ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 жовтня 2024 року

м. Київ

справа № 501/497/23

провадження № 61-8360св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Гудими Д. А., Пархоменка П. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка подана представником ОСОБА_3 , на рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 23 листопада 2023 року у складі судді Петрюченко М. І. та постанову Одеського апеляційного суду від 04 червня 2024 року у складі колегії суддів: Лозко Ю. П., Кострицького В. В., Назарової М. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

08 лютого 2023 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , у якому просила стягнути з відповідача на свою користь борг в розмірі 30 000,00 дол. США.

Позов мотивований тим, що в січні 2022 року ОСОБА_1 позичила відповідачці грошові кошти у розмірі 30 000,00 дол. США зі строком повернення до 15 листопада 2022 року, про що ОСОБА_2 склала розписку, датовану 02 листопада 2022 року. Взяте на себе зобов`язання з повернення коштів відповідачка не виконала та отримані у борг кошти, в обумовлений сторонами строк, не повернула.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Іллічівського районного суду Одеської області від 23 листопада 2023 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 04 червня 2024 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу в розмірі 30 000,00 дол. США. Вирішено питання щодо судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що 02 листопада 2022 року відповідачка склала розписку про те, що отримала від позивачки 30 000,00 дол. США, зобов`язалася повернути зазначену суму до 15 листопада 2022 року. Однак, взяті на себе зобов`язання по сплаті боргу в сумі 30 000,00 доларів США не виконала. Суд першої інстанції відхилив доводи відповідачки про те, що у жовтні 2022 року позивачка звернулась до відповідача з проханням підписати нову розписку про отримання коштів на заміну власноруч складеної відповідачкою розписки датованої березнем 2022 року, оскільки позивачем знищено дану розписку, оскільки це не спростовує факту написання розписки відповідачем щодо укладання договору позики, відповідачка не спростувала її безгрошовість.

Апеляційний суду погодився з висновками суду першої інстанції. Зазначив, що відповідачка не оспорює факт отримання нею коштів від позивачки у борг, підписання нею особисто розписки, доданої до позову, ОСОБА_2 також під сумнів не ставить. Разом з цим, відповідачка не надала суду жодних доказів і ніяк не обґрунтувала свої доводи про іншу правову природу укладеного між сторонами правочину. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг. Відповідачка у відзиві зазначила, що розписка від 02 листопада 2022 року була написана нею як гарантія повернення позивачці коштів за розпискою датованою березнем 2022 року, отже передача позивачкою грошових коштів у борг відповідачці передувала факту складанню розписки, відтак договір позики між сторонами є укладеним. Сторони договору на власний розсуд визначили умови договору, у яких підтвердили факт передачі суми позики від позикодавця позичальнику, а тому, підписуючи договір позики, відповідачка погодилася з всіма умовами договору, у тому числі щодо дати повернення отриманих нею коштів.

Апеляційний суд відхилив доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не розглянув та не вирішив клопотання, подане представником відповідачки, про опитування позивачки як свідка, оскільки з протоколу судового засідання від 29 червня 2023 року убачається, що зазначене клопотанням було предметом судового розгляду, з приводу якого судом прийнято рішення про відмову у його задоволенні.

Аргументи учасників справи

10 червня 2024 року ОСОБА_2 через представника ОСОБА_3 через систему «Електронний Суд» подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати судові рішення, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг. У той самий час, за змістом частин першої та другої статті 207 і частини другої статті 1047 ЦК України дотримання письмової форми договору позики має місце у тому разі, якщо на підтвердження укладення договору представлена розписка або інший письмовий документ, підписаний позичальником, з якого вбачається як сам факт отримання позичальником певної грошової суми в борг (тобто із зобов`язанням її повернення), так і дати її отримання. Отже, досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суди для визначення факту укладення договору, його умов та його юридичної природи з метою правильного застосування статей 1046 1047 ЦК України повинні виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Разом з цим, позивачка не обґрунтувала позовні вимоги та матеріали справи не містять докази про те, що сторони узгодили істотні умови договору про отримання та зобов`язання повернення грошових коштів. З урахуванням тієї обставини, що розписку від 02 листопада 2022 року було написано позивачкою, що нею не заперечується, зміст цього документу не може буди розтлумачено судами інакше, як: не містить відомостей про дату передачі позивачем грошових коштів та дату їх отримання відповідачем. Розписка оформлена з порушенням правил написання документації, знак грошової валюти написано нерозбірливо, позивачка самостійно написала від імені відповідачки розписку, не попередила про наслідки підписання, діє недобросовісно, приховано справжню природу підписання розписки та визначила строк повернення боргу у 13 календарних днів.

Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційних скарг, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 27 червня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі.

В зазначеній ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суди в оскарженому судовому рішенні порушили норми процесуального права - пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України, суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений, у постановах Верховного Суду: від 19 вересня 2019 року у справі № 176/2967/13-ц, від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц, від 16 січня 2019 року у справі № 388/1354/17-ц, від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16 -ц, від 12 червня 2019 року у справі № 490/10190/16-ц, від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, від 14 квітня 2021 року у справі № 642/4200/17, від 08 грудня 2021 року у справі № 200/1897/15-ц, від 21 червня 2023 року у справі № 308/4890/20, від 23 грудня 2021 року у справі № 501/1243/20, від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19, постановах Верховного Суду України: від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, від 18 червня 2014 року у справі № 6-69цс14, від 04 березня 2020 року у справі № 632/2209/16-ц, від 29 березня 2017 року у справі № 444/2909/15, від 11 червня 2021 року у справі № 753/11670/17, від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16-ц, від 09 жовтня 2018 року у справі № 924/1096/17, від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17, від 12 травня 2020 року у справі № 761/44056/17, від 27 травня 2021 року у справі № 664/2854/17-ц).

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що згідно з розпискою про отримання грошей, викладеною мовою оригіналу: «В середине января 2022 г. ОСОБА_2 (паспорт НОМЕР_1 , виданный Ильичевским ГО УМВД от 29.11.1995 в Одесской области) взяла в долг у ОСОБА_1 ( НОМЕР_2 Ильичевским ГО УМВД в Одесской области) суму в долг. эквивалентную 30 000 $, беспроцентно. Обязуюсь вернуть к 15.11.2022 полностью» (а.с.18, 176).

В розписці вказано дату її складання - 02 листопада 2022 року та вона містить підписи ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_5 .

Оригінал вказаної розписки досліджено в судовому засіданні.

Позиція Верховного Суду

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).

Як свідчить тлумачення статті 526 ЦК України цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов`язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов`язання.

У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18)).

Тлумачення правочину - це з`ясування змісту дійсного одностороннього правочину чи договору (двостороннього або багатостороннього правочину), з тексту якого неможливо встановити справжню волю сторони (сторін). З урахуванням принципу тлумачення favor contractus (тлумачення договору на користь дійсності) сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 753/8945/19 (провадження

№ 61-8829сво21)).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).

Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей (див., зокрема постанову Верховного Суду України від 18 січня 2017 року в справі № 6-2789цс16).

У постанові Верховного Суду України від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16 зроблено висновок, що договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України). Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.

У постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 зазначено, що «письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки».

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18), на яку є посилання в касаційній скарзі, зазначено, що:

«за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

… судами попередніх інстанцій правильно вказано, що ОСОБА_1 не надано підтверджень, що між ним та позивачем виникли правовідносини із договору про спільну діяльність, а не із договору позики грошових коштів, бо вказана розписка містить відомості, що відповідач отримав кошти із зобов`язанням повернення, а не отримав їх на іншій підставі, зокрема для здійснення спільної діяльності у визначеній сумі».

У частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку. У контексті презумпції належності виконання обов`язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: (а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов`язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що не зважаючи на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов`язок належно; (в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов`язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов`язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов`язання, перерахованих у статті 545 ЦК України. Це пов`язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов`язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов`язку (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 грудня 2018 року в справі № 544/174/17 (провадження № 61-21724св18)).

У постанові Верховного Суду від 27 квітня 2023 року у справі № 161/11436/21 зроблено висновок, що «за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позикодавця до позичальника. Досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та, залежно від установлених результатів, зробити відповідні правові висновки».

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17),на яку є посилання в касаційній скарзі, вказано, що:

«відповідно до частини першої статті 637 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 ЦК України. У частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення. Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів. Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також з чого вони виходили при його виконанні. Третім рівнем тлумачення (при без результативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніш в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення. Таким чином, тлумаченню підлягає зміст правочину або його частина за правилами, встановленими статтею 213 ЦК України.

Аналіз змісту договору купівлі-продажу свідчить, що правила встановленні статтею 213 ЦК України не дозволяють визначити зміст відповідної умови договору купівлі-продажу щодо порядку проведення розрахунку. Оскільки ці правила не дають можливості визначити справжній зміст відповідної умови договору купівлі-продажу щодо порядку проведення розрахунку, тому потрібно застосовувати тлумачення contra proferentem. Contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem - слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав). Особа, яка включила ту або іншу умову в договір, повинна нести ризик, пов`язаний з неясністю такої умови. Це правило застосовується не тільки в тому випадку, коли сторона самостійно розробила відповідну умову, але й тоді, коли сторона скористалася стандартною умовою, що була розроблена третьою особою. Це правило підлягає застосуванню не тільки щодо умов, які «не були індивідуально узгоджені» (no individually negotiated), але також щодо умов, які хоча і були індивідуально узгоджені, проте були включені в договір «під переважним впливом однієї зі сторін» (under the diminant sinfluence of the party)».

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)).

У справі, що переглядається, суди встановили, що 02 листопада 2022 року відповідачка склала розписку про те, що до моменту її складання отримала від позивачки 30 000,00 дол. США, зобов`язалася повернути зазначену суму до 15 листопада 2022 року, однак взяті на себе зобов`язання не виконала. Відповідачка не оспорює факт отримання нею коштів від позивачки у борг та підписання нею особисто розписки, доданої до позову, не надала суду жодних доказів і ніяк не обґрунтувала свої доводи про іншу правову природу укладеного між сторонами правочину. Оригінал розписки знаходиться у позивачки.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги щодо потреби у тлумаченні розписки від 02 листопада 2022 року із застосовуванням тлумачення contra proferentem, оскільки її зміст можливо визначити за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів.

Встановивши, що одержаних в позику 30 000,00 дол. СШАвідповідачка не повернула, суди зробили обґрунтований висновок про задоволення позовних вимог.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права в цій частині позовних вимог, а зводяться до переоцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду (стаття 400 ЦПК України).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, не дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення прийняті без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржені судові рішення - без змін, а тому судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400, 401, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 23 листопада 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 04 червня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Краснощоков

Д. А. Гудима

П. І. Пархоменко