№ 490/5223/16-ц - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

29 липня 2020 року

м. Київ

справа № 490/5223/16-ц

провадження № 61-30367св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Калараша А. А. (суддя-доповідач),

суддів: Грушицького А. І., Мартєва С. Ю, Петрова Є. В., Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , правонаступником якої є ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

треті особи:приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Власова Світлана Яківна, Центр надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 , подану представником ОСОБА_6 , на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва

від 21 березня 2017 року у складі судді Гуденко О. А. та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 05 липня 2017 року у складі колегії суддів: Колосовського С. Ю., Ямкової О. О., Локтіонової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Власова С. Я., Центр надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради, про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку від 01 грудня 2015 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 .

У липні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Власова С. Я., Центр надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради, про витребування з чужого незаконного володіння житлового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 16 лютого 2017 року вказані позови ОСОБА_1 об`єднано в одне провадження.

Позовні вимоги мотивовано тим, що з лютого 2008 року ОСОБА_1 на праві власності належить домоволодіння

АДРЕСА_1 на підставі договору дарування, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрованого 29 травня 2008 року у Миколаївському БТІ

№ 22175559.

У зв`язку з конфліктом, що виник у травні 2009 року між ОСОБА_1 та

ОСОБА_2 , остання пішла з дому.

Протягом 2009-2014 років між сторонами неодноразово в судовому порядку вирішувалося питання дійсності договору дарування, укладеного між позивачем та ОСОБА_2 , за результатами яких підтверджена законність договору дарування та право власності на спірне домоволодіння позивача.

Разом із тим, у грудні 2015 року ОСОБА_1 дізналася, що право власності на це домоволодіння зареєстровано на іншу особу - ОСОБА_4 , на підставі договору купівлі-продажу від 01 грудня 2015 року, укладеного між ОСОБА_2 ,

від імені якої діяла ОСОБА_3 , та ОСОБА_4 . Після цього спірне домоволодіння було знову відчужене, та на час звернення до суду з позовом останнім власником є ОСОБА_5 .

Вказує, що на момент укладення договору купівлі-продажу від 01 грудня 2015 року ОСОБА_2 не була власником спірного домоволодіння, тому не мала права його відчужувати іншій особі. Також зазначала, що з 2009 року до звернення до суду у спірному домоволодінні проживала лише вона та її син, всі витрати на утримання цього нерухомого майна несла лише вона, підтримувала в технічно справному стані домоволодіння, сплачувала комунальні платежі. Ключі від будинку завжди були у позивача та лише у лютому 2016 року до нього приїхала остання незаконна власниця ОСОБА_5 , яка здійснила в це домоволодіння незаконне проникнення, зламавши замки у вхідних дверях.

У зв`язку з викладеним та з урахуванням останніх уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просила суд:

- визнати недійсним договір купівлі-продажу від 01 грудня 2015 року, укладений між ОСОБА_2 , від імені якої діяла ОСОБА_3 , та ОСОБА_4 ;

- витребувати у останнього власника ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 спірне домоволодіння;

- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень від

15 грудня 2015 року № 27110409 про реєстрацію права власності на цей житловий будинокіз господарськими і побутовими будівлями і спорудами;

- зобов`язати Центр надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради зареєструвати право власності на спірний житловий будинок на ім`я

ОСОБА_1 (а. с. 1-4, 214-215, т.1; а. с. 7, т. 2)

Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 21 березня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області

від 05 липня 2017 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку з господарськими і побутовими будівлями і спорудами на АДРЕСА_1 , укладений

01 грудня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Власовою С. Я., за реєстраційним № 838.

Витребувано у ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 домоволодіння

АДРЕСА_1 .

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання щодо судових витрат у справі.

Судові рішення мотивовано тим, що станом на час укладення договору купівлі-продажу спірного домоволодіння, ОСОБА_2 не була його власником, оскільки рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 27 лютого 2013 року, яке набрало законної сили 22 травня 2013 року, було підтверджено дійсність договору дарування спірного домоволодіння, укладеного 20 лютого 2008 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та правомірність набуття позивачем права власності на нього саме з часу укладення договору дарування. Сам факт наявності запису в Державному реєстрі речових прав та обтяжень на нерухоме майно про право власності ОСОБА_2 на вищевказане нерухоме майно не надавало їй права на розпорядження цим майном у грудні 2015 року, оскільки з 20 лютого 2008 року воно належало на праві власності позивачу, а тому спірний договір купівлі-продажу від 01 грудня 2015 року не відповідає вимогам частини першої статті 203 ЦК України та відповідно до частини першої статті 215 ЦК України є недійсним.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, вважав, що оскільки спірне домоволодіння вибуло з володіння ОСОБА_1 не з її волі, то таке майно, набуте ОСОБА_5 , підлягає витребуванню від добросовісного набувача за правилами статті 388 ЦК України.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про скасування рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень про реєстрацію права власності на вищезазначений житловий будинок з господарськими і побутовими будівлями і спорудами та зобов`язання Центру надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради зареєструвати право власності на цей житловий будинок на ім`я позивача, суди вважали, що такі вимоги заявлені до неналежних відповідачів, а тому є передчасними та не підлягають задоволенню.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У липні 2017 року ОСОБА_5 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, підписану представником ОСОБА_6 , у якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 21 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 05 липня 2017 року та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Находження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 серпня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Центрального районного суду м. Миколаєва.

У вересні 2017 року справа надійшла до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У травні 2018 року справу № 490/5223/16-ц передано до Верховного Суду.

У серпні 2018 року надійшло електронне повідомлення ОСОБА_7 про те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла відповідач ОСОБА_2 , однак точна дата її смерті їй не відома.

06 червня 2019 року на підставі розпорядження про призначення повторного автоматизованого розподілу № 616/0/226-19 справу передано судді-доповідачеві Каларашу А. А. та визначено суддів, які ввійшли до складу колегії.

03 жовтня 2019 року Верховним Судом було надіслано запит до Центрального районного у м. Миколаєві відділу державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області для підтвердження факту смерті ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

23 жовтня 2019 року на адресу Верховного Суду надійшов повний витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про смерть, з якого судом було встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_3 померла

ОСОБА_2 .

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 листопада 2019 року справу призначено до судового розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в кількості п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 листопада 2019 року касаційне провадження у справі зупинено на підставі пункту 1 частини першої статті 251 ЦПК України до залучення до участі у справі правонаступників ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 . Витребувано від Першої миколаївської державної нотаріальної контори засвідчену копію спадкової справи щодо майна ОСОБА_2 ,

яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 .

У грудні 2019 року до Верховного Суду надійшов лист Першої миколаївської державної нотаріальної контори від 27 листопада 2019 року № 1697/01-16 про направлення запиту Верховного Суду за належністю до Приватного нотаріуса Миколаївського міського нотаріального округу Боненко Т. Л. щодо надання засвідченої копії спадкової справи щодо майна ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 .

У грудні 2019 року до Верховного Суду надійшла копія вказаної спадкової справи, в якій наявна заява ОСОБА_3 про прийняття спадщини.

Ухвалою Верховного Суду від 25 березня 2020 року поновлено провадження у справі.

Залучено правонаступника відповідача ОСОБА_2 , яка померла

ІНФОРМАЦІЯ_3 , - ОСОБА_3 до участі у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Власова С. Я., центр надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради, про визнання правочину недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування рішення про державну реєстрацію та покладення зобов`язання про державну реєстрацію.

Надіслано ОСОБА_3 копію касаційної скарги та додані до неї документи, роз`яснено їй право подати відзив на касаційну скаргу, який за формою і змістом має відповідати вимогам статті 395 Цивільного процесуального кодексу України, у строк до 27 квітня 2020 року.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій повно та всебічно не встановили обставини, які мають значення для правильного вирішення спірних правовідносин. Зокрема, суди не звернули належної правової уваги на те, що ОСОБА_5 є законним власником спірного домоволодіння та добросовісним набувачем майна. Законність та правомірність договору купівлі- продажу від 15 грудня 2015 року, укладеного між ОСОБА_4 та

ОСОБА_5 , на підставі якого остання набула права власності на домоволодіння, підтверджено, зокрема, рішенням Центрального районного суду

м. Миколаєва від 12 травня 2016 року, яке набрало законної сили 22 червня

2016 року, яким ОСОБА_7 було відмовлено в задоволенні позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 15 грудня 2015 року. На момент вчинення цього правочину відповідно до відомостей із Державного реєстру прав власності спірне майно належало саме ОСОБА_4 . Таким чином, витребувавши майно у законного власника, суди порушили право ОСОБА_5 .

