Постанова

Іменем України

23 червня 2022 року

м. Київ

справа № 520/1146/15-ц

провадження № 61-941св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенко В. М., Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Морозов Олексій Вікторович, на рішення Київського районного суду м. Одеси від 21 червня 2018 року у складі судді Васильків О. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 10 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Гірняк Л. А., Сегеди С. М., Цюра Т. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу.

У січні 2015 року ОСОБА_1 доповнила позовні вимоги та просила суд витребувати майно з чужого незаконного володіння у ОСОБА_4 .

Позовну заяву мотивувала тим, що вона перебувала з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі з 1990 року до 2014 року.

25 квітня 2005 року за спільні кошти ними на підставі договору купівлі-продажу придбана у власність квартира АДРЕСА_1 .

04 липня 2006 року за відсутності її згоди ОСОБА_2 уклав з ОСОБА_3 договір купівлі-продажу зазначеної квартири, не зважаючи на те, що вона є спільною сумісною власністю подружжя, а тому відчуження квартири поза її волею на користь третіх осіб порушує її права.

30 серпня 2014 року ОСОБА_3 подарувала квартиру, що є спільною власністю подружжя, своїй доньці - ОСОБА_4 .

Про відчуження чоловіком спільного майна вона довідалася лише після розірвання шлюбу в 2014 році.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 04 липня 2006 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , та витребувати зазначену квартиру з чужого незаконного володіння у ОСОБА_4 .

Короткий зміст рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Справа переглядалась судами неодноразово.

Київський районний суд м. Одеси рішенням від 15 вересня 2015 року позовні вимоги задовольнив частково та визнав недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 04 липня 2006 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

В задоволенні інших вимог відмовив.

Апеляційний суд Одеської області рішенням від 16 листопада 2015 року рішення Київського районного суду м. Одеси від 15 вересня 2015 року скасував в частині відмови в задоволенні позову про витребування квартири АДРЕСА_1 з незаконного володіння ОСОБА_4 . В цій частині ухвалив нове рішення про задоволення позову.

Витребував квартиру АДРЕСА_1 з незаконного володіння ОСОБА_4 . В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 23 березня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилив, рішення Апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2015 року залишив без змін.

Верховний Суд України постановою від 22 лютого 2017 року заяву ОСОБА_4 задовольнив частково. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 15 вересня 2015 року, рішення Апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року скасував, та справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції.

Скасовуючи попередні судові рішення у справі, Верховний Суд України виходив з того, що судам необхідно надати оцінку доводам сторін та встановити: чи мала ОСОБА_1 об`єктивну можливість дізнатися про продаж квартири в період шлюбу; чи можливо було їй встановити відсутність спільного майна з огляду на презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав у разі не доведення протилежного. Також необхідно встановити, чи діяли добросовісно ОСОБА_2 , укладаючи договір купівлі-продажу квартири, та третя особа - контрагент за таким договором, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Короткий зміст оскаржених судових рішень

Київський районний суд м. Одеси рішенням від 21 червня 2018 року позов задовольнив.

Визнав недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 04 липня 2006 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Столовою Т. В. і зареєстрований в реєстрі за № 2626.

Витребував квартиру АДРЕСА_1 з незаконного володіння ОСОБА_4 .

Рішення суд першої інстанції мотивував тим, що позивач не надавала нотаріально посвідченої довіреності щодо розпорядження спірною квартирою та не знала і не могла дізнатись про відчуження ОСОБА_2 спірної квартири на користь ОСОБА_3 , в зв`язку з чим немає підстав вважати, що чоловік при продажі спірної квартири діяв за згодою позивача.

Під час укладення договору купівлі-продажу спірної квартири обидві сторони - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 діяли недобросовісно, в зв`язку з чим суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання договору недійсним.

Задовольняючи позовні вимоги щодо витребування майна з чужого незаконного володіння у ОСОБА_4 суд виходив з вимог частини третьої статті 388 ЦК України, посилаючись на те, що воно вибуло з власності поза межами її волі.

Одночасно суд вважав, що строк позовної давності позивач не пропустив, оскільки про порушення свого права вона дізналась в 2014 році.

Одеський апеляційний суд постановою від 10 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишив без задоволення, а рішення Київського районного суду м. Одеси від 21 червня 2018 року без змін.

Суд апеляційної інстанції, посилаючись на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), виходив з того, що співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, згода співвласника на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном має бути письмово висловлена та нотаріально посвідчена. Сама по собі заява ОСОБА_2 про не перебування в шлюбі не свідчить, що спірне майно не є спільною сумісною власністю подружжя.

Крім того, квартира АДРЕСА_1 вибула з володіння ОСОБА_1 поза її волею на підставі договору дарування від 30 серпня 2014 року, а отже, позивач має право витребувати її від добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України.

Встановивши, що сторони до 10 вересня 2014 року знаходились в шлюбних стосунках, та враховуючи, що ОСОБА_2 , маніпулюючи правочинами щодо спірного майна, продав його без згоди другого з подружжя, та про порушене право спільної сумісної власності на квартиру позивач дізналась після розлучення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що позивач не пропустила строк звернення до суду.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у січні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Морозов О. В., посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою від 22 лютого 2021 рокуВерховний Суд відкрив касаційне провадження, витребував справу з суду першої інстанції, надіслав учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснив їм право подати відзив на касаційну скаргу.

У березні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою від 30 травня 2022 року Верховний Суд справу призначив до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження ОСОБА_3 зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права без врахування висновків щодо застосування статей 256 261 388 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16; статей 257 261 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц; пункту 6 статті 3 та статей 203 215 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17; статті 60 СК України у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 522/19610/15-ц; статей 60 65 СК України та статей 215 216 388 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 08 травня 2018 року у справі № 304/1423/15-ц, від 03 травня 2018 року у справі № 755/20923/14-ц та постанові Верховного Суду України від 22 червня 2017 року у справі № 6-3058цс16; статей 387 388 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 27 травня 2020 року у справі № 641/9904/16-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц та постанові Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі № 6-3104цс16; статей 3 16 387 388 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 641/9904/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, ОСОБА_3 оскаржила судові рішення з підстави, передбачених пунктом 5 частини першої та пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивувала тим, що апеляційний суд не врахував того, що ОСОБА_3 не знала та не могла знати про те, що ОСОБА_2 перебував у шлюбі та майно може належати подружжю на праві спільної сумісної власності. Також, суд не звернув уваги на факт наявності повноважень у ОСОБА_2 на управління та розпорядження всім належним майном ОСОБА_5 , згідно з довіреністю від 10 травня 2006 року.

Апеляційний суд не навів оцінку та мотиви відхилення доводів ОСОБА_3 щодо неналежності та достовірності як докази, показань свідків ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , допитаних в суді першої інстанції стосовно обставин, які мають суттєве значення у справі, оскільки такі є суперечливими, неузгодженими та такими, що оцінені судом першої інстанції односторонньо при неповному та необ`єктивному дослідженні всіх доказів у справі.

Суди попередніх інстанцій не мали підстав для застосування положень статей 387 388 ЦК України. Крім того, вимоги про витребування спірної квартири у ОСОБА_4 , яка є добросовісним набувачем, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки в такому випадку на ОСОБА_4 буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

Разом з тим суди під час нового розгляду справи не виконали вказівок Верховного Суду України, які викладені у постанові від 22 лютого 2017 року у цій справі.

Також, оскільки ОСОБА_1 мала можливість отримувати юридичну, правову допомогу на території України, фактично мала можливість контролювати та знати про свої майнові права і мала можливість встановити відсутність спільного майна, тому висновки судів про те, що позивач не пропустила строк звернення до суду, є помилковим.

Крім того, заявник посилається на відсутність фактичної можливості ОСОБА_3 , її представника, ОСОБА_4 , брати участь у судовому засіданні, доступ до якого на день ухвалення судового рішення в суді апеляційної інстанції був неможливий через введені апеляційним судом заборони, за відсутності законодавчого врегулювання, фактично є розглядом справи за відсутності зазначених учасників справи належним чином не повідомлених про дату, час та місце судового розгляду, оскільки процедура сповіщення, мала формальних характер, без настання реальних наслідків для сторін.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі з 09 серпня 1990 року до 14 жовтня 2014 року, що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 , виданого 09 серпня 1990 року, та свідоцтвом про розірвання шлюбу, серії НОМЕР_2 , виданого 14 грудня 2014 року Дмитровським ЗАГС Управління ЗАГС м. Москви.

За нотаріально посвідченим договором ОСОБА_3 продала, а ОСОБА_2 купив квартиру АДРЕСА_1 , та складається в цілому з двох житлових кімнат, житловою площею 54,5 кв. м. Загальна площа квартири 77,1 кв. м (т. 1 а. с. 79-80).

Під час укладення цього договору ОСОБА_2 оформив 25 квітня 2005 року нотаріально посвідчену заяву про те, що він у зареєстрованому шлюбі не перебуває та ні з ким не проживає однією сім`єю без укладення шлюбу, а також, що спірну квартиру придбав за власні гроші, з чим була ознайомлена ОСОБА_3 (т. 1 а. с. 93).

04 липня 2006 року за нотаріально посвідченим договором ОСОБА_2 продав, а ОСОБА_3 купила квартиру АДРЕСА_1 , та складається в цілому з двох житлових кімнат, житловою площею 54,5 кв. м. Загальна площа квартири 77,1 кв. м (т. 1 а. с. 73-74).

При укладенні зазначеного договору ОСОБА_2 оформив 04 липня 2006 року нотаріально посвідчену заяву про те, що спірна квартира не є об`єктом спільної сумісної власності та належить йому на праві особистої приватної власності, з чим була ознайомлена ОСОБА_3 (т. 1 а. с. 76).

За нотаріально посвідченим договором від 13 серпня 2014 року ОСОБА_3 передала безоплатно у власність (подарувала), а ОСОБА_4 прийняла у власність (прийняла в дар) квартиру АДРЕСА_1 , що складається в цілому з двох житлових кімнат, загальною площею 77,1 кв. м, у тому числі житловою площею 54,5 кв. м (т. 1 а. с. 9-10).

Суд першої інстанції дослідив копію протоколу допиту свідка ОСОБА_3 від 22 жовтня 2014 року у кримінальному провадженні № 12014160480004087, отриману на виконання ухвали про витребування доказів.

З цього протоколу вбачається, що відповідач ОСОБА_3 , допитана як свідок, 22 жовтня 2014 року пояснила слідчому, що у неї з відповідачем ОСОБА_2 , були робочі відносини. В 2003-2004 роках були близькі відносини, проте, коли ОСОБА_3 дізналась, що у ОСОБА_2 є дружина, то припинила з ним близькі стосунки (т. 4 а. с. 78-83).

Із повідомлення від 22 січня 2016 року вбачається, що розпочато розслідування у кримінальному провадженні № 12016160480000252 за заявою ОСОБА_3 про те, що ОСОБА_2 спільно з ОСОБА_1 шахрайським шляхом намагаються заволодіти її квартирою за адресою: кв. АДРЕСА_1 (т.4 а. с. 19). Проте на час розгляду справи інформації щодо стану розгляду вказаної справи суду не надано.

Під час судового розгляду справи місцевий суд першої інстанції допитав свідків: ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , а також допитав свідків відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

06 квітня 2018 року ОСОБА_3 пояснила суду, що познайомилась з ОСОБА_2 в 2000 році, працювала на його підприємстві, а потім оформилась приватним підприємцем. Спочатку у ОСОБА_3 з ОСОБА_2 були робочі стосунки, потім він запропонував стати компаньйонами. Стосовно спірної квартири ОСОБА_3 пояснила, що придбала її за власні кошти, а потім переоформила на ОСОБА_2 , оскільки він попросив це зробити, бо йому потрібно було житло, щоб оформити вид на проживання. Оскільки у відповідачів був спільний бізнес, то відносини були довірчі. ОСОБА_3 зазначила, що близьких стосунків з ОСОБА_2 не мала, а під час допиту у слідчого по кримінальному провадженню могла так сказати через надмірне хвилювання та погане самопочуття. Також ОСОБА_3 пояснила, що дізналась про те, що ОСОБА_2 одружений лише в 2014 році, коли в офісі в документах побачила довіреність від ОСОБА_1 на його ім`я.

ОСОБА_4 06 квітня 2018 року пояснила суду, що ОСОБА_1 не знає та про її існування до судового спору не знала. ОСОБА_2 знала, оскільки з ним працювала її мати ОСОБА_3 . ОСОБА_2 приїжджав до ОСОБА_9 як друг, міг залишитись на ніч. На допит до слідчого ОСОБА_4 привозила ОСОБА_3 , яка почувалася погано через хворобу. Стосовно спірної квартири пояснила, що її купила мати ОСОБА_3 , це була її квартира, яку в подальшому ОСОБА_3 подарувала їй.

В судовому засіданні 06 квітня 2018 року свідок ОСОБА_6 пояснив, що працював водієм у ОСОБА_2 з 2000 року до 2007 року. В 2004 чи 2005 році свідок зустрічав дружину ОСОБА_2 - ОСОБА_1 разом з дванадцятирічним сином на залізничному вокзалі та відвіз їх до будинку на АДРЕСА_2 , де жив ОСОБА_2 . На той момент ОСОБА_2 в м. Одесі був відсутній. Про те, що ОСОБА_1 є дружиною ОСОБА_2 свідок дізнався від ОСОБА_3 , яка сама йому і повідомила, що потрібно зустріти дружину ОСОБА_1 .

Свідок ОСОБА_7 18 травня 2018 року пояснила суду, що з 2000 року до 2003 року працювала на підприємствах ОСОБА_2 прибиральницею. Свідок зазначила, що також прибирала в приватному будинку, де ОСОБА_2 жив разом з ОСОБА_3 , яка виїжджала з будинку, коли приїхала ОСОБА_1 з сином ОСОБА_10 на відпочинок на море. ОСОБА_7 підтвердила, що всі на підприємстві знали, що у ОСОБА_2 є дружина, і ОСОБА_3 також це знала, і коли приїхала ОСОБА_1 , ОСОБА_3 виїхала з будинку зі своїми речами, а до того часу в будинку були речі і ОСОБА_2 , і ОСОБА_3 , оскільки вона приходила в будинок та бачила речі і одяг ОСОБА_3

18 травня 2018 року свідок ОСОБА_8 пояснив, що знає відповідача ОСОБА_2 з 2001 року, коли працював у нього в м. Москві, потім також в 2006-2009 роках працював на його підприємстві на ст. Буялик в Одеській області. Свідок зазначив, що ОСОБА_3 була помічником ОСОБА_2 по бізнесу на території України та керувала підприємствами за його відсутності. Свідок пояснив, що знав, що у ОСОБА_2 є дружина та син, а також повідомив, що ОСОБА_3 також відомо про наявність дружини. При цьому, чи були знайомі ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , свідку невідомо. Зі слів ОСОБА_2 свідку відомо, що в 2007-2008 роках ОСОБА_3 приїжджала в м. Москву та ОСОБА_2 знімав для неї квартиру. Стосовно спірної квартири свідок пояснив, що знав, що ОСОБА_2 купив квартиру, але не знав на кого вона оформлена. В 2005-2006 роках ОСОБА_2 навіть залишав свідка ночувати в квартирі на другому поверсі. ОСОБА_2 відкривав квартиру ключами та іноді в квартирі була ОСОБА_3 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з абзацом першим частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Межі розгляду справи судом

