Постанова

Іменем України

25 червня 2021 року

м. Київ

справа № 487/6840/18

провадження № 61-8405св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Червинської М. Є.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа - ОСОБА_4 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 28 січня 2020 року у складі судді Павлової Ж. П. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 15 квітня 2020 року у складі колегії суддів: Ямкової О. О., Колосовського С. Ю., Локтіонової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_4 , а 19 лютого 2019 року надала заяву з додатковими вимогами до тих же відповідачів та просила визнати недійсним договір, укладений відповідачами 30 листопада 2018 року про розірвання договору дарування, визнати договір дарування, укладений 17 жовтня 2017 року удаваним, застосувати до нього положення договору купівлі-продажу та перевести на позивача права та обов`язки покупця за цим договором.

В обґрунтування своїх вимог посилалась на те, що вона та відповідач ОСОБА_2 в порядку спадкування за законом набули право власності на 35/200 часток домоволодіння АДРЕСА_1 за кожним.

21 серпня 2015 року позивач одержала від відповідача ОСОБА_2 повідомлення про його намір продати належну йому частку у домоволодінні за 350 000,00 грн, еквівалентних на той час 15 000,00 доларам США.

На вказане повідомлення позивач висловила свою незгоду, мотивуючи її тим, що вартість частки є завищеною, а сама частка не виділена, та має місце спір про порядок користування домоволодінням між усіма співвласниками.

У подальшому, в процесі розгляду справи про порядок користування, позивач несподівано дізналася про укладення 17 жовтня 2017 року третьою особою ОСОБА_4 від імені відповідача ОСОБА_2 з відповідачем ОСОБА_3 договору дарування, за яким остання отримала в дар 35/200 частин домоволодінні АДРЕСА_1 , вартістю дару в 38 789,98 грн.

За такого, позивач звернулася до органів внутрішніх справ, де після ознайомлення з матеріалами перевірки, у неї виникли достатні підстави вважати договір дарування удаваним, укладеним з метою приховування договору купівлі-продажу у відповідності до статті 235 ЦК України, та позбавлення її переважного права на купівлю зазначеної частки.

Тому ОСОБА_1 звернулася до суду із оспорюванням договору дарування, та в процесі розгляду справи їй стало відомо про укладення 30 листопада 2018 року між відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договору про розірвання договору дарування частини спірного домоволодіння.

Оскільки вказаний договір було укладено після відкриття провадження за цим позовом, позивач вважала зазначене підставою для визнання його недійсним у відповідності до положень статей 203 215 ЦК України.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 28 січня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.

Зобов?язано ТУ ДСА України в Миколаївській області повернути ОСОБА_1 грошові коти у розмірі 38 790,00 грн, які були внесено відповідно до квитанції від

29 листопада 2019 року № 39.

Заходи забезпечення позову, накладені ухвалою Заводського районного суду міста Миколаєва від 25 лютого 2019 року, скасовано.

Ухвалюючи рішення суд першої інстанції виходив з того, що внаслідок розірвання договору дарування за спільною згодою сторін, усі зобов`язання за таким договором є припиненими. Заборон для укладення договору розірвання договору дарування законодавством не встановлено, а волевиявлення його учасників на укладення такої угоди відповідає тим наслідкам, які відбулися. Підстав для визнання договору дарування удаваним та переведення прав та обов`язків покупців немає, так як зобов`язання за цим договором є припиненими, а тому не порушують права позивача, про захист яких вона просила.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 15 квітня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 задоволено частково.

Рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 28 січня 2020 року в частині відмови у задоволенні вимог про визнання договору дарування удаваним змінено, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні вимог про визнання договору дарування удаваним, апеляційний суд виходив із того, що відповідачі за участю третьої особи уклали договір дарування з метою приховати договір купівлі-продажу частки майна, яке належить співвласникам на праві спільної часткової власності, маючи на меті, зокрема, не виконувати порядок, передбачений статтею 362 ЦК України. Проте, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що сторони виконали усі обов`язки за договором купівлі-продажу, так як гроші за договором купівлі-продажу продавець повинен отримати від покупця, а не завчасно, до укладення договору, від сторонньої особи, яка в процесі його укладення представляла інтереси продавця, а не покупця. Суттєво відмінної є і ціна угоди, оскільки ціна дару, що вказана у договорі дарування, відрізняється від фактично обумовленої сторонами вартості нерухомої речі, що зазначена в розписці продавця. За наведених обставин апеляційний суд зробив висновок про те, що сторонами насправді було вчинено правочин, який суперечить закону, і підстави для його дійсності, а саме купівлі-продажу, відсутні.

В іншій частині апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

25 травня 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 через засоби поштового зв?язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, з урахуванням уточненої редакції касаційної скарги, просить скасувати рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 28 січня 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 15 квітня 2020 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Касаційна скарга, зурахуванням уточненої редакції касаційної скарги,мотивована тим, що фактично суд апеляційної інстанції встановив факт удаваності договору дарування, але не застосував до нього положення договору купівлі-продажу. Заявник вказує, що суди не встановили мотиви та наміри сторін для укладення договору про розірвання договору дарування, оскільки юридично вони припинили обов?язки між собою, а фактично відповідачка ОСОБА_3 продовжує використовувати нерухоме майно (35/200 часток домоволодіння), як своє, використовуючи його для своєї підприємницької діяльності по наданню житла в оренду.

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування апеляційним судом в оскаржуваному рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 522/14890/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Доводи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 27 липня 2020 року поновлено представнику

ОСОБА_1 - ОСОБА_5 строк на касаційне оскарження рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 28 січня 2020 року та постанови Миколаївського апеляційного суду від 15 квітня 2020 року. Відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Заводського районного суду міста Миколаєва.

17 серпня 2020 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Короткий зміст фактичних обставин справи

За позивачем ОСОБА_1 у порядку спадкування за законом зареєстровано право власності на 35/200 часток домоволодіння АДРЕСА_1 на підставі рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від

29 серпня 2017 року.

Таке ж право власності на 35/200 часток домоволодіння АДРЕСА_1 зареєстровано і за відповідачем ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, яке видане 19 листопада 2014 року.

19 серпня 2015 року відповідачем ОСОБА_2 на ім`я позивача направлено листа, за яким їй запропоновано придбати належну йому частку у домоволодінні за

350 000,00 грн, що еквівалентно на той час 15 000,00 доларам США.

25 серпня 2015 року позивач відмовилась від даної пропозиції, з тих мотивів, що вартість частки є завищеною, а сама частка у праві спільної власності на нерухоме майно не виділена в натурі.

17 жовтня 2017 року між відповідачем ОСОБА_2 , в інтересах якого діяла третя особа ОСОБА_4 та відповідачем ОСОБА_3 укладено договір дарування належних ОСОБА_2 35/200 часток домоволодіння АДРЕСА_1 . Дарунок сторони оцінили в 38 789,98 грн.

Разом з тим, за наявними матеріалами справи відповідач ОСОБА_2 отримав за договором дарування в рахунок відчуження на користь відповідача ОСОБА_3 належних йому 35/200 часток кошти в розмірі

9 000,00 доларів США від ОСОБА_4 , факт чого третя особа підтвердив у наданих особисто поясненнях працівникам поліції. При цьому ОСОБА_2 отримав кошти

29 травня 2017 року безпосередньо від третьої особи за продаж майна без посилання на продаж належного йому майна будь-якій іншій особі, в тому числі іншому відповідачу.

30 листопада 2018 року між відповідачами по справі укладено договір про розірвання вищевказаного договору дарування.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Надаючи оцінку аргументам, наведеним у касаційній скарзі, колегія суддів виходить із такого.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.

Згідно статей 16 203 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження

№ 61-16353сво18) зроблено висновок, що«недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».

Тлумачення статті 235 ЦК України свідчить, що удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків.

У постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі

№ 6-1026цс16 зроблено висновок, що «за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним. Відповідно до вимог статті 60 ЦПК України позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином».

За змістом статті 214 ЦК України законом передбачається відмова осіб, які вчинили правочин, від нього, навість і в тому разі, якщо його умови повністю ними виконані. Відмова від правочину вчиняється у такій самій формі, в якій було вчинено правочин.

За частиною першою статті 651 ЦК України зміни або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частиною другою статті 653 ЦК України встановлено, що у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються.

Ураховуючи наведене, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку, що оскільки законом та договором не обмежено право сторін за спільною згодою розірвати правочин, які вони раніше вчинили, в незалежності від наявності підстав для його оспорюванності, підстави для визнання його недійсним за частинами 3 і 5 статті 203 215 ЦК України відсутні, так як волевиявлення сторін було направлено саме на припинення зобов`язань за попередньо укладеним договором дарування, а мотиви здійснення цього договору значення не мають.

Змагальність сторін є одним із основних принципів цивільного судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права.

Відтак, висновки судів попередніх інстанцій про відсутність порушення права позивача фактом розірвання відповідачами раніше укладеного договору дарування є правильним.

Колегія суддів відхиляє аргументи заявника про неврахування апеляційним судом правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 522/14890/16-ц, оскільки у вказаній справі вирішувалося питання юрисдикції спору в частині вимог про визнання договору купівлі-продажу удаваним правочином.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника із висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо встановлених обставин справи. При цьому згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Висновки за результатом розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 28 січня 2020 року, у незміненій його частині, та постанову Миколаївського апеляційного суду від

15 квітня 2020 року - без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень відсутні.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 залишити без задоволення.

Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 28 січня 2020 року, у незміненій його частині, та постанову Миколаївського апеляційного суду від

15 квітня 2020 року, залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Коротун

С. Ю. Бурлаков

М. Є. Червинська