Постанова

Іменем України

15 грудня2021 року

м. Київ

справа № 500/6458/17

провадження № 61-9979 св 21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Гулька Б. І., Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

представник позивача - адвокат Панченко Алла Віталіївна,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу

представника ОСОБА_1 - адвоката Панченко Алли Віталіївни, на постанову Одеського апеляційного суду у складі колегії суддів: Гірняк Л. А., Сегеди С. М., Цюри Т. В. від 20 травня 2021 року,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовної заяви

У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що з 07 червня 2002 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано 31 серпня

2012 року Ізмаїльським міськрайонним судом Одеської області. За час шлюбу, а саме 04 листопада 2011 року за спільні кошти подружжя було придбано квартиру

АДРЕСА_1 , загальною площею 54 кв. м, житловою площею 28,8 кв. м, в якій мав намір проживати він та відповідач з їх спільною донькою ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Зазначав, що більшу частину коштів на придбання вказаної квартири надав він, так як дохід відповідача не дозволяв здійснити придбання вказаного майна. Проте, на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Ізмаїльського міського нотаріального округу Гнесько В. Г.

04 листопада 2011 року, реєстраційний № 5701, вказану квартиру було зареєстровано на праві власності за ОСОБА_2 . При цьому, вказував, що доказом придбання квартири за час шлюбу та її реєстрації на праві власності за відповідачем, є Інформаційна довідка від 14 листопада

2017 року № 103743544 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна.

Позивач зазначав, що на момент подання позовної заяви в спірній квартирі проживала відповідач разом з їх спільною донькою.

Крім того, у червні 2017 року відповідач звернулася до Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області з позовом до нього про стягнення аліментів на утримання їх спільної доньки - ОСОБА_4 у розмірі

26 600,00 грн щомісячно до досягнення дитиною повноліття, а оскільки заявлена ОСОБА_2 сума аліментів була непомірною для нього, він вирішив запропонувати колишній дружині в обмін на стягнення аліментів відмовитися від права власності на наявну у нього частку спільної квартири на користь дитини, тому 09 листопада 2017 року прийшов за адресою спірної квартири, проте відповідач в грубій формі відмовилася обговорювати з ним його пропозиції та не впустила до квартири, незважаючи на прохання про спілкування. Після чого, його викликали до дільничного інспектора поліції для профілактичної бесіди й надання пояснень по скарзі відповідача про те, що він може нанести шкоду її майну, в якій вона фактично проживає.

Таким чином, йому стало відомо про те, що відповідач не лише заперечує його право на квартиру, придбану за час шлюбу за спільні кошти, а ще й чинить перешкоди його у доступі до вказаного майна. На отримання чи виплату грошової компенсації за спільно нажите майно він не згоден, оскільки спірна квартира є неподільним майном, тому вважаю за необхідне в порядку його поділу виділити йому та відповідачу частки у цьому майні та залишити його в спільній частковій власності.

З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив суд визнати за ним право власності на 1/2 частину квартири

АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області

від 29 листопада 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано за ОСОБА_1 у порядку поділу спільного майна подружжя право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 54,0 кв. м, житловою площею

28,8 кв. м.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірна квартира є спільним сумісним майном, набутим подружжям за час шлюбу за спільні кошти, а тому позивач не втратив права власності на вказану квартиру.

Крім того, зазначено, що не звернення ОСОБА_1 до суду із позовом про розподіл майна подружжя не є підставою для припинення права власності на спільну сумісну власність.

Короткий зміст постанови апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 20 травня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Воронкова В. О., задоволено. Рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області

від 29 листопада 2019 року скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що спірна квартира є спільним майном подружжя, але не звернув уваги на те, що подружнє життя сторони фактично припинили в листопаді 2011 року, а 04 листопада 2011 року відповідач уклала договір купівлі-продажу спірної квартири. У квартирі позивач не проживав, у позовній заяві про розлучення зазначав, що зареєстрований та постійно проживає в АДРЕСА_2 .

Зазначено, що про порушене право власності на спірну квартиру ОСОБА_1 дізнався з дати винесення рішення про розірвання шлюбу - 31 серпня 2012 року, тому строк позовної давності пропущено, так як позов про поділ майна подано після 3-річного строку, а відповідачка просила застосувати положення про позовну давність.

Також, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність порушення прав позивача на спірну квартиру в листопаді 2017 року, оскільки зазначене спростовано матеріалами справи та подачею відповідачем позову про стягнення з позивача аліментів, а не порушенням його права на спільну сумісну власність.

Крім того, суд апеляційної інстанції послався на відповідні правові висновки Верховного Суду України та Верховного Суду.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У червні 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Панченко А. В., звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Одеського апеляційного суду від 20 травня 2021 року, в якій посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції й залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано цивільну справу № 500/6458/17

із Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області та надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У липні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Панченко А. В., мотивована тим, що суд апеляційної інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, неправильно застосував частину другу

статті 72 СК України, якою визначено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки, оскільки позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Вказує, що проживання за іншою адресою і не користування спірною квартирою не може свідчити про порушення прав ОСОБА_1 , як співвласника квартири, оскільки між сторонами була досягнута домовленість стосовно порядку користування спільним майном відповідно до частини першої статті 66 СК України, тому висновок суду апеляційної інстанції про те, що сторони припинили подружнє життя у 2011 році,

позивач не проживав в спірній квартирі, тому після розірвання шлюбу

в 2012 році був обізнаний про порушення свого права, є помилковим та суперечить статтям 68 69 71 СК України.

Зазначає, що позивач дізнався про порушення свого права 09 листопада

2017 року, оскільки відповідач перешкоджала йому у доступі до спільної квартири, написала скаргу в поліцію, щоб було проведено з позивачем профілактичну бесіду, так як позивач може нанести шкоду її майну, в якій вона фактично проживає, тому на думку позивача, початок перебігу позовної давності необхідно обраховувати з цієї дати. При цьому, суд апеляційної інстанції не дослідив ці докази, які підтверджували порушення прав позивача і які були дослідженні судом першої інстанції.

Крім того, посилається на пункт 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» та правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду України від 23 вересня 2015 по справі № 6 - 258 цс 15, у постановах Верховного Суду: від 04 липня 2018 року у справі № 584/1319/16-ц (провадження № 61- 19445 св 18),

від 06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17 (провадження

№61- 5400 св 19), від 22 січня 2020 року у справі № 372/176/17 (провадження № 61-12509 св 19), від 13 лютого 2020 року у справі №320/3072/18 (провадження №61-5819 св 19), у постанові Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 266/5267/18 (провадження № 61-664 св 19), які не були враховані апеляційним судом.

Відзив на касаційну скаргу до суду не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

З 07 червня 2002 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 31 серпня 2012 року, рішення набрало чинності 11 вересня 2012 року (а. с. 6, т. 1).

ОСОБА_2 та ОСОБА_1 мають дитину: доньку ОСОБА_4 ,

ІНФОРМАЦІЯ_1 .

04 листопада 2011 року укладено договір купівлі-продажу квартири

АДРЕСА_1 , загальною площею 54,0 кв. м, житловою площею 28,8 кв. м, яка оформлена на

ОСОБА_2 (а. с. 95-97, т. 1).

Після розірвання шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розподіл спільного майна подружжя не було проведено.

У відзиві на позовну заяву ОСОБА_2 та її представник просили про застосування положень ЦК України щодо позовної давності, пропущеного позивачем без поважних причин (а. с. 55-56, т. 1).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року

№ 460-IХ «Про внесення змін до Господарського процесуального

кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених

у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

3) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Панченко А. В., підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції не відповідає.

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Обов`язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача.

У частині другій статті 72 СК України визначено та у пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» роз`яснено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.

Такий висновок міститься у постанові Верховного Суду України

від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15.

Отже, початок перебігу позовної давності у справах про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану

(статті 106 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України), тобто з моменту виникнення спору між ними.

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 04 липня

2018 року у справі № 584/1319/16-ц (провадження № 61-19445св18),

від 6 листопада 2019 року у справі № 203/304/17 (провадження

№ 61-5400св19), від 13 лютого 2020 року у справі № 320/3072/18 (провадження № 61-5819св19), від 13 липня 2020 року у справі № 570/4234/16-ц (провадження № 61-15213св19), від 24 лютого 2021 року

у справі № 303/6365/17 (провадження № 61-13857св19) та від 14 липня

2021 року у справі № 303/4265/18 (провадження №61-64 св 20).

Таким чином, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про застосування строку позовної давності з моменту розірвання шлюбу

31 серпня 2012 року, зазначаючи про те, що подружнє життя сторони припинили в листопаді 2011 року, а 04 листопада 2011 року відповідач уклала договір купівлі-продажу спірної квартири, у спірній квартирі позивач не проживав, у позовній заяві про розлучення зазначав, що зареєстрований та постійно проживає за іншим місцем, оскільки факт реєстрації за одним із подружжя спільного майна не може свідчити про порушення права власності на це майно іншого з подружжя у випадку відсутності між сторонами спору щодо нього.

Доказів, які б свідчили, що 31 серпня 2012 року між сторонами виник спір з приводу нерухомого майна, відповідач не надала, а суд таких обставин не встановив. Крім того, судом першої інстанції в судовому засіданні з показань свідків та досліджених доказів встановлено, що 09 листопада 2017 року відповідач в грубій формі відмовилася обговорювати з ним його пропозиції по виплаті аліментів, не впускала його до спірної квартири, викликала поліцію та написала скаргу на позивача про те, що він може нанести шкоду її майну, в якій вона фактично проживає, тому з цієї дати порушено права позивача, як співвласника квартири.

Установивши, що позивач строк позовної давності при зверненні до суду не пропустив, районний суд вірно задовольнив позов, пославшись на положення статей 60 63 СК України, положення статей 321 368 ЦК України.

Суд першої інстанції виходив із того, що за час шлюбу з ОСОБА_1 ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 04 листопада 2011 року набуто у власність квартиру АДРЕСА_1 . Шлюб між сторонами розірвано рішення суду 31 серпня 2012 року, після розірвання шлюбу спільне майно подружжям не ділилося.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно з частиною першою статті 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Пленум Верховного Суду України у пунктах 23, 24 постанови від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» роз`яснив судам, що, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї.

Згідно з частиною третьою статті368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Вірно застосувавши вказані норми матеріального права, давши належну правову оцінку поданим сторонами доказам, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що спірна квартира є спільним сумісним майном подружжя.

При цьому, заперечуючи проти позову з підстав пропущення строку позовної давності, відповідачка тим самим визнала, що спірна квартира була набута за час шлюбу і за спільні кошти, так як позовна давність може бути застосована лише до обґрунтованого позову. На підставі досліджених доказів суд апеляційної інстанції ці обставини не спростував, а підтвердив їх. З цих підстав безпідставними є й доводи касаційної скарги.

Вказане свідчить, що апеляційним судом безпідставно скасовано рішення суду першої інстанції, яке відповідає закону.

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено помилку в застосуванні норм матеріального права, судове рішення апеляційного суду згідно зі статтею 413 ЦПК України підлягає скасуванню,

а рішення суду першої інстанції - залишенню в силі.

Щодо судових витрат

Частиною першою статті 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 поніс судові витрати

у розмірі 2 936,00 грн зі сплати судового збору за подання до Верховного Суду касаційної скарги, що підтверджується квитанцією від 16 червня 2021 року № 33333.

Оскільки касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката

Панченко А. В., підлягає задоволенню, тому колегія суддів дійшла висновку про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір, сплачений ним за подання касаційної скарги, у розмірі 2 936,00 грн.

Керуючись статтями 141 400 402 409 413 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Панченко Алли Віталіївни, задовольнити.

Постанову Одеського апеляційного суду від 20 травня 2021 року скасувати й залишити в силі рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області

від 29 листопада 2019 року.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір, сплачений ним за подання касаційної скарги,

у розмірі 2 936,00 (дві тисячі дев`ятсот тридцять шість) гривень.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: Б. І. Гулько

І. А. Воробйова

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець