Постанова

Іменем України

11 січня 2023 року

м. Київ

справа № 488/1890/19

провадження № 61-14211св 21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф.,

учасники справи:

заявник - ОСОБА_1 ;

заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, російська федерація;

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 04 березня 2021 року у складі судді Чернявської Я. А. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 22 липня 2021 року у складі колегії суддів: Данилової О. О.,Коломієць В. В., Шаманської Н. О.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2019 року ОСОБА_1 звернулась з заявою, заінтересовані особи - Міністерство соціальної політики України, російська федерація про встановлення факту, що має юридичне значення.

Заява мотивована тим, що її син, старший солдат ОСОБА_2 , проходив військову службу, а з 04 грудня 2012 року служив за контрактом у НОМЕР_1 окремій аеромобільній бригаді Високомобільних десантних військ Збройних Сил України та брав участь в захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України на території Донецької та Луганської областей.

ІНФОРМАЦІЯ_3 року в службовий час, під час виконання бойового завдання на території Донецької області, під час обстрілу Донецького аеропорту з боку російських збройних формувань, ОСОБА_2 - старший сапер інженерно-саперного взводу інженерно-саперної роти отримав тяжкі поранення, від яких загинув на місці.

Вважає, що саме в результаті збройної агресії та воєнного конфлікту, розпочатих російською федерацією, її син загинув у січні 2015 року на території Донецької області, а тому саме внаслідок військової агресії російської федерації проти України на території цієї області порушено невід`ємне право на життя ОСОБА_2 , передбачене статтею 27 Конституції України, статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року.

Посилаючись на викладене, та на те, що звернення до суду, обумовлено, тим, що вона має на меті визначити статус її сина як жертви міжнародного збройного конфлікту, тобто як особи, яка перебувала під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, яка ратифікована Україною 03 липня 1954 року, просила встановити юридичний факт загибелі

ОСОБА_2 при виконанні обов`язку військової служби ІНФОРМАЦІЯ_3 року поблизу м. Донецька внаслідок збройної агресії російської федерації проти України.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 04 березня 2021 року заяву ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що факт збройної агресії росії проти України є загальновідомим фактом, який закріплено державою на законодавчому рівні, а загибель ОСОБА_2 у певному місці та при певних обставин під час виконання бойового завдання в ході проведення антитерористичної операції в Луганській та Донецькій областях підтверджена наявними у заявника документами. Не встановивши перешкод у реалізації ОСОБА_1 тих прав, на захист яких спрямоване звернення з заявою, суд першої інстанції відмовив у її задоволенні.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 22 липня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 04 березня 2021 року скасовано й ухвалено нове судове рішення, яким провадження у цій справі закрито за пунктом 1 частини 1 статті 255 ЦПК України.

Закриваючи провадження, апеляційний суд виходив із того, що у судовому порядку встановлюються лише такі факти, які мають юридичні наслідки, тобто від встановлення яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав заявника і в судовому порядку можливе лише тоді, коли чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення. У позасудовому порядку на підставі виданих документів встановлено, що ОСОБА_2 загинув від поранення (механічної асфіксії) у зоні проведення бойових дій на сході України при виконанні бойового завдання, у ході проведення антитерористичної операції в Луганській та Донецькій областях, а саме під час обстрілу Донецького аеропорту з боку незаконних збройних формувань. Факт збройної агресії російської федерації проти України на сході країни встановлено рядом нормативно-правових актів, визначено як національним, так і міжнародним законодавством, тому він є загальновідомим та доведенню не підлягає. Вважаючи вказані обставини недостатньою підставою для реалізації своїх прав, як матері загиблого, та необхідним встановлення причинно-наслідкового зв`язку між збройною агресією та смертю ОСОБА_2 , заявник, разом з тим, не надала суду належних та допустимих доказів, які б свідчили про те, що їй було відмовлено в реалізації її прав через певні обставини, в тому числі, через недостатність документального підтвердження певних фактів, тобто не доведено наявність реальних перешкод для реалізації своїх прав. За таких обставин, факт загибелі ОСОБА_2 (при підтвердженні обставин загибелі) саме внаслідок збройної агресії російської федерації не є тим юридичним фактом, який може бути встановлено за правилами статей 293 315 ЦПК України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У серпні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 04 березня 2021 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 22 липня 2021 року й ухвалити нове судове рішення, яким її вимоги задовольнити.

Підставами касаційного оскарження указаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і порушення норм процесуального права, вказувала, що суд застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі № 363/2981/16, від 21 березня 2018 року у справі № 428/12368/16, від 21 березня 2018 року у справі № 417/3852/17, від 12 квітня 2018 року у справі № 243/7029/17, від 06 червня 2018 року у справі № 428/13977/16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), а також не дослідили належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 вересня 2021 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу № 488/1890/19 із Корабельного районного суду м. Миколаєва.

У жовтні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 липня 2022 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 серпня 2022 року касаційне провадження у цій справі зупинено до закінчення перегляду в касаційному порядку Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справи № 490/6057/19-ц (провадження № 61-18514сво21) за заявою ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4 , про встановлення факту, що має юридичне значення, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, російська федерація.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 січня 2023 року касаційне провадження у цій справ поновлено.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що отримання нею від гуманітарних організацій допомоги залежить від наявності встановленого судом факту загибелі ОСОБА_2 внаслідок збройної агресії російської федерації проти України.

Законодавець не визначив іншого, позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між пораненням, загибеллю військовослужбовців у зоні проведення бойових дій на сході України та військовою агресією російської федерації.

Суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що вона просила встановити не юридичний факт збройної агресії російської федерації проти України, а юридичний факт того, що загибель її сина ОСОБА_2 під час виконання обов`язків військової служби у січні 2015 року поблизу м. Донецьк Донецької області України відбулася внаслідок збройної агресії російської федерації проти України. Факт загибелі ОСОБА_2 внаслідок збройної агресії російської федерації проти України у січні 2015 року не є загальновідомим. Цей факт має індивідуальний характер та стосується виключно загиблого та членів його сім`ї.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Встановлено, що ОСОБА_1 є матір`ю ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 25, т. 1).

Старший солдат ОСОБА_2 у періоди з 23 травня 2014 року по 07 серпня 2014 року, з 05 листопада 2014 року по 01 грудня 2014 року, з 17 грудня 2014 року по ІНФОРМАЦІЯ_3 року брав безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районі проведення антитерористичної операції сектору Д, сектору М на підставі наказу керівника Антитерористичного центру при Службі безпеки України від 16 червня2014 року № 33/244т (а. с. 75, т. 1).

Відповідно до витягу з наказу командира військової частини польова пошта НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 30 січня 2015 року № 31 старший солдат ОСОБА_2 , старший сапер інженерно-саперного взводу інженерно-саперної роти, загинув ІНФОРМАЦІЯ_2 в службовий час, під час виконання бойового завдання в ході проведення антитерористичної операції в Луганській та Донецькій областях, під час обстрілу Донецького аеропорту з боку незаконних збройних формувань. Від отриманих поранень старший солдат ОСОБА_2 загинув на місті. Смерть настала в результаті ушкодження від військових дій та пов`язана з виконанням обов`язків військової служби (а. с. 26, т. 1).

В лікарському свідоцтві про смерть від 22 січня 2015 року № 186, виданому відділом судово-медичної експертизи трупів Дніпропетровського обласного Бюро судово-медичної експертизи на ім`я ОСОБА_2 , в пункті 8 зазначено, що місцем його смерті є м. Донецьк, зона АТО, аеропорт. Датою смерті ОСОБА_2 є ІНФОРМАЦІЯ_2 (а. с. 87, т. 1).

Згідно свідоцтва про смерть, виданого 29 січня 2015 року Ленінським відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Миколаївського міського управління юстиції, ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 в місті Донецьк Донецької області, Україна (а. с. 90, т. 1).

ОСОБА_2 нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно), орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеню, нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту», відзнакою «За зразкову службу», почесною відзнакою « Герой Миколаївщини » (а. с. 93-97, т. 1).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону постанова апеляційного суду не відповідає.

У справі, що переглядається, заявник ОСОБА_1 зверталася до суду з метою встановлення факту, що має юридичне значення, у порядку, передбаченому статтею 315 ЦПК України. Метою встановлення такого факту є визначення статусу ОСОБА_2 , як особи, яка перебувала під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях (далі - Конвенція), яка набрала чинності 21 жовтня 1950 року, ратифікована Президією Верховної Ради Української РСР від 03 липня 1954 року, тобто отримання для ОСОБА_2 статусу жертви міжнародного збройного конфлікту, з подальшим отримання допомоги від гуманітарних організацій.

Від встановлення факту загибелі ОСОБА_2 при виконанні військової служби внаслідок збройної агресії російської федерації проти України залежить виникнення та реалізації особистих та майнових прав заявника, як матері загиблого військовослужбовця.

Відповідно до частин першої та другої статті 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту, в тому числі, смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Аналіз зазначених норм права свідчить про те, що в порядку окремого провадження суд розглядає справи про встановлення фактів, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений або знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; із заяви про встановлення факту не вбачається спору про право; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право.

Таким чином у судовому порядку встановлюються тільки такі факти, які мають юридичні наслідки і від встановлення яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав заявника і в судовому порядку можливе лише тоді, коли діючим законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення.

При зверненні до суду із заявою про встановлення юридичного факту важливе значення має мета його встановлення, оскільки саме вона дає можливість зробити висновок, чи дійсно цей факт є юридичним і чи тягне він правові наслідки.

Статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) передбачено, що крім положень, які виконуються в мирний час, ця Конвенція застосовується в усіх випадках оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо одна з них не визнає стану війни. В усіх випадках оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо одна з них не визнає стану війни. Конвенція також застосовується в усіх випадках часткової або повної окупації території держави однієї з Високих Договірних Сторін, навіть якщо цій окупації не чиниться жодний збройний опір. Хоча одна з держав, які перебувають у конвенції може не бути учасницею цієї Конвенції, держави, які є її учасницями, залишаються зобов`язаними нею у своїх взаємовідносинах. Крім того, вони зобов`язані Конвенцією стосовно зазначеної держави, якщо остання приймає та застосовує її положення.

Статтею 4 Конвенції передбачено, що нейтральні держави за аналогією застосовують положення цієї Конвенції щодо поранених і хворих, а також медичного та духовного персоналу збройних сил конфлікту, прийнятих або інтернованих на території їхніх держав, а також знайдених померлих.

Дійсно, факт загибелі в судовому порядку встановлений бути не може, проте, обґрунтовуючи необхідність встановлення факту того, що ОСОБА_2 загинув при виконанні військової служби у січні 2015 року на території Донецької області України внаслідок збройної агресії російської федерації проти України, заявник акцентувала увагу на відсутність іншого позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між загибеллю її сина та військовою агресією російської федерації, оскільки такий порядок законодавством не визначено.

Разом із тим, по суті факт загибелі є обґрунтуванням необхідності встановлення іншого факту.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», пункт 53 рішення ЄСПЛ від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України»).

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року К» 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що справедливість судового рішення вимагає, аби таке рішення достатньою мірою висвітлювало мотиви, на яких воно ґрунтується. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення й мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.

Рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Краска проти Швейцарії» від 19 квітня 1993 року визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути «почуті», тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.

У справі, яка є предметом перегляду, встановлено, що син заявника - ОСОБА_2 у періоди з 23 травня 2014 року по 07 серпня 2014 року, з 05 листопада 2014 року по 01 грудня 2014 року, з 17 грудня 2014 року по ІНФОРМАЦІЯ_3 року безпосередньо брав участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районі проведення антитерористичної операції в Донецькій області та загинув ІНФОРМАЦІЯ_2 в зоні АТО.

Причиною його смерті, відповідно до лікарського свідоцтва про смерть від 22 січня 2015 року № 186 та довідки про причину смерті, виданих відділом судово-медичної експертизи трупів Дніпропетровського обласного Бюро судово-медичної експертизи, є «Здавлення грудей в комбінації з закриттям отворів носа і рота стороннім тілом». Місцем його смерті є м. Донецьк, зона АТО, аеропорт.

Факти збройної (військової) агресії російської федерації відносно України, окупації частини території України є загальновідомими, а тому не підлягають доказуванню згідно з приписами частини третьої статті 82 ЦПК України.

Статтею 1 Закону України від 06 грудня 1991 року № 1932-ХІІ «Про оборону України» збройна агресія визначається як застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.

За наслідками військової агресії російської федерації прийнято постанову Верховної Ради України від 17 березня 2015 року № 254-VІІІ «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями», якою визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, в яких відповідно до Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, їх військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України та відновлення повного контролю України за державним кордоном України.

Відповідно до абзацу 2 постанови Верховної Ради України від 04 лютого 2015 року № 145-VІІІ «Про Заяву Верховної Ради України про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами російської федерації та керівниками терористичних організацій «ДНР» та «ЛНР», які призвели до особливо тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян» із 20 лютого 2014 року проти України триває збройна агресія російської федерації та підтримуваних нею бойовиків-терористів, під час якої було анексовано Республіку Крим та місто Севастополь, які є частиною території незалежної та суверенної держави Україна, окуповано частину Донецької та Луганської областей України, загинуло тисячі громадян України, серед яких діти, поранено тисячі осіб, зруйновано інфраструктуру цілого регіону, сотні тисяч громадян вимушені були покинути свої домівки.

Крім того, постановою Верховної Ради України від 27 січня 2015 року № 129-VІІІ законодавчий орган України затвердив Звернення до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання російської федерації державою-агресором.

Силові дії російської федерації, що тривають із 20 лютого 2014 року, є актами збройної агресії відповідно до пунктів «а», «b», «c», «;d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року.

Звертаючись із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, ОСОБА_1 звертала увагу на те, що саме в результаті збройної агресії та воєнного конфлікту, який був розпочатий російською федерацією, загинув її син ОСОБА_2 . Вказувала, що від встановлення цього юридично значимого для неї та її малолітньої дитини факту залежить виникнення прав та обов`язків, у тому числі щодо отримання ними відповідної допомоги.

Закриваючи провадження у справі, апеляційний суд, виходив із того, що законодавством передбачено позасудову процедуру надання особам статусу сім`ї загиблого під час АТО. У позасудовому порядку вже встановлено, що ОСОБА_2 загинув та були видані відповідні медичні висновки і встановлено причину травми, яка стала причиною смерті, а, отже, вказане не може бути встановлено у судовому порядку. Факт збройної агресії російської федерації проти України на Сході країни встановлено рядом нормативно-правових актів.

Між тим, апеляційний суд, розглядаючи заяву ОСОБА_1 , не звернув уваги на суть та мету цієї заяви, а саме: встановлення причинно-наслідкового зв`язку між смертю її сина та військовою агресією російської федерації проти України.

Розділивши її вимогу на встановлення факту смерті військовослужбовця та факту військової агресії російської федерації, апеляційний суд, по суті, зробив висновок про те, що, у першому випадку, такі факти суди не встановлюють, а в другому, - про загальновідомість факту через закріплення його на державному рівні на підставі нормативно-правових актів.

Водночас не звернув увагу на те, що звернення заявника в порядку окремого провадження до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, обумовлено необхідністю визначення статусу її сина ОСОБА_2 , як жертви міжнародного збройного конфлікту, особи, яка перебувала під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, що обумовлює виникнення прав та обов`язків, передбачених нормами міжнародного гуманітарного права (що складається з Женевських конвенцій про захист жертв війни від 12 серпня 1949 року, Додаткових протоколів до них, інших міжнародних договорів України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України) та отримання заявником допомоги від гуманітарних організацій (Міжнародного Комітету Червоного Хреста, Міжнародної Федерації товариств Червоного Хреста і Червоного півмісяця, Товариства Червоного Хреста України).

Відповідний юридичний факт є індивідуальним, оскільки має правові наслідки лише для заявника.

Отже, фактичною підставою звернення до суду ОСОБА_1 стала необхідність встановлення причинно-наслідкового зв`язку між смертю її сина та збройною агресією російської федерації проти України з метою подальшого отримання допомоги від гуманітарних організацій.

Ураховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про закриття провадження у цій справі, не врахувавши, що встановлення факту, що має юридичне значення, щодо загибелі ОСОБА_2 під час захисту Батьківщини у січні 2015 року на території Донецької області України внаслідок збройної агресії російської федерації проти України можливе лише у судовому порядку, оскільки законодавець не визначив іншого, позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між смертю військовослужбовця та військовою агресією російської федерації.

Зважаючи на викладене та з урахуванням наведених вище положень закону, колегія суддів вважає, що висновки суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України є помилковими з огляду на те, що законодавець не визначив іншого, позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між смертю військовослужбовця та військовою агресією російської федерації.

Аналогічні висновки викладені у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05 грудня 2022 року у справі № 490/6057/19-ц (провадження № 61-18514сво21), у якій Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 липня 2020 року у справі № 711/7922/17 (провадження № 61-41461св18), та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 червня 2021 року у справі № 707/52/17 (провадження № 61-3784св18), в яких суд за аналогічних обставин дійшов протилежного висновку про наявність підстав для закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.

За вказаних обставин колегія суддів приймає аргументи касаційної скарги про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до частин четвертої та шостої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для скасування оскарженої постанови суду апеляційної інстанції з направленням справи на новий розгляд до цього ж суду.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Миколаївського апеляційного суду від 22 липня 2021 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

С. Ф. Хопта