Постанова

Іменем України

20 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 499/700/19

провадження № 61-8525св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Сердюка В. В.,

учасники справи:

заявник - ОСОБА_1 , заінтересована особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області,розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на рішення Іванівського районного суду Одеської області від 29 жовтня 2019 року в складі судді Погорєлова І. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 22 квітня 2021 року в складі колегії суддів: Комлевої О. С., Сегеди С. М., Цюри Т. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

Увересні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з заявою про встановлення факту постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року.

Заявник зазначала, що встановлення такого факту необхідно для підтвердження належності до громадянства України та подальшого отримання паспорта громадянина України замість втраченого паспорта громадянина колишнього Союзу Радянських Соціалістичних Республік (далі - СРСР).

Вказувала, що вона народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 у селі Баланини Іванівського району Одеської області.

У період із 1980 року по 1990 рік була одружена з ОСОБА_2

ІНФОРМАЦІЯ_2 у місті Одесі вона народила сина ОСОБА_3 , а ІНФОРМАЦІЯ_3 - дочку ОСОБА_4 .

З 05 травня 1980 року по 02 листопада 1982 року працювала в окружному домі військового побуту та перебувала на посаді учениці кравця з пошиву брюк; з 17 січня 1984 року по 29 листопада 1985 року перебувала у трудових відносинах з Житлово-експлуатаційною конторою Малиновського району міста Одеси (далі - ЖЕК Малиновського району міста Одеси) та займала посаду прибиральниці; з 13 січня 1986 року по 17 липня 1995 року працювала в Одеському технікумі газової та нафтової промисловості; з 2001 року працювала в Комунальному підприємстві «Одесміськелектротранс» (далі - КП «Одесміськелектротранс») та перебувала на посаді кондуктора міського електротранспорту, однак вимушена була звільнитися у зв`язку з відсутністю паспорта громадянина України.

У 2008 році вона звернулася до Іванівського районного відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області (далі - Іванівський РВ ГУМВС України в Одеській області) з метою отримання паспорта громадянина України, однак отримала відмову, оскільки відсутні докази, що вона була зареєстрована на території України за станом на 24 серпня 1991 року.

Зазначала, що 20 червня 1990 року була виписана з квартири АДРЕСА_1 , оскільки розлучилася з чоловіком ОСОБА_2 , і лише з 17 листопада 1992 року її місце проживання зареєстровано в селі Баланини Іванівського району Одеської області.

Посилаючись на вищевказане, ОСОБА_1 просила суд встановити факт її постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року.

Короткий зміст судових рішень

РішеннямІванівського районного суду Одеської області від 29 жовтня 2019 року заяву ОСОБА_1 задоволено.

Встановлено факт того, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживала на території України.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що на підставі належних та допустимих доказів ОСОБА_1 довела обставини, на які вона посилалася як на підставу своїх вимог, а саме, що на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) вона постійно проживала на території України.

Постановою Одеського апеляційного суду від 22 квітня 2021 року апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі - ГУ ДМС України в Одеській області) залишено без задоволення, рішення Іванівського районного суду Одеської області від 29 жовтня 2019 року залишено без змін.

Апеляційний суд виходив з того, що оскаржуване рішення суду ґрунтується на повно та всебічно досліджених матеріалах справи, ухвалено з дотриманням вимог норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування в межах доводів апеляційної скарги немає.

При цьому апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що ОСОБА_1 надано достатньо належних і допустимих доказів, які в сукупності свідчать про постійне її проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі, поданій у лютому 2021 року, ГУ ДМС України в Одеській області просило скасувати рішення Іванівського районного суду Одеської області від 29 жовтня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 22 квітня 2021 року й ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні заяви, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Як на підставу оскарження судового рішення заявник у касаційній скарзі посилається на пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та зазначає, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 757/44694/17-ц та від 08 квітня 2020 року у справі № 654/3462/17.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не врахували, що законодавством України визначено чіткий порядок як встановлення факту проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року, так і набуття громадянства України.

Питання проходження процедури набуття громадянства та/або отримання паспорта громадянина України перебувають в межах компетенції органів Державної міграційної служби України.

Проте ОСОБА_1 не зверталася до органів Державної міграційної служби України із заявою та іншими документами для встановлення належності до громадянства України чи для набуття громадянства України, отже вона не використала всі можливості для отримання статусу громадянина України, тому звернення до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, є передчасним.

ГУ ДМС України в Одеській області заперечує проти встановлення факту проживання заявника на території України за станом на 24 серпня 1991 року, що прямо впливає на набуття нею громадянства України, у зв`язку з чим наявний спір про право, який підлягає розгляду в порядку позовного провадження.

Доводи інших учасників справи

ОСОБА_1 відзиву щодо вимог і змісту касаційної скарги до суду не направила.

Провадження у суді касаційної інстанції

Касаційна скарга подана до Верховного Суду ГУ ДМС України в Одеській області 18 травня 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду від 05 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.

У липні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Суди встановили, що ОСОБА_1 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 в селі Баланини, Іванівського району, Одеської області, що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 від 07 липня 2004 року виданим (повторно) відділом реєстрації актів цивільного стану Іванівського району управління юстиції Одеської області (а. с. 6).

З 1980 року по 26 лютого 1990 року ОСОБА_1 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , який рішенням Народного суду Київського району міста Одеси від 26 лютого 1990 року розірвано (а. с. 18).

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_1 народила сина ОСОБА_3 у місті Одесі, що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 , виданим (повторно) 12 грудня 2018 року Київським районним у місті Одесі відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області (а. с. 14).

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_1 народила дочку ОСОБА_4 у місті Одесі, що підтверджується свідоцтвом про народження, виданим відділом реєстрації актів цивільного стану Київського РВК міста Одеси 02 березня 1993 року (а. с. 15).

Згідно з записами у трудовій книжці, виданій 12 травня 1980 року, ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах з Окружним домом військової одежі і побуту Управління торгівлі Одеського військового округу з 05 травня 1980 року по 02 листопада 1982 року та займала посади: учня кравця з пошиву брюк, майстра-брючника 3 розряду (а. с. 8).

З 17 січня 1984 року ОСОБА_1 була прийнята на роботу до ЖЕКу Малиновського району міста Одеси на посаду прибиральниці.

13 січня 1986 року ОСОБА_1 зарахована на посаду комірника в Одеському технікумі газової та нафтової промисловості.

Починаючи з 01 квітня 1987 року по 23 серпня 1990 року працювала на посаді бухгалтера, а з 24 серпня 1990 року по 17 липня 1995 року - на посаді тимчасово виконуючого обов`язки старшого бухгалтера в Одеському технікумі газової та нафтової промисловості.

08 жовтня 2001 року ОСОБА_1 прийнято кондуктором міськелектротранспорту у КП «Одесміськелектротранс» (а. с. 9).

З 26 травня 1982 року по 20 червня 1990 року ОСОБА_1 проживала та була зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1 , що підтверджується довідками № 798 від 20 жовтня 2011 року та № 3906 від 13 листопада 2017 року (а. с. 16, 17).

Згідно з відомостями з погосподарської книги, ОСОБА_1 була зареєстрована на території Іванівського району Одеської області, а саме на АДРЕСА_2 з 17 листопада 1992 року.

Відповідно до довідки Бузинівської сільської ради Іванівського району Одеської області № 1423 від 09 листопада 2017 року ОСОБА_1 зареєстрована на АДРЕСА_2 з 17 листопада 1992 року по теперішній час (а. с. 10).

Висновком за результатами проведення процедури встановлення особи ОСОБА_1 від 23 вересня 2008 року встановлено особу ОСОБА_1 та відмовлено у видачі паспорта громадянина України у зв`язку з тим, що на період, визначений в Законі України «Про громадянство» вона не була зареєстрована на території України (а. с. 7).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У статті 3 Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права; права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними; громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, що прямо передбачено у частині першій статті 8, статті 21, частині першій статті 24 Конституції України.

Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Відповідно до частини другої статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Отже, законодавством передбачено встановлення юридичних фактів щодо виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, до яких відносяться й факти, що породжують право особи на підтвердження належності до громадянства України, зокрема, постійного проживання на території України.

Встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України або набрання чинності Законом України «Про громадянство України» є підставою для оформлення належності до громадянства України відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 3 цього Закону.

Згідно з пунктами 1, 2 частини першої статті 3 Закону України «Про громадянство України» громадянами України є: усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України; особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» проживали в Україні і не були громадянами інших держав.

Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2, - з 13 листопада 1991 року (частина друга статті 3 Закону України «Про громадянство України»).

Встановлення факту постійного проживання на території України є підставою для оформлення належності до громадянства України.

Юридичне значення має лише факт постійного проживання на території України особи, дитини, батьків дитини (одного з них) або іншого її законного представника на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) або набрання чинності Законом України від 08 жовтня 1991 року № 1636-ХІІ «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року).

Для встановлення факту належності до громадянства України відповідно до положень статті 293 ЦПК України та статті 3 Закону України «Про громадянство України» і залежно від підстав цього встановлення предметом розгляду в суді можуть бути заяви про встановлення таких фактів: постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року; постійного проживання на території України за станом на 13 листопада 1991 року.

Відповідно до частини першої статті 8 Закону України «Про громадянство України» особа, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, який подав зобов`язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її неповнолітні діти реєструються громадянами України.

Для встановлення факту набуття громадянства України предметом розгляду в суді можуть бути заяви про встановлення таких фактів: постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року; постійного проживання на території України за станом на 13 листопада 1991 року; постійного проживання дитини на території України станом на 24 серпня 1991 року або станом на 13 листопада 1991 року; постійного проживання на території України батьків (одного з них) дитини або іншого законного представника, з яким дитина постійно проживала станом на 24 серпня 1991 року чи 13 листопада 1991 року; постійного проживання особи на території України чи Української РСР на момент набрання законної сили вироку суду; наявності родинних зв`язків заявника з його батьками (усиновителями, з дідом, бабою); постійного проживання на території України діда та баби заявника; народження на території України батьків заявника, діда чи баби тощо; народження на території України батьків заявника, діда чи баби тощо.

Отже, на підставі статті 8 Закону України «Про громадянство України» встановлюється набуття громадянства України.

Оскільки ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про встановлення факту постійного проживання на території України для встановлення належності до громадянства України, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що вказаний факт підлягає встановленню на підставі статті 293 ЦПК України та статті 3 Закону України «Про громадянство України».

Відповідно до підпункту «а» пункту 7 Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента від 27 березня 2001 року № 215/2001, (далі - Порядок), встановлення належності до громадянства України стосується громадян колишнього СРСР, які не одержали паспорт громадянина України або паспорт громадянина України для виїзду за кордон та не мають у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року або проживання в Україні за станом на 13 листопада 1991 року.

Одним із документів для встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону «Про громадянство України», що подає особа, яка за станом на 24 серпня 1991 року постійно проживала на території України і перебувала у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її постійного проживання на території України на зазначену дату, є судове рішення про встановлення юридичного факту постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року (підпункт «в» пункту 8 Порядку).

Тобто у таких випадках одним із необхідних документів на підтвердження цієї обставини може бути рішення суду, яким підтверджується факт постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року.

Пунктом 44 Порядку встановлено, що у разі відсутності документів, що підтверджують факт постійного проживання чи народження особи до ІНФОРМАЦІЯ_5 на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або на інших територіях, що входили на момент її народження чи під час її постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), або документів, що підтверджують відповідні родинні стосунки, для оформлення набуття громадянства України подається відповідне рішення суду.

Отже, відповідно до положень Закону України «Про громадянство України» і Порядку для набуття громадянства України заявник повинен, зокрема, подати документи, що підтверджують народження його на території України чи постійне проживання на ній, або підтверджують родинні відносини з такою особою, або рішення суду.

Ураховуючи вищезазначене, слід дійти висновку, що належність до громадянства України встановлюється на підставі статті 3 Закону України «Про громадянство України» і може пов`язуватися із фактом постійного проживання на території України в певний час та такий факт підлягає встановленню на підставі судового рішення.

Подібні правові висновки висловлені у постановах Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 522/20494/18 (провадження № 61-6498св20), від 05 квітня 2021 року у справі № 523/14707/19 (провадження № 61-16116св20).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Частиною першою статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до частин першої та шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Задовольняючи заяву ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, надавши належну оцінку обставинам справи та поданим доказам, які є достатніми, належними і допустимими, правильно вважав доведеним факт її постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року. При цьому відомостей про те, що заявник залишала територію України чи є громадянином іншої держави матеріали справи не містять.

Доводи касаційної скарги ГУ ДМС України в Одеській області про наявність спору про право, що виключає розгляд справи в порядку окремого провадження, є безпідставними, оскільки заявник звернулася до суду саме з метою встановлення факту постійного її проживання на території України на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року). При розгляді справи суд не вирішував питання щодо наявності або відсутності у заявника права на набуття громадянства України, а лише в межах заявлених вимог здійснив оцінку доводів сторін і доказів щодо постійного проживання заявника на території України у зазначений нею період.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про те, що заявник не зверталася до територіальних підрозділів ГУ ДМС України в Одеській області з заявою встановленого зразка про видачу паспорта громадянина України, не надала до ГУ ДМС України в Одеській області жодних документів, зазначених у Порядку, а тому звернення до суду із цією заявою є передчасним, оскільки ОСОБА_1 зверталася до Іванківського РВ у місті Одесі ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про встановлення особи та видачу паспорта громадянина України. Проведеною за її заявою перевіркою встановлено особу заявника, але у видачі паспорта громадянина України відмовлено, оскільки за станом на 24 серпня 1991 року ОСОБА_1 не була зареєстрована на території України (висновок Іванківського РВ у місті Одесі ГУ ДМС України в Одеській області від 23 вересня 2008 року).

Доводи апеляційної скарги про недотримання заявником порядку досудового врегулювання спору (звернення з відповідною заявою до органів ДМС України) є аналогічними доводам апеляційної скарги, які були предметом дослідження суду апеляційної інстанції, що надав відповідну правову оцінку всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

При цьому Верховний Суд зазначає, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18).

Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків, які були викладені у постановах: Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 757/44694/17-ц (провадження № 61-14495св18) та від 08 квітня 2020 року у справі № 654/3462/17 (провадження № 61-41323св18), оскільки їхні фактичні обставини, предмет позовних вимог та правове регулювання у цих справах і у справі, яка переглядається, відрізняються.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Так, у справі № 757/44694/17-ц заявник просив встановити факт постійного проживання на території України з 24 серпня 1991 року по 11 вересня 2017 року, у зв`язку з тим, що він є громадянином України, по досягненню 16-річного віку йому видано паспорт громадянина України, який у лютому 2017 року ним втрачено. Відмовляючи у задоволенні заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, Верховний Суд у постанові від 08 квітня 2020 року у справі № 757/44694/17-ц (провадження № 61-14495св18) зазначив, що встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України або набрання чинності Законом України «Про громадянство України» є підставою для оформлення належності до громадянства України відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 3 цього Закону. Процедура встановлення належності до громадянства України не повинна застосовуватися до осіб, які отримали паспорт громадянина України, що був втрачений або викрадений.

Верховний Суд у постанові від 08 квітня 2020 року у справі № 654/3462/17 (провадження № 61-41323св18) погодився з висновком апеляційного суду про те, що звернення заявника до суду із заявою про встановлення факту проживання на території України є передчасним, оскільки ним не надано доказів звернення до територіального органу ДМС України із заявою та іншими документами для встановлення належності до громадянства України, або доказів того, що йому було відмовлено у встановленні належності до громадянства України.

Натомість у справі, яка переглядається, ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, для встановлення належності до громадянства України у зв`язку з втратою паспорта громадянина колишнього СРСР. При цьому нею надано докази звернення до Іванківського РВ у місті Одесі ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про встановлення особи та видачу паспорта громадянина України, за результатами розгляду якого відмовлено у видачі паспорта громадянина України.

Таким чином, відсутні підстави вважати, що суди у справі, яка переглядається, не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду.

З урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги позивача, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскількикасаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області залишити без задоволення.

Рішення Іванівського районного суду Одеської області від 29 жовтня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 22 квітня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною

і оскарженню не підлягає.

Судді:І. М. Фаловська С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк