Постанова

Іменем України

18 липня 2022 року

м. Київ

справа № 509/4936/18

провадження № 61-1928св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Червинської М. Є. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Коротуна В. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - житлово-будівельний кооператив «Марін-Білдер»,

треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги ОСОБА_5 , ОСОБА_3 на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 11 березня 2020 року у складі судді Козирського Є. С., постанову Одеського апеляційного суду від 28 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Дрішлюка А. І., Драгомерецького М. М., Громіка Р. Д., додаткову постанову Одеського апеляційного суду від 13 січня 2021 року у складі колегії суддів: Дрішлюка А. І., Драгомерецького М. М., Громіка Р. Д.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

25 жовтня 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до житлово-будівельного кооперативу «Марін-Білдер» (далі - ЖБК «Марін-Білдер»), у якому з урахуванням уточнень просила визнати за нею право приватної власності на 4 житлові будинки, що розташовані в АДРЕСА_1 (який фактично є житловим будинком, розташованим в АДРЕСА_2 ), в АДРЕСА_3 АДРЕСА_4 , в АДРЕСА_5 ).

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що 28 січня 2005 року відповідно до Уставу ЖБК «Марін-Білдер» вона була прийнята до членів житлово-будівельного кооперативу.

18 березня 2005 року, будучи членом кооперативу, уклала з ЖБК «Марін-Білдер» шість угод (зі змінами до кожної угоди) про будівництво індивідуальних житлових будинків на закріплених за нею земельних ділянках за адресами: АДРЕСА_6 (будівельний номер 1/1,1/2, 1/3); АДРЕСА_7 ); АДРЕСА_2 , на теперішній час АДРЕСА_8 ; АДРЕСА_3 ); АДРЕСА_9 (будівельний номер АДРЕСА_10 ); АДРЕСА_11 (будівельний номер 4/7, 4/8).

Єдиним замовником будівництва за цими угодами було ЖБК «Марін-Білдер».

Крім того, 18 березня 2005 року між нею та ЖБК «Марін-Білдер» до зазначених угод підписано протоколи узгодження, у яких був визначений стан готовності житлових будинків при передачі члену кооперативу.

Розділом 2 зазначених угод узгоджено розмір пайових внесків, що підлягав внесенню для будівництва вищевказаних житлових будинків, а розділом 3 встановлений графік пайових внесків, які підлягли сплаті частками. У розділі 4 зазначених угод передбачені строки будівництва, зокрема початок будівництва - 01 квітня 2005 року , закінчення - 01 квітня 2006 року. Всього за усіма цими угодами підлягав до сплати гривневий еквівалент на загальну суму 1 121 919 доларів США.

Позивачка зазначала, що зобов`язання щодо сплати пайових внесків виконала в повному обсязі у передбачені угодами строки, проте ЖБК «Марін-Білдер» прийнятих на себе зобов`язань не виконало.

Зазначені вище будинки введені в експлуатацію у період з 2009 до 2011 року, однак ЖБК «Марін-Білдер», на порушення умов угод від 18 березня 2005 року, ці будинки їй не передав, довідки про повну сплату пайових внесків не видав, документи про введення будинків в експлуатацію не надав, її право власності на вказану нерухомість не визнає, а тому вона фактично позбавлена можливості належним чином реалізувати правомочності власника на спірне нерухоме майно.

08 лютого 2012 року рішенням ЖБК «Марін-Білдер» (протокол № 11) її було виключено зі складу членів ЖБК «Марін-Білдер», у зв`язку з чим вона звернулась до суду з позовом до ЖБК «Марін-Білдер» про скасування рішень членів правління та правління житлово-будівельного кооперативу, поновлення у членах кооперативу, який рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 15 вересня 2017 року частково задоволено у справі № 509/5216/13-ц, її відновлено у членах кооперативу, визнано недійсними угоди і правовстановлюючі документи на спірні будинки та земельні ділянки, які, незважаючи на заборону щодо їх відчуження, забудовник незаконно продав третім особам.

