№ 509/1121/18 - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

31 серпня 2022 року

місто Київ

справа № 509/1121/18

провадження № 61-18693св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України»,

відповідач - ОСОБА_1 ,

третя особа - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 20 листопада 2019 року, постановлене суддею Кириченком П. Л., та постанову Одеського апеляційного суду від 30 вересня 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі Цюри Т. В., Комлевої О. С., Сегеди С. М.,

ВСТАНОВИВ:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України»

(далі - ПАТ «Ощадбанк», банк) у березні 2018 року звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 , про звернення стягнення на предмети іпотеки за іпотечним договором від 30 жовтня 2007 року, а саме:

- садовий будинок з господарчими будівлями та спорудами, загальною площею 183, 7 кв. м, за адресою:

АДРЕСА_1 ;

- земельну ділянку, загальною площею 0, 0598 га, у тому числі за угіддями: 0, 377 га - багаторічні насадження, 0, 0221 га - забудовані будівлями, кадастровий № 5123755300:02:008:0167, призначення земельної ділянки - для ведення садівництва, за адресою: АДРЕСА_1 ,

з метою їх реалізації та спрямування грошових коштів на сплату заборгованості перед банком за кредитним договором у розмірі 3 430 318, 89 грн. Встановлення початкової ціни реалізації предметів іпотеки: за іпотечним договором від 30 жовтня 2007 року для садового будинку - 1 128 100, 00 грн; за іпотечним договором від 30 жовтня 2007 року для земельної ділянки - 131 560, 00 грн.

Банк обґрунтовував вимоги позову тим, що 30 жовтня 2007 року Відкрите акціонерне товариство «Державний ощадний банк України»

(далі - ВАТ «Ощадбанк»), правонаступником якого є ПАТ «Ощадбанк», та ОСОБА_2 уклали кредитний договір № 1663, згідно з умовами якого банк надав ОСОБА_2 кредит у сумі 652 000, 00 грн зі сплатою процентів у розмірі 16, 5 % річних, з терміном остаточного погашення кредиту не пізніше 30 жовтня 2017 року.

На забезпечення виконання зобов`язань ВАТ «Ощадбанк» та ОСОБА_1 уклали нотаріально посвідчений іпотечний договір від 30 жовтня 2007 року, за умовами якого у разі невиконання або неналежного виконання позичальником кредитного договору банк має право отримати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки.

Оскільки свої зобов`язання з повернення кредиту позичальник не виконав, ПАТ «Ощадбанк» звернулося до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Стислий виклад заперечень відповідачів

Відповідач заперечувала проти задоволення позову, просила застосувати до спірних правовідносин позовну давність.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням від 20 листопада 2019 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 30 вересня 2021 року, Овідіопольський районний суд Одеської області задовольнив позов банку.

Суд звернув стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором від 30 жовтня 2007 року, а саме: садовий будинок з господарчими будівлями та спорудами, загальною площею 183, 7 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; земельну ділянку, загальною площею 0, 0598 га, в тому числі за угіддям: 0, 377 га - багаторічні насадження, 0, 0221 га - забудовані будівлі, кадастровий № 5123755300:02:008:0167, призначення земельної ділянки - для ведення садівництва, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , з метою їх реалізації та направлення коштів на погашення заборгованості перед Акціонерним товариством «Державний ощадний банк України» (далі - АТ «Ощадбанк») за кредитним договором від 30 жовтня 2007 року № 1663 у розмірі 3 430 318, 89 грн.

Суд встановив початкову ціну реалізації предметів іпотеки: за іпотечним договором від 30 жовтня 2007 року для садового будинку - 1 128 100, 00 грн; за іпотечним договором від 30 жовтня 2007 року для земельної ділянки - 131 560, 00 грн.

Встановив спосіб реалізації предметів іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів у виконавчому провадженні.

Задовольняючи позов банку, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, зазначив, що банк довів невиконання з боку іпотекодавця основного зобов`язання та, в свою чергу, банк вправі задовольнити свої вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, який належить ОСОБА_1 , шляхом продажу майна на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження за встановленою початковою ціною.

Суди наголосили, що рішення Суворовського районного суду м. Одеси про задоволення вимог про стягнення заборгованості за кредитним договором, з урахуванням того, що рішення суду в добровільному та примусовому порядку не виконано, одночасно зі зверненням стягнення на предмет іпотеки не значить подвійне стягнення за основним зобов`язанням, оскільки домовленості сторін про його заміну забезпечувальним зобов`язанням немає.

Також суди зробили висновок, що банк звернувся до суду з позовом у межах позовної давності.

Додатково апеляційний суд зазначив, що відповідач не надала до суду жодних інших розрахунків вартості спірної земельної ділянки та садового будинку, які б спростовували розрахунки банку, які були взяті судом першої інстанції за основу та які були виготовлені експертними фахівцями на замовлення ПАТ «Ощадбанк». Водночас клопотань про визначення вартості майна від відповідача та третьої особи до суду не надходили.

Зазначення відповідачем у апеляційній скарзі відомостей про існування у ОСОБА_2 майна, за рахунок якого банк нібито має право виконати рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 05 липня 2016 року про стягнення заборгованості за кредитним договором, спростовується матеріалами справи, а саме копією постанови про повернення виконавчого документа стягувачу від 28 березня 2018 року (ВП № 52016008) за браком майна у боржника ОСОБА_2 , на яке може бути звернуто стягнення.

За висновками апеляційного суду, посилання відповідача на вимогу від 19 лютого 2008 року, яка була направлена на адресу позичальника ОСОБА_2 , як на підставу відрахування перебігу позовної давності, не може братися до уваги судом як належний доказ з огляду на те, що зворотня сторона вимоги містить зобов`язання ОСОБА_2 щодо погашення простроченої заборгованості за кредитом, яке він виконав 01 березня 2008 року, про що свідчить розрахунок заборгованості, який доданий до позовної заяви. Отже, вимога втратила свою чинність, оскільки позичальник погасив прострочену заборгованість кредиту.

Апеляційний суд врахував, що відповідно до матеріалів справи та кредитного договору остаточне погашення кредиту зазначено не пізніше 30 жовтня 2017 року. Суворовський районний суд м. Одеси 05 липня 2016 року ухвалив рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором з третьої особи на користь банку. Рішення суду на час розгляду справи у добровільному порядку не виконано. У березні 2018 року АТ «Ощадбанк» подало до Овідіопольського районного суду Одеської області позов до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 , про звернення стягнення на предмет іпотеки. Отже, банк звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в межах загальних строків позовної давності.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 17 листопада 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 20 листопада 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 30 вересня 2021 року, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Заявник, наполягаючи на тому, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, визначила як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень те, що:

- суд апеляційної інстанції не застосував правові висновки, викладені Верховним Судом у постановах від 21 липня 2021 року у справі № 759/219/19 (провадження № 61-17106св20), від 29 вересня 2021 року у справі № 668/4773/14-ц (провадження № 61-236св20), щодо застосування частини першої статті 12, частини першої статті 33 та правил статті 35 Закону України «Про іпотеку» про умови реалізації іпотекодержателем права звернути стягнення на предмет іпотеки;

- апеляційний суд не врахував правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 14 серпня 2019 року у справі № 127/16950/13-ц (провадження № 61-3633св18), від 27 серпня 2020 року у справі № 686/21563/16-ц (провадження № 61-19538св19), від 13 травня 2021 року у справі № 363/3583/15-ц (провадження № 61-784св21), від 14 липня 2021 року у справі № 522/866/17 (провадження № 61-3705св21), від 21 липня 2021 року у справі № 352/969/13-ц (провадження № 61-9823св19), від 28 липня 2021 року у справі № 317/1245/18 (провадження № 61-17742св20), від 08 вересня 2021 року у справі № 750/10899/19 (провадження № 61-11725св20), про реалізацію банком права дострокового стягнення заборгованості за кредитним договором, зміну строку кредитування;

- оскаржувані судові рішення не відповідають правовим висновкам Верховного Суду України, сформульованим у постанові від 05 липня 2017 року у справі № 357/16022/15-ц, а також Верховного Суду, викладеним у постановах від 19 травня 2021 року у справі № 756/2298/18 (провадження № 61-3976св21), від 04 серпня 2021 року у справі № 591/1280/19 (провадження № 61-5919св20), від 04 серпня 2021 року у справі № 715/1402/19 (провадження № 61-11830св20), від 11 серпня 2021 року у справі № 725/2206/19 (провадження № 61-1362св20), щодо перебігу позовної давності у кредитних спорах;

- суд апеляційної інстанції безпідставно визнав неналежним доказом досудову вимогу банку від 19 лютого 2008 року, направлену боржнику ОСОБА_2 , оскільки зазначена вимога свідчить про порушення банком правил позовної давності, про що повідомлялося суду стороною відповідача, отже зазначений доказ не був належно досліджений;

- суд апеляційної інстанції безпідставно констатував, що іпотекодавцю направлено досудову вимогу банку із повідомленням про наявність кредитної заборгованості, оскільки матеріали справи не містять таких доказів (письмової вимоги);

- суд першої інстанції безпідставно відхилив клопотання відповідача про обов`язкову участь боржника ОСОБА_2 та його виклик відповідно до частини одинадцятої статті 128 ЦПК України, рішення суду ухвалено без виклику та повідомлення третьої особи.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційній скаргу до Верховного Суду не надходив.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 03 лютого 2022 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 , а ухвалою від 29 серпня 2022 року призначив справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою відкриття касаційного провадження у справі, перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 30 жовтня 2007 року ВАТ «Ощадбанк» та ОСОБА_2 уклали кредитний договір № 1663, згідно з умовами якого банк надав ОСОБА_2 кредит у сумі 652 000, 00 грн зі сплатою процентів у розмірі 16, 5 % річних, з терміном остаточного погашення кредиту не пізніше 30 жовтня 2017 року. На час розгляду справи свої зобов`язання перед банком позичальник не виконав.

На забезпечення виконання зобов`язань 30 жовтня 2007 року ВАТ «Ощадбанк» та ОСОБА_1 уклали нотаріально посвідчений іпотечний договір, за умовами якого у випадку невиконання або неналежного виконання третьою особою кредитного договору банк має право отримати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки, а саме:

- садового будинку з господарчими будівлями та спорудами, загальною площею 183, 7 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , який належить ОСОБА_1 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 04 серпня 2006 року, належно зареєстрованого;

- земельної ділянки, загальною площею 0, 0598 га, у тому числі за угіддями: 0, 377 га - багаторічні насадження, 0, 0221 га - забудовані будівлями, кадастровий № 5123755300:02:008:0167, призначення земельної ділянки - для ведення садівництва, за адресою: АДРЕСА_1 .

Свої зобов`язання з повернення кредиту ОСОБА_2 не виконав, заборгованість за кредитом на час розгляду справи складає 3 430 318, 89 грн, з яких: сума простроченого основного боргу за кредитом - 649 716, 31 грн; прострочені проценти за користування кредитом - 1 050 430, 14 грн; пеня за прострочений основний борг за кредитом - 732 335, 77 грн; пеня за прострочені проценти за користування кредитом - 997 836, 67 грн.

Початкова вартість предмета іпотеки складає: садовий будинок - 1 128 100, 00 грн; земельна ділянка - 131 560, 00 грн.

Також суди встановили, що 05 липня 2016 року Суворовський районний суд м. Одеси ухвалив рішення у справі № 2-869/10 про стягнення заборгованості за кредитним договором з ОСОБА_2 на користь банку.

Відповідно до цього рішення суду банк скористався своїм правом вимоги і 19 лютого 2008 року направив боржнику ОСОБА_2 вимогу за № 06/0365, щодо погашення боргу за кредитним договором від 30 жовтня 2007 року № 1663 та попередив що у разі непогашення боргу протягом 30 днів, погашення боргу буде здійснюватися шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 30 жовтня 2007 року. Також банк 04 січня 2008 року на адресу поручителя ОСОБА_1 направив претензію за № 06/0173 про необхідність погашення протягом 30 днів заборгованості в сумі 11 125, 88 грн і пені нарахованої на момент погашення, яку ОСОБА_1 не отримала і документи, які б підтверджували нею отримання вказаної претензії, банк суду не надав.

Зазначене рішення суду на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій у добровільному порядку не виконано.

Постановою від 28 березня 2018 року (ВП № 52016008) виконавець повернув виконавчий документ стягувачу за браком майна у боржника ОСОБА_2 , на яке може бути звернуто стягнення.

У межах справи, яка переглядається, суди встановили, що іпотекодавець не виконала вимоги банку про погашення заборгованості.

Право, застосоване судом

Відповідно до частини першої та пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до статті 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов`язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.

Відповідно до статті 7 Закону України «Про іпотеку» за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання.

Іпотека як майновий спосіб забезпечення виконання зобов`язання є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов`язанням, що має на меті стимулювати боржника до виконання основного зобов`язання та запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов`язань або зменшити їх.

Забезпечувальне зобов`язання (взаємні права й обов`язки) виникає між іпотекекодержателем (кредитором за основним зобов`язанням) та іпотекодавцем (боржником за основним зобов`язанням).

Виконання забезпечувального зобов`язання, що виникає з іпотеки, полягає в реалізації іпотекодержателем (кредитором) права одержати задоволення за рахунок переданого боржником в іпотеку майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Сутність цього права полягає в тому, що воно дозволяє задовольнити вимоги кредитора навіть у разі невиконання боржником свого зобов`язання в силу компенсаційності цього права за рахунок іпотечного майна та встановленого законом механізму здійснення кредитором свого переважного права, незалежно від переходу права власності на це майно від іпотекодавця до іншої особи (в тому числі й у випадку недоведення до цієї особи інформації про обтяження майна).

Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.

Відповідно до частини першої статті 12 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.

Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене в статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.

Правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України «Про іпотеку», згідно з частиною третьою статті 33 якого звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Отже, чинним законодавством передбачено право іпотекодержателя задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання.

Щодо зміни строку виконання основного зобов`язання за кредитним договором

Відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами

(з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Законодавець не визначив імперативного правила щодо умов та підстав настання строку виконання основного зобов`язання у разі невиконання чи неналежного виконання позичальником обов`язку з повернення кредиту, процентів у певні строки та у визначеному кредитним договором розмірі. Як правило, такі умови визначаються сторонами у договорі.

Пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України визначено, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуваннями вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У частині першій статті 628 ЦК України та статті 629 ЦК України закріплено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Сторони кредитних договорів на власний розсуд можуть визначити певні конкретні умови виникнення права вимоги щодо настання строку повернення кредиту у повному обсязі. Так, настання зазначеного строку повернення кредиту за умовами договору сторонами може:

а) бути зумовлене безпосередньо виникненням у позичальника прострочення з погашення заборгованості; або

б) пов`язуватися з моментом направлення вимоги боржнику; або

в) пов`язуватися з моментом отримання боржником вимоги; або

г) визначатися кредитором у вимозі (якщо у кредитному договорі такі повноваження кредитора окремо застережені).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц (провадження № 14-600цс18) зазначила, що:

«Аналіз змісту статей 1054 1050 ЦК України свідчить, що у разі, якщо кредитор за кредитним договором, у якому згідно із його умовами позичальник зобов`язаний щомісячно повертати кредит рівними частинами відповідно до умов кредитного договору, щомісяця сплачувати проценти за користування кредитними коштами, а також сплатити неустойку (пеню, штраф) за порушення строків повернення кредиту та процентів за користування ним, змінив строк виконання основного зобов`язання (дострокове виконання основного зобов`язання), направивши повідомлення (вимогу) про дострокове повернення кредиту, то відповідний строк для пред`явлення вимоги до боржника обчислюється з наступного дня, зазначеного кредитором у повідомленні (вимозі) про дострокове повернення кредиту як дата дострокового добровільного повернення всієї суми кредиту й пов`язаних із ним платежів, або після закінчення терміну, визначеного кредитором у повідомленні (вимозі) для його дострокового добровільного повернення.

Повідомлення (вимога) про дострокове повернення кредиту, яке направляється позичальнику є формою досудового вирішення спору між контрагентами та вимогою сторони, права або законні інтереси якої порушено, про добровільне/безпосереднє врегулювання спору, вказує на зміну строку виконання основного зобов`язання й встановлює обов`язок кредитора пред`явити позов до боржника протягом трьох років, якщо інше не визначено кредитним договором (статті 257 259 ЦК України), недотримання якого може нести ризик лише для кредитора про втрату в майбутньому права на задоволення своїх вимог у примусовому порядку через суд».

Отже, момент та порядок настання строку виконання основного зобов`язання визначається сторонами за правилами, викладеними у кредитному договорі, а також кредитором у вимозі у разі невизначення такого моменту у кредитному договорі.

Визначаючи момент настання строку виконання основного зобов`язання, суди мають враховувати зміст умов кредитного договору, що регулюють спірні правовідносини, а також зміст вимоги, направленої кредитором позичальнику.

Відповідно до пункту 3.4 кредитного договору банк має право вимагати від позичальника дострокового повернення суми кредиту в цілому, або у визначеній банком частині, сплати процентів за його користування та інших платежів, що належать до сплати за цим договором, у випадку невиконання або неналежного виконання позичальником будь-яких зобов`язань за цим договором або невиконання або неналежне виконання позичальником будь-яких зобов`язань за іпотечним договором, у тому числі, але не виключно, у випадку: затримання сплати частини кредиту та/або процентів за користування кредитом, належних до сплати комісійних винагород та інших платежів за цим договором на один календарний місяць; незгоди позичальника з пропозицією банку про зміну процентної ставки за користування кредитом та/або не підписання ним відповідних додаткових договорів згідно з умовами цього договору; використання кредиту не за цільовим призначенням; виникнення обставин, які за обґрунтованим висновком банку призведуть до того, що позичальник не виконає свої зобов`язання за цим договором; втрати предметом іпотеки ліквідності, виникнення обставин, що унеможливлюють звернення стягнення на предмет іпотеки; неподання позичальником, на вимогу банку, даних, що стосуються його фінансового стану; в разі порушення позичальником умов договору іпотеки, в тому числі в разі несплати страхових платежів, порушення умов зберігання предмета іпотеки, що призвело до пошкодження, знищення та втрати його вартості, що обумовлена договором іпотеки.

За абзацом другим пункту 3.4 кредитного договору виконання позичальником вимоги банку щодо дострокового повернення суми кредиту, належних до сплати процентів, та інших платежів відповідно до умов цього договору повинно бути проведено позичальником протягом місяця (тридцяти календарних днів) з дати одержання такої вимоги банку.

За встановленими обставинами справи банк заявив позичальнику вимогу про погашення боргу 19 лютого 2008 року зі строком її виконання протягом 30 днів.

Відповідно до змісту цієї вимоги - усупереч вимогам пунктів 1.5, 1.6, 4.2 кредитного договору - ОСОБА_3 з 04 січня 2008 року не виконує зобов`язання за кредитним договором, згідно з підпунктом 1.4.4 якого позичальник повинен здійснювати погашення отриманого кредиту щомісячно ануїтетними платежами у розмірі 11 125, 88 грн. Внаслідок такого невиконання договірного зобов`язання станом на 19 лютого 2008 року виникла прострочена заборгованість за кредитом у сумі 4 064, 64 грн та відсотками за його користування у сумі 10 587, 12 грн. Загальна сума боргу станом на 19 лютого 2008 року складала 660 302, 76 грн, у тому числі: прострочена заборгованість за кредитом - 4 064, 64 грн, залишок заборгованості за сумою кредиту - 645 651, 67 грн, заборгованість за відсотками - 10 587, 12 грн. У зв`язку з порушенням позичальником зобов`язань банк вимагав протягом 30 днів погасити борг за кредитним договором. У разі непогашення боргу у визначений строк банк повідомив, що здійснить погашення боргу шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 30 жовтня 2007 року.

Суворовський районний суд м. Одеси, стягуючи за рішенням суду від 05 липня 2016 року у справі № 2-869/10 заборгованість за кредитним договором у повному обсязі, встановив таке: банк, направивши 19 лютого 2008 року вимогу, скористався правом достроково вимагати від позичальника повернення суми кредиту. У зв`язку з невиконанням такої вимоги банк 28 липня 2009 року звернувся до суду з позовом про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором, який суд задовольнив, фактично встановивши, що у позичальника виник обов`язок з дострокового повернення боргу.

Врахувавши наведені преюдиційні висновки, сформульовані під час розгляду іншої справи, Верховний Суд у справі, що переглядається, визнає помилковими висновки апеляційного суду, що вимога банку про дострокове погашення заборгованості втратила свою чинність, оскільки позичальник погасив прострочену заборгованість за кредитом 01 березня 2008 року, що підтверджується розрахунком заборгованості.

Варто враховувати, що часткове погашення простроченої заборгованості не підтверджує належне виконання зобов`язань позичальника та вимог кредитора.

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Відповідно до частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент пред`явлення банком вимоги) якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів з дати одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність.

Підсумовуючи, лише належне усунення порушень умов договору має наслідком втрату чинності вимоги кредитора про дострокове погашення кредиту. Часткове погашення боргу не приводить до таких наслідків, адже свідчить про неналежне виконання позичальником своїх зобов`язань із своєчасного погашення боргу.

Суди першої та апеляційної інстанцій у справі, яка переглядається, не встановили обставин того, що позичальник повністю погасив прострочену заборгованість у встановлений кредитором строк, такі обставини не встановив і Суворовський районний суд м. Одеси, розглядаючи позов ПАТ «Ощадбанк» про стягнення із ОСОБА_2 та ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором, навпаки - його висновки є протилежними.

Верховний Суд у постановах від 13 травня 2021 року у справі № 363/3583/15-ц (провадження № 61-784св21), від 14 липня 2021 року у справі № 522/866/17 (провадження № 61-3705св21), від 21 липня 2021 року

у справі № 352/969/13-ц (провадження № 61-9823св19) зазначив, що звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення, зокрема шляхом стягнення заборгованості, є дією кредитора, яка має наслідком зміну порядку, умов і строку виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни.

Отже, у рішенні Суворовський районний суд м. Одеси від 05 липня 2016 року у справі № 2-869/10 встановив, що банк змінив строк виконання основного зобов`язання за кредитним договором, направивши позичальнику вимогу кредитора, яку він належно не виконав, що мало наслідком настання у позичальника обов`язку з дострокового повернення кредиту повністю.

За таких обставин, враховуючи, що строк виконання основного зобов`язання настав у 2008 році у зв`язку з невиконанням (неналежним виконанням) позичальником досудової вимоги кредитора, Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що оскаржувані судові рішення не відповідають правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 21 липня 2021 року у справі № 759/219/19 (провадження № 61-17106св20), від 29 вересня 2021 року у справі № 668/4773/14-ц (провадження

№ 61-236св20), щодо застосування частини першої статті 12, частини першої статті 33 та правил статті 35 Закону України «Про іпотеку» про умови реалізації іпотекодержателем права звернути стягнення на предмет іпотеки.

У зазначених постановах Верховний Суд зазначив, що за змістом частини першої статті 12, частини першої статті 33 та статті 35 Закону України «Про іпотеку» реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов`язання. І лише тоді, якщо останнє не виконано чи виконано неналежно, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звертати стягнення на предмет іпотеки. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає іпотекодержателю звернутися з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов`язання відповідно до частини другої статті 35 Закону України «Про іпотеку».

За встановлених фактичних обставин справи, що переглядається, відбулося неналежне виконання основного зобов`язання за вимогою кредитора, що доводить дострокове настання обов`язку у позичальника з повернення кредиту повністю та виникнення у іпотекодержателя права на звернення стягнення на предмет іпотеки.

Щодо застосування позовної давності до спірних правовідносин

Задовольняючи позов банку та звертаючи стягнення на предмет іпотеки, суди першої та апеляційної інстанцій вважали, що іпотекодержатель не пропустив позовну давність, оскільки строк повернення кредиту сторонами погоджений до 30 жовтня 2017 року. Також суди врахували, що 05 липня 2016 року Суворовський районний суд м. Одеси ухвалив рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором з позичальника на користь банку, яке на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, яка переглядається, у добровільному порядку виконано не було.

Верховний Суд визнає викладені висновки судів помилковими.

За правилами статей 256-258 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п`ята статті 261 ЦК України).

Водночас початок перебігу позовної давності пов`язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними обставинами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). Отже, за змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов`язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою (постанова Верховного Суду від 04 серпня 2021 року у справі № 715/1402/19 (провадження № 61-11830св20)).

Отже, початком перебігу є день, коли банк довідався або міг довідатися про порушення свого права - невиконання позичальником основного зобов`язання з повернення кредиту та сплати процентів за користування ним.

Верховний Суд у постанові від 19 травня 2021 року у справі № 756/2298/18 (провадження № 61-3976св21) зазначив, що вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки «піддається» впливу позовної давності. На неї поширюється загальна позовна давність тривалістю у три роки. На вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки поширюються всі правила щодо позовної давності (початок перебігу, зупинення, переривання, наслідки спливу тощо).

Верховний Суд врахував, що встановленими обставинами справи банк скористався своїм правом на зміну умов щодо строків повернення кредиту, де на забезпечення передано в іпотеку спірне нерухоме майно, шляхом пред`явлення відповідних вимог, а тому строки повернення кредиту є такими, що настали у 2008 році, тоді як з позовом банк звернувся до суду лише у березні 2018 року, тобто зі спливом трирічної позовної давності.

Та обставина, що 05 липня 2016 року Суворовський районний суд м. Одеси ухвалив рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором з позичальника та відмову у задоволенні позову про стягнення заборгованості з поручителя ( ОСОБА_1 ) на користь банку, яке не виконано боржниками, не свідчить про своєчасне звернення банку до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки. Верховний Суд врахував, що у зазначеній справі банк звернувся з позовом своєчасно у 2009 році, а у справі, яка переглядається, - у 2018 році.

В оцінці поважності причин пропуску строку позовної давності Верховний Суд також врахував, що банк ані в суді першої інстанції, ані в суді апеляційної інстанції, ані в касаційній скарзі не повідомляв про наявність поважних причин пропуску строку звернення до суду, не доводив їх відповідними доказами, а також не обґрунтовував об`єктивну неможливість звернення до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки раніше.

Відповідно до частини п`ятої статті 267 ЦК України якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Враховуючи, що суди не встановили, а позивач не довів наявність будь-яких розумних та поважних причин пропущення позовної давності, тому обґрунтованими є висновки про її застосування до спірних правовідносин, протилежного позивачем не доведено. У таких висновках визначальною є пасивна процесуальна поведінка сторони позивача, реалізована її представниками. Інший висновок Суду суперечитиме принципу змагальності цивільного процесу.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Встановивши фактичні обставини, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначили правову природу цивільних відносин між сторонами, предмет спору, зробили обґрунтовані висновки про існування підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки, водночас не врахували, що позовна давність за цими вимогами банку спливла, про застосування якої заявила відповідач у суді першої інстанції.

Враховуючи, що суди першої та апеляційної інстанцій допустили порушення норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору по суті, оскаржувані судові рішення не відповідають правовим висновкам Верховного Суду про реалізацію банком права дострокового стягнення заборгованості за кредитним договором, зміну строку кредитування (постанови від 13 травня 2021 року у справі № 363/3583/15-ц (провадження № 61-784св21), від 14 липня 2021 року у справі № 522/866/17 (провадження № 61-3705св21), від 21 липня 2021 року у справі № 352/969/13-ц (провадження № 61-9823св19)) та про застосування позовної давності (постанови від 19 травня 2021 року у справі № 756/2298/18 (провадження № 61-3976св21), від 04 серпня 2021 року у справі № 715/1402/19 (провадження № 61-11830св20)), на які посилалася заявник у касаційній скарзі, Верховний Суд зробив висновок, що оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову у зв`язку зі спливом позовної давності.

Доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції ухвалив рішення без участі та повідомлення третьої особи ОСОБА_2 , Верховний Суд відхиляє, оскільки третя особа не оскаржувала рішення суду першої інстанції, а відповідно до пункту 5 частини першої статті 411 ЦПК України саме учасник справи, який не був повідомлений про розгляд справи у суді, може оскаржити таке судове рішення з цієї підстави у касаційному порядку.

Інших доводів касаційна скарга не містить.

Ухвалюючи нове рішення по суті спору, Верховний Суд не встановив підстав для направлення справи на новий судовий розгляд відповідно до вимог статті 411 ЦПК України, касаційна скарга таких доводів та вимог не містить.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

За змістом статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, що це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважаються: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Розподіл судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи, що Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 , скасування оскаржуваних судових рішень та ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні позову, суд касаційної інстанції здійснює новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у судах першої інстанції та апеляційної інстанції, а також розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Верховний Суд врахував, що позов містить вимоги майнового характеру -звернення стягнення на предмет іпотеки. Оскільки за результатами розгляду касаційної скарги Верховний Суд дійшов висновку про її задоволення, скасування оскаржуваних судових рішень та ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні позову, то судові витрати, понесені банком у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції покладаються на нього. Судові витрати, понесені заявником у суді апеляційної інстанції, а також у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають відшкодуванню позивачем на користь відповідача, враховуючи правовий результат вирішення спору.

Керуючись статтями 400 409 410 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 20 листопада 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 30 вересня 2021 року скасувати, ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 , про звернення стягнення на іпотечне майно відмовити.

Стягнути з Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 2 643, 00 грн, а за подання касаційної скарги - 3 524, 00 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко