Постанова

Іменем України

04 березня 2020 року

м. Київ

справа № 489/3761/18

провадження № 61-8059св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Сімоненко В. М.,

суддів: Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Сердюка В. В.,

Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - Служба у справах дітей Миколаївської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Олійником Олександром Володимировичем, на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 07 грудня 2018 року у складі судді Рум`янцевої Н. О. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 04 березня 2019 року у складі колегії суддів: Серебрякової Т. В., Данилової О. О., Лисенка П. П.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей Миколаївської міської ради, про надання дозволу на тимчасовий виїзд дитини за кордон без згоди та супроводу батька, та визначення способу участі батька у вихованні малолітньої дитини, яка перебуває за межами України.

Позовна заява мотивована тим, що з 29 березня 2008 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , який розірвано рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 22 серпня 2013 року. Під час шлюбу на території Об`єднаних Арабських Еміратів (далі - ОАЕ) в них народилась дочка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 20 листопада 2013 року визначено місце проживання дитини ОСОБА_3 разом із матір`ю. Малолітня дитина з народження проживає в ОАЕ, перебувала на вихованні в дитячих дошкільних закладах м. Шарджа ОАЕ та має посвідчення постійного жителя ОАЕ з терміном дії до 10 січня 2019 року. Наразі ОСОБА_3 навчається в початковій школі в м. Шарджа ОАЕ в першому класі з терміном проходження курсу навчання початкової школи в чотири роки. Дитина перебуває на повному утриманні матері, яка має постійне місце роботи на посаді старшого інженера в Закритому акціонерному товариству Сайпем Контрактінг Нідерланди, Філія Шарджа , з 13 квітня 2009 року. Також вона орендує житло протягом чотирьох років, в якому проживає разом з дитиною. За час постійного проживання в ОАЕ у дитини склалися тісні соціальні, вікові та емоційній зв`язки з соціально-культурним оточенням місця проживання.

Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 просила надати дозвіл на тимчасовий виїзд за межі України, а саме до ОАЕ, з метою продовження та закінчення навчання в початковій школі малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , без згоди та супроводу батька ОСОБА_2 в супроводі матері ОСОБА_1 в період з дати набрання рішенням законної сили до 31 грудня

2021 року; визначити спосіб участі батька ОСОБА_2 у вихованні малолітньої дитини ОСОБА_3 на час її навчання у початковій школі за межами України.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 07 грудня 2018 року, залишеним без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 04 березня 2019 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Судові рішення мотивовано тим, що надання дозволу на тимчасовий виїзд дитини з матір`ю до ОАЕ із зазначенням періоду, на який позивач просить видати такий дозвіл за відсутності згоди другого з батьків, не відповідатиме найкращим інтересам дитини. До того ж, надання за рішенням суду дозволу на майбутні постійні виїзди дитини за кордон без згоди батька, фактично суперечить нормам матеріального права, які визначають порядок надання такого тимчасового дозволу, а також визначають рівність прав та обов`язків батьків відносно виховання дитини. Крім того, позовні вимоги про визначення способу участі батька ОСОБА_2 у вихованні малолітньої дитини є необґрунтованими, оскільки відповідач таких вимог у даній справі не заявляв, а позивач, в силу положень ЦПК України, таким правом не наділена.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У квітні 2019 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , подана адвокатом Олійником О. В., на рішення Ленінського районного суду

м. Миколаєва від 07 грудня 2018 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 04 березня 2019 року.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у квітні 2019 року, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що вирішення питання про надання дозволу на виїзд її дитини за межі України без згоди батька для продовження й закінчення навчання у початковій школі буде відповідати виключно інтересам дитини зважаючи на те, що дитина буде мати можливість в`їжджати на територію України будучи певною, що повернеться до ОАЕ для продовження навчання, в період перебування в Україні (на канікули та святкові дні), дитина зможе спілкуватись з батьком, проводити з ним весь час свого перебування в Україні, дитина буде забезпечена можливістю відвідувати бабусю та інших членів родини в Україні з впевненістю повернення до школи в ОАЕ. Вказує на те, що суди не навели жодних аргументів з приводу того, що принцип «рівності прав батьків у вихованні дитини», закріплений в статті 141 СК України, не може використовуватись на шкоду інтересам самої дитини, й тим більше не може мати переваги над такими інтересами дитини; крім того, суди не кваліфікували невиправдане ухилення від надання відповідачем згоди на виїзд власної малолітньої дитини за межі України для продовження та закінчення навчання, як зловживання правом, що не відповідає частині третій статті 13 ЦПК України. Також посилається на правову позицію, викладену в рішенні ЄСПЛ у справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13). Звертала увагу на те, що при ухваленні судового рішення, суд першої інстанції відступив від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі 712/10623/17 (провадження № 14-244цс18), при цьому не навівши жодних правових обґрунтувань, а суд апеляційної інстанції лише обмежився посиланням на вказану постанову не зазначивши підстав та мотивів, якими керувався суд відступаючи від таких висновків, оскільки Велика Палата Верховного Суду чітко висловила свої міркування з приводу домінування принципу забезпечення реалізації щонайкращих інтересів дитини перед принципом рівності прав батьків щодо дитини. Враховуючи викладене, наявність негармонізованої судової практики, а саме відступлення судами першої та апеляційної інстанцій від висновку Великої Палати Верховного Суду без належних обґрунтувань, свідчить про недотримання органами державної влади принципу «правової визначеності», що порушує права і свободи, передбачені Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Касаційна скарга не містить жодних доводів щодо незаконності оскаржуваних судових рішень в частині визначення способу участі батька у вихованні малолітньої дитини, яка перебуває за межами України, тому в цій частині касаційному перегляду вона не підлягає.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 13 травня 2019 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі і витребувано цивільну справу з Ленінського районного суду

м. Миколаєва.

У липні 2019 року справу № 489/3761/18 передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 лютого 2020 року справу призначено до судового розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в кількості п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 29 березня 2008 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 22 серпня 2013 року.

Від шлюбу вони мають дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянку України.

Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 20 листопада 2013 року визначено місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 разом із матір`ю, ОСОБА_1 .

Станом на день подання позову та розгляду справи у суді малолітня дитина перебуває разом з матір`ю у м. Шарджа ОАЕ.

ОСОБА_3 мала посвідчення особи постійного жителя ОАЕ, яке було дійсне до

10 січня 2019 року.

Згідно з довідкою дитячого дошкільного закладу філії «Британська Роза»

ОСОБА_3 відвідувала клас FS1 вищевказаного дитячого закладу з квітня

2015 року по червень 2016 року.

Відповідно до довідки Міжнародної академії «Сколарз» від 25 листопада 2017 року ОСОБА_3 зарахована 25 січня 2016 року до названої академії із терміном навчання від одного до чотирьох років за відповідним розкладом навчального закладу.

18 травня 2014 року ОСОБА_2 надав письмову згоду, посвідчену консулом України в м. Дубай ОАЕ, на разовий виїзд з України до ОАЕ та повернення в Україну доньки ОСОБА_3 в період з 18 травня по 18 листопада 2014 року у супроводі її матері, ОСОБА_1 .

З пояснень сторін встановлено, що в подальшому відповідач таких дозволів не надавав, однак дитина ОСОБА_3 до України не повернулась.

ОСОБА_1 має посвідчення особи постійного жителя ОАЕ та дозвіл на проживання в ОАЕ із терміном дії до 11 березня 2020 року.

01 травня 2012 року між ОСОБА_1 та ЗАТ Сайпем Контрактінг Нідерланди, філія Шарджа, укладено трудовий договір.

Обґрунтовуючи позовні вимоги в частині надання дозволу на тимчасовий виїзд дитини за кордон на час навчання без згоди та супроводу батька, ОСОБА_1 зазначала, що вона проживає і працює у м. Шарджа ОАЕ. Дочка ОСОБА_3 проживає разом з нею та, починаючи з 25 січня 2017 року, відвідує Міжнародну Академію «Сколарз», де термін початкового навчання становить від одного до чотирьох років за відповідним розкладом навчального закладу.

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 07 червня 2013 року стягнуто з ОСОБА_2 аліменти на утримання неповнолітньої дочки

ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 у розмірі ј частки з усіх видів доходу, але не менше 30 % прожиткового мінімуму для дитини, щомісячно починаючи з 23 травня 2013 року і до досягнення нею повноліття.

Згідно з розрахунком заборгованості наданого державним виконавцем Інгульського відділу державної виконавчої служби м. Миколаїв Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області від 14 березня 2018 року за вих. № 15229, заборгованість по аліментам станом на 01 лютого 2018 року становить 50 241,23 грн.

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 09 лютого 2017 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 16 березня 2017 року, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Виконавчий комітет Миколаївської міської ради як орган опіки та піклування, про надання дозволу на виїзд для тимчасового проживання за кордон неповнолітньої дитини без згоди та супроводу батька.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року

№ 460-ІХ установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Тому у тексті цієї постанови норми ЦПК України наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Перевіривши доводи касаційної скарги та дослідивши матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

За змістом статей 15 та 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання.

Цивільне право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним.

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 виходив з того, що надання дозволу на тимчасовий виїзд малолітньої дитини з матір`ю до ОАЕ із зазначенням періоду, на який позивач просить видати такий дозвіл за відсутності згоди другого з батьків, не відповідатиме найкращим інтересам дитини. До того ж, надання за рішенням суду дозволу на майбутні постійні виїзди дитини за кордон без згоди батька, суперечить нормам матеріального права, які визначають порядок надання такого тимчасового дозволу, а також визначають рівність прав та обов`язків батьків відносно виховання дитини.

Зокрема суди обох інстанцій виходили з того, що відповідно до частини третьої статті 313 ЦК України, фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.

Також суди обох інстанцій керувалися загальними правилами, встановленими пунктом 3,4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року №57 (з наступними змінами), виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) (далі - батьки) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли

18-річного віку, у тому числі в супроводі членів екіпажу повітряного судна, на якому вони прямують.

Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків, за нотаріальною згодою, здійснюється за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску.

Зазначали, що законодавством України передбачена можливість судового вирішення спору щодо виїзду дітей за межі України без дозволу того з батьків, який безпідставно не надає згоду на виїзд дитини - пункт 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року за №57.

Вказували на те, що передбачена можливість і необхідність вирішення у судовому порядку питання про надання дозволу на виїзд за кордон дитини, якій не виповнилося 16 років, із зазначенням конкретної країни, конкретної дати виїзду (разового), а не надання рішенням суду дозволу на виїзд дитини за кордон без зазначення держави перебування та конкретного періоду такого перебування, що у порушення статей 153 157 СК України фактично позбавить одного з батьків дитини можливості брати участь у її вихованні та можливості особистого спілкування з нею.

Також звертали увагу на те, що тимчасовий виїзд малолітньої дитини за межі України повинен відбуватись лише за погодженням з іншим з батьків, оскільки такий переїзд спричиняє зміну режиму спілкування дитини з іншим з батьків, порядок участі у вихованні дитини, зміну звичайного соціального, культурного, мовного середовища дитини, що впливає на її подальше життя, розвиток і виховання.

Разом з тим, з таким висновком судів обох інстанцій погодитися не можна, оскільки судами обох інстанцій було застосовано норми матеріального права, які в даному конкретному випадку до спірних правовідносин не підлягають застосуванню з огляду на таке.

Поза увагою судів обох інстанцій залишився Закон України від 07 грудня 2017 року

№ 2234-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення захисту права дитини на належне утримання шляхом вдосконалення порядку примусового стягнення заборгованості зі сплати аліментів» (далі - Закон від 07 грудня 2017 року № 2234-VIII), який набрав чинності 06 лютого 2018 року.

Зокрема вказаним Законом від 07 грудня 2017 року № 2234-VIII статтю 157 СК України було доповнено частиною п`ятою такого змісту: «Той із батьків, з ким за рішенням суду проживає дитина, самостійно вирішує питання щодо тимчасового виїзду дитини за межі України з метою лікування, навчання дитини за кордоном, відпочинку, за наявності довідки, виданої органом державної виконавчої служби, про наявність заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за шість місяців.

Довідка про наявність заборгованості зі сплати аліментів видається органом державної виконавчої служби у порядку, встановленому законом».

Тобто, на час звернення позивача до суду у червні 2018 року зміни внесені Законом від 07 грудня 2017 року № 2234-VIII у статтю 157 СК України були чинним та суди при вирішенні спірних правовідносин повинні були ними керуватися, однак ні суд першої інстанції, ні суд апеляційної інстанції на вказаний Закон уваги не звернули та частину п`яту статті 157 СК України у редакції від 06 лютого 2018 року не застосували.

Крім того, слід зазначити, що відповідно до частини другої статті 10 Конвенції дитина, батьки якої проживають у різних державах, має право підтримувати на регулярній основі, за виключенням особливих обставин, особисті відносини і прямі контакти з обома батьками. 3 цією метою і відповідно до зобов`язання Держав-учасниць за пунктом 2 статті 9 Держави-учасниці поважають право дитини та її батьків залишати будь-яку країну, включаючи власну, і повертатися в свою країну. Щодо права залишати будь-яку країну діють лише такі обмеження, які встановлені законом і необхідні для охорони державної безпеки, громадського порядку (order public), здоров`я чи моралі населення або прав і свобод інших осіб і сумісні з визнаними в цій Конвенції іншими правами.

Згідно з частиною першою статті 242 ЦК України батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей.

Отже відповідно до положень частини п`ятої статті 157 СК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, той із батьків, з ким за рішенням суду проживає дитина, самостійно вирішує питання щодо тимчасового виїзду дитини за межі України з метою навчання дитини за кордоном за наявності довідки, виданої органом державної виконавчої служби, про наявність заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за шість місяців.

Судами обох інстанцій було встановлено та це вбачається з матеріалів справи, що місце проживання малолітної дитини рішенням суду було визначено разом з позивачем у справі (а. с. 24-25).

Також судами було встановлено, що відповідач має перед позивачем заборгованість зі сплати аліментів, стягнутих на підставі судового рішення, яка станом на 01 лютого 2018 року становить50 241,23 грн.

Таким чином з урахуванням встановлених судами обставин справи та аналізу вищевказаних норм законодавства позивач, як законний представник малолітньої дитини місце проживання якої визначено разом з нею обрала неналежний спосіб захисту порушених прав, оскільки той із батьків, з ким за рішенням суду проживає дитина, самостійно вирішує питання щодо тимчасового виїзду дитини за межі України з метою її навчання за кордоном за наявності довідки про заборгованість зі сплати аліментів.

Отже враховуючи всі обставини встановлені судами першої та апеляційної інстанцій позивачу для тимчасового вивезення її малолітньої дитини за межі України з метою навчання з урахуванням Закону від 07 грудня 2017 року № 2234-VIII, яким статтю 157 СК України було доповнено частиною п`ятою, не потрібно отримувати дозволу батька дитини, який на час такого виїзду має заборгованість зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за шість місяців, тому обраний нею спосіб захисту є неналежним.

Однак вирішуючи спірні правовідносини ні суд першої інстанції, ні суд та апеляційної інстанції, на вказані норми законодавства уваги не звернули та застосували до спірних правовідносин норми матеріального права, які в даному випадку не підлягали застосуванню, а норми законодавства, які підлягають застосуванню до таких правовідносин залишили поза увагою.

Крім того слід зазначити, що норми Закону України мають вищу юридичну силу над підзаконними нормативними актами (Правила, Положення та інше), а тому застосування судами Правил перетинання державного кордону громадянами України якими, усупереч Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення захисту права дитини на належне утримання шляхом вдосконалення порядку примусового стягнення заборгованості зі сплати аліментів» та статті 157 СК України, передбачено обов`язок надання згоди другого з батьків на тимчасовий виїзд дитини є необґрунтованим.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

У випадку створення позивачу перешкод у вивезенні малолітньої дитини за кордон іншими особа або установами, вона не позбавлена права звернутися до суду з відповідним позовом, або іншим шляхом захистити свої порушені права.

Враховуючи те, що колегія суддів дійшла висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального правав частині вирішення позовних вимог про надання дозволу на тимчасовий виїзд дитини за кордон без згоди та супроводу батька, Верховний Суд вважає за можливе вийти за межі вимог та доводів касаційної скарги.

За таких обставин, оскільки позивач обрала неналежний спосіб захисту порушеного права, то оскаржувані судові рішення в частині вирішення позовних вимог про надання дозволу на тимчасовий виїзд дитини за кордон без згоди та супроводу батька, підлягають скасуванню з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову у задоволенні позову, оскільки позивачем обрано неналежний спосіб захисту своїх вимог.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Частиною третьою статті 400 ЦПК України передбачено, що суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Ураховуючи те, що судами першої та апеляційної інстанцій було допущено неправильне застосування норм матеріального права, Верховний Суд вважає за необхідне вийти за межі розгляду касаційної скарги та скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення позовних вимог про надання дозволу на тимчасовий виїзд дитини за кордон без згоди та супроводу батька, оскільки оскаржувані судові рішення в цій частині прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, а допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення в частині вирішення позовних вимог про надання дозволу на тимчасовий виїзд дитини за кордон без згоди та супроводу батька підлягають скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні позову з інших підстав.

Керуючись статтями 400 409 412 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Олійником Олександром Володимировичем, задовольнити частково.

Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 07 грудня 2018 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 04 березня 2019 року в частині вирішення позовних вимог про надання дозволу на тимчасовий виїзд дитини за кордон без згоди та супроводу батька скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей Миколаївської міської ради, про надання дозволу на тимчасовий виїзд дитини за кордон без згоди та супроводу батька відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. М. Сімоненко

Судді А. А. Калараш

Є. В. Петров

В. В. Сердюк

С. П. Штелик