Постанова

Іменем України

22 квітня 2020 року

м. Київ

справа № 489/1902/18

провадження № 61-282св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого Кузнєцова В. О.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач Військова частина НОМЕР_1 ,

відповідач ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 18 червня 2018 року у складі судді Тихонової Н. С. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 15 листопада 2018 року у складі колегії суддів: Прокопчук Л. М., Самчишиної Н. В., Царюк Л. М.

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У квітні 2018 року Військова частина НОМЕР_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди в порядку регресу, посилаючись на те, що відповідач працює у Військовій частині НОМЕР_1 за трудовим договором на посаді водія. 09 березня 2014 року о 18 год. 15 хв. ОСОБА_1 , керуючи службовим транспортним засобом «ПАЗ 3205», реєстраційний номер НОМЕР_2 , по вулиці Генерала Карпенко, 12 в місті Миколаєві, під час здійснення повороту ліворуч не переконався в безпеці свого маневру та скоїв зіткнення з автомобілем «Опель Вектра», реєстраційний номер НОМЕР_3 , що належить ОСОБА_2 , внаслідок чого транспортні засоби було пошкоджено. Постановою Ленінського районного суду міста Миколаєва від 02 квітня 2014 року у справі № 3/489/529/14 ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі КУпАП). Оскільки на час скоєння дорожньо-транспортної пригоди (далі ДТП) водій ОСОБА_1 не мав чинного договору обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, то відшкодування завданої потерпілій особі шкоди в розмірі 50000 грн здійснило Моторне (транспортне) страхове бюро України (далі МТСБУ). Рішенням Ленінського районного суду міста Миколаєва від 10 січня 2017 року у справі № 489/2613/16-ц позовМТСБУ до ОСОБА_1 , Військової частини НОМЕР_1 про стягнення страхових виплат в порядку регресу було задоволено частково та стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 на користь МТСБУ в порядку регресу 50000 грн, а також 2000 грн витрат на правову допомогу, 1030 грн витрат на послуги аварійного комісара, 1378грн судового збору. Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 13 березня 2017 року рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 10 січня 2017 року було скасовано в частині стягнення з Військової частини НОМЕР_1 на користь МТСБУ відшкодування витрат на правову допомогу в розмірі 2000 грн і в цій частині ухвалено нове рішення, яким в задоволенні вказаної вимоги відмовлено за її недоведеністю, а в інші частині рішення залишено без змін. На виконання зазначених судових рішень Військовою частиною НОМЕР_1 сплачено МТСБУ в рахунок відшкодування шкоди 52408 грн. Враховуючи викладене, Військова частина НОМЕР_1 просила стягнути з ОСОБА_1 на свою користь в порядку регресу вартість виплаченого відшкодування в розмірі 52408 грн та 1760 грн судового збору.

Рішенням Ленінського районного суду міста Миколаєва від 18 червня 2018 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивач обрав неналежний спосіб захисту своїх прав та інтересів. Оскільки відповідач завдав шкоду під час виконання трудових обов`язків, то на спірні правовідносини поширюється дія Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України), а не Цивільного кодексу України (далі ЦК України).

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 15 листопада 2018 року апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 задоволено частково, рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 18 червня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Військової частини НОМЕР_1 в рахунок відшкодування майнової шкоди в порядку регресу 7232,10 грн та судовий збір у розмірі 650,32 грн в обох судових інстанціях.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що встановивши факт заподіяння позивачу шкоди під час виконання відповідачем трудових обов`язків, суд першої інстанції помилково не застосував до спірних правовідносин норми трудового законодавства, зокрема статей 130137 КЗпП України. У справі відсутні докази та підстави, передбачені статтею 134 КЗпП України, для покладення на відповідача повної матеріальної відповідальності, тому ОСОБА_1 , з вини якого заподіяно шкоду Військовій частині НОМЕР_1 , повинен нести матеріальну відповідальність відповідно до частини першої статті 132 КЗпП України, а саме в розмірі свого середнього місячного заробітку, який складає 7232,10 грн.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У грудні 2018 року Військова частина НОМЕР_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 18 червня 2018 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 15 листопада 2018 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди неповно з`ясували обставини справи, не дослідили в повному обсязі доказів і не звернули уваги на те, що відповідно до частини першої статті 1166, частини першої статті 1191 ЦК України Військова частина НОМЕР_1 має право зворотної вимоги (регресу) до відповідача, з вини якого сталася ДТП та було завдано шкоду, в розмірі всієї суми виплаченого відшкодування.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 17 січня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Ленінського районного суду міста Миколаєва.

29 січня 2019 року справа № 489/1902/18 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що 09 березня 2014 року о 18 год 15 хв. ОСОБА_1 , керуючи транспортним засобом «ПАЗ 3205», реєстраційний номер НОМЕР_2 , по вулиці Генерала Карпенко, 12 в місті Миколаєві, під час здійснення повороту ліворуч не переконався в безпеці свого маневру та скоїв зіткнення з автомобілем «Опель Вектра», реєстраційний номер НОМЕР_3 , під керуванням ОСОБА_3 , внаслідок чого транспортні засоби було пошкоджено. Своїми діями ОСОБА_1 порушив вимоги пунктів 10.1, 10.4 Правил дорожнього руху України.

Під час скоєння вказаної ДТП ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з Військовою частиною НОМЕР_4 .

Постановою Ленінського районного суду міста Миколаєва від 02 квітня 2014 року у справі № 3/489/529/14 ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 КУпАП.

Оскільки на час скоєння ДТП водій ОСОБА_1 не мав чинного договору обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, то відшкодування завданої потерпілій особі шкоди в розмірі 50000 грн здійснило МТСБУ.

Рішенням Ленінського районного суду міста Миколаєва від 10 січня 2017 року у справі № 489/2613/16-ц позов МТСБУ до ОСОБА_1 , Військової частини НОМЕР_1 про стягнення страхових виплат в порядку регресу було задоволено частково та стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 на користь МТСБУ в порядку регресу 50000 грн, 2000 грн витрат на правову допомогу, 1030 грн витрат на послуги аварійного комісара, 1378грн судового збору.

Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 13 березня 2017 року рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 10 січня 2017 року було скасовано в частині стягнення з Військової частини НОМЕР_1 на користь МТСБУ відшкодування витрат на правову допомогу в розмірі 2000 грн і в цій частині ухвалено нове рішення, яким в задоволенні вказаної вимоги відмовлено за її недоведеністю, а в інші частині рішення залишено без змін.

На виконання зазначених судових рішень Військовою частиною НОМЕР_1 сплачено на користь МТСБУ 52408 грн, що підтверджується платіжними дорученнями від 22 грудня 2017 року № 1665 та № 1666.

Згідно з частинами першоютретьою статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є, зокрема втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Відповідно до частини першої статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Згідно з частинами першою, другою статті 1187 ЦК України джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов`язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює та інших осіб. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об`єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов`язків (частина перша статті 1172 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1191 ЦК України, особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

Зазначена норма, що регулює правовідносини щодо відшкодування шкоди, передбачає право регресу особи в разі, якщо вона відшкодувала потерпілому шкоду, завдану іншою особою в рамках деліктних правовідносин між нею та потерпілим.

При цьому за змістом частини першої статті 3 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулює законодавство про працю.

У справі, що переглядається, позов про відшкодування шкоди в порядку регресу пред`явлено до ОСОБА_1 , який не євійськовослужбовцем, а працював у Військовій частині НОМЕР_1 на посаді водія за трудовим договором.

Відповідно до частин першої, другої статті 130 КЗпП України працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов`язків. При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Ця відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством.

Статтею 132 КЗпП України передбачено, що за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов`язків, працівники, крім працівників, що є посадовими особами, з вини яких заподіяно шкоду, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку. Матеріальна відповідальність понад середній місячний заробіток допускається лише у випадках, зазначених у законодавстві.