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме: неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права без врахування висновків щодо застосування статей 256 261 388 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16; статей 257 261 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц; пункту 6 статті 3 та статей 203 215 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17; статті 60 СК України у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 522/19610/15-ц; статей 60 65 СК України та статей 215 216 388 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 08 травня 2018 року у справі № 304/1423/15-ц, від 03 травня 2018 року у справі № 755/20923/14-ц та постанові Верховного Суду України від 22 червня 2017 року у справі № 6-3058цс16; статей 387 388 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 27 травня 2020 року у справі № 641/9904/16-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц та постанові Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі № 6-3104цс16; статей 3 16 387 388 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 641/9904/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України); справу розглянуто за відсутності учасника справи, належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання; суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України)

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивач не надавала нотаріально посвідченої довіреності щодо розпорядження спірною квартирою та не знала і не могла дізнатись про відчуження ОСОБА_2 спірної квартири на користь ОСОБА_3 , в зв`язку з чим немає підстав вважати, що чоловік при продажі спірної квартири діяв за згодою позивача.

Вважав, що під час укладення договору купівлі-продажу спірної квартири обидві сторони - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 діяли недобросовісно, в зв`язку з чим суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання договору недійсним.

Крім того, задовольняючи позовні вимоги щодо витребування майна з чужого незаконного володіння у ОСОБА_4 , суд виходив з вимог частини третьої статті 388 ЦК України посилаючись на те, що воно вибуло з власності поза межами її волі.

Одночасно суд вважав, що строк позовної давності позивачем не пропущено, оскільки про порушення свого права вона дізналась в 2014 році.

Разом з тим суд апеляційної інстанції посилався на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири

Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Стаття 60 СК України визначає, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить стаття 368 ЦК України.

Відповідно до статті 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага. Майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки (частина перша статті 190 ЦК України).

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що в разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до частини першої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Зазначена норма не забороняє подружжю припинити право спільної сумісної власності подружжя на це майно і встановити право спільної часткової власності подружжя на нього відповідно до статті 64 СК України.

Отже, майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, може бути поділено між ними як у рівних, так і в інших частках за взаємною домовленістю.

Зазначені норми закону також свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

За змістом частин першої, другої та четвертої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.

Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Аналіз наведених положень закону, які визначають порядок розпорядження майном, що знаходиться у спільній сумісній власності подружжя, дозволяє дійти висновку, що чоловік та дружина розпоряджаються цим майном за взаємною згодою, наявність якої презюмується при укладенні договорів одним з подружжя.

Водночас пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

З аналізу зазначених норм закону в їх взаємозв`язку можна зробити висновок, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно.

Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Подібні правові висновки Велика Палата Верховного Суду виклала у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20), відступивши від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), що закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди всіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.

Верховний Суд у постанові від 24 жовтня 2019 року у справі № 904/3315/18 наголошував на тому, що: «Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою до інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Так, принцип добросовісності - це загальноправовий принцип, який передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб`єктів при виконанні своїх юридичних обов`язків і здійсненні своїх суб`єктивних прав.

У суб`єктивному значенні добросовісність розглядається як усвідомлення суб`єктом власної сумлінності та чесності при здійсненні ним прав і виконанні обов`язків.

Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, яка, виходячи із конституційних положень, означає, що здійснення прав та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб.

Зазначений принцип лежить в основі доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).

Згаданий принцип римського права «venire contra factum proprium» є вираженням «equitable estoppel» - однієї з найважливіших доктрин загального права. В системі загального права ця доктрина ґрунтується на «principles of fraud» та є спрямованою на недопущення ситуації, в якій одна сторона може займати іншу позицію в судовому розгляді справи, що відрізняється від її більш ранньої поведінки або заяв, якщо це ставить протилежну сторону у невигідне становище.

Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них».

Подібні висновки містяться й у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18).

Рішення судів попередніх інстанцій згаданим правовим висновкам Верховного Суду відповідають.

Суди попередніх інстанцій встановили, що, укладаючи договір купівлі-продажу квартири з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 знала та не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що ОСОБА_2 не отримав згоди на це своєї дружини ОСОБА_1 .

Крім того, позивач не знала та не могла дізнатись про відчуження відповідачем ОСОБА_2 спірної квартири на користь відповідача ОСОБА_3 , в зв`язку з чим немає підстав вважати, що ОСОБА_2 при продажі спірної квартири діяв за згодою ОСОБА_1 .

Таким чином, суд першої інстанції, оцінив доводи сторін, пояснення свідків, встановив, що ОСОБА_1 не надавала нотаріально посвідченої довіреності щодо розпорядження спірною квартирою та під час укладення договору купівлі-продажу спірної квартири сторони.

Суд першої інстанції вважав, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 діяли недобросовісно, тому дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог щодо визнання недійсним зазначеного договору.

Посилання в касаційній скарзі на те, що апеляційний суд не врахував висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 08 травня 2018 року у справі № 304/1423/15-ц, від 03 травня 2018 року у справі № 755/20923/14-ц та постанові Верховного Суду України від 22 червня 2017 року у справі № 6-3058цс16, які відповідають висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20), є безпідставними, оскільки суд апеляційної інстанції встановив всі фактичні обставини справи, врахував доводи сторін, надав належну оцінку поданим сторонами доказам та дійшов правильного висновку про залишення рішення суду першої інстанції без змін, який не суперечить зазначеним висновкам Верховного Суду.

Разом з тим, помилкове посилання апеляційного суду на висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) не вплинуло на правильність прийнятого у справі рішення.

Щодо витребування квартири з чужого незаконного володіння

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває прав власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (стаття 330 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках(частина третя статті 388 ЦК України).

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення статті 388 ЦК України застосовуються як підстава позову про витребування майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Отже, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, встановивши, що квартира АДРЕСА_1 вибула із володіння ОСОБА_1 поза її волею на підставі договору дарування від 30 серпня 2014 року, дійшов правильного висновку, що позивач має право витребувати її від добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України.

Щодо застосування позовної давності

Під час розгляду справи судом першої інстанції ОСОБА_3 звернулася до суду з заявою про застосування позовної давності.

Відповідно до вимог статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальний строк позовної давності відповідно до статті 257 ЦК України становить три роки.

Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

За змістом частини першої статті 8 ЦПК України суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод ратифікована Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» і набрала чинності для України 11 вересня 1997 року.

Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлює, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Терміни позовної давності, що є звичайним явищем в національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконують кілька завдань, у тому числі забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (судове рішення від 20 вересня 2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Російської Федерації», пункт 570, та судове рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства», пункт 51).

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків. Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб`єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку.

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» має на увазі форму захисту - шляхом пред`явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах - процесуальному (право на пред`явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Питання про об`єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб`єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлена позовна давність, завжди пов`язане з порушенням суб`єктивного матеріального цивільного права. Суб`єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше - регулятивне, друге - охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду.

Ураховуючи, що метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, слід дійти висновку, що об`єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб`єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб`єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).

Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (№ 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).

Суди встановили, що відповідно до свідоцтва про розірвання шлюбу, виданого Дмитровським відділом ЗАГСу Управління ЗАГС м. Москви, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвали шлюбні відносини - 10 вересня 2014 року (т. 1 а. с. 5).

25 вересня 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом про поділ спільного майна подружжя (т. 1 а. с. 117-118).

З позовними вимогами в даній справі ОСОБА_1 звернулась 27 листопада 2014 року та 30 січня 2015 року.

Таким чином, суди попередніх інстанцій, встановивши, що ОСОБА_1 лише в 2014 році довідалася про порушення свого права та не могла довідатися раніше про порушення свого права, та враховуючи, що ОСОБА_2 , маніпулюючи правочинами щодо спірного майна, продав квартиру без згоди другого з подружжя, дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивач не пропустила строк звернення до суду.

Посилання в касаційній скарзі на відсутність фактичної можливості ОСОБА_3 , її представника, ОСОБА_4 , брати участь у судовому засіданні, доступ до якого на день ухвалення судового рішення в суді апеляційної інстанції був неможливий через введені апеляційним судом заборони, за відсутності законодавчого врегулювання, фактично є розглядом справи за відсутності зазначених учасників справи належним чином не повідомлених про дату, час та місце судового розгляду, оскільки процедура сповіщення, мала формальних характер, без настання реальних наслідків для сторін, є безпідставними з огляду на таке.

Справа, яка переглядається, перебувала на розгляді в суді апеляційної інстанції з 14 січня 2019 року. Судові засідання, які були призначені у цій справі, відкладались неодноразово, зокрема у зв`язку з поданням клопотань ОСОБА_3 про відкладення розгляду справи. Зазначені клопотання обґрунтовані тим, що апелянт бажає брати участь в судовому засіданні та надавати усні пояснення, однак у зв`язку з тимчасовим зупиненням розгляду справ у відкритих судових засіданнях за участю учасників судових процесів та припинення їх допуск до залів судових засідань Одеського апеляційного суду, ОСОБА_3 просила відкласти розгляд цієї справи на іншу дату і час.

Проте, ОСОБА_3 та її представник не звертались до суду з клопотанням (заявою) про розгляд цієї справи в режимі відеоконференції.

Отже, враховуючи викладене та те, що зазначена справа перебувала на розгляді в суді апеляційної інстанції з 14 січня 2019 року, апеляційний суд правильно дійшов висновку про можливість розгляду справи за відсутності сторін.

Разом з тим ОСОБА_3 належним чином повідомлена про дату, час та місце судового розгляду в апеляційному суді, тому підстав для обов`язкового скасування судового рішення на підставі пункту 5 частини першої статті 411 ЦПК України немає.

Аргументи касаційної скарги щодо неврахування апеляційним судом висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19) щодо застосування позовної давності, Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) щодо добросовісності, колегією суддів не приймаються до уваги, оскільки висновки апеляційного суду не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах Верховного Суду.

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 522/19610/15-ц, від 27 травня 2020 року у справі № 641/9904/16-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц, Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі № 6-3104цс16, є безпідставними, оскільки в наведених справах та справі, яка переглядається, є різними підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини.

У справі № 522/19610/15-ц Верховний Суд зазначив, що суди дійшли правильного висновку, що житловий будинок із вбудованим об`єктом торгівлі був спільним сумісним майном подружжя. Проте, земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність для будівництва та обслуговування жилого будинку й господарських будівель, ведення особистого підсобного господарства, садівництва, дачного і гаражного будівництва, є його власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку у земельному фонді. Таким чином, земельна ділянка була особистою приватною власністю одного з подружжя.

Так, у справі № 641/9904/16-ц колегія суддів суду касаційної інстанції вважала, що позов про витребування майна, яке відчужене стороною недійсного правочину, що за його твердженням було вчинено з метою уникнення звернення стягнення на майно, не підлягав задоволенню, оскільки зазначений позов спрямований на одержання судового захисту права, яким особа зловживала. Відповідач є добросовісним набувачем, який законним шляхом набув своє майно, покладаючись на добросовісність дій товариства, тому у нього не може бути витребувано майно на підставі статті 388 ЦК України, оскільки в діях позивача наявна воля на передачу майна іншій особі для уникнення звернення стягнення на майно в рахунок кредитних боргів. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною у цьому випадку та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар.

У справі № 6-3104цс16 Верховний Суд України вважав, що суди неправильно застосували норми статей 215, 216 та 388 ЦК України, не з`ясували правомірність набуття майна відповідачем, чи є він добросовісним набувачем майна, а також чи вибуло майно з володіння власника поза його волею, що призвело до неправильного вирішення справи.

Також у справі № 645/4220/16-ц Верховний Суд дійшов висновку, що задоволення позовних вимог за первісним позовом про витребування спірної квартири у відповідача, який є добросовісним набувачем, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, оскільки в такому випадку на відповідача буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Тому в задоволенні цих позовних вимог належить відмовити.

Проте, з огляду на встановлення у справі, яка переглядається, недобросовісності ОСОБА_2 та ОСОБА_3 під час укладення договору купівлі-продажу спірної квартири, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин висновки, викладені у зазначених постановах Верховного Суду.

Само по собі посилання на справи з подібними правовідносинами, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення.

Посилання в касаційній скарзі щодо не виконання вказівок Верховного Суду України, які зазначені у постанові від 22 лютого 2017 року у цій справі (№ 520/1146/15-ц), є необґрунтованими, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій, при новому перегляді справи врахували висновки Верховного Суду України щодо встановлення: чи мала ОСОБА_1 об`єктивну можливість дізнатися про продаж квартири в період шлюбу; чи можливо було їй встановити відсутність спільного майна з огляду на презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав у разі не доведення протилежного; чи діяли недобросовісно ОСОБА_2 , укладаючи договір купівлі-продажу квартири, та третя особа - контрагент за таким договором, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Доводи касаційної скарги про встановлення факту наявності повноважень у ОСОБА_2 на управління та розпорядження всім належним майном ОСОБА_1 згідно довіреності від 10 травня 2006 року ухвалою апеляційного суду Одеської області від 10 травня 2016 року у справі № 520/12659/14-ц спростовуються змістом самих згаданих документів.

Відповідно до довіреності, посвідченої Ратіані М. В. , виконуючим обов`язки нотаріуса м. Москви Ратіані В. Ш., 10 травня 2006 року ОСОБА_1 уповноважила чоловіка ОСОБА_2 управляти та розпоряджатись всім її майном, в чому б воно не полягало і де б не знаходилося, відповідно до цього укладати всі дозволені законом угоди на території м. Москви, території РФ, з правом отримання зареєстрованих документів на руки (т. 1 а. с. 116).

Отже, дія вказаної довіреності поширюється лише на територію РФ, а довіреності на продаж спірної квартири чи будь-якого іншого майна на території України позивач не надавала.

У описовій частині ухвали апеляційного суду Одеської області від 10 травня 2016 року у справі № 520/12659/14-ц, на яку міститься посилання у касаційній скарзі, згадується наявна на час укладення договору купівлі - продажу довіреність від ОСОБА_1 на право управління і розпорядження всім належним їй майном ( без зазначення її змісту та країни дії).

Надалі у мотивувальній частині зазначеної ухвали апеляційного суду йдеться про те, що договір купівлі - продажу між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , укладений на підставі цієї довіреності, у судовому порядку визнаний недійсним та судові рішення щодо предмету спору набули законної сили.

Отже не відповідають обставинам справи доводи касаційної скарги про встановлення факту наявності повноважень у ОСОБА_2 на управління та розпорядження всім належним майном ОСОБА_1 згідно довіреності від 10 травня 2006 року ухвалою апеляційного суду Одеської області від 10 травня 2016 року у справі № 520/12659/14-ц.

Суди дослідили докази у сукупності, а результат указаної процесуальної дії виклали у мотивувальних частинах оскаржених судових рішень.

При цьому, відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Керуючись статтями 402, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Морозов Олексій Вікторович, залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 21 червня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 10 грудня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська Судді: В. М. Ігнатенко С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк В. А. Стрільчук