Посилаючись на невизнання відповідачем її прав на новозбудовані будинки, позивачка просила позов задовольнити.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 11 березня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 право приватної власності на житлові будинки з господарчими будівлями та спорудами, розташовані в АДРЕСА_1 (який фактично є житловим будинком, розташованим в АДРЕСА_1 (будівельний номер 3/7)); АДРЕСА_3 ); АДРЕСА_4 ; АДРЕСА_11 (будівельний номер АДРЕСА_12 ).

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції виходив із того, що позивачка виконала умови угод, якими передбачено порядок набуття права власності на спірне нерухоме майно, проте відповідач не визнає її право власності на це майно та не вчинив жодних дій, направлених на остаточне виконання угод та належне оформлення право власності на збудовану за рахунок позивачки нерухомість на її ім`я. Оскільки відповідач не виконав належним чином своїх зобов`язань за укладеним з позивачкою договором, що у свою чергу створює перешкоди для здійснення правомочності власника позивачкою у встановленому законом порядку, суд дійшов висновку про задоволення позову та визнання за нею права власності на спірні житлові будинки.

Короткий зміст постанови апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 28 грудня 2020 року апеляційні скарги представника ОСОБА_4 - ОСОБА_8 , представника ОСОБА_5 - ОСОБА_9 залишено без задоволення.

Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 11 березня 2020 року залишено без змін.

Додатковою постановою Одеського апеляційного суду від 13 січня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_10 залишено без задоволення.

Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 11 березня 2020 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з рішенням суду першої інстанції та вважав його таким, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

05 лютого 2021 року ОСОБА_5 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами обох інстанцій норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення в частині задоволення позовних вимог щодо визнання права власності на житловий будинок, розташований на АДРЕСА_6 (до присвоєння адреси у 2013 році - будівельний номер АДРЕСА_13 , та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у позові.

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі № 640/7778/18, від 13 лютого 2019 року у справі № 369/13979/15-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 1806/2-1093/2011, постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 6-318цс15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Також заявник вказує на порушення судами норм процесуального права, що унеможливлює встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме: суд не дослідив зібрані у справі докази; необґрунтовано відхилив клопотання про зупинення розгляду справи; розглянув справу за відсутності учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 5 частини першої статті 411, пункти 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України).

29 березня 2021 року ОСОБА_3 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 11 березня 2020 року, постанову Одеського апеляційного суду від 28 грудня 2020 року та додаткову постанову Одеського апеляційного суду від 13 січня 2021 року, в яких, посилаючись на неправильне застосування судами обох інстанцій норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення в частині задоволення позовних вимог щодо визнання права власності на житловий будинок, розташований на АДРЕСА_4 , ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у позові.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України); відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у правовідносинах щодо застосування частини другої статті 620 ЦК України (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційні скарги свідчать про те, що судові рішення оскаржуються лише в частині вирішення вимог, що стосуються права власності 2 житлових будинків, розташованих на АДРЕСА_4 та АДРЕСА_1 , в іншій частині не оскаржуються, тому в касаційному порядку не переглядаються (частина перша статті 400 ЦПК України).

Аргументи учасників справи

Доводи осіб, які подали касаційні скарги

Касаційні скарги аргументовані тим, що суди попередніх інстанцій неповно дослідили обставини справи, не надали їм належної правової оцінки та дійшли помилкових висновків при вирішенні справи.

ОСОБА_5 у своїй скарзі зазначає, що суди дійшли неправильного висновку щодо виникнення права власності ОСОБА_1 на житловий будинок з господарчими будівлями та спорудами, розташований за адресою АДРЕСА_4 .Обов`язковою умовою виникнення права власності на вказаний вище будинок після будівництва та введення в експлуатацію є його передача ОСОБА_1 . Проте відповідач вказаний будинок ОСОБА_1 не передав, а передав його ОСОБА_7 , тобто право власності у ОСОБА_1 на вказаний будинок не виникло. З переданням ЖБК «Марін-Білдер» цього будинку ОСОБА_7 з подальшою купівлею ОСОБА_3 , ОСОБА_1 втратила право на витребування цих речей у даних осіб та на висунення вимог щодо передання їй цих будинків.

У своїй касаційній скарзі ОСОБА_3 вказує, що суди неправильно застосували статтю 331 ЦК України, згідно якої право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Проте, ОСОБА_1 нову річ не створювала, а за відплатним договором замовила будівництво ЖБК «Марін-Білдер». При чому вирішальне значення має те, що мали місце саме договірні відносини.

Посилання судів на рішення в цивільній справі № 509/5216/13, як на преюдиційне, також є неправомірним, оскільки у вказаному рішенні не встановлені обставини щодо виникнення права власності ОСОБА_1 , а також не встановлено обставин, які б надали ОСОБА_1 право витребувати майно від ОСОБА_3 .

Доводи інших учасників справи

ОСОБА_1 особисто та через свого представника - адвоката Чирку О. О. подала відзив та клопотання, у якому просить касаційні скарги залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а також заяву про врахування правової позиції, викладеної Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц.

ОСОБА_5 подала до Верховного Суду відповідь на відзив, у якій наполягає на врахуванні доводів касаційної скарги та її задоволенні.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалами Верховного Суду від 22 лютого 2021 року та від 20 травня 2021 року поновлено ОСОБА_5 , ОСОБА_3 строк на касаційне оскарження рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 11 березня 2020 року, постанови Одеського апеляційного суду від 28 грудня 2020 року, додаткової постанови Одеського апеляційного суду від 13 січня 2021 року.

Відкрито касаційне провадження у даній справі за касаційними скаргами ОСОБА_5 , ОСОБА_3 на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 11 березня 2020 року, постанову Одеського апеляційного суду від 28 грудня 2020 року, додаткову постанову Одеського апеляційного суду від 13 січня 2021 року.

Витребувано з Овідіопольського районного суду Одеської області цивільну справу № 509/4936/18 за позовом ОСОБА_1 до житлово-будівельного кооперативу «Марін-Білдер», треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , про визнання права власності.

Зупинено дію рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 11 березня 2020 року, постанови Одеського апеляційного суду від 28 грудня 2020 року, додаткової постанови Одеського апеляційного суду від 13 січня 2021 року до закінчення касаційного провадження.

Обставини справи

Суди встановили, що ЖБК «Марін-Білдер» зареєстровано 29 квітня 2004 року на АДРЕСА_14 .

28 січня 2005 року відповідно до Уставу ЖБК «Марін-Білдер» до членів кооперативубула прийнята ОСОБА_1

18 березня 2005 року ОСОБА_1 , будучи членом житлово-будівельного кооперативу, уклала з ЖБК «Марін-Білдер» шість угод (зі змінами до кожної угоди) про будівництво індивідуальних житлових будинків на закріплених за нею земельних ділянках в АДРЕСА_1 за адресами: АДРЕСА_15 ); АДРЕСА_7 ); АДРЕСА_2 , наразі АДРЕСА_8 ; - АДРЕСА_3 ; АДРЕСА_9 (будівельний номер АДРЕСА_10 ); АДРЕСА_5 ).

Єдиним замовником будівництва за угодами є ЖБК «Марін-Білдер».

Крім того, до зазначених угод 18 березня 2005 року між ОСОБА_1 та ЖБК «Марін-Білдер» підписано протоколи узгодження, у яких був визначений стан готовності житлових будинків при передачі члену кооперативу.

Розділом 2 зазначених угод узгоджено розмір пайових внесків, що підлягав внесенню для будівництва вищевказаних житлових будинків, а розділом 3 встановлений графік пайових внесків, які підлягли сплаті частками. Розділом 4 цих угод встановлено строки будівництва, а саме: датою початку будівництва є 01 квітня 2005 року, датою закінчення будівництва, введення будинку в експлуатацію та передачі житлових будинків у власність члену ЖБК ОСОБА_1 є 01 квітня 2006 року. Всього за усіма угодами підлягав до сплати гривневий еквівалент на загальну суму 1 121 919 доларів США.

08 лютого 2012 року рішенням ЖБК «Марін-Білдер» (протокол № 11) ОСОБА_1 було виключено зі складу членів ЖБК «Марін-Білдер», у зв`язку з чим вона звернулась до суду з позовом до ЖБК «Марін-Білдер» про скасування рішень членів правління та правління житлово-будівельного кооперативу, поновлення у членах кооперативу.

Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 15 вересня 2017 року, яке набрало законної сили у справі № 509/5216/13-ц, позов ОСОБА_1 задоволено частково. Скасовано рішення правління ЖБК «Марін-Білдер» від 08 лютого 2012 року про виключення ОСОБА_1 зі складу членів ЖБК «Марін-Білдер»; відновлено ОСОБА_1 у членстві ЖБК «Марін-Білдер»; визнано незаконним рішення виконавчого комітету Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області від 28 квітня 2012 року № 423; визнано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 08 червня 2012 року, видане на ім`я ОСОБА_11 , на житловий будинок з господарчими будівлями та спорудами, загальною площею 269,90 кв. м, житлова 90,50 кв. м розташований за адресою: АДРЕСА_1 (будівельний номер: АДРЕСА_16 ) недійсним; визнано свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_1 від 16 серпня 2013 року, видане на ім`я ОСОБА_11 , про право власності на нерухоме майно: земельну ділянку площею 0,039 га цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка): за адресою: АДРЕСА_1 (будівельний номер: АДРЕСА_16 ) недійсним; визнано свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_2 від 15 січня 2014 року, видане на ім`я ОСОБА_4 , про право власності на нерухоме майно: індивідуальний житловий будинок з господарчими будівлями та спорудами, загальною площею 401,90 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_11 недійсним; визнано свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_3 від 16 липня 2014 року, видане на ім`я ОСОБА_12 , про право власності на нерухоме майно: житловий будинок з господарчими будівлями та спорудами, загальною площею 405,5 кв. м, житлова площа 52,9 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_17 недійсним; визнано укладений між ОСОБА_12 та ОСОБА_2 договір купівлі-продажу житлового будинку з господарчими будівлями та спорудами розташований за адресою: АДРЕСА_17 , від 03 вересня 2014 року недійсним; визнано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 08 вересня 2014 року, видане на ім`я ОСОБА_13 , про право власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами розташований за адресою: АДРЕСА_18 недійсним; визнано укладений між ОСОБА_13 та ОСОБА_6 договір купівлі-продажу від 18 вересня 2014 року житлового будинку з господарчими будівлями та спорудами розташований за адресою: АДРЕСА_18 недійсним; визнано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 13 серпня 2015 року, видане на ім`я ОСОБА_6 , на земельну ділянку площею 0,0995 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_18 недійсним; визнано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 18 листопада 2014 року, видане на ім`я ОСОБА_5 , житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, загальною площею 270,4 кв. м, житлова площа 90,9 кв. м розташований за адресою: АДРЕСА_1 недійсним; визнано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 07 серпня 2015 року, видане на ім`я ОСОБА_5 , на земельну ділянку площею 0,0302 га, цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташований за адресою: АДРЕСА_1 недійсним; визнано укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 договір купівлі-продажу від 20 лютого 2015 року житлового будинку з господарчими будівлями та спорудами загальною площею 402,2 кв. м житловою площею 80,2 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_4 , недійсним. Водночас, ОСОБА_1 відмовлено в захисті права власності за приписами статті 392 ЦК України у зв`язку з передчасністю заявлених вимог, оскільки право такої вимоги належить власнику майна, та відмовлено у витребуванні майна з чужого незаконного володіння також в зв`язку з тим, що право вимоги належить тільки власнику.

Окрім того, рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 05 серпня 2020 року, що набрало законної сили у справі № 509/4922/18, задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_7 , третя особа - ОСОБА_3 про визнання недійсним свідоцтва про право власності. Визнано недійсним свідоцтво про право власності на будинок за адресою: АДРЕСА_4 від 17 грудня 2014 року, видане ОСОБА_7 .

У справі, яка переглядається, також установлено, що загальна сума грошових внесків ОСОБА_1 до ЖБК «Марін-Білдер», сплачених згідно з квитанціями до прибуткового касового ордеру, на момент передбаченого угодами закінчення будівництва (станом на 01 квітня 2006 року) склала - 5 976 932 грн 80 коп., що еквівалентно 1 160 730 дол. США. Після передбаченого угодами закінчення будівництва нею сплачено - 1 752 921 грн 25 коп., що еквівалентно 350 425 дол. США та у 2011 році - 55 597 грн, що еквівалентно 7 000,00 дол. США.

Обґрунтовуючи підстави позову, у справі, яка є предметом касаційного перегляду, позивачка посилалась на невизнання відповідачем її права на новозбудовані будинки, у зв`язку з чим просила захистити його в судовому порядку шляхом визнання за нею права власності на спірне нерухоме майно.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Так, підставою касаційного оскарження рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 11 березня 2020 року, постанови Одеського апеляційного суду від 28 грудня 2020 року, додаткової постанови Одеського апеляційного суду від 13 січня 2021 року є посилання заявників6

- на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі № 640/7778/18, від 13 лютого 2019 року у справі № 369/13979/15-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 1806/2-1093/2011, постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 6-318цс15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України);

- порушення судами норм процесуального права, що унеможливлює встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме: суд не дослідив зібрані у справі докази; необґрунтовано відхилив клопотання про зупинення розгляду справи; розглянув справу за відсутності учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 5 частини першої статті 411, пункти 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України);

- неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України);

- відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у правовідносинах щодо застосування частини другої статті 620 ЦК України (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Відповідно до статті 400 ЦПК України, якою визначено межі розгляду справи судом касаційної інстанції, встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції діє в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Касаційні скарги не підлягають задоволенню, виходячи з такого.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 та частина перша статті 16 ЦК України).

Тлумачення пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України свідчить, що по своїй суті такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб`єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Відповідно до статі 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Частиною 2 статті 331 ЦК України встановлено, що право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва.

Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.

Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Частиною першою статті 182 ЦК України передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Відповідно до статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, (далі - Закон) обов`язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що зокрема належить фізичним та юридичним особам.

Пунктом 5 частини 1 статті 19 Закону передбачено, що державна реєстрація прав проводиться на підставі рішень судів, що набрали законної сили.

Отже, державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об`єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку.

У пункті 78 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127, встановлено, що для державної реєстрації права власності на окреме індивідуально визначене нерухоме майно (квартира, житлове, нежитлове приміщення тощо), розміщене в об`єкті нерухомого майна, будівництво якого здійснювалося із залученням коштів фізичних та юридичних осіб, власником такого майна подаються: документ, що підтверджує набуття у власність особою закріпленого за особою об`єкта інвестування, передбачений законодавством (інвестиційний договір, договір про пайову участь, договір купівлі-продажу майнових прав тощо); технічний паспорт на окреме індивідуально визначене нерухоме майно (квартира, житлове, нежитлове приміщення тощо).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (провадження № 14-8цс21) вказано, що нормами законодавства встановлено первинний спосіб набуття права власності на річ, на яку раніше не було і не могло бути встановлене право власності інших осіб. Саме інвестор як особа, за кошти якої і на підставі договору з яким був споруджений об`єкт інвестування, є особою, якою набувається первісне право власності на новостворений об`єкт інвестування. Інвестор після виконання умов інвестування набуває майнові права (тотожні праву власності) на цей об`єкт і після завершення будівництва об`єкта нерухомості набуває права власності на об`єкт інвестування як первісний власник шляхом проведення державної реєстрації речових прав на зазначений об`єкт за собою (пункти 92, 93, 95 постанови).

У постановах від 12 листопада 2014 року № 6-129цс14 та від 10 лютого 2016 року № 6-2124цс15 у справах за позовами про визнання права власності на новостворене нерухоме майно Верховний Суд України зазначав, що захист майнових прав на новостворене майно, прийняте до експлуатації та оформлене (зареєстроване) на іншу особу, у разі невизнання цією особою прав позивача на спірне майно здійснюється в порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, то захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства, зокрема на підставі статті 392 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц (провадження № 14-31цс20) вказала, що у тих випадках, коли об`єкт нерухомості вже збудований та прийнятий в експлуатацію, проте покупцем не отримані правовстановлюючі документи у зв`язку із порушенням продавцем за договором купівлі-продажу майнових прав на нерухоме майно, взятих на себе договірних зобов`язань щодо передання всіх необхідних документів для оформлення права власності на квартиру, вартість якої сплачена покупцем в повному обсязі, та у разі невизнання продавцем права покупця на цю збудовану квартиру може мати місце звернення до суду з вимогою про визнання за покупцем права власності на проінвестоване (оплачене) ним майно відповідно до положень статті 392 ЦК України.

Верховний Суд під час перегляду цієї справи вважає, що наведені висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані після подання касаційних скарг, підлягають застосуванню на підставі частини третьої статті 400 ЦПК України, якою передбачено, що суд касаційної інстанції не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи необхідно врахувати висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Аналіз матеріалів справи свідчить про те, що рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 15 вересня 2017 року, яке набрало законної сили у справі № 509/5216/13-ц, зокремавизнано недійсними свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 18 листопада 2014 року, видане на ім`я ОСОБА_5 , житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 та свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 07 серпня 2015 року, видане на ім`я ОСОБА_5 , на земельну ділянку площею 0,0302 га, цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташований за адресою: АДРЕСА_1 недійсним.

Цим же судовим рішенням визнано недійсним й укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 договір купівлі-продажу від 20 лютого 2015 року житлового будинку з господарчими будівлями та спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_4 .

Окрім того, рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 05 серпня 2020 року, що набрало законної сили у справі № 509/4922/18, визнано недійсним свідоцтво про право власності на будинок за адресою: АДРЕСА_4 від 17 грудня 2014 року, видане ОСОБА_7 .

У статті 216 ЦК України встановлено правові наслідки недійсності правочину. За частиною першою цієї статтінедійсний правочин не створює для сторін тих прав і обов`язків, які вони мають встановлювати, а породжує наслідки, що пов`язані з його недійсністю. Зазначена норма передбачає, зокрема, що у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.

Отже, наслідками недійсності правочину є поновлення сторін у початковому становищі, тобто взаємне повернення переданого за недійсним правочином.

Таким чином, після визнання недійсними свідоцтв про право власності на спірні будинки, вказане нерухоме майно повернулось до ЖБК «Марін-Білдер».

При розгляді справи№ 509/5216/13-ц встановлено, що ОСОБА_1 виконала взяті на себе зобов`язання за укладеними між сторонами угодами про будівництво індивідуальних житлових будинків та Статуту ЖБК «Марін-Білдер», повністю сплатила внесок за їх будівництво, проте ЖБК «Марін-Білдер» у строк, передбачений угодами, їй житлові будинки не передав.

Житлові будинки, розташовані на АДРЕСА_17 , АДРЕСА_19 ; АДРЕСА_18 , АДРЕСА_20 ; АДРЕСА_13 ; АДРЕСА_16 ; АДРЕСА_21 , АДРЕСА_22 ; АДРЕСА_4 , АДРЕСА_23 , введені в експлуатацію 26 січня 2009 року та 04 жовтня 2011 року.

Під час розгляду справи № 509/4922/18 також установлено, що з боку позивачки зобов`язання щодо сплати пайових внесків в повній мірі виконані у передбачені угодами строки.

За правилами частин четвертої, сьомої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду.

Зміст позову ОСОБА_1 свідчить про те, що вимоги спрямовані на захист її права на новозбудовані будинки, яке не визнається відповідачем. Способом захисту позивачка обрала визнання за нею такого права, що відповідає положенням статті 16 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц (провадження № 14-31цс20) зазначила, що визнання права власності є ефективним і належним способом захисту прав сторони - покупця, який за договором купівлі-продажу майнових прав повністю сплатив узгоджену в договорі грошову суму, проте не може реалізувати свої права внаслідок недобросовісної поведінки продавця після введення будинку в експлуатацію, який не визнає права покупця на цю збудовану квартиру.

Суди попередніх інстанцій, встановивши, що спірне нерухоме майно не було зареєстровано за позивачкою через невиконання ЖБК «Марін-Білдер» своїх зобов`язань, визначених угодою від 18 березня 2005 року, укладеною з ОСОБА_1 , житлові будинки, які є предметом спору, введені в експлуатацію, зробили обґрунтовані висновки, що невизнане відповідачем право позивачки на них підлягає захисту на підставі статті 392 ЦК України шляхом визнання за ОСОБА_1 права власності на спірне нерухоме майно.

Судами попередніх інстанцій правильно застосовано норми матеріального права у спірних правовідносинах та не допущено порушень норм процесуального права, які б давали підстави для скасування оскаржених судових рішень, тому доводи касаційних скарг з цього приводу є безпідставними.

Що стосується аргументів заявників щодо неврахування судами наведених у постановах Верховного Суду висновків, зазначених у касаційних скаргах, колегія суддів відхиляє, оскільки суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду, у даному випадку, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц (провадження № 14-31цс20).

Доводи касаційної скарги ОСОБА_5 про те, що суд першої інстанції розглянув справу за відсутності учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, колегія суддів відхиляє, оскільки вказані обставини були предметом перевірки апеляційним судом, який установив, що представник ОСОБА_4 та ОСОБА_5 - ОСОБА_9 була належним чином повідомлена про дату, час та місце розгляду справи, призначеної на 11 березня 2020 року. Окрім того, що неявка представника ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у судове засідання 11 березня 2020 року була повторною, тому з урахуванням вимог статті 223 ЦПК України суд розглянув справу за її відсутності.

Колегія суддів також не вбачає порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права під час розгляду справи. Зокрема, суд апеляційної інстанції, з урахуванням належного повідомлення представника ОСОБА_5 про дату, час та місце розгляду справи, положень статті 372 ЦПК України, дійшов висновку про можливість розгляду справи за відсутності останньої.

Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі № 348/1116/16-ц (провадження № 61-44667св18) зазначив, що відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи. Тому доводи касаційної скарги ОСОБА_5 з цього приводу є необґрунтованими.

Окрім того, аргументи касаційних скарг ОСОБА_5 та ОСОБА_3 не містять доводів про те, яким чином оскаржені судові рішення, якими визнано право власності на спірне нерухоме майно за позивачкою, порушують їх права та інтереси з огляду на те, що свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 18 листопада 2014 року, видане на ім`я ОСОБА_5 , свідоцтво про право власності на будинок від 17 грудня 2014 року, видане ОСОБА_7 , а також укладений останнім у подальшому договір купівлі-продажу цього будинку з ОСОБА_3 від 20 лютого 2015 року визнані недійсними.

Інші наведені в касаційних скаргах аргументи є аналогічними доводам, викладеним в апеляційних скаргах, не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, а зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, які не були встановлені судом. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Доводи касаційних скарг не дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення в оскарженій частині ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає необхідним касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржені судові рішення в оскарженій частині - без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки в цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Ураховуючи, що ухвалою Верховного Суду від 22 лютого 2021 року було зупинено дію рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 11 березня 2020 року, постанови Одеського апеляційного суду від 28 грудня 2020 року, додаткової постанови Одеського апеляційного суду від 13 січня 2021 року до закінчення касаційного провадження, касаційне провадження у справі закінчено, тому дія судового рішення підлягає поновленню.

Керуючись статтями 400, 401 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_5 та ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 11 березня 2020 року, постанову Одеського апеляційного суду від 28 грудня 2020 року, додаткову постанову Одеського апеляційного суду від 13 січня 2021 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до житлово-будівельного кооперативу «Марін-Білдер», треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , про визнання права власності на житлові будинки, розташовані на АДРЕСА_1 та АДРЕСА_4 , залишити без змін.

Поновити дію рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 11 березня 2020 року, постанови Одеського апеляційного суду від 28 грудня 2020 року, додаткової постанови Одеського апеляційного суду від 13 січня 2021 року.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: М. Є. Червинська

С. Ю. Бурлаков

В. М. Коротун