Як роз`яснено в пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 року № 14 «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками», за правилами статті 132 КЗпП України за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов`язків, працівники, з вини яких її заподіяно, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку, крім випадків, коли законодавством вона передбачена у більшому, ніж цей заробіток, розмірі. Якщо межі матеріальної відповідальності були визначені в укладеному з працівником контракті, вона покладається на нього відповідно до умов контракту. Під прямою дійсною шкодою, зокрема, слід розуміти втрату, погіршення або зниження цінності майна, необхідність для підприємства, установи, організації провести затрати на відновлення, придбання майна чи інших цінностей або провести зайві, тобто викликані внаслідок порушення працівником трудових обов`язків, грошові виплати. Згідно зі статтею 130 КЗпП України не одержані або списані в доход держави прибутки з підстав, пов`язаних з неналежним виконанням працівником трудових обов`язків (так само як і інші неодержані прибутки) не можуть включатися до шкоди, яка підлягає відшкодуванню. При матеріальній відповідальності в межах середнього місячного заробітку він визначається відповідно до затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 Порядку обчислення середньої заробітної плати (зі змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 1995 року № 348), а саме виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують вирішенню судом справи про відшкодування шкоди, або за фактично відпрацьований час, якщо працівник пропрацював менше двох місяців, а в разі коли працівник останні місяці перед вирішенням справи не працював або справа вирішується після його звільнення виходячи з виплат за попередні два місяці роботи на даному підприємстві (в установі, організації).

За довідкою про середню заробітну плату (дохід) від 05 вересня 2018 року, наданою Військовою частиною НОМЕР_1 , апеляційним судом встановлено, що середньомісячний заробіток ОСОБА_1 складає 7232,10 грн.

Статтею 134 КЗпП України передбачено, що відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли: 1) між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до статті 135-1 цього Кодексу укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей; 2) майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими разовими документами; 3) шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку; 4) шкоди завдано працівником, який був у нетверезому стані; 5) шкоди завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування; 6) відповідно до законодавства на працівника покладено повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов`язків; 7) шкоди завдано не при виконанні трудових обов`язків; 8) службова особа, винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу; 9) керівник підприємства, установи, організації всіх форм власності, винний у несвоєчасній виплаті заробітної плати понад один місяць, що призвело до виплати компенсацій за порушення строків її виплати, і за умови, що Державний бюджет України та місцеві бюджети, юридичні особи державної форми власності не мають заборгованості перед цим підприємством.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши, що позивач здійснив відшкодування шкоди, завданої внаслідок ДТП, яка сталася з вини ОСОБА_1 під час виконання ним трудових обов`язків, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що Військова частина НОМЕР_1 має право вимоги до відповідача.При цьому апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що на ОСОБА_1 може бути покладена відповідальність з відшкодування шкоди лише в межах його середньомісячного заробітку, оскільки позивач не надав доказів та не навів обставин, передбачених статтею 134 КЗпП України, які б свідчили про наявність підстав для покладення на працівника повної матеріальної відповідальності.

Доводи касаційної скарги про те, що відповідно до частини першої статті 1191 ЦК України Військова частина НОМЕР_1 має право зворотної вимоги (регресу) до відповідача в розмірі всієї суми виплаченого відшкодування, не заслуговують на увагу, оскільки нормами трудового законодавства (статтею 132 КЗпП України) встановлено розмір матеріальної відповідальності працівника не більше його середнього місячного заробітку.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-80 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки апеляційним судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищевказаної статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Відповідно до статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.

Наведена в касаційній скарзі Військової частини НОМЕР_1 вимога про скасування рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 18 червня 2018 року не підлягає задоволенню, оскільки це рішення повністю скасоване постановою Миколаївського апеляційного суду від 15 листопада 2018 року.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення.

Постанову Миколаївського апеляційного суду від 15 листопада 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ.О.Кузнєцов Судді:В. М. Ігнатенко С.О.Карпенко В.А.СтрільчукМ.Ю.Тітов