ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
06 листопада 2023 року
м. Київ
справа № 511/2413/19
провадження № 61-10582 св 23
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Коломієць Г. В.,
учасники справи:
заявник - ОСОБА_1 ,
представник заявника - адвокат Шевчук Кирило Миколайович,
заінтересована особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України
в Одеській області на рішення Роздільнянського районного суду Одеської області від 23 січня 2020 року у складі судді Бобровської І. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 01 червня 2023 року у складі колегії суддів: Сєвєрової Є. С., Комлевої О. С., Цюри Т. В.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст вимог заяви
У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою
про встановлення факту постійного проживання на території України, заінтересована особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі - ГУ ДМС України в Одеській області).
В обґрунтування заяви зазначав, що він народився ІНФОРМАЦІЯ_1
у місті Южно-Сахалінськ Сахалінської області (зараз - російська федерація),
а з 1965 року разом із батьками переїхав до Магаданської області, де жив
до призову на військову службу у 1978 року. У грудні 1978 року він самовільно залишив військову частину, а у травні 1980 року був заарештований у місті Одесі (Україна) та засуджений військовим трибуналом до 7 років позбавлення волі.
З 1980 року по 1984 рік відбував покарання у колонії в селі Біленьке Запорізької області (№ 99), із 1984 року по 1987 рік - на тюремному режимі
у місті Івано-Франківську. У 1987 році, після звільнення, вибув до батьків
у місто Ростов на Дону, де отримав паспорт громадянина СРСР.
Вказував, що у 1987 році він переїхав до міста Запоріжжя, де працював
на різних підприємствах і уклав шлюб із ОСОБА_2 , в якому
ІНФОРМАЦІЯ_2 у них народився син - ОСОБА_3 . З цього часу він не покидав територію України. У 1989 році шлюб між ними було розірвано. 01 лютого
1991 року він уклав шлюб із ОСОБА_4 , який розірвано 16 квітня 1992 року.
За час шлюбу він не виїжджав за кордон, станом на 24 серпня 1991 року проживав у місті Запоріжжі.
У 1993 році він поїхав на відпочинок до міста Одеси, де познайомився
зі ОСОБА_5 , з якою почав проживати цивільним шлюбом. У 1993 році вони переїхали до села Новодмитрівка Роздільнянського району Одеської області, де він проживає й зараз. До 2002 року він працював слюсарем та доярем у вказаному селі.
Зазначав, що ним було втрачено радянський паспорт. 21 листопада 2018 року він звернувся до Роздільнянського районного відділу ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про оформлення паспорта громадянина України. 23 січня
2019 року його особу було встановлено за результатами проведення процедури встановлення особи, але належність до громадянства України підтверджена
не була.
Він не має інших документів, які посвідчують його особу, що унеможливлює для нього реалізацію його прав і свобод, зокрема у сфері праці, медицини, соціального захисту.
Встановлення факту проживання на території України має для нього важливе значення і є необхідним для підтвердження його належності до громадянства України, отримання паспорта громадянина України.
З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив суд встановити факт його постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Роздільнянського районного суду Одеської області від 23 січня
2020 року заяву ОСОБА_1 про встановлення факту постійного проживання
на території України задоволено.
Встановлено факт постійного проживання ОСОБА_1 , уродженця
міста Южно-Сахалінськ, Сахалінської області, РРФСР на території України станом на 24 серпня1991 року.
Суд першої інстанціїнадав оцінку наявним у матеріалах справи доказам і вважав доведеним факт постійного проживання ОСОБА_1 на території України станом на 24 серпня 1991 року. Встановлення цього факту необхідне заявнику
для підтвердження належності до громадянства України, отримання паспорта громадянина України.
Районний суд застосував відповідні норми Закону України «Про громадянство України» та Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженим Указом Президента України від 27 березня 2001 року № 215 (далі - Порядок).
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Одеського апеляційного суду від 01 червня 2023 року апеляційну скаргу ГУ ДМС України в Одеській області залишено без задоволення.
Рішення Роздільнянського районного суду Одеської області від 23 січня 2020 року залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що судом першої інстанції вірно з`ясовано фактичні обставини справи та дана їм належна правова оцінка, висновки районного суду підтверджуються матеріалами справи та ґрунтуються
на нормах законодавства, так як наявними у матеріалах справи доказами підтверджується факт постійного проживання ОСОБА_1 на території України станом на 24 серпня 1991 року.
При цьому заявник мав право на вирішення вказаного питання у судовому порядку без досудового врегулювання спору.
Суд апеляційної інстанції відхилив доводи ГУ ДМС України в Одеській області
про наявність спору про право, оскільки метою встановлення факту постійного проживання заявника на території України є отримання ним паспорта громадянина України.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її надходження до Верховного Суду
У липні 2023 року ГУ ДМС України в Одеській області звернулося
до Верховного Суду із касаційною скаргою на судові рішення судів попередніх інстанцій.
Підставами касаційного оскарження судових рішень ГУ ДМС України в Одеській області зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права
та порушення норм процесуального права, зокрема: застосування норм права
без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду; не дослідження судами зібраних у справі доказів, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; встановлення судами обставин, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Ухвалою Верховного Суду від 25 липня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано із районного суду вищевказану цивільну справу. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргу, надано строк для його подання.
У серпні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ГУ ДМС України в Одеській області мотивована тим,
що суди попередніх інстанцій зробили помилкові висновки про наявність правових підстав для встановлення факту постійного проживання ОСОБА_1
на території України станом на 24 серпня 1991 року. У матеріалах справи відсутні докази, які підтверджують факт перебування ОСОБА_1 на території України саме станом на 24 серпня 1991 року. Указаний факт з наявних у матеріалах справи доказів може бути підтверджено лише довідкою, виданою 11 вересня 2019 року військовим комісаром ІНФОРМАЦІЯ_3 , відповідно до якої останній перебував на обліку у зазначеному військовому комісаріаті з 1978 року по 1991 рік. Проте, вказану довідку видано Першому заступнику начальника ГУ ДМС України в Одеській області, а тому вона не могла бути додана до заяви самим ОСОБА_1 , довідка належним чином
не завірена, невідомо, хто її видав ОСОБА_1 , тобто вона є неналежним доказом у справі.
Посилаючись на відповідні норми Закону України «Про громадянство України»
та Порядку, вказує, що у даному випадку наявний спір про право. Заява
ОСОБА_1 направлена на набуття громадянства України/отримання паспорта громадянина України, а факт набуття громадянства України громадянином іноземної держави не може бути встановлений у судовому порядку.
Крім того, суди попередніх інстанцій не врахували відповідну судову практику Верховного Суду.
Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надійшов.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у місті Южно-Сахалінськ Сахалінської області, що підтверджується свідоцтвом про народження, серії НОМЕР_1
(а. с. 7).
У 1965 році ОСОБА_1 з родиною переїхав до Магаданської області, де жив
до 1978 року, до призиву на військову службу.
У 1980 році ОСОБА_1 був заарештований у місті Одесі та засуджений
на 7 років: із 1980 року по 1984 рік він відбував покарання у селі Біленьке Запорізської області; з 1984 рік по 1987 рік перебував у місцях позбавлення волі
у місті Івано- Франківську.
У 1987 році, після звільнення, ОСОБА_1 поїхав до батьків до міста Ростов
на Дону, де закінчив автошколу.
У 1988 році разом із батьками переїхав до міста Запоріжжя, де одружився,
що підтверджується повним витягом із державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про шлюбу № 00024820750 від 05 грудня 2019
(а. с. 13-15).
Відповідно до вищевказаного витягу встановлено, що документами, що посвідчує особу ОСОБА_1 на момент реєстрації шлюбу, був паспорт, серії НОМЕР_2 , виданий ВВС Ворошиловського райвиконкому м. Ростов на Дону,
27 травня 1987 року.
Факт отримання ОСОБА_1 паспорта громадянина СРСР підтверджується листом Головного управління міністерства внутрішніх справи російської федерації
по Ростовській області від 25 листопада 2019 року № 3/197718477986 (а. с. 8).
На підставі довідки голови акціонерного товариства «Запоріжгаз» (далі -
АТ «Запоріжгаз») від 11 жовтня 2019 № 159/24 «Про підтвердження трудового стажу та перейменування підприємства» встановлено, що ОСОБА_1
з 10 грудня 1987 року працював водієм автотранспортних засобів.
27 квітня 1989 року ОСОБА_1 було видано дублікат трудової книжки серії НОМЕР_3 (а. с. 9-10).
На підставі архівної довідки АТ «Запоріжсталь» від 19 лютого 2019 року № 2010082 встановлено, що 01 грудня 1989 року ОСОБА_1 працював у цеху доменом печі по 5 ЧМ-1 розряду (а. с. 12).
Відповідно до листа виконуючого обов`язки начальника Дніпровського районного у місті Запоріжжі відділу державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області від 27 квітня 2019 року
№ 1766/17.4-04-37 01 лютого 1991 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 зареєстрували шлюб, який було розірвано рішенням Ленінського району
м. Запоріжжя від 05 березня 1992 року (а. с. 16).
У рішенні Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 05 березня 1992 року (справа № 2-860/92) зазначено, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з лютого 1991 року, однак із листопада 1991 року шлюбні стосунки припинені
(а. с. 17).
На підставі довідки військового комісара ІНФОРМАЦІЯ_3 від 11 вересня 2019 року № ВО/2104 встановлено,
що ОСОБА_1 20 вересня 1991 року вибув до Заводського РВК, до зняття
з реєстраційного обліку проживав за адресою:
АДРЕСА_1 (а. с. 18).
У 1993 році ОСОБА_1 познайомився зі своєю теперішньою цивільною дружиною та переїхав до с. Новодмитрівка Роздільнянського району Одеської області, де працював на фермі до 2002 року, що підтверджується листом виконуючого обов`язки начальника відділу «Трудовий архів при Роздільнянській районній раді» від 28 вересня 2018 року № 220/08-19 (а. с. 19).
З 2006 року ОСОБА_1 працював у сільськогосподарському товаристві
з обмеженою відповідальністю «Іва», що підтверджується довідкою директора товариства від 03 грудня 2019 року № 91 (а. с. 43).
Вищевказані факти підтверджуються висновком за результатами проведення процедури встановлення особи Роздільнянського РВ ГУ ДМС України в Одеській області від 23 січня 2019 року (а. с. 21-22).
Відповідно до вказаного висновку встановлено особу ОСОБА_1 , належність до громадянства України не підтверджено.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження
в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга ГУ ДМС України в Одеській області задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним
і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права
із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.
Частиною першою статті 15 ЦПК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Порядок розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення,
в порядку окремого провадження визначений главами 1 і 6 розділу IV ЦПК України.
Окреме провадження є видом непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав
(частина перша статті 293 ЦПК України).
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає
в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Відповідно до частини другої статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна
або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом
не визначено іншого порядку їх встановлення.
При цьому суд розглядає в порядку окремого провадження справи
про встановлення фактів, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих
чи майнових прав; чинне законодавство не передбачає іншого порядку
їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення такого факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право.
Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету, для якої необхідне його встановлення. Один і той самий факт для певних осіб і для певної мети може мати юридичне значення, а для інших осіб та іншої мети - ні.
Отже, законодавством передбачено встановлення юридичних фактів щодо виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб,
до яких відносяться й факти, що породжують право особи на підтвердження належності до громадянства України, зокрема постійного проживання на території України.
Встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України або набрання чинності Законом України
«Про громадянство України» є підставою для оформлення належності
до громадянства України відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 3
цього Закону.
Згідно з пунктами 1, 2 частини першої статті 3 Закону України «Про громадянство України» громадянами України є: усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали
на території України; особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» проживали
в Україні і не були громадянами інших держав.
Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України
з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2, - із 13 листопада 1991 року
(частина друга статті 3 Закону України «Про громадянство України»).
Встановлення факту постійного проживання на території України є підставою
для оформлення належності до громадянства України.
Юридичне значення має лише факт постійного проживання на території України особи, дитини, батьків дитини (одного з них) або іншого її законного представника на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року)
або набрання чинності Законом України «Про громадянство України»
(13 листопада 1991 року).
Для встановлення факту належності до громадянства України відповідно
до положень статті 293 ЦПК України та статті 3 Закону України «Про громадянство України» і залежно від підстав цього встановлення предметом розгляду в суді можуть бути заяви про встановлення таких фактів: постійного проживання
на території України за станом на 24 серпня 1991 року; постійного проживання
на території України за станом на 13 листопада 1991 року.
У справі, яка переглядається Верховним Судом, заявник, посилаючись на статтю 3 Закону України «Про громадянство України», просив суд встановити факт його постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року.
Цей факт має значення для встановлення належності заявника до громадянства України та в подальшому отримання паспорта громадянина України.
Пунктом 7 Порядку визначено, що встановлення належності до громадянства України стосується:
а) громадян колишнього СРСР, які не одержали паспорт громадянина України
або паспорт громадянина України для виїзду за кордон та не мають у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України за станом на 24 серпня
1991 року або проживання в Україні за станом на 13 листопада 1991 року, в тому числі: осіб, які за станом на 13 листопада 1991 року проходили строкову військову службу на території України і після її проходження залишилися проживати
на території України; осіб, які за станом на 24 серпня 1991 року або за станом
на 13 листопада 1991 року відбували покарання в місцях позбавлення волі
на території України та перебували у громадянстві колишнього СРСР і до набрання вироком суду законної сили постійно проживали відповідно на території УРСР
або проживали на території України;
б) осіб, які за станом на 24 серпня 1991 року або на 13 листопада 1991 року
не досягли повноліття і батьки яких належать до категорій, зазначених
у підпункті «а» цього пункту;
в) осіб, які за станом на 24 серпня 1991 року або на 13 листопада 1991 року
не досягли повноліття та виховувалися в державних дитячих закладах України.
Оформлення належності до громадянства України стосується осіб, які прибули
в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України», та дітей таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття.
Перевірка належності до громадянства України стосується осіб, які перебувають за кордоном і в яких відсутні документи, що підтверджують громадянство України, або якщо виникла необхідність перевірки факту перебування таких осіб
у громадянстві України.
Згідно з пунктом 8 Порядку для встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону особа, яка за станом на 24 серпня 1991 року постійно проживала на території України і перебувала
у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її постійного проживання
на території України на зазначену дату, подає:
а) заяву про встановлення належності до громадянства України;
б) копію паспорта громадянина колишнього СРСР. У разі відсутності паспорта громадянина колишнього СРСР подається довідка територіального підрозділу Державної міграційної служби України про встановлення особи та про те,
що за станом на 24 серпня 1991 року особа перебувала в громадянстві колишнього СРСР (за наявності документів, що підтверджують зазначений факт);
в) судове рішення про встановлення юридичного факту постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року.
Тобто у таких випадках одним із необхідних документів на підтвердження цієї обставини може бути рішення суду, яким підтверджується факт постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року.
Пунктом 25 Порядку визначено, що для оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням особа, яка постійно проживала до 24 серпня
1991 року на території, що стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або на інших територіях, що входили під час постійного проживання особи до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) (частина перша статті 8 Закону), подає документи, передбачені підпунктами «а»-«в» пункту 24 цього Порядку,
а також документ, що підтверджує факт постійного проживання особи
на зазначених територіях.
Пунктом 44 Порядку визначено, що у разі відсутності документів,
що підтверджують факт постійного проживання чи народження особи до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або на інших територіях, що входили на момент її народження чи під час її постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), або документів,
що підтверджують відповідні родинні стосунки, для оформлення набуття громадянства України подається відповідне рішення суду.
Враховуючи вищезазначене, слід дійти висновку, що належність до громадянства України встановлюється на підставі статті 3 Закону України «Про громадянство»
і може пов`язуватися із фактом проживання або постійного проживання
на території України в певний час і такий факт може бути встановлено на підставі судового рішення.
Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду: від 24 лютого 2021 року у справі № 522/20494/18 (провадження № 61-6498св20), від 05 квітня 2021 року у справі № 523/14707/19 (провадження № 61-16116св20), від 07 серпня 2023 року у справі № 756/16751/21 (провадження № 61-5793св23).
У частині четвертій статті 263 ЦПК України зазначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені у постановах Верховного Суду.
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81
ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані,
на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів),
що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин,
які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування
(частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку
про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази
за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність
і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, врахувавши вищенаведені норми права, надавши належну правову оцінку доводом заявника та наданим ним доказам на підтвердження своїх вимог, зробив обґрунтований висновок про підтвердження заявником факту його постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року.
Таким чином, судами попередніх інстанцій зроблено вірні висновки
про задоволення заяви ОСОБА_1 .
Доводи касаційної скарги указаного не спростовують, вони згодяться до власного тлумачення норм права та незгоди з висновками судів попередніх інстанцій,
що не може бути правовою підставою для їх скасування.
При цьому в силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України судами всебічно, повно та об`єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення
є мотивованими.
Із цих підстав Верховний Суд відхиляє посилання касаційної скарги
про неналежність поданих заявником доказів, неправильну оцінку судами доказів, оскільки всі докази оцінено судами у їх сукупності з урахуванням фактичних обставин справи.
Порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, оцінка доказів зроблена як судом першої,
так і судом апеляційної інстанцій.
Доводи ГУ ДМС України в Одеській області про наявність спору про право
є необґрунтованими, їм уже надавалася оцінка судом апеляційної інстанції, з якою погоджується Верховний Суд.
Крім того, у спірних правовідносинах судами не встановлено факту набуття заявником громадянство іншої держави, тому відповідні посилання касаційної скарги є безпідставними. При цьому судами встановлено, що ОСОБА_1 проживає на території України в селі Новодмитрівка Родільнянського району Одеської області.
Висновки судів по суті узгоджуються із судовою практикою Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України), що спростовує доводи касаційної скарги у цій частині. Судова практика у цій категорії справ є сталою
та сформованою, а відмінність залежить лише від доказування.
Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки вони
не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність
та обґрунтованість судових рішень не впливають.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, розподіл судових витрат Верховим Судом не здійснюється.
Керуючись статтями 400 401 416 418 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України
в Одеській області залишити без задоволення.
Рішення Роздільнянського районного суду Одеської області від 23 січня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 01 червня 2023 року залишити
без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Д. Д. Луспеник
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць