Постанова

Іменем України

23 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 496/1069/18

провадження № 61-20433св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Мартєва С. Ю., Сердюка В. В., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Гусельщикової Марини Анатоліївни на постанову Одеського апеляційного суду від 03 листопада 2021 року у складі колегії суддів: Сегеди С. М., Гірняк Л. А., Цюри Т. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У березні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, посилаючись на те, що з 28 березня 2002 року вона перебувала з ОСОБА_2 в зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 28 грудня 2016 року. Після одруження вона стала проживати разом із своїм чоловіком в житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 , який було відремонтовано за спільні кошти подружжя, внаслідок чого істотно збільшилася його вартість. Згаданий будинок розташований на земельній ділянці площею 0,25 га, до якої безпосередньо прилягає земельна ділянка площею 0,047 га. У 2014 року без її відома відповідач здійснив приватизацію цих ділянок. Крім того, 30 грудня 2009 року між ОСОБА_2 та його рідним дядьком ОСОБА_3 було укладено договір довічного утримання, за яким відповідач набув у власність домоволодіння АДРЕСА_1 , та дві земельні ділянки площами 0,25 га (кадастровий номер 5121081400:02:004:0546) та 0,2563 га (кадастровий номер 5121081400:02:004:0547). Вказаний правочин вчинено за її згоди, яка була нотаріально засвідчена. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер. Тривалий час вона особисто доглядала ОСОБА_3 , який, будучи вже в безпорадному стані, протягом 6-ти років до дня смерті проживав разом із сторонами в будинку АДРЕСА_2 . Однак відповідач не визнає їх спільною сумісної власністю майно, яке належало його дядьку, обґрунтовуючи це тим, що за умовами договору довічного утримання лише він є набувачем такого майна. В період шлюбу сторони також придбали: 01 вересня 2008 року - автомобіль «CHERY AMULET», реєстраційний номер НОМЕР_1 ; 17 жовтня 2008 року - автомобіль «МАЗ 5551», реєстраційний номер НОМЕР_2 ; 30 грудня 2011 року - автопричіп «Путник 814002», реєстраційний номер НОМЕР_3 . 31 серпня 2016 року без її відома та згоди ОСОБА_2 відчужив вищезгадані автомобілі на користь своєї матері - ОСОБА_4 , хоча при цьому й надалі продовжує користуватися цими транспортними засобами. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила в порядку поділу спільного майна подружжя:

- визнати за нею право особистої приватної власності на: житловий будинок АДРЕСА_1 ; земельну ділянку № АДРЕСА_1 площею 0,25 га, кадастровий номер 5121081400:02:004:0546, розташовану на АДРЕСА_1 ; земельну ділянку № АДРЕСА_1 площею 0,2563 га, кадастровий номер 5121081400:02:004:0547, розташовану на АДРЕСА_1 ; земельну ділянку № АДРЕСА_2 площею 0,047 га, кадастровий номер 5121081400:02:004:0642, розташовану на АДРЕСА_1 ;

- визнати за ОСОБА_2 право особистої приватної власності на: житловий будинок з надвірними спорудами АДРЕСА_1 ; земельну ділянку № АДРЕСА_2 площею 0,25 га, кадастровий номер 5121081400:02:004:0643, розташовану на АДРЕСА_1 ; автопричіп «Путник 814002», реєстраційний номер НОМЕР_3 , вартістю 6 800 грн;

- врахувати при поділі майна подружжя вартість відчужених відповідачем без її згоди транспортних засобів: автомобіля «Chery Amulet», реєстраційний номер НОМЕР_1 , вартістю 87 540 грн; автомобіль «МАЗ 5551», реєстраційний номер НОМЕР_2 , вартістю 362 220 грн.

Рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 01 липня 2019 року у складі судді Буран В. М. в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що житловий будинок з надвірними спорудами АДРЕСА_1 є особистою приватною власністю відповідача, оскільки набутий ним до шлюбу, про що свідчить договір дарування від 24 грудня 1997 року. При цьому позивачем не доведено, що за час шлюбу вказане домоволодіння істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат сторін. Розташовані за вищезгаданою адресою земельні ділянки також належать ОСОБА_2 на праві особистої власності, так як набуті ним в період шлюбу внаслідок приватизації. Оскільки в договорі довічного утримання від 30 грудня 2009 року (на підставі якого відповідач став власником домоволодіння та двох земельних ділянок, розташованих на АДРЕСА_1 ) ОСОБА_1 не визначена як набувач майна і на неї не покладалися будь-які обов`язки за таким договором, то відсутні підстави для визнання цього майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Показання свідків щодо здійснення позивачем догляду за рідним дядьком відповідача суд не взяв до уваги з огляду на те, що допитані свідки є сусідами, родичами та друзями ОСОБА_1 , а тому можуть бути зацікавлені у вирішенні спору на її користь. Таким чином, позивачем не доведено тих обставин, на які вона посилалася як на підставу своїх вимог.

Постановою Одеського апеляційного суду від 03 листопада 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Біляївського районного суду Одеської області від 01 липня 2019 року скасовано і ухвалено нове судове рішення, яким позов задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину: житлового будинку АДРЕСА_1 ; земельної ділянки № АДРЕСА_1 площею 0,25 га, кадастровий номер 5121081400:02:004:0546, розташованої на АДРЕСА_1 ; земельної ділянки № АДРЕСА_1 площею 0,2563 га, кадастровий номер 5121081400:02:004:0547, розташованої на АДРЕСА_1 ; автопричепу «Путник 814002», номер кузова НОМЕР_6 , реєстраційний номер НОМЕР_3 . Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 224 880 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що житловий будинок та земельні ділянки, розташовані на АДРЕСА_2 , є особистою приватною власністю відповідача, а тому не підлягають поділу. Разом з тим місцевий суд дійшов помилкового висновку, що набуте ОСОБА_2 за договором довічного утримання майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, оскільки, безпідставно відкинувши показання свідків, залишив поза увагою, що цей правочин укладений саме в інтересах сім`ї, і хоча позивач й не визначена в договорі як набувач, однак фактично виконувала обов`язки з утримання та догляду за померлим дядьком її колишнього чоловіка. Враховуючи те, що сторони придбали спірні транспортні засоби та автопричіп під час шлюбу, то ці об`єкти нерухомого майна належать їм на праві спільної сумісної власності, а отже, підлягають поділу. Водночас, оскільки ОСОБА_2 розпорядився автомобілями «CHERY AMULET»та «МАЗ 5551», вартість яких згідно зі звітами про оцінку становить 87 540 грн та 362 220 грн відповідно, на власний розсуд без письмової згоди позивача, то остання має право на 1/2 частину грошової компенсації від їх вартості.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У грудні 2021 року представник ОСОБА_2 - адвокат Гусельщикова М. А. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 03 листопада 2021 року, а рішення Біляївського районного суду Одеської області від 01 липня 2019 року залишити без змін.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), представник заявника вказала, що суд апеляційної інстанції безпідставно не врахував правових висновків, викладених в постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1383/2010, від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18, в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2020 року у справі № 615/1364/16-ц, від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, апеляційний суд встановив обставини, які мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Так, очевидно недопустимими є взяті судом до уваги звіти про оцінку спірного майна, зокрема транспортних засобів, оскільки в них не зазначено, що ці звіти складенні для подання до суду і що експерт повідомлявся про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України). Суд апеляційної інстанції вийшов за межі позовних вимог, оскільки ОСОБА_1 не вимагала провести поділ спірних транспортних засобів. Крім того, в даному випадку позивач мала право звернутися до суду з позовом про визнання договорів купівлі-продажу автомобілів недійсними, оскільки сам по собі висновок апеляційного суду про стягнення половини вартості транспортних засобів, що були відчуженні одним із подружжя в період шлюбу, ставить під сумнів презумпцію правомірності таких правочинів, що є неприпустимим.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Біляївського районного суду Одеської області.

05 січня 2022 року справа № 496/1069/18 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 лютого 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 4 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

За змістом касаційної скарги постанова суду апеляційної інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимогне оскаржується, тому в силу положень частини першої статті 400 ЦПК України Верховним Судом не переглядається.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що з 28 березня 2002 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 28 грудня 2016 року.

Під час перебування сторін у шлюбі, а саме 30 грудня 2009 року між ОСОБА_2 (набувач) та його рідним дядьком ОСОБА_3 (відчужувач) було укладено нотаріально посвідчений договір довічного утримання (догляду), за яким ОСОБА_2 набув у власність житловий будинок з надвірними спорудами та дві земельні ділянки площею 0,25 га (кадастровий номер 5121081400:02:004:0546) та 0,2563 га (кадастровий номер 5121081400:02:004:0547), розташовані на АДРЕСА_2 , взамін чого зобов`язався забезпечувати відчужувача утриманням та доглядом довічно.

Укладення вказаного договору вчинено за письмової згоди дружини ОСОБА_2 - ОСОБА_1 , посвідченої 30 грудня 2009 року приватним нотаріусом Біляївського районного нотаріального округу Одеської області Родінковою Л. В. та зареєстрованої в реєстрі за № 1823.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.

Право власності на вищезгадане нерухоме майно зареєстроване за ОСОБА_2 , що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 12 лютого 2018 року № 113662111.

Допитані в місцевому суді свідки ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 показали, що фактичний догляд за померлим дядьком відповідача - ОСОБА_3 здійснювала ОСОБА_1 та донька сторін. ОСОБА_2 вигнав свою колишню дружину та їх дочку з житлового будинку АДРЕСА_2 і не допускає до будинку АДРЕСА_1 , вважаючи це майно своєю особистою власністю.

Апеляційним судом також встановлено, що під час перебування у шлюбі сторонами було придбано:автомобіль «CHERY AMULET», реєстраційний номер НОМЕР_1 ; автомобіль «МАЗ 5551», реєстраційний номер НОМЕР_2 ; автопричіп «Путник 814002», реєстраційний номер НОМЕР_3 . Вказане рухоме майно було оформлено на ім`я ОСОБА_2

31 серпня 2016 року без згоди позивача ОСОБА_2 відчужив автомобіль «CHERY AMULET» та автомобіль «МАЗ 5551» на користь своєї матері - ОСОБА_4 , про що свідчать відповідні договори купівлі-продажу.

Згідно з наданими стороною позивача звітами про оцінку транспортного засобу від 04 червня 2018 року № 01/06 та № 02/06, складеними суб`єктом оціночної діяльності - Товариством з обмеженою відповідальністю «Оціночна фірма «АБАКУС», станом на 04 червня 2018 року ринкова вартість автомобіля «CHERY AMULET», реєстраційний номер НОМЕР_1 , становить 87 540 грн, а автомобіля «МАЗ 5551», реєстраційний номер НОМЕР_2 , - 362 220 грн.

Частиною першою статті 69 Сімейного кодексу України (далі - СК України) визначено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

При цьому конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Згідно з частинами першою, другою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.

Частиною першою статті 71 СК України передбачено, що майно, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пунктах 22, 23, 24, 30 постанови від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи (пункт 22). Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60 69 СК України, частина третя статті 368 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)) відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом (пункт 23). Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов`язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них (пункт 24). Рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об`єктом права його спільної сумісної власності, передбачено частиною першою статті 63, частиною першою статті 65 СК України. У випадку, коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі (пункт 30).

Відповідно до статті 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

Договір довічного утримання (догляду) укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню (стаття 754 ЦК України).

Відчужувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути фізична особа незалежно від її віку та стану здоров`я. Набувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути повнолітня дієздатна фізична особа або юридична особа. Якщо набувачами є кілька фізичних осіб, вони стають співвласниками майна, переданого їм за договором довічного утримання (догляду), на праві спільної сумісної власності. Якщо набувачами є кілька фізичних осіб, їх обов`язок перед відчужувачем є солідарним. Договір довічного утримання (догляду) може бути укладений відчужувачем на користь третьої особи (стаття 746 ЦК України).

Згідно зі статтею 748 ЦК України набувач стає власником майна, переданого йому за договором довічного утримання (догляду), відповідно до статті 334 цього Кодексу.

Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв`язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов`язання доставки. До передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону (стаття 334 ЦК України).

Відповідно до статті 749 ЦК України у договорі довічного утримання (догляду) можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача. Якщо обов`язки набувача не були конкретно визначені або у разі виникнення потреби забезпечити відчужувача іншими видами матеріального забезпечення та догляду спір має вирішуватися відповідно до засад справедливості та розумності. Набувач зобов`язаний у разі смерті відчужувача поховати його, навіть якщо це не було передбачено договором довічного утримання (догляду). Якщо частина майна відчужувача перейшла до його спадкоємців, витрати на його поховання мають бути справедливо розподілені між ними та набувачем.

В постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 6-2891цс15 зазначено, що системний аналіз статей 60 61 СК України, статей 744 746 749 ЦК України у сукупності зумовлює висновок, що, визначаючи правовий режим майна за договором довічного утримання (догляду), укладеного під час перебування набувача за цим договором у шлюбі, суди мають установити, чи був цей договір укладений саме в інтересах сім`ї; чи інший з подружжя, не визначений у договорі довічного утримання (догляду) як набувач, виконував обов`язки за таким договором солідарно з набувачем.

В постанові від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, предметом якої також були правовідносини щодо договору довічного утримання, укладеного під час шлюбу, Верховний Суд України доповнив правовий висновок, викладений у вищезгаданій постанові від 13 квітня 2016 року щодо застосування статей 60 61 СК України з огляду на положення статей 744 746 ЦК України, правовою позицією про те, що для врегулювання спорів, які виникають із майнових відносин між подружжям, у тому числі колишнім, підлягають застосуванню передусім норми СК України. За загальним правилом застосування презумпції згідно зі статтею 60 СК України майно, одержане одним із подружжя як набувачем за договором довічного утримання, що укладений під час перебування набувача в шлюбі, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують. Зокрема, за частиною третьою статті 61 СК України - довести, що хоча майно придбавалося в період шлюбу, в тому числі з використанням коштів сімейного бюджету, проте справжньою метою укладення договору довічного утримання були не інтереси сім`ї, а власні, особисті інтереси одного з подружжя, не пов`язані із сімейними.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши, що договір довічного утримання укладено ОСОБА_2 в інтересах сім`ї і хоча його дружина ОСОБА_1 й не була визначена в цьому договорі як набувач, однак виконувала обов`язки з утримання та догляду за відчужувачем, суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що житловий будинок та земельні ділянки, які були предметом вказаного правочину, є спільною сумісною власністю сторін, а тому підлягають поділу в рівних частках.

При цьому апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку щодо наявності підстав для стягнення з відповідача на користь позивача грошової компенсації за належну їй 1/2 частку у праві власності на транспортні засоби з огляду на те, що ОСОБА_2 відчужив спірні автомобілі, які є спільною власністю подружжя, без письмової згоди ОСОБА_1 та за відсутності доказів використання отриманих від продажу цього майна коштів в інтересах сім`ї.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-81 89 367 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого у вищевказаній частині ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд безпідставно не врахував правових висновків, викладених в постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1383/2010, від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18, в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2020 року у справі № 615/1364/16-ц, від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1383/2010 (провадження № 14-308цс18) вказано, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

В постанові Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 615/1364/16-ц (провадження № 61-6575св19) зазначено, що в справі, яка переглядається, позивач просила: визнати за нею право власності на житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами та земельну ділянку, а за відповідачем - право власності на рухоме майно загальною вартістю 24 000 грн, а саме: шафу-стінку, відеомагнітофон, музичний центр, кухонну стінку, холодильник, ліжко, ванну, бойлер, телевізор, газову плиту, стінку, пластикові вікна, паливний котел, посуд, пральну машинку, тобто запропонувала суду провести поділ спільного майна подружжя за варіантом, указаним нею. Вирішуючи спір по суті, суд апеляційної інстанції визнав за позивачем право власності на 1/2 частину спірної земельної ділянки та житлового будинку. Аналіз статті 71 СК України дає підстави для висновку про те, що при вирішенні спору про поділ майна, суд може не погодитись із запропонованим варіантом поділу такого майна та провести його поділ у інший спосіб, враховуючи інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставин, що мають істотне значення. Таким чином, доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд, поділивши все майно навпіл, фактично розглянув вимоги, які не були заявлені позивачем, чим порушив вимоги статті 13 ЦПК України, вийшовши за межі позовних вимог, не заслуговують на увагу, оскільки обрання судом при вирішенні спору варіанту поділу майна подружжя, при наявності вимоги про його поділ, відмінного від того, про який просила позивач, не може бути розцінене як вихід судом за межі позовних вимог.

В постанові Верховного Суду від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17 (провадження № 61-18730св20) вказано, що відповідно до частини першої статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 ЦК України. З урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності. Аналіз цивільного законодавства свідчить, що перекваліфікація відповідного договору може мати місце, зокрема, при: (а) недійсності договору (зокрема, удаваності договору); (б) тлумаченні змісту договору. Перекваліфікація договору можлива тільки в тих випадках, коли вона відбувається в межах спору, що стосується такого договору. Саме такий висновок зумовлений тим, що по своїй суті перекваліфікація направлена на з`ясуванні справжньої волі сторін договору, який перекваліфіковується в інший. А це, відповідно, можливо зробити тільки в рамках спору щодо такого договору.

Однак у справі, яка переглядається, звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 не оспорювала укладені відповідачем без її згоди договори купівлі-продажу транспортних засобів, а, з урахуванням заяви про уточнення підстав позову (том 2, а. с. 1-4), просила в порядку поділу майна подружжя врахувати вартість автомобілів «CHERY AMULET»та «МАЗ 5551» до загальної вартості майна, яке підлягає виділенню відповідачу. Тобто, обираючи спосіб захисту своїх порушених прав, позивач визначила, що їй не потрібно оспорювати угоди про відчуження спірних автомобілів, якими вона не користувалася.

Вирішуючи спір по суті, апеляційний суд визнав за неможливе здійснити поділ майна подружжя згідно із запропонованим позивачем варіантом, у зв`язку з чим провів його поділ в інший спосіб, врахувавши інтереси сторін та інші обставин, що мають істотне значення, зокрема право ОСОБА_1 на отримання грошової компенсації половини вартості спірних транспортних засобів, якими ОСОБА_2 розпорядився на власний розсуд без її письмової згоди.

Отже, обрання судом апеляційної інстанції при вирішенні спору варіанту поділу майна подружжя, за наявності вимоги про його поділ, відмінного від того, про який просила позивач, не може бути розцінене як вихід судом за межі позовних вимог.

Таким чином, наведені в оскаржуваному судовому рішенні висновки апеляційного суду не суперечать правовим висновкам, викладеним у вищезгаданих постановах суду касаційної інстанції.

Також не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі звітів про оцінку спірного майна,які є неналежними та недопустимими доказами, так як в цих звітах відсутні відомості щодо повідомлення експерта про кримінальну відповідальність та про їх складання для подання до суду, що відповідає правовому висновку, наведеному в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (провадження № 14-270цс19), згідно з яким статтею 106 ЦПК Українипередбачено можливість проведення експертизи на замовлення учасників справи. Згідно з частинами п`ятою, шостою вищезгаданої статті у висновку експерта повинно бути зазначено, що висновок підготовлено для подання до суду, та що експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок; експерт, який склав висновок за зверненням учасника справи, має ті самі права і обов`язки, що й експерт, який здійснює експертизу на підставі ухвали суду. Разом з тим, в наявному в матеріалах справи висновку будівельно-технічного експертного дослідження від 18 серпня 2014 року не зазначено, що експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок та те, що висновок підготовлено для подання до суду. Крім того, можливість складання висновку за зверненням учасника справи на момент складання вказаного висновку будівельно-технічного експертного дослідження передбачено ще не було, оскільки така можливість була передбачена з 15 грудня 2017 року - дати набрання чинності такими змінами до ЦПК України, в тому числі, в частині викладення статті 106 цього Кодексу у вищевказаній редакції. Таким чином, враховуючи те, що висновок експерта не є належним та допустимим доказом, суд першої інстанції правильно виходив з того, що позивачем не доведено, що майно, яке відчужувалося за спірними договорами купівлі-продажу майнових прав, укладеними із відповідачами, є ідентичним майну, зазначеному в укладеному з нею договорі купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року.

Подібність правовідносин означає, зокрема тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

Під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, в яких аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

Однак у справі № 522/1029/18 суди визнали неналежним та недопустимим доказом висновок експерта, тоді як в цій справі предметом дослідження апеляційного суду були звіти про оцінку майна, складені й підписані оцінювачем, який безпосередньо проводив оцінку, і скріплені печаткою та підписом керівника суб`єкта оціночної діяльності - суб`єкта господарювання.

Правові засади здійснення оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності в Україні, її державного та громадського регулювання, забезпечення створення системи незалежної оцінки майна з метою захисту законних інтересів держави та інших суб`єктів правовідносин у питаннях оцінки майна, майнових прав та використання її результатів визначені Законом України від 12 липня 2001 року № 2658-III «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» (далі - Закон № 2658-III).

Згідно з частиною четвертою статті 3 Закону № 2658-III процедури оцінки майна встановлюються нормативно-правовими актами з оцінки майна. У випадках проведення незалежної оцінки майна складається звіт про оцінку майна. Вимоги до звітів про оцінку майна та актів оцінки майна встановлюються відповідно до статті 12 цього Закону.

Підставою проведення оцінки майна є, зокрема, договір між суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання та замовником оцінки, який укладається в письмовій формі та може бути двостороннім або багатостороннім (за змістом частини першої статті 10 і частини першої статті 11 Закону № 2658-III).

Статтею 32 Закону № 2658-III передбачена відповідальність оцінювачів та суб`єктів оціночної діяльності, частиною другою якої визначено, що оцінювачі та суб`єкти оціночної діяльності - суб`єкти господарювання несуть відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов договору, зокрема, за недостовірність чи необ`єктивність оцінки майна, відповідно до умов договору та закону.

Відтак, чинним законодавством України передбачені підстави відповідальності суб`єкта оціночної діяльності - суб`єкта господарювання в разі неналежного виконання (зокрема, недостовірність чи необ`єктивність оцінки майна) ним своїх обов`язків.

Водночас звіт про оцінку майна є документом, що містить висновки про вартість майна та підтверджує виконані процедури з оцінки майна суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання відповідно до договору. Звіт підписується оцінювачами, які безпосередньо проводили оцінку майна, і скріплюється підписом керівника суб`єкта оціночної діяльності (частина перша статті 12 Закону № 2658-III).

Системний аналіз наведених норм чинного законодавства свідчить про те, що звіт про оцінку майна є документом, який фіксує дії суб`єкта оціночної діяльності - суб`єкта господарювання щодо оцінки майна, здійснювані ним у певному порядку та спрямовані на виконання його професійних обов`язків, визначених законом і встановлених відповідним договором.

Звіт про оцінку майна не створює жодних правових наслідків для учасників правовідносин з оцінки майна, а лише відображає та підтверджує зроблені суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання висновки і його дії щодо реалізації своєї практичної діяльності.

Такі правові висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі № 914/881/17 (провадження № 12-18гс18).

В постанові Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 711/650/13-ц (провадження № 61-1186св17) вказано, що на експерта покладаються інші функції та його висновки не тотожні відповідним висновкам оцінювача, складеним в рамках проведення оцінки нерухомого майна суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання. Об`єктивність і достовірність звітів і висновків оцінювача не визначається його попередженням про кримінальну відповідальність. Тоді всі звіти були б апріорі об`єктивними і достовірними на підставі лише попередження. Об`єктивність оцінки майна та здійснення її відповідно до вимог чинного законодавства як обов`язок оцінювача передбачені Законом № 2658-III без будь-якої прив`язки до повідомлень його про відповідальність. Отже, відсутні підстави стверджувати про необ`єктивність оцінювача через те, що він не був повідомлений про відповідну відповідальність. Разом з тим, за змістом статей 12 і 33 Закону2658-III звіт про оцінку майна не створює ніяких правових наслідків для учасників правовідносин з оцінки майна, а лише відображає і підтверджує зроблені оцінювачем висновки і його дії по реалізації свого завдання.

Проаналізувавши зміст оскаржуваного судового рішення з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що судом апеляційної інстанції було ухвалене судове рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер.

Таким чином, заявлені в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, не знайшли свого підтвердження під час касаційного розгляду справи, тобто є необґрунтованими.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів представника заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувана постанова апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про поділ набутих подружжям за час шлюбу житлового будинку з надвірними спорудами та земельних ділянок, розташованих на АДРЕСА_1 , і транспортних засобів відповідає вимогам закону, ґрунтується на принципах справедливості, добросовісності та розумності, підстави для її скасування відсутні.

Щодо клопотання представника ОСОБА_2 - адвоката Гусельщикової М. А. про зупинення виконання оскаржуваного судового рішення.

24 січня 2022 року від представника ОСОБА_2 - адвоката Гусельщикової М. А. до Верховного Суду надійшло клопотання, в якому представник заявника просила зупинити виконання постанови Одеського апеляційного суду від 03 листопада 2021 року до закінчення касаційного провадження у справі.

Клопотання не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини восьмої статті 394 ЦПК України за наявності клопотання особи, яка подала касаційну скаргу, суд у разі необхідності вирішує питання про зупинення виконання рішення (ухвали) суду або зупинення його дії.

Згідно з частиною першою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку.

Враховуючи, що цією постановою Верховного Суду касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Гусельщикової М. А. залишено без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, в задоволенні клопотання про зупинення виконання ухваленої в цій справі апеляційним судом постанови необхідно відмовити.

Керуючись статтями 400 409 410 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Гусельщикової Марини Анатоліївни залишити без задоволення.

Постанову Одеського апеляційного суду від 03 листопада 2021 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ набутих подружжям за час шлюбу житлового будинку з надвірними спорудами та земельних ділянок, розташованих на АДРЕСА_1 , і транспортних засобів залишити без змін.

Відмовити в задоволенні клопотання представника ОСОБА_2 - адвоката Гусельщикової Марини Анатоліївни про зупинення виконання постанови Одеського апеляційного суду від 03 листопада 2021 року до закінчення касаційного провадження у справі.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк В. А. Стрільчук