Постанова

Іменем України

18 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 484/4041/18

провадження № 61-11124св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - ОСОБА_3 ,

провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 14 лютого 2019 року в складі судді Панькова Д. А. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 16 травня 2019 року в складі колегії суддів: Царюк Л. М., Прокопчук Л. М., Самчишиної Н. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 та просив визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , посвідчений 20 грудня 2012 року приватним нотаріусом Первомайського міського нотаріального округу Миколаївської області Сулімою В. Ф., та скасувати державну реєстрацію права власності на вказану квартиру за ОСОБА_2 .

Свої позовні вимоги обґрунтував тим, що він є сином ОСОБА_4 , з якою з 1990 року проживав разом у трикімнатній квартирі АДРЕСА_1 . Разом з ними в квартирі проживали його колишня дружина ОСОБА_5 та син ОСОБА_1 .

З 1996 року він почав проживати в цивільному шлюбі з ОСОБА_7 у місті Первомайську за різними адресами.

Після його переїзду зі спірної квартири він декілька разів на тиждень навідувався до матері й допомагав їй по господарству, привозив харчі та до 2008 року віддавав їй свою пенсію.

ІНФОРМАЦІЯ_1 його мати померла.

Після смерті матері його цивільна дружина ОСОБА_7 часто навідувалась до квартири, займалась її прибиранням та навіть деякий час здавала її в оренду. Вони разом із цивільною дружиною сплачували комунальні платежі, а також сплатили заборгованість по цих платежах, у зв`язку з чим він був впевнений у тому, що після смерті матері саме він, як спадкоємець першої черги, мав прийняти квартиру в спадщину, а його рідний брат ОСОБА_3 повинен був відмовитись від своєї частки на спадщину, як було обумовлено за життя матері.

Проте, наприкінці 2017 року йому стало відомо, що його мати за життя, 20 грудня 2012 року, подарувала спірну квартиру своїй онучці ОСОБА_2 , яка не вселялася в квартиру, не переоформляла особисті рахунки, не сплачувала комунальні платежі, не мала ключів від квартири, не з`являлася та не вела господарство в квартирі, а має лише договір дарування.

Також вважав, що мати уклала договір дарування під впливом тяжкої обставини, яка полягала в побоюваннях матері щодо його смерті через важку хворобу, під впливом помилки, а також не усвідомлюючи значення своїх дій в момент вчинення правочину.

Окрім цього зазначав, що договір дарування не відповідає вимогам частини шостої статті 203 ЦК України, відповідно до яких правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам, зокрема, непрацездатних дітей, оскільки він є інвалідом І групи, отже як непрацездатна особа має право на обов`язкову частку в спадщині.

Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 14 лютого 2019 року, залишеним без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 16 травня 2019 року, у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивач не довів належними та допустимими доказами наявність обставин, які вказують на недійсність оскаржуваного договору дарування квартири з підстав, викладених у позові.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

У червні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 14 лютого 2019 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 16 травня 2019 року й передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що висновок судів попередніх інстанцій про недоведеність позовних вимог є безпідставним, оскільки в позовній заяві він зазначав, що його мати за життя неодноразово обіцяла, що спірна квартира залишиться йому в спадок, що повинні були підтвердити свідки ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , проте в порушення вимог процесуального права суд першої інстанції не допитав цих свідків належним чином, а апеляційний суд на наведене уваги не звернув.

Також вважає, що суди помилково не взяли до уваги його твердження про те, що договір дарування було укладено під впливом тяжкої обставини, а саме різкого погіршення стану його здоров`я та побоювання матері, що в разі його смерті частина квартири залишиться онуку, його сину - ОСОБА_10 . Цей факт повинен був підтвердити свідок ОСОБА_11 , який не прибув до суду за викликом, однак суд не застосував до нього заходи примусового приводу й розглянув справу без його показань.

Окрім цього посилається на те, що суди не взяли до уваги пояснення відповідача, у яких вона зазначала, що померла ОСОБА_4 хотіла залишити квартиру двом своїм онукам, їй та його сину, що підтверджує те, що його мати, підписуючи договір дарування, не мала на меті повністю передати у власність квартиру відповідачу. Також зазначає, що суди безпідставно відмовили в задоволенні його клопотання про залучення до участі в справі в якості третьої особи нотаріуса, який посвідчував спірний правочин.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 17 липня 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

29 липня 2019 року справа № 484/4041/18 надійшла до Верховного Суду.

ОСОБА_2 надіслала відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За вказаних обставин тут і надалі положення ЦПК України застосовуються у редакції, яка діяла до 08 лютого 2020 року.

Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина друга статті 389 ЦПК України).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Фактичні обставини, встановлені судами

Суди встановили, що 20 грудня 2012 року ОСОБА_4 та ОСОБА_12 уклали договір дарування квартири, відповідно до якого ОСОБА_4 подарувала своїй онуці ОСОБА_2 належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1 .

Договір дарування посвідчений приватним нотаріусом Первомайського нотаріального округу Сулімою В. Ф. та зареєстрований у реєстрі за № 2749.

Позивач ОСОБА_1 , син ОСОБА_4 , з 2005 року є особою з інвалідністю II групи, а з 2011 року - I групи.

Позивач зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Договір дарування нерухомої речі відповідно до приписів частини другої статті 719 ЦК України укладається у письмовій формі й підлягає нотаріальному посвідченню.

Звернувшись з цим позовом до суду, позивач зазначав, що оскаржуваний договір дарування квартири підлягає визнанню недійсним з підстав, передбачених частиною шостою статті 203 ЦК України, частиною першою статті 225 ЦК України, частиною третьою статті 203 ЦК України та статтею 229 ЦК України, а також частиною першою статті 233 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу.

За змістом частин першої-третьої, п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного судочинства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчинила правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямованим на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частиною шостою статті 203 ЦК України передбачено, що правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

За змістом цієї норми закону батькам (усиновлювачам) забороняється вчиняти правочини, що стосуються як конкретного суб`єктивного права, належного малолітнім, неповнолітнім чи непрацездатним дітям (наприклад, права власності на житловий будинок), так і тих їх інтересів, що обумовлюють їх особливий правовий статус (наприклад, неправомірними мають вважатися правочини батьків, що перешкоджають належному вихованню та навчанню дітей).

Відповідно до статті 198 СК України батьки зобов`язані утримувати своїх повнолітніх непрацездатних дітей, які потребують матеріальної допомоги, якщо вони можуть таку допомогу надавати. Тому правочини батьків, спрямовані на ухилення від виконання цих обов`язків, також мають вважатися неправомірними.

Суди встановили, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є сином ОСОБА_4 , з 2005 року є особою з інвалідністю II групи, а з 2011 року - I групи, тобто є непрацездатною особою.

Разом з тим, у позовній заяві позивач не навів та відповідно не надав доказів на підтвердження того, що на час укладення договору дарування (20 грудня 2012 року) він перебував на утриманні своєї матері, як непрацездатна повнолітня дитина. Більше того, позивач стверджував, що він проживав зі своєю сім`єю окремо від матері за іншою адресою, надавав допомогу матері, оскільки остання була особою пенсійного віку.

Відповідно до частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Підставою для визнання правочину недійсним на підставі, яка передбачена зазначеною нормою, повинна бути встановлена судом неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до пункту 2 частини першої статті 105 ЦПК України зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 89 ЦПК України.

Статтею 3 Закону України «Про психіатричну допомогу» визначена презумпція психічного здоров`я, суть якої полягає в тому, що кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України.

Установлено, що доказів, які б свідчили про те, що в момент вчинення спірного правочину ОСОБА_4 не могла розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними позивач не надав, клопотання про призначення у справі судово-психіатричної експертизи, незважаючи на відповідні роз`яснення суду першої інстанції, не заявив.

Згідно з частиною першою статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину.

Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.

У позовній заяві позивач не зазначив щодо яких обставин помилилася ОСОБА_4 при укладенні оскаржуваного правочину та відповідно не надав доказів того, що помилка дійсно мала місце.

За змістом частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК України, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася.

Тяжкими обставинами можуть бути важка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Як установлено судами попередніх інстанцій, на підтвердження своїх доводів щодо вчинення ОСОБА_4 спірного правочину від 20 грудня 2012 року під впливом тяжкої для неї обставини позивач надав докази, що підтверджують його лікування протягом червня-вересня 2012 року. Разом з тим позивач не довів факт того, що його лікування змусило ОСОБА_4 укласти договір дарування на користь своєї онуки ОСОБА_2 на вкрай невигідних для неї умовах. Позивач взагалі не визначив та не навів, які саме невигідні умови настали для ОСОБА_4 при укладенні цього правочину.

За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Таким чином, установивши, що позивач не довів належними та допустимими доказами наявність обставин, на які він посилався як на підставу для визнання оскаржуваного договору дарування квартири недійсним, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки зводяться до незгоди заявника з висновками судів стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.

Висновки за результатом розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстав для їх скасування немає.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 14 лютого 2019 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 16 травня 2019 року без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, немає підстав для нового розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400 401 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 14 лютого 2019 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 16 травня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: М. Ю. Тітов

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков