Постанова

Іменем України

25 січня 2023 року

м. Київ

справа № 504/3770/15

провадження № 61-5699св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач за первісним позовом - ОСОБА_1,

третя особа, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору - ОСОБА_2,

відповідач за первісним позовом та позовом третьої особи, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору - ОСОБА_3,

позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_3,

відповідачі за зустрічним позовом: ОСОБА_4, ОСОБА_1, ОСОБА_2,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 15 червня 2020 року у складі судді Барвенко В. К. та постанову Одеського апеляційного суду від

05 травня 2022 року у складі колегії суддів: Громіка Р. Д.,

Драгомерецького М. М., Дришлюка А. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

Короткий зміст позовної заяви ОСОБА_1.

05 жовтня 2015 року адвокат Гусаров О. Л. в інтересах ОСОБА_1. звернувся до суду із позовом до ОСОБА_3. про стягнення заборгованості за договором оренди.

Позов мотивований тим, що 01 квітня 2013 року між ОСОБА_5., ОСОБА_4. (Орендодавці) з однієї сторони, та ОСОБА_3. (Орендар) з другої сторони, укладено договір оренди нежилих приміщень, відповідно до умов якого орендодавці надали орендарю до 01 березня 2016 року в строкове платне користування нежилі приміщення загальною площею 457,1 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 (далі - Договір).

На виконання цього договору 01 квітня 2013 року складений акт прийому- передачі нежилих приміщень, і цей акт є невід'ємною частиною договору.

Вказані нежилі приміщення належали на момент укладання договору орендодавцям у рівних частках на праві власності.

25 жовтня 2013 року ОСОБА_1. отримано свідоцтво про право на спадщину за заповітом, відповідно до якого вона успадкувала майно, що належало за життя ОСОБА_5.

12 травня 2014 року сторонами було укладено Договір про зміну Договору оренди нежилих приміщень від 01 квітня 2013 року, а саме, доповнено пунктом 5.2.1 наступного змісту: «5.2.1 Орендна плата за користування приміщеннями у 2014 році складає суму, еквівалентну 65000 доларів США за рік, відповідно до 50% від суми орендної плати кожному із Орендодавців».

Відповідно до акту звірки від 21 жовтня 2014 року заборгованість за вказаним договором оренди становить 18 000 доларів США, яка за домовленістю сторін підлягає сплаті у строк до 01 червня 2015 року, відповідно по 50 % від суми заборгованості кожному із Орендодавців.

Станом на 25 вересня 2015 року заборгованість відповідачем не погашена.

У лютому 2018 року адвокат Гусаров О. Л. в інтересах ОСОБА_1. збільшив позовні вимоги до ОСОБА_3., зокрема, доповнив вимогами про заборгованість за 2015 рік, та за два місяці 2016 року, а саме, за 2015 рік - 40 000 доларів США, за два місяці 2016 року - 6 666,67 доларів США, та розраховано суму 3 % річних в розмірі 123 428,92 грн.

З урахуванням зменшених у квітні 2019 року позовних вимог остаточно просила суд стягнути з відповідача ОСОБА_3. заборгованість з орендної плати в розмірі 1 285 129,06 грн, що складає в еквіваленті 47 456,76 доларів США, 3 % річних в сумі 122 957,59 грн та судовий збір в сумі 8 810 грн.

Короткий зміст зустрічних позовних вимог ОСОБА_3.

У грудні 2017 року адвокат Чепелєв О. І. в інтересах ОСОБА_3. подав зустрічну позовну заяву до ОСОБА_4., ОСОБА_1.,

ОСОБА_2. про стягнення заборгованості за Договором.

Послався на те, що 01 квітня 2013 року він підписав Договір. Орендна плата на рік становила 20 000 доларів США. Він провів капітальний ремонт нежилих приміщень, вклав значні кошти. 02 квітня 2014 року між сторонами складена додаткова угода, якою визначено, що орендна плата за рік становить суму еквівалентну 80 000 доларів США, яку він сплатив двома траншами по 40 000 доларів США 01 квітня 2013 року та 26 травня 2013 року. 12 травня 2014 року сторонами було укладено Договір про зміну Договору оренди нежилих приміщень від 01 квітня 2013 року, а саме, доповнено пунктом 5.2.1 наступного змісту: «5.2.1 Орендна плата за користування приміщеннями у 2014 році складає суму, еквівалентну 65 000 доларів США за рік, відповідно до 50% від суми орендної плати кожному із Орендодавців». ОСОБА_3. двома траншами у 2014 році сплатив обумовлену в договорі суму, що підтверджено записами на оригіналі Договору.

Відповідно до акту звірки від 21 жовтня 2014 року заборгованість за вказаним договором оренди становить 18 000 доларів США, яка за домовленістю сторін підлягає сплаті у строк до 01 червня 2015 року, відповідно по 50% від суми заборгованості кожному із Орендодавців. Вказана сума ним не була сплачена, оскільки в лютому - березні 2015 року йому стало відомо, що ОСОБА_2. передає в оренду нежилі приміщення, які є предметом Договору. На нежилих приміщеннях були змінені замки Орендодавцями, і тому протягом 2015-2016 років він не працював.

В додатковій угоді від 02 квітня 2013 року до Договору вказане наступне: «Сторони домовляються, що у разі дострокового розірвання Основної угоди сторона, яка ініціювала це питання сплачує штраф у розмірі еквівалентному

80 000 доларів США. Відповідно до статті 524 ЦК України штраф сплачується у грошовій одиниці України - гривні, еквівалентній зазначеній сумі». Станом на

09 грудня 2017 року 80 000 доларів еквівалентно 2 169 549,04 грн. Зазначена сума є штрафною санкцією, передбаченою умовами договору.

В силу умов Договору він є припиненим 15 квітня 2014 року за відсутності сплати Орендарем коштів понад 15 днів. Посилання позивачів на фактичне перебування предмету договору Оренди у Орендаря не відповідають дійсності, оскільки має бути доведене фактичне користування нежилими приміщеннями. В порушення правил бухгалтерського обліку рахунки Орендодавці Орендареві не виставляли, а обов'язок сплати за Договором процедурно пов'язаний з виставленням рахунків за таким договором.

Крім того, поставлено під сумнів: повноваження представників Орендодавців під час укладення Договору; повноваження Гусарова О. Л. щодо підписання позовних заяв від імені ОСОБА_1., ОСОБА_2., з посиланням на правову позицію у справі № 810/739/15; підстави права вимоги ОСОБА_2. через відсутність домовленостей між дарувальником та обдарованим щодо передачі права кредиторської вимоги стосовно об'єкта дарування. При цьому подружжя (дружина) відповідача не надавала згоди на укладення чоловіком Договору, і можливе рішення суду про задоволення первісного позову призведе до надмірного тягаря для неї.

Просив суд стягнути з відповідачів солідарно 2 169 549,04 грн та судовий збір - 8 678,20 грн.

Короткий зміст позовної заяви ОСОБА_2.

У квітні 2018 року адвокат Гусаров О. Л. в інтересах ОСОБА_2. подав позовну заяву до ОСОБА_3. про стягнення заборгованості за Договором.

Зазначив, що 17 грудня 2015 року за договором дарування ОСОБА_2. передано у власність Ѕ частку нежилих приміщень загальною площею 457,1 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. Згідно п. 4.5. і п. 11.5 Договору у разі зміни власника речі, переданої у оренду, до нового власника переходять права та обов'язки орендодавця. Термін дії договору встановлений до 01 березня 2016 року включно. Достроково дію договору сторони не припиняли, а відповідач до вказаної у договорі кінцевої дати орендоване нерухоме майно не повертав.

За два місяці 2016 року заборгованість відповідача становить 6 666,67 доларів США, а за період з 17 грудня 2015 року по 31 грудня 2015 року становить еквівалент 1 534,24 доларів США, загальна сума становить 8 200,91 долар США.

Просив суд стягнути з відповідача заборгованість з орендної плати в розмірі 214 687,15 грн., що складає еквівалент 8 200,91 доларів США.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Комінтернівського районного суду Одеської області від 15 червня 2020 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від

05 травня 2022 року, позов ОСОБА_1. задоволено частково. Стягнено з ОСОБА_3. на користь ОСОБА_1. заборгованість за договором оренди нежилих приміщень від 01 квітня 2013 року у сумі 47 456 доларів 76 центів США. Стягнено з ОСОБА_3. на користь ОСОБА_1. 3 % річних в сумі 4540 доларів 51 цент США. В задоволенні іншої частини позову (в частині визначення гривневого еквіваленту) відмовлено. Стягнено з ОСОБА_3. на користь

ОСОБА_1. витрати на сплату судового збору в сумі 8 810,00 грн.

Позов ОСОБА_2. задоволено частково. Стягнено з ОСОБА_3. на користь ОСОБА_2. заборгованість за договором оренди нежилих приміщень від 01 квітня 2013 року у сумі 8 200 доларів 91 цент США. В задоволенні іншої частини позову (в частині визначення гривневого еквіваленту) відмовлено.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3. до

ОСОБА_1., ОСОБА_4., ОСОБА_2. відмовлено повністю.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що на час укладання договору жодних застережень сторонами не було висловлено. 01 квітня 2013 року складено передбачений матеріальним законом акт прийому-передачі нежилих приміщень, який підписаний всіма сторонами вільно, і який містить застереження про належний стан об'єкта оренди. Отже у суду не має сумніву в справжньому волевиявленні сторін на укладення цього Договору. Форма договору дотримана сторонами, оскільки договір укладений на термін менш ніж три роки. Відповідно всі додаткові угоди, акти, які є частинами цього Договору, відповідають матеріальному закону, підстав для визнання договору неукладеним у суду не має.

Доводи ОСОБА_3. про невідповідність об'єкта оренди належному стану, який визначався на моменту укладення договору, є голослівними та безпідставними, і повністю не відповідають змісту як договору так і акту прийому-передачі до нього. Матеріали фото фіксації, надані ОСОБА_3., не мають правового значення в контексті мети тверджень ОСОБА_3., оскільки акт прийому-передачі містить застереження про належність стану об'єкта оренди. Більш того питання поліпшення об'єкту оренди чітко врегульоване сторонами Договору.

Доводи адвоката Ростомова Г. А. на відсутність повноважень представників Орендодавців під час укладення Договору не входять до предмету доказування, і не приймаються судом. Твердження адвоката Ростомова Г. А. щодо сумнів повноважень адвоката Гусарова О. Л. на підписання позовних заяв від імені ОСОБА_1., ОСОБА_2., з посиланням на правову позицію Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 810/739/15, зокрема, що право на подання позову не є тотожним праву представника на підписання від імені позивача позовної заяви, суд вважає безпідставними, оскільки Верховний Суд у цій справі досліджував інші документи, які передбачали певні повноваження адвоката (представника). Вивчення змісту довіреностей від 01 жовтня 2015 року від імені ОСОБА_1. та від 16 січня 2017 року від імені ОСОБА_2. на ім'я адвоката Гусарова О. Л. дозволяє суду дійти до висновку, що повноваження надані довірителями адвокатові повністю відповідають правам сторони у цивільній справі, тобто адвокат не тільки має право на подання та підписання позовної заяви.

Доводи адвоката Ростомова Г. А. про можливі порушення правил бухгалтерського обліку, тому що рахунки Орендодавці Орендареві не виставляли, з посиланням на правову позицію Верховного Суду від 05 березня 2019 року у справі № 910/1389/18, суд вважає безпідставними, оскільки у цій справі досліджували відносини між суб'єктами господарювання і дотримання ними правил бухгалтерського обліку та фінансової звітності в Україні. Договір, який є предметом дослідження у справі, що розглядається, укладений між фізичними особами.

Сумніви в правових підставах права вимоги ОСОБА_2. через відсутність домовленостей між дарувальником та обдарованим щодо передачі права кредиторської вимоги стосовно об'єкта дарування, не заслуговують на увагу. Так, відповідно до умов Договору, зокрема, п. 11.5 передбачено, що у разі зміни власника речі, переданої в оренду, до нового власника переходять права та обов'язки Орендодавців. Предметом позову ОСОБА_2. до ОСОБА_3. є період заборгованості з моменту набуття ним права власності на предмет оренди.

Адвокат Ростомов Г. А. посилався на те, що в силу умов Договору він є припиненим 15 квітня 2014 року за відсутності сплати Орендарем коштів понад 15 днів, послався на покази свідків, які пояснили в судовому засіданні про чинення перешкод з боку Орендодавців Орендареві у користуванні нежилими приміщеннями. В судовому засіданні судом допитані свідки ОСОБА_6.,

ОСОБА_7., ОСОБА_8., ОСОБА_9., які пояснили, що ресторан фактично працював з 2013 року по 2015 рік.

Суд нагадує, що підстави для припинення договору найму визначені статтею 781 ЦК України. В силу положень Договору (перехід права Орендодавця у випадку зміни власника) договір не припинився через смерть ОСОБА_5. Положення Договору про його припинення за відсутності сплати Орендарем коштів понад 15 днів, суперечить як вимогам матеріального закону, так і цілям, змісту та меті цього самого Договору. У п. 11.4 цього Договору сторони зазначили, що Договір припиняє свою дію по закінченню терміну дії, зазначеного у п. 4.1 даного Договору. Використання зазначеного у п. 1.1 та п. 1.2. цього Договору приміщення після закінчення терміну дії договору допускається лише при укладенні нового договору. Відповідно до частини першої статті 785 ЦК України у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі. Будь-які дії з боку Орендодавців направлених на розірвання договору оренди нежилих приміщень судом не встановлені. Доводи ОСОБА_3. про те, що Орендодавці чинили йому перешкоди з 2015 року у користуванні нежилими приміщеннями перебувають за межами предмету спору за позовами. Суд вважає, що визначальним є не вжиття того чи іншого із зазначених термінів «припинення договору», «розірвання договору», а реальний зміст волевиявлення орендодавців, яке явно і однозначно не було спрямоване на припинення договірних відносин між сторонами. До того ж розірвання договору є лише одним із способів (форм) його припинення, тобто ці поняття співвідносяться як загальне (припинення) і часткове (розірвання), інакше кажучи, будь-яке розірвання договору означає і його припинення. Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові по справі № 916/251/18 від 23 квітня 2019 року. Крім того, ОСОБА_3. у судовому засіданні сам пояснив, що не мав жодного бажання припиняти дію договору, оскільки вклав у цей заклад харчування величезні кошти. В силу статті 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу. Таким правом ОСОБА_3. не скористався. Отже Договір у період його дії не є ані припиненим, ані розірваним.

Доводи заперечень щодо первісного позову, що подружжя (дружина) відповідача не надавала згоди на укладення чоловіком даного договору оренди, і можливе рішення суду про задоволення первісного позову призведе до надмірного тягаря для неї, суд не прийняв з наступних підстав. Так, дружина відповідача не є учасником (третьою особою) даного судового процесу. В підготовчому засіданні сторони були зобов'язані повідомити про всіх заінтересованих осіб суду. Про заінтересованість дружини в розгляді даних правовідносин ОСОБА_3. до завершення підготовчого засідання суд не повідомляв. Крім того, для укладення договору оренди, де орендарем виступає один з подружжя, згоди іншого подружжя не вимагається законом. Даний договір не стосується спільного майна подружжя. Той з подружжя, який укладає договір, не розпоряджається спільним майном подружжя, а стає учасником зобов'язальних правовідносин.

Правовою підставою зустрічного позову ОСОБА_3. є те, що за умовами договору в результаті дострокового розірвання Основної угоди сторона, яка ініціювала це питання, сплачує штраф у розмірі еквівалентному 80 000 доларів США. Інші правові підстави зустрічного позову не заявлялись. З урахуванням наведених висновків суду, які засновані на фактичних обставинах справи, дійсних правовідносинах між сторонами, висновках Верховного Суду, нормах матеріального права, вимоги зустрічного позову ОСОБА_3. до

ОСОБА_4., ОСОБА_1., ОСОБА_2. не підлягають задоволенню в повному обсязі.

Вирішуючи питання позовних вимог первісного позову адвоката Гусарова О. Л. в інтересах ОСОБА_1. та позову ОСОБА_2. до ОСОБА_3. суд виходив з наступного.

Відповідно до п. 5.2 Договору (в редакції Додаткової угоди від 02 квітня

2013 року) орендна плата за рік користування приміщенням, становить суму еквівалентну 80 000 доларів США.

Договором від 12 травня 2014 року сторони встановили, що розмір орендної плати у 2014 році становить 65 000 доларів США.

Термін дії Договору становить від 01 квітня 2013 року по 01 березня 2016 року.

Зобов'язання за 2014 рік відповідач виконав частково, що підтверджено актом звірки від 21 жовтня 2014 року. Залишок орендної плати за 2014 рік становить 18 000 доларів США. Перед ОСОБА_1. борг становить 50 % від цієї суми, тобто 9 000 доларів США.

Орендна плата за 2015 рік не сплачена. Тобто загальна сума заборгованості перед ОСОБА_1. складає:

за 2014 рік - 9 000 доларів США, що становить 243 720 грн за курсом НБУ 27,08 грн за один долар США;

заборгованість з 01 січня 2015 року по 17 грудня 2015 року становить еквівалент 38 456,76 доларів США, що становить 1 041 409,06 грн за курсом НБУ 27,08 грн за один долар США.

Всього сума заборгованості складає 47 456,76 доларів США що станом на

04 квітня 2019 року (дату уточнення позовних вимог) складає 1 285 129,06 грн за курсом НБУ 27,08 грн за один долар США.

Відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України. У постанові від 04 липня 2018 року у справі

№ 14-134цс18 Велика Палата Верховного Суду вказала, що зазначення судом у своєму рішенні двох грошових сум, які необхідно стягнути з боржника, внесло двозначність до розуміння суті обов'язку боржника, який має бути виконаний примусово за участю державного виконавця. У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні.

Таким чином позовні вимоги ОСОБА_1. в частині стягнення основного боргу підлягають задоволенню частково, зі стягненням з відповідача суми заборгованості в доларах США, а саме 47 456,76 доларів США.

На вказану суму позивачем нараховані 3 % річних. Зокрема за 2014 рік на суму заборгованості 243 720 грн. нараховано 28 104,59 грн (1403 дні прострочення з 01.06.2015 року по 04.04.2019 року). За 2015 рік нараховано 122 957,59 грн.

Позивач за первісним позовом просить стягнути 3 % річних 122 957,59 грн. У частині другій статті 625 ЦК України прямо зазначено, що 3 % річних визначаються від простроченої суми за весь час прострочення. Тому при обрахунку 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України. Таким чином з відповідача слід стягнути суму 3 % річних саме в іноземній валюті, а не еквівалент у гривнях. До стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1. належить сума 4 540,51 долар США.

Що стосується позову ОСОБА_2. до ОСОБА_3., то заборгованість за договором визначена за період з 17 грудня 2015 року по 31 грудня 2015 року і становить 1 534,24 долара США. Заборгованість за 2016 рік два місяці по

01 березня 2016 року становить 6 666,67 доларів США. Таким чином загальна сума заборгованості становить 8 200,91 долар США, що за курсом НБУ станом на 23 квітня 2018 року (день подання позову) 26,178455 грн за один долар США, становить 214 687,15 грн.

Тому суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_2. також підлягають задоволенню частково, зі стягненням з відповідача суми боргу в розмірі

8 200,91 долар США.

Суд апеляційної інстанції погодився з усіма висновками суду першої інстанції та зазначив, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Скаржник не довів обставини, на які посилався як на підставу своєї апеляційної скарги, жодного належного та допустимого доказу на спростування висновків суду першої інстанції не надав.

Аргументи учасників справи

У червні 2022 року ОСОБА_3. звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просив рішення судів скасувати і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні первісної позовної заяви ОСОБА_1. і позову ОСОБА_2. відмовити, зустрічну позовну заяву ОСОБА_3. задовольнити, скасувати заходи забезпечення позову, судові витрати на сплату судового збору та правову допомогу покласти на ОСОБА_1., ОСОБА_2., ОСОБА_4.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції порушив таємницю нарадчої кімнати. Як вбачається зі змісту оскаржуваної постанови у судове засідання, призначене на 20 квітня 2022 року, сторони не з'явились, представник відповідача адвокат Шерстюк П. П. та адвокат Ростомов Г. А. подали відповідні клопотання про відкладення розгляду справи, у задоволені, яких суд апеляційної інстанції відмовив з посиланням, що поважність причин відкладення судом апеляційної інстанції не встановлена, а заявники реалізували своє право на викладення відповідних аргументів та, зважаючи на межі розгляду справи в суді апеляційної інстанції (стаття 367 ЦПК України), судова колегія дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутністю сторін у справі. Отже суд апеляційної інстанції у судовому засіданні 20 квітня 2022 року дійшов до висновку, що не відкладаючи розгляду справи може вирішити спір по суті. Таким чином, суд апеляційної інстанції зобов'язаний був у нарадчій кімнаті ухвалити, скласти та підписати постанову, у винятковому випадку залежно від складності справи складання повного тексту постанови, у разі, якщо було вирішено відкласти складення повного тексту постанови, зобов'язаний був скласти та підписати вступну та резолютивну частину постанови (скорочену постанову). Однак, як вбачається з матеріалів справи, у тому числі зі змісту оскаржуваної постанови, з посиланням не те, що учасник колегії Драгомерецький М. М. перебував у відпустці з 25 квітня 2022 року по 04 травня 2022 року включно, у судовому засіданні 20 квітня 2020 року суд апеляційної інстанції справу по суті не розглянув, ані повний текст, ані скорочений текст постанови не склав та не підписав. Оскаржувана постанова складена та підписана 05 травня 2022 року, тобто через 15 днів після судового засідання, у якому колегія судів мала вирішити спір по суті. Посилання суду апеляційної інстанції на частину п'яту статті 268 ЦПК України не заслуговує на увагу, оскільки відкладення складання повного тексту постанови не складає з суду апеляційної інстанції обов'язку ухвалення, складання та підписання вступної та резолютивної частини постанови (скороченої постанови). В матеріалах справи та в Єдиному державному реєстрі судових рішень відсутня скорочена постанова. На підставі викладеного вбачається, що суд апеляційної інстанції у повному складі колегії суддів 15 днів перебував поза межами нарадчої кімнати та здійснювали розгляд інших справ.

Суд апеляційної інстанції всупереч своїм же процесуальним рішенням, безпідставно відмовив представникам відповідача у задоволені клопотання про відкладення розгляду справи, чим позбавив відповідача права бути почутим та незаконно провів судовий розгляд справи за відсутністю сторони відповідача. Суд апеляційної інстанції після відкриття апеляційного провадження викликав відповідача та інші сторони. Таким чином, суд апеляційної інстанції визнав участь відповідача та інших сторін у судових засіданнях обов'язковою. На офіційному сайті суду апеляційної інстанції публічно доступне оголошення, а саме у виконання рішень зборів суддів Одеського апеляційного суду від

02 березня 2022 року та 16 березня 2022 року розпорядження голови Одеського апеляційного суду № 1 від 02 березня 2022 року «Про режим роботи суду в умовах воєнного стану», в якому зокрема зазначено, що зважаючи на те, що велика кількість учасників судових процесів не можуть прибути в суд у зв'язку з небезпекою для життя, розгляд цивільних справ, цивільні справи розглядаються без участі учасників провадження за наявності повідомлення про дату, час та місце розгляду справи та за відсутності заяви (заяв) про відкладення розгляду справи, рекомендовано громадянам та учасникам судових процесів утриматися від відвідування приміщення суду. З огляду, на те, що Конституцією України визнається життя та здоров'я людини найвищою соціальною цінністю, обов'язком держави є захищати життя та здоров'я людини, наявності реального ризику для життя та здоров'я при відвідування приміщення суду апеляційної інстанції під час воєнного стану, з посиланням на введення в Україні воєнного стану, з урахуванням розпорядження голови суду апеляційної інстанції, та відсутності технічної можливості прийняти участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду із застосуванням власних технічних засобів, 20 квітня 2022 року до суду апеляційної інстанції представниками ОСОБА_3. адвокатом Шерстюком П. П. та адвокатом Ростомовим Г. А. подані клопотання про відкладення розгляду справи, в свою чергу суд апеляційної інстанції з врахуванням наведених виключних обставин, з метою забезпечення права відповідача прийняти участь у судовому засіданні, зобов'язаний був задовольнити зазначені клопотання.

Однак у задоволені зазначених клопотань судом апеляційної інстанції відмовлено, з наступним обґрунтуванням: 1) судом поважність причин відкладення не встановлена; 2) судом у межах апеляційного провадження не приймалось рішення про виклик осіб; 3) представники скаржника не були позбавлені прийняти участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду із застосуванням власних технічних засобів; 4) заявники реалізували своє право на викладення відповідних аргументів. З наведеного вбачається, що судом апеляційної інстанції: 1) всупереч ухвалі від

28 грудня 2020 року, якою визнав участь відповідача у судових засіданнях обов'язковим; 2) всупереч обов'язку суду захищати найвищу соціальну цінності життя та здоров'я людини, та наявність реального ризику для життя та здоров'я відповідача (представників) при відвідування приміщення суду під час воєнного стану; 3) всупереч рішення зборів суддів Одеського апеляційного суду від

02 березня 2022 року та 16 березня 2022 року, яке у тому числі приймали судді (Громік Р. Д., Драгомерецький М. М., Дришлюк А. І.), які входять до складу колегії суду апеляційної інстанції; 4) всупереч розпорядження голови суду апеляційної інстанції; 5) всупереч відсутності технічної можливості у сторони ОСОБА_3. прийняти участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції; 6) всупереч наявності клопотань представника відповідача адвоката Шерстюка П.П. та адвоката Ростомовим Г.А. про відкладення розгляду справи, відмовлено у задоволені клопотань про відкладення розгляду справи, з обґрунтуванням, що прямо суперечить його попереднім процесуальним рішенням.

Судом апеляційної інстанції проігноровані низка аргументів апеляційної скарги. При цьому суд апеляційної інстанції безпідставно розглянув апеляційну скаргу лише в частині, зазначивши про це у змісті оскаржуваної постанови.

Суд першої інстанції безпідставно прийняв другий позов у межах однієї справи та безпідставно залучив ОСОБА_2. до участі у справі в якості співпозивача за первісним позовом, в свою чергу суд апеляційної інстанції ці доводи скарги проігнорував. В рамках цієї справи, провадження в якій було відкрито 08 жовтня 2015 року за позовом ОСОБА_1., Гусаров О. Л. у квітні 2018 року, тобто через 30 місяців після відкриття провадження у справі, від сторонньої особи

(ОСОБА_2.), яка не була учасником справи, у цій же справі подав позовну заяву до ОСОБА_3., а суд першої інстанції ухвалою від 12 червня

2018 року прийняв позовну заяву ОСОБА_2. до спільного розгляду із первісним позовом, залучив ОСОБА_2. до участі у справі в якості співпозивача, при цьому не надавши можливості ОСОБА_3. надати відзив на позовну заяву ОСОБА_2., закрив підготовче провадження, призначивши справу до судового розгляду.

Системний аналіз статей 4 13 50 ЦПК України дає обґрунтовані підстави стверджувати, що в рамках відкритого провадження суд до участі у справі може залучити виключно співвідповідача та/або третю особу, для будь-яких осіб диспозитивного права подання позовної заяви та подання заяви про вступ до справи в якості співпозивача ЦПК України не передбачено, так само як і не передбачено повноваження суду залучити особу до участі у справі в якості співпозивача та від залученої особи в якості співпозивача прийняти позовну заяву до спільного розгляду.

Суд першої інстанції не повно встановив обставини, які мають істотне значення для справи, щодо юрисдикції спору, в свою чергу суд апеляційної інстанції проігнорував відповідні доводи апеляційної скарги, внаслідок чого справа розглянута із порушенням правила юрисдикції загальних судів. Відповідно до п.п. 1.1, 2.1, договору оренди нежитлових приміщень від 01 квітня 2013 року позивачі за первісним позовом передали, а відповідач за первісним позовом прийняв у платне тимчасове володіння та користування нежитлове приміщення, загальною площею 457,1 кв. м, розташовані за адресою АДРЕСА_1, для здійснення комерційної діяльності, яка передбачена його видами діяльності згідно КВЕД. Як вбачається з показів свідків ОСОБА_10.,

ОСОБА_11. та ОСОБА_7. ОСОБА_3. спільно з ОСОБА_10. здійснював господарську діяльність ресторану та надання послуг мобільного харчування у приміщенні. При цьому власник майна ОСОБА_4. з 13 травня

2008 року зареєстрована як фізична-особа підприємець з видом діяльності КВЕД 68.20 Надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна, ОСОБА_1 з 16 квітня 2014 року зареєстрована як фізична-особа підприємець з видом діяльності КВЕД 68.20 Надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна. ОСОБА_5. мала у власності декілька нежитлових приміщень, які також здавала в оренду, тобто орендодавці здійснювали підприємницьку діяльність. В суді першої інстанції представник ОСОБА_3. звертав увагу, що фактично мають місце господарські відносини, та що справа підлягає розгляду господарським судом Одеської області, але суд першої інстанції не звернув увагу на обставину, що передане в оренду приміщення є нежитловим та використовувалось ОСОБА_3. не у побутових цілях, а для здійснення господарської діяльності ресторану «Гранат», та всі сторони договору фактично здійснюють господарську діяльність. З аналізу зазначених норм та обставин справи вбачається, що сторони на момент спірних правовідносин здійснювали господарську діяльність, що суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин є господарським, у зв'язку з чим, справа підлягала розгляду в порядку господарського судочинства.

Суд першої та апеляційної інстанції вирішив питання про права, свободи, інтереси та обов'язки особи, яка не була залучена до справи як третя особа, хоча наявність її інтересу була встановлена постановою суду апеляційної інстанції у цій справі від 07 листопада 2019 року. З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3., перебуваючи у шлюбі з Зарічанською І., розпорядився спільним сумісним майном, а саме значними грошовими коштами (станом на

21 жовтня 2014 року відповідач сплатив за договором орендодавцям 127 000,00 доларів США), що є цінним майном, та без згоди дружини уклав правочини, які виходять за межі дрібних побутових. Постановою Одеського апеляційного суду від 07 листопада 2019 року у справі № 504/3770/15-ц апеляційна скарга ОСОБА_12 (особи, яка не була залучена до участі у справі) задоволена, ухвала Комінтернівського районного суду Одеської області від 29 листопада 2018 року про передачу справи на розгляд іншого суду скасована, справа повернута до Комінтернівського районного суду Одеської області для продовження розгляду. Суд першої інстанції ухвалою від 17 січня 2020 року прийняв до свого провадження справу № 504/3770/15-ц. Таким чином станом на дату (17 січня 2020 року) прийняття до свого провадження справи

№ 504/3770/15-ц суду першої інстанції було відомо про існування третьої особи - ОСОБА_12, яка не була залучена до участі у справі, чиї права та інтереси можуть бути порушені, та що Одеським апеляційним судом визнано можливість впливу рішенням суду у справі на права та обов'язки ОСОБА_12 Представник ОСОБА_3. у засіданні 11 березня 2020 року подавав до суду першої інстанції клопотання про залучення ОСОБА_12 до участі у справі в якості третьої особи, також з посиланням на завдання цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі, подавав клопотання про повернення до стадії підготовчого засідання, зокрема з метою залучення ОСОБА_12 до участі у справі в якості третьої особи. Але судом першої інстанції у задоволенні зазначеного клопотання відмовлено, що істотно вплинуло на повноту та об'єктивність судового розгляду, зокрема ОСОБА_12 була позбавлена права реалізувати свої процесуальні права та позбавлена можливості захистити свої права та інтереси.

Суд першої інстанції порушив принцип диспозитивності цивільного судочинства, вийшов за межі позовних вимог, з власної ініціативи змінив позовні вимоги та стягнув з ОСОБА_3. суму у доларах США, в свою чергу суд апеляційної інстанції проігнорував доводи апеляційної скарги, що призвело до ухвалення незаконної постанови. Судом першої інстанції повністю проігноровані умови п. 5.3. Договору, Додаткової угоди від 02 квітня 2013 року до Договору оренди нежилих приміщень від 01 квітня 2013 року щодо зміни п. 5.2. Договору оренди, Договору від 12 квітня 2014 року про зміну Договору щодо зміни п. 5.2.1. Договору оренди, якими однозначно визначена сума орендної плати не в доларах США, а в грошовій одиниці України - гривні в еквіваленті доларів США. Позивач за первісним позовом у позовній заяві, у заяві про збільшення позовних вимог, виклав зміст позовних вимог та просив суд стягнути з відповідача за первісним позовом відповідну суму в гривні, а суд першої інстанції з власної ініціативи стягнув з відповідача за первісним позовом (ОСОБА_3.) суму у доларах США.

Суд першої інстанції не надав оцінки показам свідків, а саме наявності перешкод з боку Орендодавців щодо користування Орендарем об'єкту оренди, та проігнорував обставину, яка доводить дії Орендодавців спрямовані на припинення дії Договору оренди. Сторона ОСОБА_3. наполягала, що доступ до приміщення було обмежено за ініціативою Орендодавця. З показів свідків та ОСОБА_3. вбачається, що особами, які діяли від імені орендодавців, були змінили замки до приміщення, що унеможливило доступ до приміщення, унеможливило використання приміщення, унеможливило укладання експлуатаційних договорів з енергопостачальником. Згідно частини шостої статті 762 ЦК України наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає. Судом першої інстанції не враховано, що приводом для стягнення плати за користування приміщенням є не формальна наявність Договору оренди, а фактичне перебування приміщення у відповідача за первісним позовом та можливість використовувати приміщення за призначенням. Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_3. не мав можливості використовувати приміщення з 01 березня 2015 року по 01 березня 2016 року з обставин, що не залежали від нього, та відповідно мав бути звільнений від сплати орендної плати за відповідний період часу. Окрім того, за твердженням самого позивача за первісним позовом мало місце юридично значуща обставина, а саме порушення сплати ОСОБА_3. орендної плати понад 15 днів. Тому показання свідків узгоджуються і з обставинам справи та доводять реальний зміст волевиявлення орендодавців спрямований на припинення дії Договору оренди.

В будь-якому разі, навіть якщо справа підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, судом першої інстанції справа розглянута з порушенням територіальної юрисдикції, а судом апеляційної інстанції не врахована виключна підсудність справи. У постанові від 16 лютого 2021 року у справі № 911/2390/18 Велика Палата Верховного Суду визначила, що словосполучення «з приводу нерухомого майна» у частині третій 30 ГПК України необхідно розуміти таким чином, що правила виключної підсудності поширюються на будь-які спори, які стосуються прав та обов'язків, що пов'язані з нерухомим майном. У таких спорах нерухоме майно не обов'язково виступає як безпосередній об'єкт спірних правовідносин. Позиція Великої Палати Верховного Суду ґрунтується, зокрема, на висновку про те, що, враховуючи аналіз змін у законодавчому регулюванні та лексичне тлумачення поняття, виключна підсудність справ застосовується до відповідних правовідносин загалом, а не щодо їх окремих складових. Тому на спори, предметом яких є стягнення заборгованості, що виникла внаслідок невиконання зобов'язань за договором, який укладений щодо користування нерухомим майном, поширюються норми частини третьої статті 30 ГПК України.

На момент подачі апеляційної скарги постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 911/2390/18 ще не існувало. Отже сторона ОСОБА_3. з об'єктивних обставин не могла обґрунтувати апеляційну скаргу зазначеною позицію Верховного Суду, при цьому суд апеляційної інстанції фактично позбавив сторону ОСОБА_3. можливості прийняти участь у справі та відповідно звернути увагу суду апеляційної інстанції на зазначену постанову Верховного Суду.

Таким чином справа мала виключну підсудність та мала розглядається судом першої інстанції у відповідності до частини першої статті 30 ЦПК України, за містом знаходженням нерухомого майна, а саме - Приморським районним судом м. Одеси. Але суд апеляційної інстанції при ухвалені оскаржуваної постанови не врахував висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постанові від 16 лютого 2021 по справі №911/2390/18, що призвело до розгляду справи неповноважним судом.

Суд першої та апеляційної інстанції не врахували вину Орендодавців, через яку Орендарю не були надані рахунки на сплату орендної плати, не врахували, що у Орендаря зобов'язання по сплаті орендної плати не виникли. Матеріали справи не містять жодного доказу виставленого Орендодавцями рахунку за спірний період. Орендодавці (позивач за первісним позовом) навіть не намагались довести перед судом відсутність своєї вини і що вони вжили всіх залежних від них заходів щодо виставлення та надання Орендарю рахунків на сплату орендної плати. Позивач за первісним позовом, в розумінні пункту 6 частини першої статті 3, пункту 1 частини другої статті 11, частини першої статті 14, частини третьої статті 509, частини першої статті 629 ЦК України, п. 5.4. Договору діяв недобросовісно, нерозумно та не виконав обов'язкове для виконання зобов'язання, тому в розумінні статті 614 ЦК України не довів відсутність своєї вини щодо порушення зобов'язання виставлення та надання рахунку відповідачу за первісним позовом.

Цим позивач також здійснив свідомі дії, які спрямовані на припинення договору оренди, а у відповідача за первісним позовом зобов'язання перед позивачем за первісним позовом по сплаті орендної плати не виникло. Але судом першої та апеляційної інстанції зазначена позиція сторони ОСОБА_3. повністю проігнорована. Оскільки неможливість користування предметом оренди через обставини, за які ОСОБА_3. не відповідає, доведено показами свідків, що також узгоджується з іншими обставинами справи, суд першої та апеляційної інстанції, з врахування висновків Великої Палати Верховного Суду викладених у постанові від 08 травня 2018 року у справі № 910/7495/16, постанови Верховного Суду від 28 березня 2019 року у справі № 469/912/15, від 08 грудня 2021 року у справі № 357/452/21, зобов'язаний був застосувати частину шосту статті 762 ЦК України та відмовити у задоволені первісного позову з підстав, що орендар звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає.

Представник ОСОБА_3., з урахуванням позиції Верховного Суду викладеної у постанові від 05 березня 2019 року у справі № 910/1389/18, обґрунтовував своє заперечення щодо неналежності, недопустимості, недостовірності та недостатності Акту звірки виконання зобов'язань за договором від 21 жовтня 2014 року, як доказу заборгованості

ОСОБА_3. по сплаті орендної плати за Договором. Сам по собі Акт звірки виконання зобов'язань, який непередбачений ані договором оренди ані чинним цивільним законодавством, у разі відсутності первинних документів, а саме передбачених обов'язковими умовами п. 5.4. Договору виставлених та наданих Орендарю від Орендодавців рахунків, не може бути підставою для стягнення заборгованості, адже заборгованість має підтверджуватися первинною документацією. Акт від 21 жовтня 2014 року звірки виконання зобов'язань за договором не є договором чи іншим правочином, чинним цивільним законодавством будь-який акт звірки виконання зобов'язань за договором не передбачений, відповідно, не є підставою виникнення цивільних зобов'язань.

Сторона ОСОБА_3. у судових засіданнях звертала увагу суду першої інстанції, що ОСОБА_2. отримуючи від ОСОБА_1. 1/2 частини об'єкту оренди не отримав право кредиторської вимоги за можливим зобов'язаннями ОСОБА_3., яке могло належати попередньому власнику. Станом на дату складання договору дарування (17 грудня 2017 року) на користь

ОСОБА_2. вже тривав судовий процес, провадження по якому було відкрите ухвалою від 08 жовтня 2015 року. Текст договору дарування на користь

ОСОБА_2. у пункті 4 містить умову, згідно якої судових процесів щодо об'єкту оренди немає. В матеріалах справи відсутні докази надання ОСОБА_3. доказів зміни власника об'єкта оренди з ОСОБА_5. на ОСОБА_1. та від ОСОБА_1. до ОСОБА_2. переходу прав кредитора у зобов'язанні за договором оренди.

Чинне законодавство дозволяє обіг іноземної валюти між особами лише у випадку позики, але ніяк не оплати за товари, послуги тощо. За таких обставин суд протиправно, в порушення порядку обігу іноземної валюти на території України застосував до орендних відносин правові наслідки невиконання договору позики, що є порушенням чинного законодавства та легалізував заборонене законом надання послуг за іноземну валюту.

Суд першої інстанції безпідставно збільшив розмір можливої заборгованості ОСОБА_3., а суд апеляційної інстанції ці доводи апеляційної скарги проігнорував. 01 квітня 2013 року ОСОБА_3. сплатив суму у розмірі

40 000,00 доларів США та 26 травня 2013 року ОСОБА_3. додатково сплатив суму у розмірі 40 000,00 доларів США, тобто ним була сплачена вся орендна плата за рік (12 місяців). Однак суд помилково не взяв до уваги, що ОСОБА_3. три місяці 2013 року не користувався приміщенням, відповідний договір був укладений лише 02 квітня 2013 року. Таким чином має місце переплата за 2013 рік у розмірі 20 000,00 доларів США. Не зрозуміло яким саме чином суд визначивши заборгованість відповідача за два місяці 2016 року у розмірі 6 666,67 доларів США.

У вересні 2022 року ОСОБА_3. через представника Невмержицького С. І. подав письмові пояснення, в яких зазначає про підтримку доводів касаційної скарги в повному обсязі.

У липні 2022 року ОСОБА_2. через представника Гусарова О. Л. подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить оскаржені судові рішення залишити без змін, касаційну скаргу - без задоволення.

Зазначає, що посилання скаржника на порушення судом першої інстанції правил територіальної юрисдикції (підсудності) як на підставу для скасування судового рішення суперечить положенням частини другої статті 411 ЦПК України, оскільки при розгляді справи судом першої інстанції ні ОСОБА_3., ні його численними представниками не заявлялось про непідсудність цієї справи Комінтернівському районному суду Одеської області.

Судами встановлено, що предметом розгляду у вказаній цивільній справі є стягнення заборгованості за договором оренди, який було укладено 01 квітня 2013 року між ОСОБА_5., ОСОБА_4. з однієї сторони, та ОСОБА_3. з другої сторони. Розглянувши справу в порядку цивільного судочинства, суди попередніх інстанцій не порушили правила предметної чи суб'єктної юрисдикції.

ОСОБА_3. стверджує, що суд неправильно вирішив питання щодо прийняття до сумісного розгляду позовних вимог ОСОБА_2., проте заперечень на відповідну ухвалу суду від 12 червня 2018 року з цього приводу в скарзі не міститься, як і не міститься пояснень щодо впливу вказаних обставин на правильність вирішення позовних вимог ОСОБА_2.

ОСОБА_2. 17 грудня 2015 року за договором дарування було передано у власність 1/2 частину нежитлових приміщень. Згідно п. 4.5 і п. 11.5 Договору, у разі зміни власника речі, переданої у оренду, до нового власника переходять права та обов'язки орендодавця. На момент набуття ОСОБА_2. права власності на вказану частину нерухомого майна цей договір не був ані припинений, ані розірваний і орендоване майно ОСОБА_3. не було повернуто за відповідним актом його власникам. Предметом позову

ОСОБА_2. до ОСОБА_3. є період заборгованості з моменту набуття ним права власності на предмет оренди 17 грудня 2015 року по 31 грудня 2015 року і становить 1 534,24 долара США. Заборгованість за два місяці 2016 року по

01 березня 2016 року становить 6 666, 67 доларів США. Таким чином, загальна сума заборгованості становить 8 200,91 доларів США. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті. Водночас у разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривні, стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні. Такі висновки зробив Верховний Суд у постанові від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16-ц. Заперечення відповідача щодо стягнення з нього заборгованості в іноземній валюті суперечить відповідним положенням Договору, а заява позивача містить розрахунок, з яким погодився суд при ухваленні рішення.

Припущення касатора про припинення Договору за відсутності сплати орендарем коштів суперечить як вимогам матеріального закону, так і цілям, змісту та меті цього самого Договору. І, відповідно, твердження

ОСОБА_3. щодо припинення договору через несплату ним орендної плати не заслуговують на увагу.

Питання відсутності у відповідача рахунків на сплату орендної плати об'єктивно не впливає на обсяг заборгованості відповідача за користування майном і не звільняє його від обов'язку щодо її сплати.

У поданій касаційній скарзі заявник, зазначаючи значний перелік норм права, щодо яких відсутній висновок Верховного Суду про їх застосування, не конкретизує правовідносини, в яких цей висновок відсутній, та не обґрунтовує необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо цих норм для правильного вирішення справи, тобто належно не обґрунтовує наявність випадку, передбаченого пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України. Формальне посилання у касаційній скарзі на відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах не є дотриманням вимог процесуального закону щодо обов'язкового зазначення у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження. Таку позицію із описаних питань висловив Верховний Суд в постанові від 21 липня 22 року у справі

№ 495/2794/19.

Решта доводів касаційної скарги зводяться до незгоди з рішенням апеляційного суду та переоцінки доказів у справі, проте встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до компетенції суду касаційної інстанції.

Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду

Ухвалою Верховного Суду від 29 червня 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі, зупинено виконання рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 15 червня 2020 року, яке залишене без змін постановою Одеського апеляційного суду від 05 травня 2022 року.

В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; суд першої та апеляційної інстанції в оскаржених судових рішеннях порушив норми процесуального права; суди попередніх інстанцій застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25 лютого 2021 року у справі № 916/385/19, від 16 лютого 2021 року у справі

№ 911/2390/18, від 08 травня 2018 року у справі № 910/7495/16, у постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 906/246/16, від 01 жовтня 2018 року у справі № 924/1022/17, від 12 вересня 2018 року у справі

№ 705/3875/17, від 22 травня 2019 року у справі № 705/5060/18, від 26 січня 2022 року у справі № 367/3252/15-ц, від 24 квітня 2019 року у справі

№ 355/1014/16-ц, від 28 березня 2019 року у справі № 469/912/15, від 08 грудня 2021 року у справі № 357/452/21, від 05 березня 2019 року у справі

№ 910/1389/18, від 12 лютого 2019 року у справі № 909/367/18).

Ухвалою Верховного Суду від 11 січня 2023 року відмовлено ОСОБА_3. у задоволенні клопотання про участь у судовому засіданні; справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини

Суди встановили, що 01 квітня 2013 року між Орендодавцями: фізичними особами ОСОБА_5. в особі ОСОБА_1., що діяла на підставі посвідченої приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Криворотенко Л. І. довіреності від 11 квітня 2012 року № 697, фізичною особою ОСОБА_4. в особі Шелудченко Л. П., що діяла на підставі посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу

Смирновою О. Ю. довіреності від 30 травня 2012 року № 888, з одного боку, та Орендарем - фізичною особою ОСОБА_3. з другого боку укладено договір оренди нежитлових приміщень.

Відповідно до п. п. 1.1, 1.2 Договору, Орендодавці передають, а Орендар приймає у платне тимчасове володіння та користування нежитлові приміщення, загальною площею 457,1 кв. м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1. Приміщення, що передаються в оренду, оглянуті Орендарем, знаходяться в належному стані, та придатні для використання.

Відповідно до п. 1.3 Договору нежитлові приміщення є об'єктом права спільної часткової власності Орендодавців: ОСОБА_5. - на підставі свідоцтва про право власності на 1/2 частину нежитлових приміщень, серії НОМЕР_1, виданого виконавчим комітетом Одеської міської ради 25 червня 2012 року, зареєстрованого 07 серпня 2012 року в Реєстрі прав власності на нерухоме майно, номер запису 6334, в книзі 113 неж-186, реєстраційний номер в реєстрі прав власності на нерухоме майно: 350456251; ОСОБА_4. - на підставі свідоцтва про право власності на 1/2 частину нежитлових приміщень, серії НОМЕР_2, виданого виконавчим комітетом Одеської міської ради 25 червня 2012 року, зареєстрованого 07 серпня 2012 року в Реєстрі прав власності на нерухоме майно, номер запису 6334, в книзі 113 неж-186, реєстраційний номер в реєстрі прав власності на нерухоме майно: 35078320.

Вступ Орендаря у володіння та користування приміщеннями настає з моменту підписання сторонами договору та акту прийому - передачі вказаних приміщень (п. 3.1 Договору).

Відповідно до глави 4 Договору термін дії Договору з 01 квітня 2013 року до

01 березня 2016 року. Термін оренди приміщення - з моменту підписання Сторонами акту прийому-передачі і до 01 березня 2016 року. Термін оренди може бути скорочений за згодою Сторін, на підставі рішення суду або у зв'язку із невиконання умов цього Договору іншою стороною. Дія цього Договору припиняється у разі:

закінчення терміну його дії, зазначеного у п. 4.1 цього договору;

домовленості Сторін щодо дострокового припинення дії договору;

коли Орендар більш ніж 15 днів порушив строки оплати орендної плати за користування приміщенням, що зазначені у п. 5.3 цього Договору.

У п. 11.4 цього Договору сторони зазначили, що Договір припиняє свою дію по закінченню терміну дії, зазначеного у п. 4.1 даного Договору. Використання зазначеного у п. 1.1 та п. 1.2. цього Договору приміщення після закінчення терміну дії договору допускається лише при укладенні нового договору.

Відповідно до п. п. 5.1-5.4 Договору користування приміщенням є платним. Орендар сплачує орендну плату за користування приміщенням щомісячно. Розмір орендної плати може бути змінений лише за домовленістю сторін. Відповідно до статті 524 ЦК України орендна плата за рік за користування приміщенням становить 20 000 доларів США (відповідно по 50 % від суми орендної плати кожному із Орендодавців). Орендна плата виплачується в грошовій формі, в національній валюті України - гривні, незалежно від результатів господарської діяльності Орендаря. Орендна плата сплачується Орендарем відповідно до виставлених рахунків, які складаються та підписуються Орендодавцями (кожним окремо - на належну йому частину орендної плати), якщо інше спеціально не встановлено домовленістю Сторін. Виставлення рахунку здійснюється шляхом або безпосередньо переданням Орендарю відповідного документу підписаного орендодавцем, або за допомогою електронної пошти чи факсимільного зв'язку.

01 квітня 2013 року між Сторонами Договору складено акт прийому - передачі нежитлових приміщень.

02 квітня 2013 року між Орендодавцями: фізичною особою ОСОБА_5. в особі ОСОБА_1., що діяла на підставі посвідченої приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Криворотенко Л. І. довіреності від

11 квітня 2012 року № 697, фізичною особою ОСОБА_4. в особі

Шелудченко Л. П., що діяла на підставі посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Смирновою О. Ю. довіреності від

30 травня 2012 року № 888, з одного боку, та Орендарем - фізичною особою ОСОБА_3., з другого боку, укладено додаткова угода до договору оренди нежитлових приміщень від 01 квітня 2013 року, зі змісту якої сторони домовились, що у разі дострокового розірвання Основної угоди сторона, яка ініціювала це питання, сплачує штраф у розмірі еквівалентному 80 000 доларів США. Пункт 5.2. Договору викладено в наступній редакції: «5.2. відповідно до ст. 524 ЦК України орендна плата за рік за користування приміщеннями, становить суму еквівалентну 80000,00 доларів США (відповідно по 50 % від суми орендної плати кожному із Орендодавців)».

ОСОБА_5. померла 03 квітня 2013 року.

Спадщину прийняла ОСОБА_1 Зі змісту свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 25 жовтня 2013 року ОСОБА_1 успадкувала 1/2 частину нежитлових приміщень, загальною площею 457,1 кв. м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1. Право власності спадкоємця зареєстровано 25 жовтня 2013 року.

12 травня 2014 року між Орендодавцями ОСОБА_1. та ОСОБА_4. в особі Шелудченко Л. П. та Орендарем ОСОБА_3. укладено Договір про зміну Договору від 01 квітня 2013 року, згідно п. 1 якого внесено зміни в Договір з урахуванням змін, внесених Додатковою угодою від 02 квітня 2013 року, та доповнено його пунктом 5.2.1 наступного змісту: «5.2.1. Орендна плата за користування приміщеннями у 2014 році складає суму, еквівалентну 65 000 доларів США за рік, відповідно по 50 % від суми орендної плати кожному із Орендодавців». Договір підписаний сторонами власноруч без застережень та зауважень, і є невід'ємною частиною Основного Договору.

21 жовтня 2014 року між Орендодавцями ОСОБА_1. та ОСОБА_4. в особі Шелудченко Л. П. та Орендарем ОСОБА_3. складено акт звірки виконання зобов'язань за договором. Відповідно до змісту цього акту сторони підтверджують, що станом на 21 жовтня 2014 року Орендар на підставі Договору на протязі сезону 2014 року здійснює платне тимчасове володіння та користування нерухомим майном. Розмір орендних платежів за вказаний період склав суму, еквівалентну 65 000 доларів США за рік. Зобов'язання щодо внесення вказаних платежів виконані Орендарем частково. Заборгованість Орендаря за вказаними платежами становить суму, еквіваленту 18 000 доларам США, яка за домовленість Сторін підлягає сплаті Орендодавцям у строк до

01 червня 2015 року, відповідно по 50 % від суми заборгованості кожному із Орендодавців. Вказаний акт підписаний сторонами власноруч без застережень та зауважень.

Орендна плата за 2015 рік не сплачена.

17 грудня 2015 року за договором дарування, посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Криворотенко Л. І., реєстровий номер 2196, ОСОБА_2. набув у власність 1/2 частину нежитлового приміщення, загальною площею 457,1 кв. м, які розташовані за адресою:

АДРЕСА_1, яка раніше належала на праві власності дарувальнику - ОСОБА_1. Право власності ОСОБА_2. на вказану частку зареєстровано 17 грудня 2015 року, реєстровий номер 12583129.

Позиція Верховного Суду

Щодо позову ОСОБА_1.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (стаття 202 ЦК України).

Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов'язків.

Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами (частина третя статті 6 ЦК України).

Принцип свободи договору відповідно до статей 6 627 ЦК України полягає у наданні сторонам права на власний розсуд реалізувати, по-перше, можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору), по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом. Сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини, лише у випадках якщо: 1) існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; 2) заборона випливає із змісту акта законодавства; 3) така домовленість суперечить суті відносин між сторонами. Під вимогами положень актів цивільного законодавства, від яких сторони в договорі не можуть відступити, слід розуміти імперативні приватно-правові.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

Як свідчить тлумачення статті 526 ЦК України цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов'язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов'язання.

Грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом (стаття 533 ЦК України).

За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди) (стаття 759 ЦК України в редакції станом на момент укладення Договору).

За користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Плата за найм (оренду) майна вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором (частини перша, п'ята статті 762 ЦК України).

Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства (частини перша, друга статті 530 ЦК України).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У пункті 6.10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 травня 2018 року у справі № 910/7495/16 (провадження № 12-37гс18), на яку є посилання у касаційній скарзі, зазначено, що «відсутність у частині шостій статті 762 ЦК України вичерпного переліку обставин, які унеможливлюють використання орендарем майна, підстав виникнення таких обставин, засобів їх підтвердження свідчить про те, що підставою для застосування цієї норми є встановлення факту неможливості використання орендарем майна з незалежних від нього причин на загальних підставах, визначених процесуальним законодавством».

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 1519/2-5034/11 (провадження

№ 61-175сво21) вказано, що «оскільки статтею 530 ЦК України не передбачено, у який спосіб та в якій формі повинна бути заявлена вимога кредитора до боржника, отже, звернення особи щодо повернення боргу з позовною заявою до боржника є одним із варіантів вимоги в розумінні частини другої статті 530 ЦК України. У постанові Верховного Суду України від 28 листопада 2011 року у справі № 3-127гс11 зроблено висновок, що «оскільки законом не визначено форму пред`явлення такої вимоги покупця, останній може здійснити своє право будь-яким шляхом: як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо, так і шляхом пред`явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі - формі позову. Обмеження заявників у праві на судовий захист шляхом відмови у задоволенні позову за відсутності доказів попереднього їх звернення до продавця з вимогами, оформленими в інший спосіб, ніж позов (відмінними від нього), фактично буде призводити до порушення принципів верховенства права, доступності судового захисту». Судами під час розгляду справи встановлено, що відповідач жодних дій щодо повернення грошових коштів з моменту їх отримання до моменту звернення позивача з цим позовом до суду не вчиняла. За таких обставин, станом на момент звернення позивача із цим позовом до суду першої інстанції (05 травня 2011 року) про повернення грошових коштів за розписками від 23 серпня

2008 року та 18 серпня 2009 року (на суму 50 000,00 дол. США) строк позовної давності в цьому випадку не сплив, а лише розпочався, але жодних дій, зокрема, протягом розгляду справи щодо повернення коштів відповідач не здійснила, що стало підставою для задоволення позовних вимог у цій частині. Вказані обставини у цій частині правильно встановлені судом апеляційної інстанції. Схожі правові висновки наведені у постановах Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 755/21936/15-ц (провадження № 61?26336св18), 17 лютого 2021 року у справі № 750/13632/18 (провадження № 61-14761св19), 08 грудня 2021 року у справі № 522/24415/17 (провадження № 61-14057св21), 16 лютого 2022 року у справі № 520/19325/18 (провадження № 61-9353св21) та інших».

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК Українивизначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог (частина друга статті 264 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

суди з порушенням принципу диспозитивності цивільного судочинства задовольнили позов ОСОБА_1. про стягнення заборгованості за Договором в іноземній валюті та відмовили в задоволенні позову в частині визначення гривневого еквіваленту, при цьому також не врахували умови Договору, зокрема пункт 5.3, яким визначено валюту виконання зобов'язання - гривня з визначенням його грошового еквіваленту в іноземній валюті - доларах США. Умови додаткових угод в частині орендної плати містять аналогічні умови визначення валюти виконання зобов'язання. Тому суди помилково стягнули суму заборгованості та 3 % річних в іноземній валюті;

суди зробили висновок, що п. 4 Договору в частині припинення його дії у разі несплати Орендарем коштів понад 15 днів суперечить як вимогам матеріального закону, так і цілям, змісту та меті цього самого договору, однак такий висновок не обґрунтували та не вказали, яким саме вимогам закону та Договору це положення суперечить враховуючи. Тому презумпція правомірності правочину (окремих умов Договору) не спростована;

сторони Договору встановили виконання зобов`язання щодо сплати щомісячних орендних платежів вказівкою на подію - виставлення рахунків Орендодавцями (кожним окремо - на належну йому частину орендної плати), якщо інше спеціально не встановлено домовленістю Сторін. Обставин виставлення Орендодавцями рахунків Орендарю на умовах Договору суди не встановили, таких доказів ОСОБА_1 не надала;

за змістом акту звірки виконання зобов'язань за Договором від 21 жовтня

2014 року сторони підтвердили заборгованість Орендаря станом на 21 жовтня 2014 року за оренду приміщення у 2014 році в сумі, еквівалентній 18 000 доларам США, а також домовились, що ця заборгованість підлягає сплаті у строк до 01 червня 2015 року, по 50 % від суми заборгованості кожному із Орендодавців. Тому за відсутності у справі доказів порушення відповідачем зобов`язання щодо сплати щомісячних орендних платежів раніше, Договір відповідно до п. 4 Договору є припиненим з 16 червня 2015 року у зв'язку з невиконанням відповідачем зобов`язання щодо сплати вказаної заборгованості;

суди не встановили обставин, що відповідач повернув об'єкт оренди або не міг його використовувати до моменту припинення Договору через незалежні від нього обставини, тому колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги щодо наявності підстав для застосування частини шостої статті 762 ЦК України;

відсутні підстави і для вирішення питання стягнення з відповідача коштів за безпідставне користування нежитловим приміщенням після 16 червня

2015 року, оскільки установлені судами обставин не дозволяють зробити висновок про таке користування, яке ОСОБА_3. заперечує;

установлені судами обставини та доводи позову не дозволяють також зробити висновок, що з моменту припинення Договору та до звернення з позовом до суду першої інстанції (05 жовтня 2015 року) ОСОБА_1 пред`являла вимоги відповідачу про проведення розрахунку за оренду приміщення.

Тому за відсутності доказів виконання відповідачем зобов`язання щодо сплати щомісячних платежів за оренду приміщення:

за 2014 році станом на 21 жовтня 2014 року на користь ОСОБА_1. підлягає стягненню сума, еквівалентна 9 000 доларів США, що в межах позовних вимог становить 243 720 грн;

за період з 21 жовтня 2014 року за 2014 рік заборгованість на користь ОСОБА_1. становить суму, еквіваленту 6 322 доларів США (65 000 доларів США/365*71 днів/50 %), що в межах позовних вимог становить 171 199,76 грн;

за 2015 рік та до моменту припинення Договору з 16 червня 2015 року відповідна заборгованість становить суму, еквіваленту 18 192 доларів США

(80 000 доларів США/365*166 днів/50 %), що в межах позовних вимог становить 492 639,36 грн.

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України).

Оскільки позивач прострочив виконання грошового зобов`язання по Договору за 2014 рік станом на 21 жовтня 2014 року в сумі 243 720 грн з 01 червня

2015 року, суди зробили правильний висновок в цій частині про наявність підстав для стягнення з нього на користь ОСОБА_1. 3 % річних станом на 04 квітня 2019 року (дату останньої зміни позовних вимог - 1403 дні прострочення) в сумі 28 104,59 грн.

Проте за відсутності у справі доказів порушення відповідачем зобов`язання щодо сплати щомісячних орендних платежів з 21 жовтня 2014 рок до 05 жовтня 2015 року - моменту звернення з цим позовом до суду першої інстанції, з урахуванням положень статті 530 ЦК України відповідач зобов`язаний сплатити суму боргу з 21 жовтня 2014 року за 2014 рік, за 2015 рік та 3 % річних від простроченої суми за період з 13 жовтня 2015 року станом на 04 квітня

2019 року (дату останньої зміни позовних вимог - 1268 днів прострочення) в сумі 69 184,77 грн (663 839,12 грн х 1268 день х 3 : 100 : 365).

Таким чином, всього заборгованість по Договору становить 907 559,12 грн та

97 289,36 грн річних. Тому судові рішення в цій частині належить скасувати та позов ОСОБА_1. задовольнити частково.

Правильним є висновок судів щодо нерелевантності висновку Верховного Суду у постанові від 05 березня 2019 року у справі № 910/1389/18 у відповідь на доводи ОСОБА_3. щодо недопустимості як доказу акту звірки виконання зобов'язань за Договором від 21 жовтня 2014 року, оскільки у цій справі суди досліджували відносини між суб'єктами господарювання, дотримання ними правил бухгалтерського обліку та фінансової звітності в Україні і підписання такого акту уповноваженими сторонами осіб. Вказаний акт підписаний безпосередньо ОСОБА_3., який підтверджує розмір заборгованості на дату його складення, а також домовленість сторін щодо строку виконання відповідного зобов'язання. Тому аналогічні доводи касаційної скарги колегія суддів відхиляє.

Колегія суддів відхиляє доводи ОСОБА_3., що апеляційний суд переглянув справу лише в частині позовних вимог ОСОБА_2. та зустрічних позовних вимог ОСОБА_3., оскільки зміст мотивувальної та резолютивної частини постанови апеляційного суду свідчить, що рішення суду першої інстанції апеляційний суд переглядав повністю, у тому числі в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1.

З урахуванням принципу диспозитивності цивільного судочинства та права осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, оскаржити в апеляційному та касаційному порядку судові рішення (статті 352 та 389 ЦПК України), колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про вирішення судом питання про права, свободи, інтереси та обов'язки особи, яка не залучена до справи - дружини позивача

ОСОБА_12., яка не скористалася правом подачі апеляційної та касаційної скарги на оскаржені ОСОБА_3. судові рішення, приєднання до скарг ОСОБА_3. і аналіз аргументів касаційної скарги свідчить, що ОСОБА_3. не навів переконливих доводів, яким чином незалучення ОСОБА_12. до участі у справі порушує його права та інтереси.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року по справі № 1519/2-5034/11 (провадження

№ 61-175сво21) зазначено, що «для приватного права апріорі є притаманною така засада як розумність. Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм. Згідно з частиною п`ятою статті 268 ЦПК України датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення. З урахуванням розумності положення частини п`ятої статті 268 ЦПК України слід розуміти таким чином: у разі ухвалення судового рішення за відсутності учасників справи, суд повинен зазначати датою ухвалення ту дату, на яку було призначено розгляд справи, та вказувати у резолютивній частині дату складення повного судового рішення. Проте у разі зазначення судом датою ухвалення судового рішення дати складення повного судового рішення, внаслідок чого дата судового засідання та дата ухвалення судового рішення не співпадатимуть, це не є порушенням прав сторін».

Тому колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про порушення апеляційним судом таємниці нарадчої кімнати, оскільки апеляційний суд ухвалив судове рішення в порядку та за умов, передбачених частиною п`ятою статті 268 ЦПК України.

Згідно з частиною першою статті 30 ЦПК України позови, що виникають із приводу нерухомого майна, пред`являються за місцезнаходженням майна або основної його частини.

Виключну підсудність встановлено для позовів, що виникають із приводу нерухомого майна. Згідно з положеннями статті 181 ЦК України до нерухомого майна належать: земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на них, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Наприклад, це позови про право власності на таке майно; про право володіння і користування ним (стаття 358 ЦК України); про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності та виділ частки із цього майна (статті 364 367 ЦК України); про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, та виділ частки із цього майна (статті 370 372 ЦК України); про право користування нерухомим майном (визначення порядку користування ним); про право, яке виникло із договору найму жилого приміщення, оренди тощо; про визнання правочину з нерухомістю недійсним; про звернення стягнення на нерухоме майно - предмет іпотеки чи застави; розірвання договору оренди землі; стягнення орендної плати, якщо спір виник з приводу нерухомого майна; про усунення від права на спадкування та визначення додаткового строку для прийняття спадщини. Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 911/2390/18 (провадження № 12-73гс20), на яку є посилання у касаційній скарзі.

Однак відповідно до частини другої статті 411 ЦПК України судове рішення, ухвалене судом з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності), не підлягає скасуванню, якщо учасник справи, який подав касаційну скаргу, при розгляді справи судом першої інстанції без поважних причин не заявив про непідсудність справи.

ОСОБА_3. при розгляді справи судом першої інстанції не заявив про непідсудність справи, як і оскаржуючи в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції не зазначав про порушення територіальної юрисдикції (підсудності). Аналіз матеріалів справи свідчить, що ухвалою Комінтернівського районного суду Одеської області від 29 листопада 2018 року передано справу за підсудністю до Приморського районного суду м. Одеси справу. Зазначене питання ініційовано судом, сторони у справі, у тому числі сторона

ОСОБА_3., залишили це питання на розсуду суду. В апеляційному порядку вказану ухвалу оскаржила ОСОБА_12., яка постановою Одеського апеляційного суду від 07 листопада 2019 року скасована, справу повернуто до Комінтернівського районного суду Одеської області для продовження розгляду. При цьому представник ОСОБА_3. - Ростомов Г. А. підтримав апеляційну скаргу ОСОБА_12. та просив її задовольнити.

Висновок щодо підсудності такої категорії справ, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі

№ 911/2390/18, не свідчить про поважність причин не заявлення

ОСОБА_3. про непідсудність справи у суді першої інстанції.

Тому колегія суддів відхиляє доводи ОСОБА_3. щодо порушення судами правил територіальної юрисдикції (підсудності).

Колегія суддів також відхиляє доводи касаційної скарги, що спір у цій справі підлягає розгляду в порядку господарського судочинства з таких мотивів.

У частині першій статті 15 ЦПК України (в редакції, чинній на момент звернення до суду з первісним позовом) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: 1) захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; 3) інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Відповідно до частин першої, другої статті 1 ГПК України (в редакції, чинній на момент звернення до суду з первісним позовом) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу. Позивачами є підприємства та організації, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є підприємства та організації, яким пред'явлено позовну вимогу (стаття 21 ГПК України в наведеній редакції).

У справі, що переглядається, за Договором нежитлове приміщення передано в оренду його власниками - фізичними особами і у справі не встановлено, що у спірних відносинах вони здійснювали господарську діяльність. Посилання скаржника на те, що один зі співвласників (орендодавців) вказаного нежитлового приміщення - ОСОБА_4. з 13 травня 2008 року зареєстрована як фізична-особа підприємець, а ОСОБА_1 з 16 квітня 2014 року зареєстрована як фізична-особа підприємець не дає підстав для висновку про віднесення цієї справи до господарської юрисдикції, оскільки наявність реєстрації особи підприємцем не може свідчити про те, що фізична особа виступає у такому статусі у всіх правовідносинах, зокрема і щодо надання власного майна в оренду.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги, що суд апеляційної інстанції всупереч своїм же процесуальним рішенням, безпідставно відмовив представникам відповідача у задоволені клопотання про відкладення розгляду справи та незаконно провів судовий розгляд справи за відсутністю сторони відповідача, оскільки аналіз матеріалів справи свідчить, що апеляційний суд явку ОСОБА_3. у судове засідання обов'язковою не визнавав, а згідно з частиною другою статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Щодо позову ОСОБА_2.

Цивільний процесуальний кодекс України визначає юрисдикцію та повноваження загальних судів щодо цивільних спорів та інших визначених цим Кодексом справ, встановлює порядок здійснення цивільного судочинства (стаття 1 ЦПК України).

Згідно з частинами першою, другою статті 52 ЦПК України треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити у справу до закінчення підготовчого провадження або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, подавши позов до однієї або декількох сторін. Про прийняття позовної заяви та вступ третьої особи у справу суд постановляє ухвалу.

У справі, що переглядається, у квітні 2018 року Гусаров О. Л. діючи в інтересах ОСОБА_2. подав до Комінтернівського районного суду Одеської області позовну заяву до ОСОБА_3. про стягнення 214 687,15 грн., що становить 8 200,91 доларів США. Одночасно подав заяву про вступ до справи в якості співпозивача на стороні ОСОБА_1., мотивуючи це тим, що вимоги позову ОСОБА_2. виникають з тих самих правовідносин, що і за позовом ОСОБА_1. до ОСОБА_3.

Ухвалою Комінтернівського районного суду Одеської області від 12 червня

2018 року, зокрема прийнято позовну заяву Гусарова О. Л. діючого в інтересах ОСОБА_2. до ОСОБА_3. про стягнення заборгованості 214 687,15 грн, що становить 8 200,91 доларів США, до спільно розгляду із первісним позовом ОСОБА_1. до ОСОБА_3., про стягнення заборгованості за договором оренди нерухомого майна, стягнення судових витрат та за зустрічним позовом ОСОБА_3. до ОСОБА_4.,

ОСОБА_1., ОСОБА_2. про стягнення заборгованості за договором оренди. Закрито підготовче провадження по справі та призначено до судового розгляду.

Колегія суддів погоджується з доводами касаційної скарги, що висновки судів з посиланням на те, що прийняття позову ОСОБА_2. не суперечить правилу статті 50 ЦПК України, відповідає диспозитивному праву ОСОБА_2., є помилковими, оскільки зазначеною нормою не передбачено можливості вступу у справу або залучення особи до участі у справі як співпозивача. Схожий висновок зроблений у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 20 червня 2018 року у справі № 906/246/16 та від 01 жовтня 2018 року у справі № 924/1022/17, на які є посилання в касаційній скарзі.

Проте такі висновки судів не призвели до неправильного вирішення питання в частині прийняття позовної заяви ОСОБА_2., оскільки ухвала Комінтернівського районного суду Одеської області від 12 червня 2018 року не суперечить положенням статті 52 ЦПК України, тому колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги, що суд першої інстанції неправомірно прийняв позов ОСОБА_2.

Разом з цим, враховуючи наведені висновки Верховного Суду щодо припинення Договору з 16 червня 2015 року відповідно до п. 4 Договору, відсутності підстав для вирішення питання стягнення з відповідача коштів за безпідставне користування нежитловим приміщенням після 16 червня 2015 року, позовні вимоги ОСОБА_2. про стягнення з відповідача заборгованості з орендної плати за період з 17 грудня 2015 року по 31 грудня 2015 року та за два місяці 2016 року не підлягають задоволенню.

Тому судові рішення в цій частині належить скасувати з ухваленням нового рішення про відмову у позові.

Оскільки встановлено підстави для скасування судових рішень з ухваленням нового рішення про відмову у позові ОСОБА_2., то суд касаційної інстанції інші доводи касаційної скарги в цій частині не аналізує.

Щодо зустрічного позову ОСОБА_3.

В обґрунтування зустрічних позовних вимог ОСОБА_3. посилався на додаткову угоду від 02 квітня 2013 року до Договору, яка містить умову що: «Сторони домовляються, що у разі дострокового розірвання Основної угоди сторона, яка ініціювала це питання сплачує штраф у розмірі еквівалентному

80 000 доларів США. Відповідно до статті 524 ЦК України штраф сплачується у грошовій одиниці України - гривні, еквівалентній зазначеній сумі». Зазначив, що відповідно до акту звірки від 21 жовтня 2014 року заборгованість за вказаним договором оренди становить 18 000 доларів США, яка за домовленістю сторін підлягає сплаті у строк до 01 червня 2015 року. Вказана сума ним не була сплачена, оскільки в лютому - березні 2015 року йому стало відомо, що ОСОБА_2. передає в оренду нежилі приміщення, на яких були змінені замки Орендодавцями і тому протягом 2015-2016 років він не працював; договір оренди від 01 квітня 2014 року є припиненим достроково згідно його умов за відсутності сплати Орендарем коштів понад 15 днів.

Оскільки підставою зустрічного позову заявлено стягнення штрафу у разі дострокового розірвання договору оренду за ініціативою однієї зі сторін, інші підстави зустрічного позову не заявлялись, а посилання ОСОБА_3. на припинення договору відповідно до умови про несвоєчасну сплату Орендарем орендної плати не є підставою стягнення штрафу з Орендодавців, обставин щодо ініціювання Орендодавцями дострокового розірвання договору оренду суди не встановили і на докази такого розірвання договору ОСОБА_3. не посилався, колегія суддів погоджується з висновками судів про відсутність підстав для задоволення зустрічного позову ОСОБА_3.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 1519/2-5034/11 (провадження

№ 61-175сво21), дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржені судові рішення в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1. та ОСОБА_2. належить скасувати з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1. та відмову у задоволенні позову ОСОБА_2., а в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3. - залишити без змін.

У зв′язку з цим не підлягає поновленню виконання судових рішень, зупинених ухвалою Верховного Суду від 29 червня 2022 року.

Щодо клопотання про скасування заходів забезпечення позову

Ухвалою Комінтернівського районного суду Одеської області від 26 квітня

2017 року клопотання представника позивача Гусарова О. Л. задоволено частково. Накладено арешт на квартиру загальною площею 138.0 кв. м., житловою 56.1 кв. м., розташовану за адресою: АДРЕСА_2, яка праві власності належить ОСОБА_3. В іншій частині відмовлено.

Згідно з частиною дев`ятою статті 158 ЦПК України у випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову.

Оскільки суд касаційної інстанції ухвалює нове рішення у справі про часткове задоволення позову ОСОБА_1., інших підстав для скасування заходів забезпечення її позову скаржник не наводить, тому у задоволенні цього клопотання слід відмовити.

Щодо розподілу судових витрат

Згідно з частинами десятою, тринадцятою статті 141 ЦПК України, при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов'язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов'язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Зважаючи на відмову в задоволенні позову ОСОБА_2., понесені ОСОБА_3. судові витрати в цій частині у зв'язку з поданням апеляційної скарги у розмірі 3 220,35 грн (2 146,90 грн * 150 %) (т. 3, а. с. 42) та касаційної скарги у розмірі 4 293,80 грн (2 146,90 грн * 200 %) (т. 4, а. с. 1) підлягають відшкодуванню за рахунок ОСОБА_2., в сумі 7 514,15 грн

Звертаючись до суду першої інстанції з позовом ОСОБА_2. судовий збір не сплатив (а. с. 249, т. 1). Тому із ОСОБА_2. підлягає стягненню судовий збір в дохід держави в сумі 2 146,90 грн.

Оскільки за результатами касаційного перегляду касаційна скарга ОСОБА_3. підлягає частковому задоволенню, позовні вимоги ОСОБА_1. - задоволенню частково, то сплачений сторонами судовий збір при зверненні до суду позовом, апеляційною та касаційною скаргами підлягає перерозподілу пропорційно задоволеним вимогам. Розмір заявлених ОСОБА_1. вимог - 1 408 086,65 грн (100 %), розмір вимог, що підлягають задоволенню - 1 004 848,48 грн (71,36 %). Тому з відповідача на користь ОСОБА_1. підлягає стягненню судовий збір у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції в розмірі 6 286,82 грн (8 810 грн * 71,36 %). У зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції з ОСОБА_1. на користь ОСОБА_3. підлягає стягненню судовий збір в розмірі 3 784,78 грн (8 810 грн * 28,64 % * 150 %), суді касаційної інстанції - 5 046,37 грн (8 810 грн * 28,64 % * 200 %). Різниця судових витрат на користь ОСОБА_3. становить

2 544,33 грн (8 831,15 - 6 286,82).

Матеріали справи не містять доказів щодо понесених ОСОБА_3. витрат на правничу допомогу адвоката та їх розмір, заяв про подання таких доказів після ухвалення рішення суду в порядку частини восьмої статті 141 ЦПК України, тому в цій справі відсутні підстави для вирішення питання розподілу судових витрат ОСОБА_3. на правничу допомогу.

Керуючись статтями 141 400 402 410 412 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання ОСОБА_3 про скасування заходів забезпечення позову відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 15 червня

2020 року та постанова Одеського апеляційного суду від 05 травня 2022 року в частині задоволення позовів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення.

Стягнути із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором оренди нежилих приміщень в сумі 907 559,12 грн та 97 289,36 грн річних.

Стягнути із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судові витрати на сплату судового збору у розмірі 2 544,33 грн.

В задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 судові витрати на сплату судового збору в сумі 7 514,15 грн.

Стягнути з ОСОБА_2 в дохід держави судовий збір у розмірі 2 146,90 грн.

В іншій частині рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 15 червня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 05 травня 2022 року залишити без змін.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 15 червня 2020 року та постанова Одеського апеляційного суду від 05 травня 2022 року в скасованих частинах втрачають законну силу і подальшому виконанню не підлягають.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук