вересня 2022 року у справі № 225/3427/15-ц зазначено: «право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України. Після спливу чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) зазначено, що: «визначаючи розмір заборгованості відповідача, суд зобов`язаний належним чином дослідити подані стороною докази (у цьому випадку - зроблений позивачем розрахунок заборгованості), перевірити їх, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а в разі незгоди з ними повністю бо частково - зазначити правові аргументи на їх спростування та навести в рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду».

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) дійшла висновку, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку, припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 16 жовтня 2013 року у справі № 2/487/1396/13 за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на іпотечне майно та виселення, визначено обсяг кредитної заборгованості на загальну суму 67 658,30 дол. США, зі зменшенням суми пені до 9 286,02 дол. США та звернуто стягнення на іпотечне майно - квартиру (т. 1 а. с. 65-67, 99-102).

Отже, обґрунтованим є висновок суду апеляційної інстанції про те, що після звернення кредитора до суду із вимогою про дострокове погашення всієї заборгованості шляхом звернення стягнення на іпотечне майно, право позивача нараховувати проценти та комісію припинилося у зв`язку зі спливом строку кредитування.

Позивач 28 січня 2013 року направив на адресу позичальника вимогу про необхідність дострокового погашення заборгованості та повернення кредиту у повному обсязі в 30-денний строк, яку відповідач отримав 02 лютого 2013 року.

Подібний правовий висновок зазначено у постанові Верховного Суду від 31 жовтня 2019 року у справі № 301/2559/17 (провадження № 61-43371св18).

Рішення суду в частині стягнення заборгованості за тілом кредиту, яке в цій частині було залишено без змін судом апеляційної інстанції, сторони в касаційному порядку не оскаржують, а тому в цій частині судові рішення не є предметом перегляду суду касаційної інстанції.

Доводи позивача про те, що 18 березня 2013 рокуАТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, перервавши тим самим строки позовної давності щодо заборгованості, яка нарахована до 05 березня 2013 року, є безпідставними з огляду на те, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 червня 2023 року у справі № 755/13805/16-ц (провадження № 14-208цс21), дійшла висновку, що переривання загальної позовної давності за вимогою про стягнення боргу за основним зобов`язанням не перериває перебігу загальної позовної давності за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки і навпаки.

Посилання в касаційній скарзі на те, що судом апеляційної інстанції не враховано висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17, у постановах Верховного Суду від 04 травня 2018 року у справі № 927/333/17, від 19 березня 2019 року у справі № 916/626/19 та інших є безпідставними, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої у незміненій апеляційним судом частині та постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Керуючись статтями 389 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» залишити без задоволення.

Рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 20 серпня 2021 року у незміненій апеляційним судом частині та постанову Миколаївського апеляційного суду від 06 липня 2022 року про відмову в задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості за відсотками та комісієюзалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко

Є. В. Петров