Постанова

Іменем України

28 вересня 2023 року

місто Київ

справа № 489/7113/21

провадження № 61-6121св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Місто для людей Миколаїв»,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадженнякасаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Місто для людей Миколаїв» на ухвалу Ленінського районного суду м. Миколаєва від 17 листопада 2022 року, постановлену суддею Рум`янцевою Н. О., та постанову Миколаївського апеляційного суду від 29 березня 2023 року, ухвалену колегією суддів у складі Крамаренко Т. В., Темнікової В. І., Тищук Н. О.,

ВСТАНОВИВ:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

Товариство з обмеженою відповідальністю «Місто для людей Миколаїв» (далі - ТОВ «Місто для людей Миколаїв») у жовтні 2021 року звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , у якому просило стягнути заборгованість за надання послуги з управління багатоквартирним будинком у розмірі 47 764, 80 грн, 3 % річних у розмірі 601, 50 грн та інфляційні втрати в розмірі 863, 30 грн.

Позивач обґрунтовував пред`явлений позов тим, що він є управителем багатоквартирного будинку АДРЕСА_1 ; приступив до виконання своїх договірних зобов`язань з 01 вересня 2018 року з тарифом 5, 94 грн за 1 кв. м загальної площі приміщення на місяць.

На підставі рішення загальних зборів співвласників зазначеного багатоквартирного будинку 01 серпня 2019 року укладено договір № СП 122 про надання послуги з управління з тарифом 4, 13 грн за 1 кв. м загальної площі приміщення на місяць, який на цей час є чинним.

Відповідач є власником нежитлового приміщення магазину, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , проте не виконує свої зобов`язання як співвласник багатоквартирного будинку, не вносить плату за послугу з управління багатоквартирного будинку, у зв`язку з чим за період з 01 жовтня 2018 року до жовтня 2021 року утворилася заборгованість в розмірі 47 764, 80 грн, яка в добровільному порядку не сплачена.

Стислий виклад заперечень відповідача

ОСОБА_1 заперечував проти задоволення позову, вважаючи його безпідставним, необґрунтованим та не доведеним належними та допустимими доказами. Також відповідач вважав, що провадження у справі підлягає закриттю, оскільки він є фізичною особою-підприємцем, використовує спірне нежитлове приміщення для здійснення господарської діяльності, тому спір належить до юрисдикції господарських судів.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою від 17 листопада 2022 року, залишеною без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 29 березня 2023 року, Ленінський районний суд м. Миколаєва закрив провадження у справі № 489/7113/21.

Суд роз`яснив ТОВ «Місто для людей Миколаїв» право на звернення з цим позовом в порядку господарського судочинства; здійснив розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов переконання, що спір про стягнення заборгованості за надання послуг з управління багатоквартирним будинком, пред`явлений до фізичної особи, яка використовує нежитлове приміщення, розташоване у цьому будинку, для здійснення підприємницької діяльності як фізична особа-підприємець, підлягає розгляду в порядку господарського судочинства

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ТОВ «Місто для людей Миколаїв» 25 квітня 2023 року із використанням засобів поштового зв`язку направило до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати ухвалу Ленінського районного суду м. Миколаєва від 17 листопада 2022 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 29 березня 2023 року, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

ТОВ «Місто для людей Миколаїв» зазначило, що суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми процесуального права та як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень визначило те, що:

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 07 березня 2023 року у справі № 904/587/22, згідно з якими критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб`єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. Наявність статусу підприємця не свідчить про те, що з моменту державної реєстрації фізичної особи-підприємця така особа виступає як підприємець у всіх правовідносинах;

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 924/1220/17 (провадження № 12-26гс19), відповідно до яких ознаками господарського спору є, зокрема: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих Цивільним кодексом України (далі - ЦК України) Господарським кодексом України (далі - ГК України), іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі правила, що безпосередньо передбачало б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі правової норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції;

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 12 грудня 2022 року у справі № 757/57731/18-ц (провадження № 61-7359св22), згідно з якими для встановлення наявності між сторонами господарських відносин у справах щодо виконання договорів про управління будинком, надання комунальних послуг з утримання будинку, споруд та прибудинкової території необхідна сукупна наявність таких ознак: 1) укладення відповідного договору з юридичною особою та/або фізичною особою-підприємцем; 2) використання об`єкта нерухомості в підприємницькій діяльності.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_1 у липні 2023 року подав до Верховного Суду відзив, у якому просив касаційну скаргу ТОВ «Місто для людей Миколаїв» залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 10 травня 2023 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою прокурора.

