№ 520/10483/16 - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

12 серпня 2022 року

м. Київ

справа № 520/10483/16-ц

провадження № 61-5625св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 (позивач за зустрічним позовом), ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_4 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 25 червня 2020 року у складі судді Калініченко Л. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 23 березня 2021 року у складі колегії суддів: Погорєлової С. О., Заїкіна А. П., Таварткіладзе О. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 і ОСОБА_4 про стягнення грошових коштів.

Позовну заяву мотивував тим, що 21 липня 2013 року ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 у борг 25 000,00 дол. США, які зобов`язалася повернути до 31 грудня 2013 року, що підтверджується розпискою відповідачки від 21 липня 2013 року.

Зазначив, що 23 серпня 2013 року ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 у борг 10 000,00 дол. США, які зобов`язалася повернути до 31 грудня 2013 року, що підтверджується розпискою відповідача від 23 серпня 2013 року.

Також 30 грудня 2013 року ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 у борг 5 000,00 дол. США, які ОСОБА_2 зобов`язалася повернути позивачу до 01 березня 2014 року, що підтверджується розпискою відповідачки від 30 грудня 2013 року.

Надалі, 30 липня 2014 року, ОСОБА_2 знов отримала від ОСОБА_1 у борг 16 000,00 дол. США, які зобов`язалася повернути до 31 грудня 2014 року, що підтверджується розпискою відповідача від 30 липня 2014 року.

Загалом, ОСОБА_2 отримала від позивача у борг 56 000,00 дол. США, що еквівалентно 1 427 366,42 грн за курсом Національного банку України на день подання позову.

Проте умов договорів не виконала, борг в обумовлений договором строк позивачу не повернула, що стало підставою для звернення до суду з цим позовом.

Крім того, 03 лютого 2014 року ОСОБА_4 , рідна мати ОСОБА_2 , також отримала від ОСОБА_1 у борг 10 000,00 дол. США, які зобов`язалася повернути позивачу протягом п`яти місяців, що підтверджується розпискою відповідачки від 03 лютого 2014 року.

Між тим, ОСОБА_4 також свої зобов`язання за зазначеним договором не виконала, грошові кошти, позичені в борг, не повернула, що стало підставою для звернення ОСОБА_1 до суду з цим позовом.

Просив суд стягнути з ОСОБА_2 на його користь 1 427 366,42 грн заборгованості, а з ОСОБА_4 - 254 886,86 грн.

У листопаді 2016 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім`єю та визнання розписок недійсними (т. 1 а. с. 60-64).

Зустрічний позов мотивувала тим, що ОСОБА_2 познайомилась зі своїм чоловіком ОСОБА_1 у квітні 1977 року.

У вересні 1977 року вони почали разом жити, вести спільне господарство за адресою: АДРЕСА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народилась спільна дитина - син ОСОБА_5 .

Сторони перебували у зареєстрованому шлюбі із 26 січня 1980 року до 1986 року.

З січня 2006 року позивач намагався відновити сімейні відносини, проте перебував в іншому зареєстрованому шлюбі.

У 2008 році, наприкінці червня місяця ОСОБА_1 розірвав шлюб іншою дружиною, та сторони почали проживати разом однією сім`єю у квартирі АДРЕСА_2 .

ОСОБА_2 зазначила, що восени 2006 року продала будинок на АДРЕСА_3 , а кошти з продажу передала у 2009 році ОСОБА_1 на ремонт квартири, де вони мешкали.

У листопаді 2012 року нею разом з відповідачем за зустрічним позовом закінчено проведення ремонту і останній пообіцяв ОСОБА_2 одружитись, але цю подію відтягував, посилаючись на судову тяганину з колишньою дружиною.

У липні 2013 року до ОСОБА_1 звернувся його знайомий ОСОБА_6 , який неодноразово брав у нього гроші в борг.

Позивач зазначила, що ОСОБА_1 не мав бажання надавати ОСОБА_7 50 000,00 дол. США в борг, тому попросив її, щоб вона написала боргові розписки на 35 000,00 дол. США, для підтвердження факту відсутності коштів. ОСОБА_1 відмовив ОСОБА_7 , посилаючись на боргові розписки з ОСОБА_2

ОСОБА_2 сама порадила відповідачу написати декілька розписок різним періодом, оскільки ОСОБА_6 не повірив би, що ОСОБА_1 надав таку суму грошових коштів одноразово і без застави.

У подальшому, нею була написана розписка від імені матері ОСОБА_4 на прохання її чоловіка - ОСОБА_1

ОСОБА_2 зазначала, що стверджує, що усі розписки були написані нею без отримання грошей, про що написано нею на підставі довіреності на копії паспорту, що її чоловік ОСОБА_1 не отримував за цими розписками гроші та підписано ОСОБА_1 .

У 2014 році відповідач надав їй довіреність для ведення всіх його справ, і вона представляла його інтереси у судах всіх ланок.

З метою підтвердження у ОСОБА_1 тих самих зобов`язань на підтвердження відсутності коштів, ОСОБА_2 разом зі свою матір`ю, ще написали розписки про отримання в борг грошових коштів в сумі 16 000,00 дол. США.

Навесні 2016 року у ОСОБА_2 виникло питання продажу їх будинку АДРЕСА_4 , та вона взяла у чоловіка гроші у розмірі 12 500,00 грн без розписки для оформлення технічної документації для продажу будинку. У подальшому, у неї з чоловіком виникла сварка, за наслідком чого, ОСОБА_1 наприкінці серпня 2016 року скасував довіреність, а ОСОБА_2 переїхала та почала жити окремо.

Позивач за зустрічним позовом просила суд встановити факт проживання однією сім`єю ОСОБА_2 з ОСОБА_1 як дружини та чоловіка з січня 2009 року до 17 серпня 2016 року; визнати недійсними написані від її імені та імені її матері ОСОБА_4 розписки від 21 липня, 23 серпня, 30 грудня 2013 року та 30 липня 2014 року як фіктивні.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням від 25 червня 2020 року Київський районний суд м. Одеси позов задовольнив.

Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 21 липня 2013 року в сумі 25 000,00 дол. США.

Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 23 серпня 2013 року в сумі 10 000,00 дол. США.

Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 30 липня 2014 року в сумі 16 000,00 дол. США.

Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 30 грудня 2013 року в сумі 5 000,00 дол. США.

Стягнув з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 03 лютого 2014 року в сумі 10 000,00 дол. США.

Стягнув з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір в сумі 5 846,16 грн.

Стягнув з ОСОБА_4 на користь держави 1 043,87 грн

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовив.

Суд першої інстанції рішення мотивував тим, що позивач належним чином виконав умови договорів позики від 21 липня 2013 року, 23 серпня 2013 року, 30 грудня 2013 року, 03 лютого 2014 року, 30 липня 2014 року та шляхом надав ОСОБА_4 на визначених умовах в обумовлений строк 10 000,00 дол. США, та ОСОБА_2 в борг у загальній сумі 56 000,00 дол. США, які належним чином позивачу не повернуті.

Виходив з того, що ОСОБА_2 , всупереч частини першої статті 81 ЦПК України, не надала суду жодних належних доказів на підтвердження фактів, які б надали можливість встановити, що між нею та позивачем за первісним позовом існували відносини притаманні подружжю у період з січня 2009 року до 17 серпня 2016 року.

Зазначив. що ОСОБА_2 не надала будь-яких належних доказів на підтвердження того, що сторони дійсно спільно мешкали за адресою: АДРЕСА_5 , здійснювали там спільно ремонт, придбавали необхідні матеріали та послуги для його проведення, несли спільно витрати на утримання квартири, придбали майно в інтересах сім`ї, та взагалі на підтвердження наявності між ними будь-яких подружніх взаємних прав та обов`язків.

Суд не прийняв пояснення ОСОБА_2 , як свідка в рамках цивільної справи № 2/1522/8574/11, як належні докази в цій справі, крім того, з рішення Приморського районного суду міста Одеси у зазначеній справі не вбачається факту чи висновку, який мав би преюдиційне значення.

Суд сприйняв дії ОСОБА_4 щодо ухилення від участі у проведенні експертизи, призначеної за її клопотанням, як нехтування своїми процесуальними правами стосовно доведеності своїх заперечень проти задоволення позову в частині пред`явлення до неї вимог, за наслідком чого вважав необґрунтованими та безпідставними заперечення відповідача про не підписання нею розписки від 03 лютого 2014 року.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою від 23 березня 2021 року Одеський апеляційний суд апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 та ОСОБА_4 залишив без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Суд апеляційної інстанції постанову мотивував тим, що суд першої інстанції повно й всебічно дослідив та надав оцінку обставинам по справі, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, що їх регулює, а рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для його скасування немає.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у квітні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 та ОСОБА_4 просили, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у позові ОСОБА_1 та задоволення зустрічного позову.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою від 19 квітня 2021 рокуВерховний Суд відкрив касаційне провадження, витребував справу з суду першої інстанції, зупинив виконання рішення суду першої інстанції, надіслав учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснив їм право подати відзив на касаційну скаргу.

У травні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою для відкриття касаційного провадження ОСОБА_2 та ОСОБА_4 зазначають неврахування судом апеляційної інстанції висновку щодо застосування статей 1046 1047 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених в постановах Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16; висновку щодо застосування статті 629 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17, постановах Верховного Суду України: від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15 та від 18 січня 2017 року у справі № 6-2789цс16; висновку щодо доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17; висновку щодо визнання правочину фіктивним у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16.

Касаційну скаргу мотивували тим, що у разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання, а суд повинен встановити наявність між позивачем та відповідачем правовідносин за договором позики;

досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню природу укладеного договору, незалежно від найменування документа;

розписка ОСОБА_4 не містить кінцевого строку повернення, матеріали справи не містять доказів того, що вона фактично розпоряджалася такими коштами;

розписки датовані періодом часу, коли сторони проживали однією сім`єю, мали близькі стосунки та одні цілі, однак ОСОБА_1 скористався довірливими відносинами та ввів її в оману, а тому слід було застосувати доктрину venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки);

суд першої інстанції належним чином не забезпечив виклик свідків, що позбавило відповідача можливості доказування обставин щодо встановлення факту проживання однією сім`єю;

суд апеляційної інстанції вирішив справу без участі осіб, які подали апеляційну скаргу в першому судовому засіданні та проігнорував клопотання про відкладення розгляду справи.

У липні 2021 року до суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому адвокат Земляк І. С. в інтересах ОСОБА_1 просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що з 26 січня 1980 року до 1986 року ОСОБА_1 перебував у шлюбі з ОСОБА_2

24 грудня 1986 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано (свідоцтво про розірвання шлюбу НОМЕР_1 від 24 грудня 1986 року, а. с. 73).

Рішенням від 25 березня 2008 року Приморський районний суд м. Одеси шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_8 розірвав.

У зустрічному позові ОСОБА_2 стверджувала, що вона та ОСОБА_1 мешкали однією сім`єю, з січня 2009 року по ІНФОРМАЦІЯ_2 .

У провадженні Приморського районного суду міста Одеси на розгляді перебувала цивільна справа № 2/1522/8574/11 за позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_1 про визнання факту проживання однією сім`єю, визнання майна об`єктом спільної сумісної власності, визнання права власності, стягнення коштів, та зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_8 про встановлення факту окремого проживання, визнання майна особистою приватною власністю.

У тій справі ОСОБА_2 допитана, як свідок та пояснила, що знає ОСОБА_9 з 1977 року. У шлюбі вони були до 1986 року та з 1986 року вона пішла працювати на флот і через це вони з ОСОБА_1 посварились, однак, подружні стосунки не припинили. Режим роботи не дозволяв ОСОБА_2 постійно знаходитись у квартирі АДРЕСА_6 . Проте, після повернення з рейсу, вона проживала в зазначеній квартирі. Також ОСОБА_2 пояснила, що в цей період вона дізналася, що у ОСОБА_1 була жінка-партнер по бізнесу. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 спілкувались також коли ОСОБА_1 вже перебував у шлюбі з ОСОБА_8 . Приблизно у 2006 році ОСОБА_9 почав більш тісно спілкуватись з сином, що послужило поштовхом для відновлення сімейних відносин. Син ОСОБА_9 ніколи навіть не бачив ОСОБА_8 у 2006 році ОСОБА_1 прийшов до свідка в квартиру на Кримському провулку в м. Одесі. Після цього вони почали жити однією сім`єю, ОСОБА_1 утримував її, допомагав синові.

Рішенням від 11 серпня 2015 року Апеляційний суд Одеської області рішення Приморського районного суду міста Одеси від 16 квітня 2013 року в частині відмови в встановлення факту проживання однією сім`єю, визнання майна об`єктом спільної сумісної власності - житлового будинку, визнання права власності, а також в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_8 про встановлення факту окремого проживання, визнання майна особистою приватною власністю скасував та ухвалив нове рішення в цій частині, яким позовні вимоги ОСОБА_8 до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім`єю, визнання майна об`єктом спільної сумісної власності, визнання права власності задовольнив частково.

Встановив факт проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу ОСОБА_8 та ОСОБА_1 в період з 12 червня 2008 року до 01 травня 2009 року.

21 липня 2013 року ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 у борг 25 000,00 дол. США, які ОСОБА_2 зобов`язалася повернути позивачу до 31 грудня 2013 року, що підтверджується розпискою від 21 липня 2013 року, складеною ОСОБА_2

23 серпня 2013 року ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 у борг 10 000,00 дол. США, які ОСОБА_2 зобов`язалася повернути позивачу до 31 грудня 2013 року, що підтверджується розпискою від 23 серпня 2013 року, складеною ОСОБА_2

30 грудня 2013 року ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 у борг 5 000,00 дол. США, які ОСОБА_2 зобов`язалася повернути позивачу до 01 березня 2014 року, що підтверджується розпискою від 30 грудня 2013 року, складеною ОСОБА_2

30 липня 2014 року ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 у борг 16 000,00 дол. США, які ОСОБА_2 зобов`язалася повернути позивачу до 31 грудня 2014 року, що підтверджується розпискою від 30 липня 2014 року, складеною ОСОБА_2

03 лютого 2014 року ОСОБА_4 , матір ОСОБА_2 , отримала від ОСОБА_1 у борг 10 000,00 дол. США, які ОСОБА_4 зобов`язалася повернути позивачу на протязі п`яти місяців, що підтверджується розпискою від 03 лютого 2014 року, складеною ОСОБА_4 .

Висновком експерта від 20 березня 2020 року № 34065/34066/19-32 встановлено, що підпис від імені ОСОБА_1 у наданому на дослідженні документі виконано рукописним способом без попередньої технічної підготовки та застосуванні технічних засобів. Підпис від імені ОСОБА_1 на копії паспорта ОСОБА_1 під текстом: «Все расписки написаны моей женой ОСОБА_10 для моих потребностей без передачи денег. ОСОБА_11 НОМЕР_2 », виконано не ОСОБА_1 , а іншою особою.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Межі розгляду справи судом

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку).

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Задовольняючи позовні вимоги про стягнення боргу та відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивач ОСОБА_1 належним чином виконав умови договорів позики від 21 липня 2013 року, 23 серпня 2013 року, 30 грудня 2013 року, 03 лютого 2014 року, 30 липня 2014 року і надав ОСОБА_4 на визначених умовах в обумовлений строк 10 000,00 дол. США, та ОСОБА_2 в борг 56 000,00 дол. США, які належним чином у визначеному розмірі останні позивачу не повернуті.

ОСОБА_2 , всупереч частини першої статті 81 ЦПК України, не надала суду жодних належних доказів на підтвердження таких фактів, які б надали можливість встановити, що між нею та позивачем за первісним позовом існували відносини притаманні подружжю у період з січня 2009 року до 17 серпня 2016 року. Також не надала будь-яких належних доказів на підтвердження того, що вони дійсно спільно мешкали за адресою: АДРЕСА_5 , здійснювали там ремонт, придбавали необхідні матеріали та послуги для його проведення, несли спільно витрати на утримання квартири, придбали майно в інтересах сім`ї, та взагалі на підтвердження наявності між ними будь-яких подружніх взаємних прав та обов`язків.

Пояснення ОСОБА_2 , як свідка, в рамках цивільної справи № 2/1522/8574/11, не є належним доказом в цій справі, крім того, з рішення Приморського районного суду міста Одеси у зазначеній справі не вбачається встановлення факту чи висновку, який мав би преюдиційне значення.

Позивачка за зустрічним позовом не довела підстав для висновку про фіктивність укладених договорів позики від 21 липня, 23 серпня, 30 грудня 2013 року, 30 липня 2014 року, у формі розписок, та наявності підстав для визнання їх недійсними, а дії ОСОБА_4 щодо ухилення від участі експертизи, призначеної за її клопотанням, є нехтування своїми процесуальними правами стосовно доведеності своїх заперечень проти задоволення позову в частині пред`явлення до неї вимог, за наслідком чого вважав необґрунтованими та безпідставними заперечення відповідача про не підписання нею розписки від 03 лютого 2014 року.

Для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення.

Велика Палата Верхового Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) звертає увагу на те, що у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

Таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

Конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Так, у постановах Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16, від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, від 18 січня 2017 року у справі № 6-2789цс16, суд дійшов висновку про те, що виходячи з вимог статей 1046 1047 ЦК України, за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.

Отже, у разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суди для визначення факту укладення договору, його умов та його юридичної природи з метою правильного застосування статей 1046 1047 ЦК України повинні виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

У справі, що переглядається суди встановили, що ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 у борг на загальну суму 56 000,00 дол. США, а ОСОБА_4 - 10 000,00 дол. США, що підтверджується власноручно написаними ними розписками, та не спростовано відповідачами. При цьому, суди попередніх інстанцій дослідили боргові розписки, виявили справжню правову природу правовідносин сторін та правильно застосувавши статті 1046 1047 ЦК України дійшли висновку про факт укладення договору позики, що підтверджено розписками.

Наведене свідчить про те, що суд апеляційної інстанції під час перегляду справи врахував висновки щодо застосування статей 1046 1047 ЦК України, викладені у зазначених заявником постановах Верховного Суду України.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) зазначив, що тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

Реальним (від латинського res - річ) вважається договір, що є укладеним з моменту передачі речі або вчинення іншої дії. Для укладення реального договору необхідна наявність двох юридичних фактів: а) домовленість між його сторонами стосовно істотних умов договору; б) передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії.

Верховний Суд України у постанові від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16, про яку зазначили заявники, дійшов висновку про те, що для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторони не вчинили будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) не вбачає підстав для відступу від цих висновків та враховує, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що зазначені постанови Верховного Суду України, від правових висновків у яких висловила намір відступити колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, не містять узагальнюючих висновків щодо правильності застосування згаданих норм матеріального права. У постановах вказано, що справи вирішено всупереч процесуального закону та зроблені висновки про неможливість ухвалити законні й обґрунтовані рішення через невиконання судами попередніх інстанцій процесуальних дій. Зокрема, суди під час вирішення спорів не встановили обставин, що мають значення для справ, не надали їм юридичної оцінки, не дослідили та не надали оцінки всім доказам, наданим сторонам, що виключає можливість відступу від такої позиції, яка визначає обсяг зобов`язань суду щодо ухвалення законного і обґрунтованого рішення.

На відміну від цих справ, які зазначені заявниками як приклад неоднакового застосування статті 629 ЦК України та висновку щодо визнання правочину фіктивним, у справі, що переглядається суди беручи до уваги належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності встановили, що всупереч статті 81 ЦПК України ОСОБА_2 не надала жодного належного та допустимого доказу на підтвердження того факту, що грошові кошти від позивача не отримала, а посилання на те, що ОСОБА_1 , скориставшись довірливими відносинами між ним та ОСОБА_2 , ввів останню в оману, та запропонував написати боргові розписки, хоча насправді, жодних грошових коштів від позивача ОСОБА_2 не отримувала, є безпідставними та необґрунтованими. ОСОБА_4 ухилилася від участі в проведенні експертизи, призначеної за її клопотанням, що свідчить про нехтування своїми процесуальними правами стосовно доведеності своїх заперечень проти задоволення позову в частині пред`явлення до неї вимог.

У постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про те, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Наприклад, у статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Проте у справі, що переглядається, суди не встановили не добросовісності та суперечливої поведінки ОСОБА_1 , що свідчить про відмінність встановлених обставин справи та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм.

Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень ЦК України та доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.

Отже, доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норм права, а саме - статті 234 629 1046 1047 ЦК України та доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи.

Посилання заявниці на те, що розписка ОСОБА_4 не містить кінцевого строку повернення, матеріали справи не містять доказів того, що вона фактично розпоряджалася такими коштами є неприйнятними, оскільки в розписці зазначено про те, що ОСОБА_4 зобов`язалася повернути кошти протягом п`яти місяців, а факт використання чи не використання позичених коштів не свідчить про їх неотримання.

Доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції належним чином не забезпечив виклик свідків, що позбавило відповідача можливості доказування обставин щодо встановлення факту проживання однією сім`єю, є необґрунтованими, оскільки відповідно до статті 91 ЦПК України виклик свідка здійснюється за заявою учасника справи, у якій зазначаються його ім`я, місце проживання (перебування) або місце роботи, обставини, які він може підтвердити.

Суд першої інстанції задовольнив заяву про виклик свідків та направив їм виклики за адресами, зазначеними у заяві, однак виклики вручені не були у зв`язку з відсутністю адресатів за вказаними адресами.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції вирішив справу без участі осіб, які подали апеляційну скаргу в першому судовому засіданні та проігнорував клопотання про відкладення розгляду справи є неприйнятними.

Так, особа має право брати участь у розгляді справи особисто або через представника відповідно до частини першої статті 58 ЦПК України.

Частиною першою статті 223 ЦПК України визначено, що неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.

Крім того, у заяві 21 жовтня 2020 року про прискорення розгляду апеляційної скарги, наполягала на дотриманні процесуальних строків.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків суду.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Оскільки ухвалою від 19 квітня 2021 року Верховний Суд зупинив виконання рішення суду першої інстанції до закінчення касаційного провадження, слід поновити виконання цього рішення.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 25 червня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 23 березня 2021 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Київського районного суду м. Одеси від 25 червня 2020 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк І. М. Фаловська