Вирішуючи питання про визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного

01 грудня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , суди не дослідили того, що на момент укладання спірного правочину житловий будинок був зареєстрований саме за ОСОБА_2 , що виключає правові підстави для визнання договору недійсним на підставі статті 203 ЦК України. ОСОБА_1 у встановленому законом порядку не набула права власності на спірне майно, оскільки не здійснила державної реєстрації свого права власності.

Крім того, суд першої інстанції у порушення норм процесуального права об`єднав в одне провадження дві справи, позовні вимоги в яких не є однорідними, оскільки предмет та підстава позовів різні. Суд не звернув уваги на те, що після об`єднання двох справ в одну, а саме: справи № 490/7079/16-ц та справи № 490/5223/16-ц, розгляд мав би початися заново, оскільки сторони по цим справам були різними і участі під час їх розгляду до об`єднання справ не брали. Також судом першої інстанції в порушення норм статей 27 31 33 ЦПК України 2004 року не було роз`яснено новим учасникам процесу, що розгляд справи може слухатися з початку.

Також суд першої інстанції не задовольнив клопотання представника ОСОБА_4 про відкладення розгляду справи, чим порушив його право на участь у судовому засіданні.

Доводи інших учасників справи

У вересні 2017 року ОСОБА_7 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ заперечення на касаційну скаргу ОСОБА_5 , у якому просить оскаржувані судові рішення залишити без змін.

Заперечення мотивовано тим, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, а доводи касаційної скарги є безпідставними та зводяться до незгоди з висновками судів. Вказує, що судом першої інстанції не було порушено норм процесуального права шляхом об`єднання в одне провадження двох однорідних позовних вимог, оскільки вони пред`явлені одним позивачем до різних відповідачів та стосувалися захисту її права власності на один і той же будинок. Також вказувала, що суд першої інстанції не порушив жодних прав ОСОБА_4 на участь в розгляді цієї справи призначеної на 21 березня 2017 року, оскільки він належним чином його повідомив про дату та час розгляду справи, а останній не надав до суду доказі щодо поважності підстав для відкладення розгляду справи.

У вересні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли пояснення ОСОБА_4 на касаційну скаргу

ОСОБА_5 , подану представником ОСОБА_6 , у яких він просить задовольнити касаційну скаргу, посилаючись на ті ж обставини, що зазначені в самій касаційній скарзі.

У вересні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли пояснення ОСОБА_2 , подані представником ОСОБА_3 , на касаційну скаргу ОСОБА_5 , подану представником ОСОБА_6 , однак оскільки вони були підписані та подані після смерті

ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , то вони не беруться до уваги судом касаційної інстанції.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого Першою миколаївською державною нотаріальною конторою 19 січня 1984 року № 5-404 та зареєстрованого в МБТІ 24 січня 1984 року № 7146, ОСОБА_2 на праві власності належить житловий будинок з усіма господарськими і побутовими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

20 лютого 2008 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено та нотаріально посвідчено договір дарування, відповідно до умов якого ОСОБА_2 подарувала, а ОСОБА_1 прийняла в дар жилий будинок з усіма господарськими та побутовими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . (а. с. 5, т. 1)

Згідно з витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно на підставі вказаного договору дарування 29 травня 2008 року зареєстровано право власності на спірний будинок за ОСОБА_1 (а. с. 6, т. 1)

Судами встановлено, що питання дійсності вказаного договору дарування неодноразово було предметом розгляду у судовому порядку.

Так, рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 22 жовтня 2009 року у справі № 2-12-6236/09 відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування на підставі частини другої статті 235 ЦК України (укладання удаваного правочину). Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 28 січня 2010 року рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 22 жовтня 2009 року змінено, виключивши з мотивувальної частини висновки про недоведеність факту обману та помилки при укладанні договору дарування, в іншій частині судове рішення залишено без змін (а.с. 175-180, т. 1)

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 08 грудня 2011 року у справі № 2-617/11, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 24 січня 2012 року, договір дарування визнано недійсним відповідно до положень частини першої статті 225 ЦК України (не усвідомлення значення своїх дій позивачем). (а. с. 181-182, т. 1)

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав та обтяжень на нерухоме майно, у зв`язку із визнанням судовими рішеннями 08 грудня 2011 року та 24 січня 2012 року договору дарування недійсним, 19 березня 2012 року державним реєстратором було прийнято рішення про державну реєстрацію відомостей про право власності ОСОБА_2 на жилий будинок з усіма господарськими та побутовими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та про припинення права власності ОСОБА_1 .

У результаті нового розгляду справи рішенням Центрального районного суду

м. Миколаєва від 27 лютого 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 22 травня 2013 року, в задоволенні позову відмовлено. (а. с. 185-189, т. 1)

Не зважаючи на зазначене, 06 грудня 2013 року між ОСОБА_8 (іпотекодержатель) та ОСОБА_2 (іпотекодавець) укладено іпотечний договір житлового будинку з господарськими і побутовими будівлями та спорудами на АДРЕСА_1 . В іпотечному договорі зазначено, що вказаний житловий будинок належить іпотекодавцю на праві особистої приватної власності на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, посвідченого Першою миколаївською державною нотаріальною конторою 19 січня 1984 року за реєстровим № 5-404, зареєстрованого КП «ММБТІ» в реєстрі права власності на нерухоме майно 19 березня 2012 року.

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва у цивільній справі

№ 490/5093/15-ц від 16 листопада 2015 року за позовом ОСОБА_1 вказаний іпотечний договір було визнано недійсним із тих підстав, що ОСОБА_2 не володіла на час укладення іпотечного договору житловим будинком, а тому не мала права передавати його в іпотеку. (а. с. 16-19)

У справі № 490/8320/13-ц рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 18 липня 2014 року задоволено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 та визнано недійсним договір дарування у зв`язку з неспроможністю позивача керувати своїми діями на момент укладання договору. Вказане рішення скасовано рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 28 серпня 2014 року, у задоволенні позову відмовлено. (а. с. 190-193, т. 1)

Разом із тим, встановлено, що 01 грудня 2015 року між ОСОБА_2 (продавець), від імені якої діяла ОСОБА_3 , та ОСОБА_4 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку, відповідно до умов якого ОСОБА_2 передала у власність покупцю, а ОСОБА_4 прийняв у власність належний

ОСОБА_2 на праві приватної власності житловий будинок з належними до нього господарськими та побутовими будівлями та спорудами, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Вказаний договір посвідчено приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Власовою С. Я. та зареєстровано за № 838. (а. с. 12-15, т. 1)

08 грудня 2015 року ОСОБА_1 звернулася до державного реєстратора прав на нерухоме майно Миколаївського міського управління юстиції із заявою про державну реєстрацію права власності на житловий будинок, проте рішенням

від 14 грудня 2015 року № 27066240 їй було відмовлено у державній реєстрації з тих підстав, що за даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності на вказану нерухомість зареєстроване за іншою особою на підставі інших правовстановлюючих документів.

15 грудня 2015 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу житлового будинку, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Матвєєвою І. М. та зареєстрований в реєстрі № 419. За умовами договору ОСОБА_4 передав у власність (продав) ОСОБА_5 житловий будинок із належними до нього господарськими та побутовими будівлями та спорудами, який розташований за адресою:

АДРЕСА_1 . (а. с. 51, т. 1)

На підставі вказаного договору купівлі-продажу 15 грудня 2015 року право власності зареєстровано за ОСОБА_5 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за № 485. (а. с. 52, т. 1)

Також встановлено, що рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва

від 12 травня 2016 року у справі № 490/11963/15-ц, залишеного без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 22 червня 2016 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 березня 2017 року, відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 15 грудня 2015 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , у зв`язку з тим, що позивачем неправильно обраний спосіб захисту, оскільки порушене право власника майна підлягає захисту в порядку статті 388 ЦК України.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ»

№ 460-ІХ від 15 січня 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).

Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, врахувавши аргументи заперечення (відзиву) та пояснень на касаційну скаргу,Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Оскаржувані судові рішення в повній мірі не відповідають вказаним вимогам закону з огляду на наступне.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу

Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до положень статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

За загальним правилом статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до статті 203 ЦК України загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину, серед іншого, є те, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Звертаючись до суду із позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 01 грудня 2015 року, укладеного між ОСОБА_2 , від імені якої діяла

ОСОБА_3 , та ОСОБА_4 , позивач, зокрема, посилалася на те, що на момент укладення спірного правочину ОСОБА_2 не була власником спірного домоволодіння, а тому не мала права його відчужувати іншій особі.

Судами встановлено, що на час укладення спірного договору, тобто станом на

01 грудня 2015 року, останнім рішенням Апеляційного суду Миколаївської області

від 28 серпня 2014 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договору дарування від 20 лютого 2008 року недійсним.

Отже, станом на 01 грудня 2015 року фактично було підтверджено дійсність договору дарування, укладеного 20 лютого 2008 року, і як наслідок, - правомірність набуття права власності ОСОБА_1 на вказане домоволодіння.

Таким чином, ОСОБА_2 , від імені якої діяла ОСОБА_3 , не була власником спірного майна, а тому не мала права на його відчуження шляхом укладання договору купівлі-продажу.

Сам факт наявності запису в Державному реєстрі речових прав та обтяжень на нерухоме майно про право власності ОСОБА_2 на вищевказане нерухоме майно не надавало їй права на розпорядження цим майном у грудні 2015 року, оскільки з 20 лютого 2008 року воно належало на праві власності позивачу, а тому спірний договір купівлі-продажу від 01 грудня 2015 року не відповідає вимогам частини першої статті 203 ЦК України та відповідно до частини першої статті 215 ЦК України є недійсним.

Щодо позовних вимог про витребування майна

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно зі статтею 387 ЦК України власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Цивільним законодавством передбачено такий спосіб захисту порушених прав, як віндикація.

Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконно володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі.

Таким чином, особа, яка вважає, що договором купівлі-продажу рухомого або нерухомого майна порушуються її права як власника або законного користувача цього майна, має право на витребування цього майна від останнього набувача, що і є належним способом захисту її порушеного права.

Власник із дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, з яким погодилася Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16.

Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та приводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, суперечать конструкції захисту прав добросовісного набувача, не відповідають нормам права, які побудовані на оцінці балансу інтересів між власником, який втратив володіння майном, та добросовісним набувачем, а отже є неефективними.

У справі, що переглядається, встановлено, що рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 08 грудня 2011 року у справі № 2-617/11, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 24 січня 2012 року, договір дарування визнано недійсним, на підставі чого державним реєстратором було прийнято рішення про державну реєстрацію відомостей про право власності ОСОБА_2 та про припинення права власності ОСОБА_1 .

Разом із тим, ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 липня 2012 року вищезазначені рішення скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції, у результаті якого в задоволенні позову про визнання недійсним договору дарування спірного будинку відмовлено.

Отже, указаним рішенням скасована первинна підстава вибуття спірного майна із володіння позивача.

Таким чином, встановлено, що жодних намірів та дій щодо відчуження спірного житлового будинку із належними до нього господарськими та побутовими будівлями та спорудами, який розташований за адресою:

АДРЕСА_1 , та належить ОСОБА_1 на праві власності на підставі договору дарування від 20 лютого 2008 року, позивач не здійснювала, а тому вказане майно вибуло з її володіння поза її волею.

Ураховуючи те, що спірний житловий будинок вибув із власності ОСОБА_1 поза її волею шляхом відчуження його особою, яка не мала права відчужувати спірне майно, суди дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позову та витребування майна від останнього набувача.

Посилання касаційної скарги на те, що ОСОБА_1 у встановленому законом порядку не набула права власності на спірне майно, оскільки не здійснила державної реєстрації свого права власності, є безпідставними та спростовуються матеріалами справи, оскільки, як встановлено судами, згідно з витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно на підставі договору дарування

29 травня 2008 року зареєстровано право власності на спірний будинок за ОСОБА_1 .

Правова підстава втрати права власності позивача та внесення відповідних змін до Державного реєстру, а саме - визнання недійсним договору дарування, на підставі якого право власності виникло у ОСОБА_1 , перестала існувати, оскільки останнім судовим рішенням, яке набрало законної сили, цей договір визнано дійсним. Зазначене підтверджує право власності ОСОБА_1 на жилий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , яка у передбаченому законом порядку зареєструвала право власності 29 травня 2008 року.

Щодо позовних вимог про скасування рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень та зобов`язання зареєструвати право власності за ОСОБА_1 .

Позовні вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень та зобов`язання Центру надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради зареєструвати право власності на спірний житловий будинок на ім`я ОСОБА_1 не підлягають задоволенню, проте колегія суддів не погоджується із мотивами, викладеними в оскаржуваних судових рішеннях.

Суди вважали, що такі вимоги заявлені до неналежних відповідачів, а тому є передчасними та не підлягають задоволенню. Разом із тим, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі

№ 367/2022/15-ц зроблено висновок про те, що рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію. А тому після внесення такого запису скасування зазначеного рішення не може бути належним способом захисту права або інтересу позивача. За певних умов таким належним способом може бути скасування запису про проведену державну реєстрацію права (див. пункт 5.17 постанови від 4 вересня 2018 року у справі

№ 915/127/18). Проте у випадку, коли заявлена вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування запису про проведену державну реєстрацію права також не є належним способом захисту прав позивача.

Однією із підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.

Аналогічний правовий висновок зроблено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16.

Відповідно до підпункту 5 пункту 10 Постанови Пленуму Верховного суду України від 06 листопада 2009 року за № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» рішення суду про задоволення позову про повернення майна, переданого за недійсним правочином, чи витребування майна із чужого незаконного володіння є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає державній реєстрації, за власником, а також скасування попередньої реєстрації.

Оскільки метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений, таке введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).

З урахуванням зазначеного, задоволення вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння, тобто визнання за ОСОБА_1 права власності на житловий будинок із належними до нього господарськими та побутовими будівлями та спорудами, який розташований за адресою:

АДРЕСА_1 , є підставою для скасування запису про проведену державну реєстрацію права в силу вимог закону, а тому зазначені позовні вимоги не є ефективним способом захисту та не підлягають задоволенню із зазначених вище підстав.

Таким чином, оскаржувані судові рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог про скасування рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень та зобов`язання Центру надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради зареєструвати право власності на спірний житловий будинок на ім`я ОСОБА_1 підлягають зміні їх мотивувальних частин.

Посилання касаційної скарги на порушення судом першої інстанції норм процесуального права в частині об`єднання двох позовів в одне провадження та відмови в задоволенні клопотання про відкладення розгляду справи були предметом дослідження судом апеляційної інстанції, який обґрунтовано їх відхилив, надавши достатньо аргументовану оцінку в мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення, а тому не потребують додаткового правового аналізу.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині оскаржених судових рішень, зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявників із висновками судів щодо їх оцінки, що в силу статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, оскільки повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі «Пономарьов проти України»

(Заява № 3236/03).

Висновки Верховного Суду за результатом розгляду касаційної скарги

Частинами першою, третьою статті 412 ЦПК України встановлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухваленням нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Відповідно до частини четвертої статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Оскаржені судові рішення частково ухвалені без додержанням норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржені судові рішення в частині позовних вимог про скасування рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень та покладання зобов`язання про державну реєстрацію змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови, у іншій частині оскаржені судові рішення слід залишити без змін.

Керуючись статтями 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити частково.

Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 21 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 05 липня 2017 року в частині позовних вимог про скасування рішенняпро державну реєстрацію прав та обтяжень та покладання зобов`язання про державну реєстрацію змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 21 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 05 липня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий А. А. Калараш

Судді: А. І. Грушицький

С. Ю. Мартєв

Є. В. Петров

С. П. Штелик