За змістом правила частини першої статті 401 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що згідно з наказом Департаменту житлово-комунального господарства Миколаївської міської ради від 13 липня 2018 року № 96 та договором від 16 липня 2018 року № 1/116, управителем багатоквартирного будинку АДРЕСА_1 призначено ТОВ «Місто для людей Миколаїв», яке приступило до виконання своїх договірних зобов`язань з 01 вересня 2018 року з тарифом 5, 94 грн на місяць за 1 кв. м загальної площі приміщення.

Відповідно до договору про надання послуги з управління багатоквартирним будинком від 01 серпня 2019 року № СП 122 ціна послуги з управління становить 4, 30 грн на місяць за 1 кв. м загальної площі приміщення.

ОСОБА_1 є власником нежитлового приміщення магазину, площею 279, 00 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , на підставі договору

купівлі-продажу від 22 вересня 2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Літвінчук А. А., зареєстрованого в реєстрі за № 373.

Згідно з наданим позивачем розрахунком заборгованості за період з 01 жовтня 2018 року до 30 вересня 2021 року включно борг ОСОБА_1 за надані позивачем послуги з управління багатоквартирним будинком складає 47 764, 80 грн, 3 % річних - 601, 50 грн та інфляційні втрати - 863, 30 грн.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (стаття 124 Конституції України).

Відповідно до статті 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, такі складові як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежовувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.

Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

У статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними.

Відповідно до частин першої, другої статті 4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Предметна і суб`єкта юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена у статті 20 ГПК України.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 916/2791/16 (провадження № 12-141гс18) зроблено висновки про те, що спір є підвідомчим господарському суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованих ЦК України ГК України, іншими актами господарського й цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі правової норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми права, що безпосередньо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суб`єктного складу такого спору, суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Згідно з частинами першою, другою статті 3 ГК України під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватися і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).

Кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право передбачено й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Відповідно до частини другої статті 50 ЦК України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.

Частиною першою статті 128 ГК України визначено, що громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.

Фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур не позбавляється статусу фізичної особи, а набуває до свого статусу фізичної особи нової ознаки - суб`єкта господарювання. Вирішення питання про юрисдикційність спору залежить від того, виступає фізична особа - сторона у відповідних правовідносинах - як суб`єкт господарювання чи ні, та від визначення цих правовідносин як господарських.

У справі, що переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що відповідач ОСОБА_1 є фізичною особою-підприємцем

(далі - ФОП ОСОБА_1 ), що підтверджується випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців від 22 лютого 2012 року, серія ААВ, № 178282.

Згідно зі свідоцтвом платника єдиного податку від 18 травня 2012 року, серія НОМЕР_1 , видом господарської діяльності ФОП ОСОБА_1 є надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна (КВЕД 68.20).

Відомостей про припинення підприємницької діяльності ФОП ОСОБА_1 у матеріалах справи немає.

Відповідно до договору оренди від 01 січня 2018 року ФОП ОСОБА_1 передав в оренду, а фізична особа-підприємець ОСОБА_2 прийняв в оренду нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_2 .

Також за умовами договору від 01 березня 2021 року № 01-03/2021 ФОП ОСОБА_1 передав, а фізична особа-підприємець ОСОБА_3 прийняла в оренду частину нежитлових приміщень магазину, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 .

В суді апеляційної інстанції представник позивача зазначав, що на цей час в нежитлових приміщеннях, якими володіє відповідач, розташований магазин « ІНФОРМАЦІЯ_1 ».

Оцінивши докази, подані учасниками справи, суди першої та апеляційної інстанцій зробили висновки, що належне ОСОБА_1 спірне нежитлове приміщення магазину використовується ним як фізичною особою-підприємцем у господарській діяльності, яка полягає у наданні, зокрема, зазначеного нерухомого майна в оренду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформульовано правовий висновок, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Верховний Суд є судом оцінки права, а не встановлення факту. Встановлення фактичних обставин справи та надання оцінки доказам належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій як судів факту, в той час, як до повноважень суду касаційної інстанції належить перевірка правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права.

Доводи заявника про помилковість висновків судів щодо використання відповідачем спірних нежитлових приміщень магазину у підприємницькій діяльності спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції, визначених у статті 400 ЦПК України.

У справі, що переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій правомірно врахували, що спір про стягнення заборгованості за надання послуг з управління багатоквартирним будинком, пред`явлений до фізичної особи, яка використовує нежитлове приміщення, розташоване у цьому будинку, для здійснення підприємницької діяльності як фізична особа-підприємець, та зробили обґрунтовані висновки, що такий спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

У касаційній скарзі ТОВ «Місто для людей Миколаїв» посилається на те, що суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 квітня 2019 року

у справі № 924/1220/17 (провадження № 12-26гс19) та у постановах Верховного Суду від 12 грудня 2022 року у справі № 757/57731/18-ц

(провадження № 61-7359св22), від 07 березня 2023 року у справі №904/587/22.

Надаючи оцінку доводам, наведеним у касаційній скарзі, Верховний Суд врахував, що в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) сформульовано висновки, що на предмет подібності потрібно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність потрібно також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Так у постанові від 03 квітня 2019 року у справі № 924/1220/17

(провадження № 12-26гс19), на яку посилається заявник у касаційній скарзі, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що критеріями належності справи до господарського судочинства, за загальними правилами, є одночасно суб`єктний склад учасників спору та характер спірних правовідносин. Також таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в порядку якого розглядається визначена категорія справ. Ознаками господарського спору є, зокрема: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. Вирішення питання про юрисдикційність спору залежить від того, виступає фізична особа - сторона у відповідних правовідносинах - як суб`єкт господарювання чи ні, та від визначення цих правовідносин як господарських. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що за обставинами наведеної справи про визнання недійсним договору оренди та усунення перешкод у користуванні майном, договори оренди тракторного стану з навісом укладено для ведення підприємницької діяльності, а позов мотивовано порушенням оспорюваним договором прав позивача на користування ним орендованим майном. Тобто між сторонами існували правовідносини, які притаманні господарській діяльності, тому суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що спір у цій справі за характером правовідносин підлягає вирішенню в господарських судах.

Верховний Суд у постанові від 12 грудня 2022 року у справі № 757/57731/18-ц

(провадження № 61-7359св22) виснував, що для встановлення наявності між сторонами господарських відносин у справах щодо виконання договорів про управління будинком, надання комунальних послуг з утримання будинку, споруд та прибудинкової території необхідна сукупна наявність таких ознак: 1) укладення відповідного договору з юридичною особою та/або фізичною особою-підприємцем; 2) використання об`єкта нерухомості в підприємницькій діяльності. За обставинами цієї справи позивач пред`явив позов з вимогами про стягнення з відповідача як власника квартир та нежитлового приміщення заборгованості з оплати житлово-комунальних послуг на підставі договорів, які укладені з відповідачем як з фізичною особою.Верховний Суд зазначив, що сама лише наявність укладених між сторонами інших договорів, у яких відповідач зазначений як фізична особа-підприємець та за якими позивач не просив стягнути заборгованість у межах цієї справи, не свідчить про наявність господарських відносин між сторонами.

У постанові Верховного Суду від 07 березня 2023 року у справі № 904/587/22 за позовом про стягнення коштів зроблено висновки, що наявність статусу підприємця не свідчить про те, що з моменту державної реєстрації фізичної особи-підприємця така особа виступає як підприємець у всіх правовідносинах. Вирішення питання про юрисдикційність спору залежить від того, чи виступає фізична особа - сторона у відповідних правовідносинах - як суб`єкт господарювання, та від визначення цих правовідносин як господарських. Наявність такого статусу (ФОП) в особи, яка є стороною в справі, не підтверджує те, що з моменту державної реєстрації фізичної особи підприємцем вона виступає в такому статусі у всіх правовідносинах. Отже, вирішення питання про юрисдикційність спору за участю фізичної особи-підприємця залежить від того, виступає чи не виступає фізична особа як сторона у спірних правовідносинах суб`єктом господарювання, та чи є ці правовідносини господарськими.

Висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать загальним висновкам щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеним у наведених постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, тому доводи касаційної скарги в цій частині є безпідставними.

Інші висновки, викладені в згаданих постановах, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки суди виходили з конкретних обставин кожної із цих справ та наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Отже, фактичні обставини наведених заявником в касаційній скарзі справ та справи, що переглядається, є відмінними. Зокрема, у цій справі суди встановили, що спірне нежитлове приміщення магазину відповідач як фізична особа-підприємець використовує в своїйпідприємницькій діяльності, а саме для здачі його у комерційну оренду.

Верховний Суд звертає увагу на те, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій про закриття провадження у цивільній справі на підставі частини першої статті 255 ЦПК України, узгоджуються з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 04 липня 2018 року

у справі № 904/7183/17 (провадження № 12-153гс18), від 03 липня 2019 року

у справі № 916/1261/18 (провадження № 12-37гс19), від 21 серпня 2019 року

у справі № 922/4239/16 (провадження № 12-102гс19).

Так, у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 904/7183/17

(провадження № 12-153гс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що нежитлове приміщення, щодо утримання якого позивачем надаються житлово-комунальні послуги, використовується відповідачем для розташування магазину, тобто з метою здійснення господарської діяльності - підприємництва. Припинення дії договору про надання комунальних послуг не змінює та не припиняє використання відповідачем належного йому на праві власності нежитлового приміщення у сфері господарювання, а використання належного йому на праві власності нерухомого майна у сфері господарювання відповідає змісту права власника самостійно розпоряджатися та користуватися своїм майном. З наведених підстав Велика Палата Верховного Суду вважала, що справа за участі суб`єктів підприємницької діяльності є підвідомчою господарським судам, тому господарські суди не порушили правила суб`єктної підсудності.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року

у справі № 916/1261/18 (провадження № 12-37гс19) за позовом про стягнення грошових коштів зазначено, що позивач довів обставини користування відповідачами земельною ділянкою з метою здійснення господарської діяльності, тому суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що спір у цій справі за суб`єктним складом учасників та характером правовідносин підлягає вирішенню в господарських судах.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року

у справі № 922/4239/16 (провадження № 12-102гс19) зазначила, що відповідач як фізична особа є власником спірної квартири, договірних відносин між сторонами у справі не було. Суди встановили факт споживання відповідачем теплової енергії у цьому приміщенні та здійснення ним підприємницької діяльності з надання перукарських послуг шляхом розміщення перукарні. Відомостей про припинення підприємницької діяльності відповідача станом на дату звернення з позовом до суду немає. Відсутність договору про постачання теплової енергії при підтвердженні факту її постачання обставинами справи не звільняє осіб, які використовують теплову енергію без укладення договору на теплопостачання, від обов`язку оплати за фактично спожиту теплову енергію. Велика Палата Верховного Суду виснувала, що у цій справі позов стосується невиконання відповідачем обов`язку зі сплати вартості спожитої теплової енергії у приміщенні, власником якого є він як фізична особа, який здійснює в цьому приміщенні підприємницьку діяльність як фізична особа-підприємець. Оскільки предметом спору у цій справі є стягнення вартості спожитої теплової енергії у приміщенні, в якому відповідач як фізична особа-підприємець надає перукарські послуги, між сторонами існують правовідносини, які притаманні господарській діяльності, тому Велика Палата Верховного Суду вважала обґрунтованими висновки суду апеляційної інстанції про вирішення цього спору у порядку господарського судочинства, оскільки наявні у справі докази свідчать про використання приміщення відповідачем як фізичною особою-підприємцем у своїй господарській діяльності.

Наведені висновки Великої Палати Верховного Судувраховані судами першої та апеляційної інстанцій при вирішенні питання юрисдикційності цього спору.

З огляду на суб`єктний склад учасників спору, предмет і підставу позову, а також характер спірних правовідносин, з урахуванням того, що предметом спору у цій справі є стягнення заборгованості за надання послуги з управління багатоквартирним будинком, нарахованої відповідачу як власнику нежитлового приміщення магазину, який використовує це приміщення як фізична особа-підприємець у своїй господарській діяльності, Верховний Суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що заявлені позовні вимоги підлягають розгляду за правилами господарського судочинства.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд встановив, що ухвалу суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають.

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржувані ухвала суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції не суперечать правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, викладеним у зазначених заявником у касаційній скарзі постановах.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Підстави для розподілу судових витрат не встановлені.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргуТовариства з обмеженою відповідальністю «Місто для людей Миколаїв» залишити без задоволення.

Ухвалу Ленінського районного суду м. Миколаєва від 17 листопада 2022 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 29 березня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак